Мій дід робив човни.
Немов би крила він дарував
думкам моїм тоді.
І вигиналось стружки кволе тіло
на дошці – мов би на сухій воді.
Рубанок човгав, дерево шипіло.
Майстерна музика ще й досі у мені:
і з кожним роком нота-спогад глибші,
неначе в серці врізблені ці дні.
Мозолиста рука майструє диво…
а я думками вже Дніпром пливу,
і човен оббігаю справа, зліва…
Уява натягає тятиву.
Дідусь був Майстром,
він для мене першим
майстерності відкрив таємний льох,
Й відтоді мало здивувань було подібних -
казковістю так пройнятих на двох.
Він так умів цю казку довершити:
от був у нього хист життя творити!
Він не терпів нещирих та хвастливих,
мав погляд намагніченої сили.
Крізь мене часто лине мов молитва
його розмова тиха й заповітна.
У ній, мов знов струмує джерело,
яке мене живило і вело…
Не стало майстра, інструмент роздали,
я йшла селом, немов би це пустеля:
ось тут, навпроти хати, знов зимують
ще дідусем змайстровані орелі,..
Пустує, мов покинуте гніздо ,
його майстерня ,
але знов зринає у грудях спогадів
оновлене тепло.
Як ліки в час тяжкий його виймаю.

лютий-березень 2018
©Леся Шаповал