Коли до розврунення весни залишались миті
А теплогруді голуби завчасно туркотіли проводжаючи сніги у вирій
Всі чекали зірчастих гаївок і сонячного повноводдя на небесний океан
Такі світлі і вишивані душами
Такі юні і освячені любов’ю
Такі крилаті
Такі…

Замість зеленкавого вибуху бруньок
Гуки світлошумових гранат і хижий посвист куль
Ритмічний до сказу
Що починаєш звикати до пекельного вистуку
Кожна куля знаходить ціль
Дим смерті драпірує осердя Міста
Що відчуває янгол звільняючи кришталь сутності
З оков людського тіла
Якщо не знав про крилатість
Якщо не співав лебединої пісні
Якщо вчився на історика чи архітектора
Бо планував жити…

Що відчував броньований звір прицільно полюючи на білість пір’їн
Зверхньо ламаючи злу тонкогубість оскалом
Нащо цій країні так багато янголів
Хай не леліється найкрасивішим стягом
І високочолими дітьми
В голову в шию в груди
Вони падали навзнак
Розкидаючи широко руки
Хапаючись за густе від шинного диму повітря що вже не рятувало
І восковіли пальці і лики
І забагрянювався навкруж асфальт
Захлинаючись гарячими цівками мрій що вже ніколи не збудуться

О земле-земле чи доста тобі дубових трун щоб погамувати голод

Хлопчина кликав маму
Востаннє відчути рідну долоню на щоці
Вона ж корчилась в передчутті на іншому краю світу
Обоє безсилі перед вироком упиря
Синь волинських плес міліла в очах
Гасло київське небо
Пальці художника холодніші втолоченого снігу
Пташка звільнилась

Плач мамо
Поки стає дихання
Плач тату
Справжні чоловіки плачуть
Плач дівчино-дружино і рости його пагони цілуючи фото
Де ви разом щасливі і безжурні
Молись Йому Україно бо ж святий твого пантеону
Чекай у перших пролісках і шемранні листя
Бо що тепер…

А до приходу весни залишались лічені миті…
Янголи відривались від землі
Досипавши пісок із клепсидр у барикадний периметр
Як заповіт

21.02.14