Йому... Котрий знає...

Я така незграбна у своїх інфантильних буркотіннях его –
вкотре розбила прозорий келІшок спільного сьогодення…
І вкотре – без сенсу.
Гербарій докорів і будячків самокатування, що вив’язую сотнями ікебан, вганяє візаві в справедливий гнів.
Бо ж ці всушені до силуетної тіні слова проросли на трупах емоцій
надто складних і хибно стулених,
як шалик, що плете мале дівчатко, уперше взявшись за шпиці.
Дитя не має досвіду.
Як і я – доросла…
Лише бажання вичаклувати найкращий у світі шалик.
І зварити найсмачніший у світі борщ.
І щоб квіти були живими…

Але знову безбожно все псую.
І віконце діалогу гасне оф-лайном.
Краще спати без мене, ніж низати буквенні піраміди спіраллю.
Це знак безконечності.
Тобі потрібен спокій.
У мене лише кохання. Як в шістнадцять. Безбашенне і вимогливе. Не по літах.
Напружую мозолем від незручного черевика.
Борщу було б досить.

Бо хочу рахувати зорі горілиць на сіні
і вишивати срібною заполоччю твої крила.
Крила є, хай навіть, коханий, і не здогадуєшся про них.
Коли поруч дрімаємо, власне ними обіймаєш душу.
Виймаєш душу.
До абсолюту невагомості.

Так хотіла станцювати весільний танець, хай і на чужому весіллі.
На своєму не танцювала жодного.
Шила сукню – довжиною в невідомість.
Щоб сподобатись…
Але я така невчасна, як мігрень, і недоречна, як перелюб.
Чи навпаки.

Всі роздоріжжя зійшлись в один шлях, а моя стежинка осібно поростає жаливою непорозумінь.
Краще вміти плакати сльозами, а не серцем. А ще краще – усміхатись.
І навчитись пити медовий трунок з кільканадцять раз клеєного фужеру миті.
І вміти гідно програвати достойнішій.
І бути вдячною за волошкову паволоку очей.
Така розкіш – носити НАШУ сорочку.
Такий скарб – твої обійми зі спини…

І так хочу неможливого…
...попри все...

12.10.13