Сто мільйонів сонячних променів у минуле
Сто мільйонів кутиковустих ледьсміхів проніжених часом ген-ген
Триста тисяч метеликових зітхань тому
За броньованими вимурівками панельної багатоквартирки
В осерді трьох кімнат з-поміж темнавих міжпаркетних щілин вибуяло Королівство
Крихітне і непомітне для цікавих очей чужинецьких поселень та дуже справжнє у своїй тендітності скла
У райдужній веселковості довірливої юні
Зеленоокий Монарх любив дивитись як Подруга розчісує посонну сплутаність осіннього волосся
Він гладив його як ласкаве звірятко заривався обличчям шукаючи терпкий аромат єдиної розкоші що принесла у посаг
Вона сердилась бо знову чесатись
Розпушена мідна хмарка пливла короною на благеньку кухню похитуючись в такт крокам Велительки
Яєшня і мівіна
Мівіна і яєшня
Три літри чорнючої кави
Ота істинна гіркість Королівства
Де двічі на рік росли суниці двадцять другого травня і шостого вересня
Покірно влягаючись в човники-кошички долонь
Може кришталевих
Може просто зацукрованих до філігранної ошліфовки
А потім у Ній загостило сонце
Спочатку був сон де співала дуетом із золотою рибою
Чорноморський спогад як вчив триматись на воді але боялась втратити опору під ногами
Певно тоді ковтнула перлинку – рожеве ранкове пробудження
Дорогоцінний контрабандний вантаж з півдня
Сонце-перлинка круглилась повнячи собою Королівство
Велителька щодня легшала бо ноша дарувала невагомість
А з-під рук іскорками злітали колібрі розквітаючи орхідеями на підвіконні
Зеленоокий Монарх щотижня дарував нове суцвіття
Буйство барв і ароматів
Навіщо сваритись коли віриш іншому більш аніж собі
Липнева гроза покликала Інфанту що ховалась поміж пахучих лілій
Запашне сонечко плаксиве сонечко мала пестьоха виходь
Грайте фанфари
Тріпочіть хоругви
Квінтесенція існування Королівства


…
Зеленоокий Монарх не повернувся з полювання
Так буває
Що відчував коли мерзли такі ще недавно сильні руки втрачаючи здатність навіть рушити пальцем
Що бачив останньою тінню – мідну хмаринку чи слізки манюні бо чекає з дарами
В такі миті кожен сам по собі
Свіча згасла
Тоді вперше за багато тисяч днів безіменний палець десниці осиротів
Золоте кружало зрізали бо не знімалось
А руки Владарки стали отруйними і вбили всі квіти
Чорні цурпалки замість смарагдової натуги стебел
Осоружні квіти осоружні барви хай віднині все буде чорним
Бо кому яке діло чим здорові її груди
Які вирви повнять серце
Якщо віднині ніколи нікому не стане Джульєттою
А псевдомессаліні так легко кидати в обличчя «бувай це кінець»
Вмить остаріла жінка з сотнею зморщок у навколооччі і довкружсерці
Бо на все є глибинні причини коли закінчується любов

22.02.2015р.

Смаглявий пірнальник за черепашками
Згубив своє узбережжя, збившись зі звичного маршруту –
Так багато білого піску довкруж,
Однакового у пекучості укусів вузьких ступень.
Штиль солоної води не народжує піну,
Аби закипала раменами, що розсікають блават хвиль.
Кіприда спить в коралових зарослях, міцно стуливши перламутр мушлі.
Вона ще діва…
Береги мережаних панчішок тонким шумовинням
Облягають мармурову точеність стегна.
Богиня бажання,
Велителька ритму,
Бранка сердечних вистуків.
Вона вся інкрустована перлами.
Розшукай її, пірнальнику,
Визволи з рясної нанизаності кайданок тонкі зап’ястя,
Пошрамовані незвичною покорою.
Політ невагомості тіневих переплетінь…
Ламінарії ковзають шиєю, цілуючи родинку правої чаші з вином.
Довгі пальці водоростей такі безсоромні.
Ловцю мушель, злови її сон,
Розтопи сніжинку,
Знайди шляхетну перлину. Темно-рожеву.
… У тебе такі красиві губи…
Покажи свою вправність.

29.04.17

Коли до розврунення весни залишались миті
А теплогруді голуби завчасно туркотіли проводжаючи сніги у вирій
Всі чекали зірчастих гаївок і сонячного повноводдя на небесний океан
Такі світлі і вишивані душами
Такі юні і освячені любов’ю
Такі крилаті
Такі…

Замість зеленкавого вибуху бруньок
Гуки світлошумових гранат і хижий посвист куль
Ритмічний до сказу
Що починаєш звикати до пекельного вистуку
Кожна куля знаходить ціль
Дим смерті драпірує осердя Міста
Що відчуває янгол звільняючи кришталь сутності
З оков людського тіла
Якщо не знав про крилатість
Якщо не співав лебединої пісні
Якщо вчився на історика чи архітектора
Бо планував жити…

Що відчував броньований звір прицільно полюючи на білість пір’їн
Зверхньо ламаючи злу тонкогубість оскалом
Нащо цій країні так багато янголів
Хай не леліється найкрасивішим стягом
І високочолими дітьми
В голову в шию в груди
Вони падали навзнак
Розкидаючи широко руки
Хапаючись за густе від шинного диму повітря що вже не рятувало
І восковіли пальці і лики
І забагрянювався навкруж асфальт
Захлинаючись гарячими цівками мрій що вже ніколи не збудуться

О земле-земле чи доста тобі дубових трун щоб погамувати голод

Хлопчина кликав маму
Востаннє відчути рідну долоню на щоці
Вона ж корчилась в передчутті на іншому краю світу
Обоє безсилі перед вироком упиря
Синь волинських плес міліла в очах
Гасло київське небо
Пальці художника холодніші втолоченого снігу
Пташка звільнилась

Плач мамо
Поки стає дихання
Плач тату
Справжні чоловіки плачуть
Плач дівчино-дружино і рости його пагони цілуючи фото
Де ви разом щасливі і безжурні
Молись Йому Україно бо ж святий твого пантеону
Чекай у перших пролісках і шемранні листя
Бо що тепер…

А до приходу весни залишались лічені миті…
Янголи відривались від землі
Досипавши пісок із клепсидр у барикадний периметр
Як заповіт

21.02.14

Я така незграбна у своїх інфантильних буркотіннях его –
вкотре розбила прозорий келІшок спільного сьогодення…
І вкотре – без сенсу.
Гербарій докорів і будячків самокатування, що вив’язую сотнями ікебан, вганяє візаві в справедливий гнів.
Бо ж ці всушені до силуетної тіні слова проросли на трупах емоцій
надто складних і хибно стулених,
як шалик, що плете мале дівчатко, уперше взявшись за шпиці.
Дитя не має досвіду.
Як і я – доросла…
Лише бажання вичаклувати найкращий у світі шалик.
І зварити найсмачніший у світі борщ.
І щоб квіти були живими…

Але знову безбожно все псую.
І віконце діалогу гасне оф-лайном.
Краще спати без мене, ніж низати буквенні піраміди спіраллю.
Це знак безконечності.
Тобі потрібен спокій.
У мене лише кохання. Як в шістнадцять. Безбашенне і вимогливе. Не по літах.
Напружую мозолем від незручного черевика.
Борщу було б досить.

Бо хочу рахувати зорі горілиць на сіні
і вишивати срібною заполоччю твої крила.
Крила є, хай навіть, коханий, і не здогадуєшся про них.
Коли поруч дрімаємо, власне ними обіймаєш душу.
Виймаєш душу.
До абсолюту невагомості.

Так хотіла станцювати весільний танець, хай і на чужому весіллі.
На своєму не танцювала жодного.
Шила сукню – довжиною в невідомість.
Щоб сподобатись…
Але я така невчасна, як мігрень, і недоречна, як перелюб.
Чи навпаки.

Всі роздоріжжя зійшлись в один шлях, а моя стежинка осібно поростає жаливою непорозумінь.
Краще вміти плакати сльозами, а не серцем. А ще краще – усміхатись.
І навчитись пити медовий трунок з кільканадцять раз клеєного фужеру миті.
І вміти гідно програвати достойнішій.
І бути вдячною за волошкову паволоку очей.
Така розкіш – носити НАШУ сорочку.
Такий скарб – твої обійми зі спини…

І так хочу неможливого…
...попри все...

12.10.13

…Осіннє небо непереможно важке і безапеляційно сіре.

Свинець його старості прострілює скроні до найприхованіших думок,

тих, котрі кутаєш пеленою псевдовиваженості навіть від себе самої,

в час напливу осінньої безвиході пінним океаном,

либонь Північно-Льодовитим, бо інак не пояснити кутастість криги у рівень тонких ключиць…

Твоя донедавна гладенька люстеркова сутність враз вкривається гострими стрілами тріщин,

коли ще тепла від сьогоденних притулянь випадково зарулюєш на кілька літ як забуту трасу, що, здавалось, заросла сон-травою,

і чуєш: глибинносердно-розпачливо гойднувся кокон заспаної минулості.

Бо ніщо не вмирає, навіть забута любов.

Лише стає підступним татем, вичікуючи розслабленого повороту спиною.

І усвідомлюєш всю банальну безвихідь власного майбуття,

що не складеться в пазл з екс-надіями, бо зорі не стали аж ген тоді;

що не вив’яжеться морським вузлом з нинішністю, бо там ти лиш тимчасова дрімота;

а позаминуле життя запечатане срібним хрестом…

Стає так шкода себе – не найгіршу з-поміж не найкращих.

Бо жінка приречена квітнути любов’ю, не сублімуючи.

А тобі не фарт по факту і не можеш змиритись.

Дурний бунт самознищення, краще ховатися в мушлю

абсолютної мовчанки і оплакування непочутих слів.

Все погано_все погано_все погано.

Чесніше повне зеро, ніж компромісні півтони.

І нема поряд плеча, ладного прийняти, о ні! – не-банально капризні сльози,

а рефлексії на самоусвідомлення у світі небайдужих,

у їхньому світі, де поселено тебе на окрайчику килимка у прихожій.

Абсолютна безкрилість наслідкова.

Бачили очі…

Тричі.

Як замовляння.

І коли вже майже готова прокричати собі на зло ешафотне рішення,

приходить інший спогад:

тепла рука. Теплі очі.

Взаємне "лю".

Спинись!

3.10.13

Хто вив’язував рукавичку твого сьогоднішнього дня?

Неуважний ангелику, впустив шпицю і петлі розпустились навсібіч.

Рр.-раз! І великий «палець» перевернувся донизу: проблеми на роботі –

Потенційний тріумф став фіаско.

А ти працюй, дурепо, сліпай над своїм малюванням денно і нощно,

На роботі і дома, і на вікендах з коханим.

Це єдине, що ти вмієш.

Та чи і вмієш – питання.

Два-а! Сірувата ниточка «мізинця» збилась у збитошні вузлики:

Знову не поведеш доню роздивлятись метеликів у музеї –

Стрес випавучується мігренню.

Трри-и! Залишки вказівного «пальчика» тицяють у зламаний обцас улюбленого черевичка.

Захланна бруківка жадібна до тонких підборів.

Головне, джип вчасно загальмував.

Нема чого ревіти посеред вулиці!

Так соромно проходити повз хоспіс засмаглою і в блискучих пацьорках.

За прозорістю мережаних фіранок піщинки падають без надії на повторних шлях.

Ідеш навшпиньки босою.

Черевички в руках – не зрушити б тиші, що й вітер шанує.

Смирення незворотності.

Чоти-ири! Безіменний улюбленець Афродіти –

Жодної вцілілої петельки.

Просто згадуй, як тулилась до світлої сорочки в шафі зі знятою дверкою,

Творячи алюзію присутності,

Виповнюючись ніжністю,

Набираючи повні легені запаху.



Неуважний ангелику, краще б плів макраме, воно надійніше,

Бо з рукавички уцілів лишень середній палець.

І тоді зрозуміла:

Це ж її так гартують.

Усім негараздам присвячую залишок плетива!



Бо проект все ж стане тріумфом, хай ще зо два тижні без сну.

Тендітне різнобарв’я метеликів вичешу з доньчиних кіс,

І загадаємо одне веселкове бажання на двох:

Стати золотохвостими русалками.

Він все ж повертається,

Хоч і грубувато-зверхньо (бо так пасує дорослим хлопцям).

Хоч і під ранок..

…Поки повертається…



Ну а обцас…

Зрештою, не буває ідеальних рукавичок.

Навіть, якщо плести їх у парі з ангелами.

26.07.13

9-го червня (НЕДІЛЯ), в Палаці Мистецтв, в конференц-залі (ІІ поверх), о 15.00 год відбудеться презентація моєї другої поетичної збірки "Реінкарнаційні рефлексії". В межах презентації - музично-поетичне дійство + виставка картин. Приходьте - буду рада!!!

Бронзовий іхтіандре брутальної хвилі
Відгомін шторму на мою місячну сонату
Летюча вагота переплетених тіней
Звитяжець чи загарбник?
Сонце поглинуло небо
Водорості пальців зв’язують тіло і свідомість
Сік дині едемського дійства
Солодкий? Солоний? …так…
Заліплює медово повіки в сон
Дурман полинової розкоші
Розітру по плечах гіркий оксамит трави
…Ще хочу дині півмісяць…
Пісок інкрустує наспинні шрами
Ти приймаєш біль і ховаєш у мушлі-венерки
Делікатес азовської ночі
Двостулкова експресія
Наповни мене собою
Срібне шумовиння
Молочного шляху…
30.07.12

алебастрово-юна кіпріда тонкоруко і зграбно
ловить блискітки кіс черепаховим гребенем
неслухняні як діти розбігані леле

і гойдає-вигойдує мушлі тонке голосіння
що ж ти тужиш сестричко перлинки не-зав’язь-не-зачин…

у рожевих світанках утрачена втіха
огортає кіпріду лінивими хвилями бісеру
снів прийдешніх що справдились щемко і радісно

попід сонячним оком леліткова панна
роздивляється хитро гладеньке своє відображення
у зіницях стоокого велета з пращею
але байдуже їй бо ж цілком не закохана…
31.05.2012

Танго дощу
Тарабанить шибкою
Рухомі огини осінніх рефлексій
Алюзії щастя
Зникомий парадиз
Що не вмістив двох
У хмарах золочених світанків
Спогади
На рівні передсерцевих тріпотінь
Скроневий біль
Бо не збулось
Чи збулось не у них
Чи не так
Місячна соната набутих втрат
Теж досвід
Мистецтво дощу
Палітра одного кольору
Егоїстичного почуття
Неподільності любові
Аксіома
Дощ плаче танцем
Вітер втрачає осінь
Посміхнись
Тобі личить жити
3.12.2011

Панна Осінь тоне в зорях
плине небом ніжить вітер
огортаючись дитинно
в сон прозоро-мелодійний
перезрілого чекання
позолоченії віти...

опівночі п"ючи б"янко
я собі тебе намарю
закружляє юно-шпарко
наш медвяно-стиглогубий
спомин літа мій коханку...

серце вірить і не вірить
у відторгнення осіннє
що вплітається у ніжність
павутинкою сльози
ти мене пробач єдиний
що багряно-вереснево
я байдужа не тобою
пролилася у грозі
виноградні грона виснуть
як тугі русалок перса
наливаються медами
накликаючи любов
що мені оте зітхання
що ворушиться під серцем
я по вінця п’яна сонцем
я невільниця його
ти мене уже не спиниш
і не втримаєш нізащо
полечу у ніч сливову
де дрімотно місяць стих
бо загоїть всі облуди
і заніжить душу краще
інкрустована в повітря
карма осені кармінна
перепещена у гріх…

розтривожена русалка
збаламутить сонне плесо
поміж лілій що втомились
і відмовились цвісти
їй би слізок-намистинок
назбирати повну пригорщ
і у коси міцно вплести
щоб зустрівся Перелесник
синьоокий і жорстокий
що у мами син один

перелітно і курлично
засівався день у вирій
і намотував клубками
людські сміхи і жалі
задивилася у мрії
Осінь – панна незрадлива
роздаровувала диво
оберемками жоржин і
колисала на раменах
бурштинових мотилів…

14.10.11