…Осіннє небо непереможно важке і безапеляційно сіре.

Свинець його старості прострілює скроні до найприхованіших думок,

тих, котрі кутаєш пеленою псевдовиваженості навіть від себе самої,

в час напливу осінньої безвиході пінним океаном,

либонь Північно-Льодовитим, бо інак не пояснити кутастість криги у рівень тонких ключиць…

Твоя донедавна гладенька люстеркова сутність враз вкривається гострими стрілами тріщин,

коли ще тепла від сьогоденних притулянь випадково зарулюєш на кілька літ як забуту трасу, що, здавалось, заросла сон-травою,

і чуєш: глибинносердно-розпачливо гойднувся кокон заспаної минулості.

Бо ніщо не вмирає, навіть забута любов.

Лише стає підступним татем, вичікуючи розслабленого повороту спиною.

І усвідомлюєш всю банальну безвихідь власного майбуття,

що не складеться в пазл з екс-надіями, бо зорі не стали аж ген тоді;

що не вив’яжеться морським вузлом з нинішністю, бо там ти лиш тимчасова дрімота;

а позаминуле життя запечатане срібним хрестом…

Стає так шкода себе – не найгіршу з-поміж не найкращих.

Бо жінка приречена квітнути любов’ю, не сублімуючи.

А тобі не фарт по факту і не можеш змиритись.

Дурний бунт самознищення, краще ховатися в мушлю

абсолютної мовчанки і оплакування непочутих слів.

Все погано_все погано_все погано.

Чесніше повне зеро, ніж компромісні півтони.

І нема поряд плеча, ладного прийняти, о ні! – не-банально капризні сльози,

а рефлексії на самоусвідомлення у світі небайдужих,

у їхньому світі, де поселено тебе на окрайчику килимка у прихожій.

Абсолютна безкрилість наслідкова.

Бачили очі…

Тричі.

Як замовляння.

І коли вже майже готова прокричати собі на зло ешафотне рішення,

приходить інший спогад:

тепла рука. Теплі очі.

Взаємне "лю".

Спинись!

3.10.13