Настала осінь. Вітер завивав у гіллі безлистих дерев, тріпаючи останнє рване листя. Від холодних дощів розмокла безсила земля. Вона чекала зимового відпочинку, щоб навесні знову прокинутися повною сили. Крізь дощі і осінні тумани на південь відлітали зграї птахів. Вони прощалися тужливими голосами з рідною землею і обіцяли, що через зиму повернуться. Чулися голоси качок, ластівок, журавлів і клекіт лелек.
Зграя лелек летіла на своє звичайне місце зимівки. Попереду летів здоровий та сильний вожак зграї, а десь позаду молоді лелеки. Разом з молодими летів старий, немічний птах. Це був мовчазний лелека і дуже-дуже сумний. А молоді лелеченята з цікавістю поглядали на нього. Їм хотілося дізнатися про сум свого сусіда в польоті.
На солоних лиманах у час перельотів збираються птахи з усієї Європи – тисячи птахів! А можливо й сотні тисяч? У кожній зграї вистачає місця. Ось тут молоді птахи не витримали і обсіли старого, розпитуючи його про життя.
– Ви ще молоді, – промовив лелека. – А я вже багато прожив. Лечу на місце своєї першої зимівки, щоб побачити ще раз рідні місця і проститися зі світом, бо відчуваю: недовго мені лишилося жити.
– Тож ти багато побачив і можеш розповісти, – сказав один з лелек.
– Так, побачив я за своє життя немало, але розповідати не люблю.
Лелека заплющив очі і здавалось, що заснув. Мовчали й молоді птахи. Несподівано розплющивши очі, літній птах промовив:
– Гаразд. Я розповім вам одну історію. Але за однієї умови: якщо ви не будете задавати питань.
Молоді птахи погодилися. Тоді старий лелека розпочав своє довге оповідання.

* * * * *

Розповідають давні легенди, старовинні сказання та пожовклі писання, що в далекі, давно минулі часи жив один купець. Звали його Ішан. Був він казково богатим і вів велику торгівлю в різних землях. Одружився Ішан з дівчиною знатного роду Пашупаті. Запросив на весілля гостей, і вони весело гуляли кілька днів та ночей.
Дуже любив Ішан свою молоду дружину і з кожним днем вона здавалася йому все гарнішою. І справді Пашупаті була щаслива, бо все у них було добре: і в сім’ї лад, і люди їх поважали і раділи їхньому щастю, і торгівля в Ішана йшла добре. Але несподівано потьмяніло її щастя.
Одного разу Ішан довго шукав Пашупаті і не міг її знайти. Він обійшов увесь будинок і вийшов в сад. Сад був величезний, наче ліс, і знайти там Пашупаті було все одно, що голку в стогу сіна. Але Ішан не думав про це ідучи вглиб саду.
Недарма кажуть: хто шукає, той завжди знайде. У далекому кутку саду на лавочці біля невеликого фонтану сиділа Пашупаті і … плакала. Її очі, наче дивилися на янтарні бризки фонтану, в яких можна було углядіти веселку. Насправді ж Пашупаті не бачила всієї тієї краси, а по її щоках повільно стікали сльози.
– Пашупаті, кохана! – покликав її Ішан.
Пашупаті наче прокинулась від сну. Вона швидко витерла сльози і повернула обличчя до чоловіка.
– Пашупаті, ти плачеш? – здивувався Ішан.
Молода жінка через силу посміхнулася і намагалася надати собі безтурботного вигляду.
– Не хвилюйся, коханий, – поквапилась заспокоїти вона. – Я не плачу. Це просто вітром очі надуло.
Ішан зрозумів, що дружина говорить неправду, бо вітру взагалі не було, на деревах жоден листочок не пошелестить, а повітря було непорушне, наче зачароване. Ішан з докором подивився на Пашупаті, а та зрозумівши, що він їй не повірив, кинулася йому на груди, і розплакалася ще більше. Він пригорнув її до себе, не знаючи, які слова їй сказати.
Увесь біль Пашупаті разом із сльозами вирвався назовні.
Коли вона трохи заспокоїлася, то почала розповідати про справжню причину своїх сліз.
– О чоловік мій Ішан, ми вже три роки живемо з тобою зв’язані шлюбними узами. Аллах подарував нашій оселі любов і повагу, але не дав дитини. Щодня і щоночі я молю Аллаха про найбільше щастя для нас обох, про кого будемо піклуватися, поки ми молоді та здорові, і хто піклуватиметься про нас, коли ми будемо старими і немічними.
– На все воля Аллаха високого, великого, – сказав Ішан дружині. – Я і сам давно чекаю, коли Аллах дасть мені спадкоємця, якого я навчу своїй справі, і який продовжить її замість мене. Нам лишається тільки чекати волі Аллаха.
Минув час. Довелося Ішанові спорядити корабель, накупити краму і попоїхати морем у чужу землю. А пашупаті молила Аллаха, щоб відвернув будь-яке лихо від її чоловіка.
Довго плив Ішан морем повз мальовничі береги та безлюдні скелясті острови, і в годину визначеною Долею його корабель увійшов у порт Каїру.
Вигідно продавши свої товари і накупивши єгипетського краму, купець погрузив його на корабель і вже прощався зі знайомими купцями Каїру, як побачив на даху будинку чудового білого птаха. Він гордо тримав голову і сам випромінював таку життєдайну енергію, що все навкруги, наче народжувалось знов.
– Це лелека, – сказав хтось.
– Лелека… – пошепки повторив Ішан.
Але раптом птах злетів. І тут у нього з провулків полетіло каміння. Деякий час лелека тримався в повітрі, але все одно безпорадно полетів додолу, коли його дістав черговий камінь. Ішан кинувся до птаха, а з провулків в цей час повибігала ватага хлопців, і попрямувала до купця, який схилився над їхньою здобиччю.
– Це наш лелека! – сказав один з хлопців. – Ми підбили його.
Іман суворо подивився на малих розбійників, і, не промовивши ані слова, підняв з землі пораненого птаха і поніс на свій корабель.
Хлопці ще довго дивилися, як віддаляються вітрила чужоземного корабля і зникають за обрієм.
А на кораблі тим часом розмістили дивного птаха, лікувати якого став сам Ішан. В лелеки було перебите крило. Іман лікував білого красеня цілющими травами з Єгипту, Ассирії, Персії та Фінікії, які віз на своєму кораблі до рідного міста.
А птах відкривав свій довгий червоний дзьоб і щось казав рятівникові своєю пташиною мовою.
Багато днів і ночей плив Ішан. На шляху йому зустрічались і вітри і шторми, море було і бурхливим і спокійним, а погожий вітер розвівав вітрила і корабель з кожним днем наближався до рідного порту.
Лелека теж почував себе краще з кожною хвилиною. Він вже ходив по палубі корабля, розправляв свої волелюбні крила і з сумом дивився у небо. Він став улюбленцем усієї корабельної команди, і від них навіть отримав ім’я Раджа.
Минули призначені Долею дні і увійшов корабель до порту знайомої гавані.
На березі зустрічала Ішана дружина. Обличчя купця освітилося щасливою посмішкою, коли він побачив кохану. Його першими словами до Пашупаті були слова про лелеку. Але несподівано Раджа розправив крила і злетів у блакитне безхмарне небо. Пашупаті дивилася, не відриваючись, за польотом. Птах зробив над ними два плавних кола і полетів у безодню неба, поки не зник у далечині.
Дуже засмутився Ішан, бо мріяв познайомити дружину зі своїм пірнатим другом. Але сумувати було ніколи. Пашупаті славила Аллаха за те, що повернув їй цілого і здорового чоловіка з далекої подорожі. Ішан радів за те, що зустрівся з дружиною. Так, так, в цю хвилину всім було не до суму.
Цілий день і пів ночі розповідав Ішан про людей, яких зустрічав, про тварин і птахів. Особливе місце в його розповіді посів красень – лелека Раджа.
Тільки пізньої ночі в будинку купця всі заснули.
Вранці Пашупаті вийшла в сад, де працював садівник, щоб зрізати свіжих квітів. Ішан, після тривалої розлуки не хотів позбавляти себе присутності коханої дружини і тому пішов з нею. Поки чоловік і дружина вибирали, які ж квіти зрізати, у небі з’явилась чорненька цяточка, яка поволі росла. І лише тоді, коли можна було побачити, що то летить лелека, Ішан і Пашупаті помітили його.
– Раджа! – зрадів молодий чоловік.
– Він щось несе..? – не повірила своїм очам Пашупаті.
І справді, птах летів повільно, важко розмахуючи крилами. В довгому дзьобі він ніс напрочуд гарний кошик.
Раджа опустився на землю, поставив кошик у траву і, вдячно дивлячись на зачароване подружжя, щось проклекотів своєю мовою, вклонився і піднявся у небо. Ішан і Пашупаті дивилися услід лелеці. З цього зачарованого стану їх вивів крик немовляти. Озираючись, вони не одразу зрозуміли, що крик лунає з кошика.
Пашупаті схилилася над нещодавньою колискою і на неї подивилися чорні оченята дитини, що раптом замовкла.
– Яка гарна! – промовила Пашупаті, беручі її на руки.
Вона і справді була дуже гарна, загорнута в золоте шовкове покривало, оздоблене коштовним камінням. Дитина уважно роздивлялася незнайомих людей, яким належало стати найріднішими для неї.
– Це наша дочка, Пашупаті! Наша! – щасливий батько підняв дружину з дитиною на руках і почав кружляти.
– Схаменися! – злякалася Пашупаті. – Я ж тримаю дитину.
Іман обережно поставив жінку на землю.
– Дай, я теж хочу потримати нашу Лакшмі.
– Лакшмі?.. Чудове ім’я. – мовила Пашупаті, передаючи Ішанові дівчинку.
Маленька Лакшмі росла розумною та вродливою.
А до оселі Імана з тих пір щороку прилітали лелеки. І на одному з дерев біля самих вікон вони звили своє гніздо.
Тепер, коли їхній спокій і добробут охороняла довгодзьоба сторожа, удача ніколи не покидала Ішана, а в сім’ї панували любов й злагода.

Роки йшли. Один. Другий. Вже й п'ятнадцять минуло. Лакшмі стала вродливою дівчиною. Багато юнаків хотіли мати її за дружину. Але батько хотів почекати ще два-три роки. Щоб подорослішала, розуму набралась та господарського хисту.
Лакшмі на це лише сміялася та була рада ще трохи подівувати, бо не хотіла вона ставати дружиною будь-кого, тому що з дитинства була закохана в Мір-Джафара, сина багатого купця.
Той день, коли на порозі їхнього будинку з’явився Мір-Джафар, щоб просити в Ішана дозволу одружитися з Лакшмі, той день, напевне, був найщасливішим в житті молодої дівчини. Лакшмі сховала під довгими віями свої чорні допитливі очі. Кілька чорних кучерів впали на гаряче обличчя. Як би вона хотіла зараз зникнути, провалитися крізь землю, заховатися десь далеко-далеко! В грудях несамовито калатало серце і відгукувалось у скронях. Лакшмі здавалося, що всі чують як шалено б’ється її закохане сердечко. Крізь ці важкі удари вона раптом почула, що до неї звертається батько:
–Лакшмі, ти згодна вийти заміж за Мір-Джафара?
“Чому це він питає? – промайнуло в голові у дівчини. – Завжди сам вирішував.”
– Так, я згодна, – відповіла вона ледь чутно.
Повним ходом ішла підготовка до весілля. Ішан вирішив переглянути свої торгові справи. Він давно вже ними не займався.
Продивляючись свої товарні книги, купець все більше і більше хмурився:
“Що це? Чому числа не співпадають?..”
Врешті решт він розірвав зі злості книгу, накричав на робітників і прислугу в лавці і вибіг геть. Виявилося, що справи в Ішана йшли зовсім погано. Для нього це було величезним лихом, тому що не міг зрозуміти: чому?
Іман поквапився затопити лихо у вині, хоч ніколи не пив.
“Що ж це таке? – думав він. Наче все правильно. Невже мої робітники мене обкрадають?! Але ні. Я перевірив усе. Чому ж торгівля іде зараз так погано? Завжди все виходило наче саме собою.”
– А! Знаю! – сказав Ішан вголос. – Це лелеки! Оті птахи, що оселились біля мого будинку. Вони відмовились від мене! Відвернули від мене фортуну! Я їм ще віддячу за таку послугу! Геть їх!
Ішан підвівся і, похитуючись, швидко, як міг, пішов додому. Його очі від ярості налились кров’ю і, здавалось, він сипле з них іскри та мече блискавки.
Чоловік виліз на дерево і розламав величезне гніздо. Двоє дорослих лелек і двоє маленьких лелеченят, які щойно навчились літати, вилетіли з падаючого гнізда.
На крик лелек з будинку вибігли Пашупаті та Лакшмі.
Лелеки кружляли над своєю колишньою домівкою і жалібно кричали.
– Батьку! Що ти наробив! – вирвалось у Лакшмі. – Це ж гніздо лелек! За такий вчинок тобі ніколи вже не посміхнеться вдача. Ти втратив все! Ти загубив своє життя, все, для чого ти жив і що було тобі дорого. І ти втрачаєш мене. Ти сам винен, батьку…
Із цими словами руки Лакшмі перетворилися на крила, голова стала меншою, шия довшою, виріс довгий червоний дзьоб – Лакшмі стала лелекою.
Вона злетіла і разом з птахами зробила ще кілька кіл над батьком і матір’ю, пронизливо кричучи, а потім полетіла.
Осиротілі батьки довго дивились в небо, але зробити вже нічого не могли: як до них прилетіло щастя у плетеному кошику, так і відлетіло білою лелекою.

* * * * *

Лелеченята сиділи зачаровані розповіддю. В багатьох на очах з’явились сльози. Ніхто не наважився спитати, що ж було далі. Але старий лелека сам порушив мовчанку:
– Та дівчина, Лакшмі, це я…
На нього подивилося багато здивованих очей.
– Так, так… Я втратила багато через свого батька: рідний дім, батьків, нареченого. Але ніколи ми вже не поверталися до тієї оселі, і я більше не бачила ні батька, ні матір. Ось тепер лечу востаннє подивитись на рідні місця.
Старий лелека замовк і підвівся, бо прийшов час вирушати у дальню путь. За ним підвелися й лелеченята. Вони ще молоді і вперше летять на зимівку, а мине час, і будуть вони, наділені життєвим досвідом, повчати молодь, розповідати їм цікаві історії з життя, можливо й цю.
Небо, здавалося, густіло від лелечиних зграй, що летіли й летіли на цей клаптик землі біля чорного моря, щоб надовго проститися з усім, чим було для них літо, з пташиними іграми, пташенятами, з батьківщиною. Вони летіли, що через зиму повернутися.

Он не хотел, чтобы она уезжала. Боялся, что навсегда.
Как только она вышла на улицу, он появился неизвестно откуда и пустился за ней. Провожал её от самого дома до автовокзала.
Он падал на землю и хватал её за ноги. Его категоричное: “Не пущу!” переходило в мягкое: “Останься…”. Он кричал, что любит, громко плакал, забегал наперёд, просил, молил…
А она словно не замечала его унижения. Молча переступала через него, с улыбкой слушала его признания.
Когда она вошла в автобус, он принялся стучать в окно и что-то быстро говорить, так, что она не могла разобрать слов. Она смотрела на него и грустно улыбалась.
Автобус отошёл. А он побежал рядом. Время от времени кричал и голос его разносился по всему небу: “Не уходи! Я люблю тебя…”.
Она не могла оторвать от него глаз. Он бежал, а она смотрела. Ей не было жаль его, но почему-то, виновато улыбнувшись, прошептала: “Я люблю тебя, дождь. Не плачь, глупенький. Я вернусь…”.
А дождь всё шёл и шёл.
Он не хотел, чтобы она уезжала.

Добрий день, бабусю! Мовчите…? Правильно, і не треба слів. Ми ж прекрасно можемо зрозуміти один одного і без них.
Наприклад, ідучи галереями Лувру, неодмінно зупинишся перед Нею. Чому? Навіть не зрозумієш. Чи то таємнича посмішка приваблює, чи пронизливий погляд пришпилює на місці? Вона мовчить. Розуму не під силу розгадати таємницю погляду, а серце розуміє… Тож недарма протягом кількох століть чоловіки закохуються в неї, в Джоконду. І жодного слова не промовлено, а Леонардо да Вінчі, геній епохи Відродження, зробив крок у Вічність.
А скільки сказано про кохання! Всі мови світу оспівують це піднесене почуття. По-справжньому закохана людина здатна на неможливі вчинки: хоч би написати листа коханій людині серед нотних рядочків. І ось вже з легкої руки Бетховена, з-під струн та клавіш лине чарівна мелодія, адресована кожній Елізі, кожній жінці… Серце тремтить від тих звуків. Навіть душею відчуваєш всю ніжність, всю силу кохання. І ніякими словами не виразити того відчуття.
Тепер придивіться: як говорить тіло мовою фламенко! Жага. Пристрасть. Воля. Колись давно іспанські цигани відтворили в танці широкі простори, аромат моря, гірську свіжість і літню спеку. А зараз вони відродилися у ритмі та рухах. Треба лише заплющити очі, і ви відчуєте, як кличе безмежна свобода, як спалює невгамовний вогонь, як затягує вир почуттів – як говорить мовою тіла фламенко.
Існує ще одна мова, про яку хотілося б згадати, - це мова архітектури. Безліч споруд у всьому світі мовчки розповідають нам про давні часи, про красу та жорстокість, про війни та інтриги, про розквіт та занепад держав. А мені найближча і найдорожча Київська Софія. Цей собор велично здіймає золоті бані до неба. Священна тиша, фрески, розписи та ікони нагадують про могутність Київської держави. Водночас чомусь згадуються безіменні майстри, нікому не відомі сивооки, які силою свого таланту подарували світові невмирущий Софіївський собор. І знову слів не потрібно, знову все зрозуміло без них.
І зовсім неважливо, якою мовою розмовляє людина. Головне, щоб кожен розумів мову живопису, музики, танцю, архітектури – мову мистецтва.
Чуєте, бабусю, я і Вам вдячна за Ваш мовчазний красномовний музей. А також за Вашу увагу, шановна мадам Тюссо.
2006р.

******
В цей момент вона була дуже вродливою, схожою на русалку. Величезні сині очі були наївно-звабливими, пухкі, майже дитячі губи наче прагнули поцілунку. Місячне світло, пробиваючись крізь вербове листя, надавало обличчю неприродної блідості, а довгому русявому волоссю зеленуватого відтінку. Довершував схожість з водяною дівою вінок з білосніжних лілей, здобутих ним, Ярославом, з темної річкової води.
- Ти надзвичайно гарна! – прошепотів він.
Руслана сором’язливо опустила довгі чорні вії.
Вони сиділи під старезною вербою, що схилила своє гілля майже до землі, а з одного боку – просто у воду. М’який білий пісок був іще гарячим, не встиг віддати ночі свого тепла. А невеличкі острівці смарагдової трави тішили своєю прохолодою. День вже минув, ніч ще не настала, а вечір міцно обіймав їх своїми серпневими чарами.
Він хотів її, проте боявся втратити контроль і все зіпсувати. Адже вона була така тендітна, ніжна і дуже полохлива, мов пташечка. Якщо впустить її зараз через необережність, то вже ніколи не отримає. А він просто не міг цього припустити.
Ярослав вже цілий місяць обхажував її, робив все, що вона хотіла, виконував будь-які її забаганки. Він був занадто терплячим. Тепер настала черга Руслани. Треба лише бути обережним. Дуже обережним.
З-за дерев линули жваві гітарні звуки та веселий сміх. Там Саня готував шашлик, Сніжана та Любка накривали поляну, а Ромка бринькав на гітарі. Всі були зайняті. Хоча трохи посміювалися над парочкою, що усамітнилась на березі.
Місячне сяйво мусило створювати романтичний настрій, ледь чутний плюскіт та тихий шелест очерету мали навіювати ніжні думки. Але Ярославові така дурня в голову не лізла. Його вабило її гнучке тіло, ненадійно сховане під джинсами та короткім топом.
Несподівано для себе Ярослав знову згадав ворожку. «Заходь, хлопче, мені є що тобі сказати, - бурмотіла стара відьма. – Шукаєш щастя? Воно, як марево. Одружишся скоро. Вже восени. А чи знайдеш щастя тоді? А ще: повернеться до тебе минуле блідим обличчям… – вона помовчала хвилинку, а далі продовжила. – І на останок дам тобі пораду: смійся частіше, проте не насміхайся, адже сміється довше той, хто сміється останнім.»
«Що це несла та стара? – вкотре подумав Ярослав. – Зрозуміло лише про весілля. Хоча й це маячня. У мене ще дах при мені, щоб добровільно в петлю лізти. Хоча… Це ж просто ідеальний привід… Руслана вже сьогодні буде моєю!»
Несподівана геніальна думка сяйнула в його голові, наче блискавка. Він обережно торкнувся витонченої долоні дівчини. Та одразу підняла на нього очі.
- Пам’ятаєш ворожку, кохана? – він намагався надати лагідності голосу, щоб той не видав його збудження.
Руслана мовчки кивнула і в очах її ледь помітно пробігла тривога.
- Знаєш, що вона мені наворожила? – в очах дівчини ковзнула цікавість. – Я навіть боюся сказати, щоб не наврочити. – він міцніше стиснув її долоню, а вона підбадьорила його легким рукостисканням у відповідь.
- Вона сказала, що я восени одружуся. – з глибини очей Руслани піднявся страх, змішаний з жалем.
- Ти чого злякалася, дурненька? – він лагідно притиснув її до грудей. – Це ж чудово! Ми тоді взагалі зможемо не розлучатися. Ніколи. Ти хочеш цього?
За неї відповіли щасливі жаринки в очах і напіввідкриті вологі губи. Він цілував її довго і ніжно. Щоб повірила.
Її тіло було струнким і незайманим, піддатливим в його вмілих руках.
Десь далеко весела компанія їла шашлик, пила чи вино, чи горілку і голосно кричали пісні під захриплу гітару. А тут було лише небо і річка, верба і вінок з лілей, що стали німими свідками їхньої пристрасті, їхнього полум’я, їхнього кохання.

******
Шалений поривчастий вітер безжально зривав з дерев останнє буре листя і так само безжально вирвав з рук Руслани парасольку, якою вона намагалася прикритися від несамовитого дощу. Вона бігла, не знаючи куди. А дощ наздоганяв її і боляче бив по руках і обличчю, пальто намокло і стало зовсім важким. Вітер теж наздоганяв і діставав, здавалось, до кісток, штовхав, жбурляв Руслану, як зім’ятий лист. Вона знову бігла: тікала від вітру й дощу, від себе й від горя, тікала не розбираючи дороги.
У скронях з неймовірною силою пульсувала думка: «Кохання – згуба! Кохання – згуба! Кохання – згуба…»
Образ старої ворожки виплив з пам’яті так живо, наче це було лише вчора. Вона тоді довго мовчки дивилася на дівчину чи просто крізь неї, а потім заговорила: «Ти ще така молода, дитинко. Тобі ще жити й жити, кохати і дітей народжувати. Проте бережися, щоб не засліпило тебе примарне кохання і не кидайся в нього з головою. Те кохання – то згуба твоя.»
- Кохання! – закричала несамовито, впавши на коліна і притуливши руки до грудей. – Кохання! Ти моя згуба!
Дівчина знесилено сіла прямо на холодну землю, що розкисла від осінніх злив. Її губи без упину рухались, але з них не зривалось жодного звука, величезні сині очі безтямно бігали, як у загнаної тварини.
В якусь мить її погляд усвідомлено зупинився. Вона сиділа на залишках колись смарагдової трави, а просто перед нею вітер розтріпував безвільне гілля тієї самої верби та піднімав чорні хвилі на річковій воді – Руслана через якийсь злий жарт долі знову опинилась біля того самого місця.
Вона закричала, ні, завила, приєднуючи свій голос до дикої пісні вітру, сльози рікою потекли змішуючись з дощем.
Саме тут він казав, що кохає, що одружиться восени. З нею. А після того вже жодного разу до неї навіть не заговорив. Хоча часу не гаяв: таки одружився. Цього ранку. Дівчина та на п’ятому місяці. Гучне було весілля. Півсела гуляло.
«Якби він знав, що я теж вагітна?»
Руслана прийшла чомусь під хату, де грали весілля, постояла з парасолею під забором, наслухалась звуків чужих веселощів з весільного шалашу, наковталася сліз, і, побачивши, як він виходить з молодою, злякалась сама не знала чого, побігла, втекла. І ось вона знову тут, під вербою.
Згрібаючи руками слизьку холодну землю, вона пронизливо кричала:
- Земле! Земле! Ну чому ти не розступилася, не поглинула мого кривдника в ту мить? Навіщо була такою теплою і надійною?
Піднявшись з колін, Руслана, хитаючись, підійшла до верби і прихилилася до її стовбура.
- Вербо! Вербо! – звернулася вона до дерева. – Для чого ти ховала нас від усього світу? Ти просто була його спільницею!
Відштовхнувшись від верби, Руслана підійшла до самої води. Хвилі накатувалися прямо на її ноги, застрибуючи до неї в чоботи. А вона навіть не помічала цього. Просто здійняла до неба викупані в багнюці руки і прокричала:
- Небо! Небо! Чому не пролилось тоді рясним дощем? Чому не попередило ані громом, ані блискавкою, що те кохання – обман?
На березі знаходилося кілька прив’язаних човнів. Рибалки в таку погоду відпочивали. Руслана залізла в один з них, що був майже у воді. Хвилі, як живі розбивалися об його борти і з силою розгойдували. Вона сіла на самому носі човна і простягла руки до води.
- Водо! Річко! Хвиле! Чому мовчали, чому навіть не здригнулися від його солодких брехливих слів? Навіщо дозволили йому зірвати ті лілеї, щоб він уквітчав ними свою перемогу і мій сором?
Руслана обернулася, щоб вилізти з човна, але той вже був за кілька метрів від берега. Дівчина не розгубилася: на дні човна лежали весла, проте вставити їх в пази їй ніяк не вдавалося, чи то від холоду, чи то від хвилювання. Та, схопивши одне весло, вона встала і почала завзято гребти ним до берега. Це, на жаль не допомогло: до берега вона не наблизилась, а човен загойдало ще сильніше. Розставивши ширше ноги, вона спробувала зберегти рівновагу, але чергова хвиля сильно штовхнула його та перевернула. Руслана намагалася схопитися за борт, та задерев’янілі від холоду пальці не слухались, пальто стало надто важким і тягнуло на дно. Вода накрила її з головою. Бовтаючи у воді ногами, вона намагалася скинути чоботи; розстібувала пальто, просто відриваючи ґудзики, ламаючи нігті на руках. Коли це їй майже вдалося, її ноги у чомусь заплуталися. Розплющивши очі, вона помітила, що знаходиться просто у заростях лілей. Руками намагалася розірвати міцні стебла, що сплутали її ноги. Не було вже сил стримувати дихання, та вона все ж продовжувала свої марні намагання визволитися з річкового полону. В цю мить вона побачила дівоче обличчя, що з цікавістю роздивлялось полонянку. Дівчина мала зелені очі та довге зеленкувате волосся. Своєю несподіваною і фантастичною появою дівчина налякала Руслану більше, ніж перевернутий човен, ніж стебла лілей, що тримали її ноги, - і вона закричала. Це був останній крик в її житті. Великою бульбашкою він разом з життям зірвався з губ і сплив на поверхню. А тут над сумною долею дівчини ридав разом з вітром листопад, а осінь проливала свої холодні рясні сльози.

******
Сьогодні Ярослав вже вкількасоте посварився зі своєю дружиною, тому запрошення Ромки та Санька на природу було рятівним кругом, можливістю не залишатися вдома з мегерою-Маринкою. До того ж погода цього червневого дня була пречудовою: сонце по-літньому припікало, а на небі – ні хмаринки.
Галаслива компанія поволі рухалася до річки. Саньок ніс м’ясо на шашлик і шампури, поряд крокувала його незмінна Любка з ковдрами. Роман, закинувши на плече гітару, однією рукою тримав торбу з їжею, а другою обіймав маленьку струнку Оленку з 10 класу. В Ярославовім пакеті багатообіцяюче дзвеніли кілька пляшок з горілкою для хлопців і вином для дівчат. А перед ним виписувала довгими ногами та апетитними сідницями, вдягненими в коротесенькі шорти, однокласниця Оленки, Дарина. Вона звабливо поглядала на нього з-під довгих нафарбованих вій, проводячи кінчиком язика по пухким губам, щедро змащених яскраво-червоною помадою. Її довге біляве волосся грайливо підстрибувало в такт ході разом з пишними грудьми, вдягненими лише в купальник.
Ярослав любив жінок. Любив за те, що всі вони були різні: юні та недосвідчені, доступні та розпусні, ніжні та пристрасні, заміжні та незалежні. Марину теж любив. До весілля. А після того, як її мати прийшла із заявою: або одружуйся, або сідай за зґвалтування неповнолітньої – інтерес до неї зійшов нанівець.
Марина на другому місяці, її галаслива сварлива мати, думка про те, що скажуть люди, небажання опинитися на зоні – і ось він одружена людина. Пізніше він сто разів про це пошкодував, бо подружнє життя виявилося справжнім пеклом. Маринка швидко перетворилась на справжню Медузу Горгону, якою була її матір. Вона сварила його за все: що з роботи пізно повертався, що гроші не всі приносив, що до дитини був неуважний, що кохатися з нею не хотів, що зраджував наліво і направо.
А що було йому робити? Дивлячись на Марину у халаті та домашніх тапках з нечесаним брудним волоссям, у нього не просто бажання не пробуджувалось, а з’являлась якась відраза. Тому він і бігав до коханок. До того ж він вже не був упевненим, що Олеся – його дочка. Ще й Маринка підігрівала ситуацію, натякаючи на загадкового можливого батька дитини.
Цей недільний ранок не був виключенням у їхньому подружньому житті. Розлючена, як фурія, Маринка кричала на Ярослава, обкладала його відбірним матом за те, що його сорочка знову пахла духами, з’явилися плями від помади; дерлася на волаючу Олесю, що від переляку і від голоду не могла заспокоїтися; била посуд, розкидала речі… Поки не пролунав рятівний дзвінок від Ромки.
День видався на славу: соковитий шашлик під горілочку, пісні під гітару, купання в каламутній воді (адже пляж був переповнений). А потім сиділи на галявині, далеченько від юрби, нанизали на шампури сардельки, пекли картоплю та запивали все горілкою. Надвечір звідкись з’явився магнітофон. Дівчата спочатку голосно й фальшиво підспівували якійсь новомодній співачці, а потім влаштували танці із стриптизом. На довершення, коли вже темрява стала відвертішою, хлопці розтягли дівчат по кущам.
Десь у темряві хихотіла Любка і час від часу лунало й Сашкове гоготання, а з іншого боку спочатку чувся плям кіт цілунків, а потім долинули Оленчині стогони під Романовим натиском.
Ярослав же пестив гаряче тіло юної розпусниці. Заплющивши від бажання очі, він шалено цілував її, кусав її жадібні губи. В голові у нього був вогонь. Чи то від горілки, що затуманила мозок, чи то від пристрасті, що рвалася назовні. Розплющивши очі, він крізь вії подивився на коханку і трохи не зомлів: на нього дивились сині волошкові очі, зеленкувате в місячному сяйві волосся розсипалось по смарагдовій траві, а поряд лежав вінок з лілей. Ярослав різко відштовхнув Дарину й марево – і сів. У нього перед очима, наче в пришвидшеному кіно, промайнув увесь минувший рік: Руслана у вінку з лілей, Руслана у труні, Марина у весільній сукні, Марина у халаті б’є посуд, стара відьма-ворожка і знову Руслана в труні, наче жива.
- Ярику, що сталось? – капризно спитала Дарина, наполегливо сунувши руку йому у штани.
Той з огидою відкинув від себе руку дівчини, наче то була рука мерця чи привида. Проте то була Дарина з довгим білявим волоссям та ображено скривленими губками. Вона напівлежала перед ним у запрошуючій позі. Але бажання його розвіялось зовсім, як і хміль в голові.
- Нічого не сталося, - кинув він, намазав поряд сигарети та запальничку і закурив.
Руслана була неймовірною: вродливою і тендітною, як квітка. Він довго намагався їй сподобатись, але не міг чомусь причарувати її ані своєю блискучою посмішкою, ані солодкими словами. Вона ховалась у мушлі зі своїх чеснот і тим здавалась ще більш недосяжною, ще більш бажаною. А потім несподівано відкрилася – але втративши незайманість, вона не втратила своєї цноти, своєї чистоти.
Після того Ярослав про неї вже не згадував, адже з’явилась вагітна Маринка, нові проблеми, весілля, та й Руслана про себе жодного разу не нагадала.
А потім її знайшли у річці. На третій день після його весілля витягли її рибалки. Ледве визволили її тіло з заростів лілей.
Ховали всім селом. Ярослав дивився на Руслану в труні і відчував, що вона в цю мить живіша від живих – і не розумів цього відчуття.
Потім ходили чутки, що вона була вагітна, що втопилася від нещасливого, невзаємного кохання. В якусь мить у нього з’явився щем у грудях і незрозуміле відчуття провини. А далі закрутилося, затягло буденне життя – і вилетіли з голови та з серця будь-які згадки про Руслану.
А сьогодні – як блискавка: виринуло з минулого примарне обличчя. Тільки зараз Ярослав зрозумів, що весь час шукав її, Руслану. А коли знайшов, не зрозумів того, не тримав обома руками – і втратив назавжди. А з того часу в кожній жінці підсвідомо намагався віднайти ті ідеальні риси, притаманні лише цій тендітній дівчині: хотів побачити в очах щиру відданість, мовчазне безтямне кохання, відчути сором’язливу пристрасть несміливих, невпевнених торкань. Але в жодній жінці не існувало того живого вогню, тієї справжності, що була в Руслані. Всі вони вродливі, чудові коханки, але в той же час були зовсім неприродними, якимись штучними, як ляльки. Ось і Дарина привернула його увагу своєю несправжньою красою: вибілене у блонд волосся, розмальоване обличчя, стильний відвертий одяг – шедевр лялькового мистецтва.
Ярославові стало огидно. Йому захотілося опинитися десь далеко, подалі від цієї малолітньої хвойди. Він кинув недопалок і встав. Дарина намагалася вхопити його за руку, та не вийшло.
- Ярику, ти куди-и-и? – незадоволено протягла вона.
- Відлити, – процідив крізь зуби навіть не обернувшись Ярослав та пішов у темряву між деревами.

*****
Темрява була м’якою і теплою, як оксамит. Крізь листя не пробивався жоден промінчик місячного світла.
Ярослав продирався крізь зарості, навіть не уявляючи, куди прямує.
Десь недалечко дзюрчав струмочок, кумкали жаби, а здалеку доносився шелест очерету і дихання ріки. Ярослав навіть зупинився, щоб послухати цю потаємну пісню ночі. Щось чарівне було в ній, воно заповнило собою все навкруги, і Ярослав відчував ті чари кожною клітинкою свого тіла.
Пісня ставала дедалі голоснішою. Ярослав не розумів, про що співається, але відчував щось тепле та приємне десь всередині, що гріло йому душу. Пісня вабила його, притягувала, як магніт, і він пішов просто на неї. В якусь мить він зрозумів, що то не очерет шелестить, а дівчина співає, ба ні, дівчата. В їхніх голосах, здавалось, і жила ота сама ніч: у них мовчки насупилась темрява, зітхав вітерець, танцювало місячне світло, ділилося таємницями листя з очеретом, дзвенів зливаючись з рікою струмочок. Пісня линула звідусюди, навіть з самого серця, а в той самий час – нізвідки. Вона кликала його, вела, керувала його діями, його рухами, його думками.
З мороку під деревами він ступив на залиту місячним промінням галявину, що поступово переходила у пляж. Чудове місце: онде і верба – улюблена місцина закоханих… а он…
Пісня линула звідси. Просто на березі кілька оголених дівчат водили хоровод. І співали, співали такими прекрасними неземними голосами, які, здавалось, могли належати лише янголам. Їхні стрункі тіла здавалися прозорими у місячному сяйві, довге волосся мало якийсь неприродній відтінок, а голову кожної вінчав розкішний вінок з лілей.
Чомусь Ярославові не здалося дивним те, що дівчата в таку пору і в такому вигляді танцюють якісь ритуальні танці. Головне, що вони кликали його. Пісня змінилася, тепер голоси просто шелестіли, дзвеніли, плюскотіли в його голові, в його серці: «Коханий наш, іди до нас, ми вже давно чекаємо на тебе…». І він пішов.
Всі вони були вродливі, одна гарніша за іншу і кожна казала, що кохає тільки його. Ярослав стояв у колі дівчат і пильно роздивлявся кожну, наче сподіваючись побачити оте щире кохання у їхніх очах.
- Коханий, чи не мене ти шукаєш?
Ярослав обернувся: перед ним була Руслана. Жива і прекрасна, вона чарувала його глибиною своїх величезних синіх очей. Він анітрохи не здивувався, адже він знайшов її, знайшов своє кохання, свою мрію.
- Я ніколи тебе не забувала, коханий. Я знала, що ти врешті решт прийдеш до мене, тому й чекала. Завжди. Кожен день, кожну ніч.
- Обирай одну з нас, – промовляли дівчата своїми чаруючими голосами, перебиваючи одна одну. – І та кохатиме тебе. Обирай, адже ми всі чекали. Ми всі кохаємо тебе… обирай свою ДОЛЮ!
Ярослав знову по черзі глянув на всіх дівчат. А погляд все-таки затримався на Руслані. В очах її так само, як і колись світилось кохання, щира відданість та безмежна ніжність. Але чогось там невловимо не вистачало, і Ярослав ніяк не міг пригадати, чого.
Він легко й швидко притягнув її до себе. Його руки ковзнули по ніжній шкірі, а губи нетерпляче знайшли її вуста. Та не відчув він ані жаданого полум’я обіймів, ані пристрасті поцілунків. Замість них якась примарна прозора прохолода.
Її руки непомітним рухом факіра розстібнули його сорочку та прослизнули під неї. Ярослав застиг в очікуванні, щільно притуляючи до себе кохану. Але несподівано, замість ніжних пестощів, він відчув лоскіт. Ярослав розсміявся, намагаючись визволитись з лагідних, проте незвично сильних рук дівчини. Вона сміялася разом з ним і продовжувала лоскотати. А він відчув, що до нього протяглися руки… руки… руки…, які лоскотали його з якоюсь фанатичною пристрастю. Тепер сміялися всі: їхній дзвінкий веселий сміх став страшним і навіть погрожуючим. Та він цього не помічав, звивався у руках звабниць та не міг відірвати очей від Руслани: спочатку в її очах з’явився хижий блиск, щось звіряче проявилось в її янгольському обличчі. Він знову пригадав образ у труні.
Ні! Це не Руслана! Ярослав намагався вирватись з ціпких рук, звиваючись вугром, але ці демонічні вакханки не бажали втрачати свою здобич. А міцніше за всіх його тримала та, яка щойно була Русланою. Вона постарішала за лічені секунди. Тепер це вже відьма-ворожка стискала його своїми сухими клешнями, здавалося, що вона хоче вирвати з нього всю душу. Її старечій моторошний регіт звучав, як вирок. З тим реготом усю Ярославову душу пройняв невимовний жах.
- Забув мене? – її старий беззубий рот на диво чітко вимовляв кожне слово. – Ні, бачу, що не забув. Не знайшов щастя – і знову прийшов до мене. Але слова мої забув: насміхався – тому не сміятися тобі останнім!... – вона голосно зареготала.
У Ярослава вже не було сил пручатися. Страх перед цими скаженими фуріями кудись відступив. Перед ним знову була Руслана, що дивилась на нього відданими, закоханими очима. Вона підхопила його розм’якле тіло і поклала на траву.
- Нарешті ти мій, коханий, – солодко сказала вона.
Ярослав лише дивився, він був надто слабким, щоб відповісти.
- Тепер я ні з ким тебе не ділитиму… Я – твоя ДОЛЯ!.. – її вуста торкнулися його тріпочучи губ, і довгим поцілунком вона випила з нього життя до останньої краплі.
Закінчивши цей своєрідний обряд вінчання, дівчата, весело сміючись, побігли у воду, одна за одною пірнаючи та не спливаючи на поверхню.
У літньому світанковому тумані розчинилася темрява ночі. Першим сміливим променем сонця народжувався новий день, перший день після Русалчиного Великодня.
2006р.

У давні часи жив собі один бідний музикант. Звали його Іво Лег’є. Єдиним скарбом Іво, що супроводжував його завжди, були лише старий потертий яскраво-жовтий сюртук і флейта. Ідучи містом з нею, він нікого не залишав байдужим. Біля нього завжди збиралося безліч глядачів. Він лише підносив флейту до губ – і в її звучанні чувся веселий сміх і тужливий плач, вона дзвеніла струмочком навесні й шелестіла вітром в очереті. Надзвичайно грав молодий музикант! Своєю музикою він змушував людей мріяти й радіти, дарував лише найкращі почуття та емоції. І всім навкруги хотілося його слухати і слухати.
Одного разу повз площу, де грав Іво, проїжджала багато убрана карета. Порівнявшись з музикантом, карета зупинилась, і на чарівні звуки флейти з віконця визирнула надзвичайно гарна дівчина. Зустрівшись з нею поглядом, Іво знітився, проте флейта – вірний друг, передала його почуття. «Ти найпрекрасніша!.. – співала флейта. – Ти – наче ранкова зоря! Ти – ніжність східного вітру! Ти – свіжість роси на світанку! Ти – кохання, кохання, кохання…». Кілька секунд, зачарована дівчина слухала, а потім, всміхнувшись, кинула на мостову золоту монету. За мить карета умчала, а флейта протяжно заплакала, змушуючи ридати всіх навкруги.
Кохання до прекрасної незнайомки переповнило юнака. Проте він розумів, що дівчина ця знатного роду, а він лише жебрак. Але ще ніколи він не грав так гарно, як зараз. В кожному акорді жило його кохання, ніжне і палке водночас, піднесене та … невзаємне.
Відомі титуловані музиканти, які чули гру Іво, були вражені його талантом. І незабаром його запросили грати в театрі, а ще минуло трохи часу, став Іво музикантом королівської опери. Тепер він був відомим, всіма визнаним метром.
Єдине, чого не схотів він змінити, це свій старий потертий сюртук. «Мене люди пізнають за ним. І де б я не виступав: в королівській опері чи на площі в центрі міста, люди побачать мій жовтий сюртук ще здалеку і прийдуть послухати мою музику». А флейта, як і завжди, була найкращим другом, який розумів його. Варто було лише торкнутися – вона розливалась в мелодійній симфонії почуттів.
На одному з концертів, у королівській ложі він знову помітив її, ту прекрасну незнайомку з карети. Він не міг відірвати від неї очей, і грав в цю мить лише для неї. «Я так довго тебе шукав, - линули флейтовою мелодією почуття. – Ти стала ще гарнішою! Ти як травневий світанок! Ти, наче лілея під місячним світлом! Ти – сонячний промінь після дощу! Ти – кохання, кохання, кохання…». Йому аплодували стоячки, викликали на біс, на сцену летіли квіти, записки, проте він бачив лише єдину троянду, що впала йому до ніг з королівської ложі. Поки він нахилявся за нею, незнайомка знову зникла.
За кілька днів Іво грав на весільному балу в королівському палаці. Це король одружував свого старшого сина, спадкоємця престолу.
Під веселі звуки флейти, заходили до святково убраної зали молодята. Молодий був у білому костюмі, гаптованому золотом, з короною, прикрашеною перлами та діамантами. Він всміхався своїй вродливій супутниці. А молода була схожа на янгола у своїй білій оксамитовій сукні, оздобленій коштовним камінням. Вона пливла, як ранковий туман над землею. І тільки щастям і коханням світилося її обличчя.
Побачивши наречену, Іво навіть не здригнувся, тільки флейта заспівала тужливіше: «Ти – кохання! Ти – метелик, підхоплений вітром! Ти – жаринка в беззоряній ночі! Ти – перлина в глибині океану! Ти – кохання, далеке кохання…». Ще жодного разу його флейта не звучала так несамовито, пристрасно й натхненно.
Весілля продовжувалося. Ніхто не помітив, як вийшов з зали музикант в жовтому сюртуку. А він, зімкнувши зуби і міцно стиснувши в руці флейту, йшов вглиб ночі. У душі вирувало безліч почуттів, щоб випустити їх на волю, підніс Іво до губ флейту, але… та від сильного стискання, вона тріснула й зламалась надвоє. З уламка найвірнішого друга роздався страшний звук, наче якийсь розлючений звір, намагався вирватись з флейти на волю. «Оце і в душі моїй так само…» - думав Іво, і вперше в житті заплакав без своєї флейти.
У залі та в саду всі здригнулись, почувши той дикий звук. Проте скоро про це забули.
З того часу ніхто вже не бачив музиканта Іво Лег’є. Тільки раз на рік навесні почала прилітати у місто яскраво-жовта пташка і чарувати усіх своїм флейтовим пересвистом, що закінчувався неприємним різким звуком. Нагадавши про себе, пташка зникала десь у лісі. Старі люди кажуть, що то Іво Лег’є відвідує рідні місця. Недарма ж звуть ту пташку іволгою.
2007р.

Південний степ – це вільний вітер і кочова доля. Саме тут ще й досі линуть понад ковилом і різнотрав’ям спогади про героїчне минуле, саме тут народжуються таємничі оповідки та страхітливі легенди про звичайні, а часом незрозумілі явища, саме тут живуть працьовиті, трохи дивні і забобонні люди…

Кожного ранку зустрічає новий світанок селище Ольшанське. Височіє воно на пагорбі понад рікою, вмиваючись ранковими променями, радіючи новому дню. Повільно й ліниво, вигинаючись між крутими берегами, тече своїм шляхом Південний Буг, вітаючи старих знайомих, що зручно влаштувалися на обох його берегах: бабусю Ковалівку, що розкинула навкруги себе розлогі левади, поважну даму Новопетрівку, за якою шлейфам простягнувся сосновий ліс, посестер Тернувате та Сапетню, що вмостились рядком над самою водою та малого хлопчака Ольшанське, що з високого пагорба радісно зустрічав його, з цікавістю витягуючи вгору п’ятиповерхівки та хитаючи привітно гіллям тополь й акацій.

*****
Давно це було, коли ще повновода річка Гіпаніс поволі несла свої води до Понтійського моря. Лягли обабіч неї просторі скіфські землі. Жив на цих степах народ багатий, розумний і дуже гостинний. Вони радо зустрічали усіх, хто прийшов до них з миром, влаштовували на їхню честь свята з хороводами та вітальними піснями, підносили гостям щедрі дарунки: чудових коней, коштовну збрую, витонченні прикраси з золота й срібла, зброю, виготовлену майстерними ковалями.
А тих, хто приходив до них з поганими намірами, вони зустрічали на диво стійко і вороже. І без жалю зтирали їх у порох. Гнали зі своїх земель ворога, лише мерехтіли їхні мечі, як блискавки. Разом з чоловіками охороняли рідний край красуні-жінки. Не жаліючи себе, вели у бій своє військо скіфські царі, виявляючи мужність, сміливість і твердість, які так притаманні цьому незвичайному народові.
Багато людей гинуло у тій жорстокій боротьбі. Забирали з поля бою скіфи і братів своїх, і ворогів, щоб як слід провести в царство мертвих.
Царям, які гинули у бою, віддавали відповідні їхньому положенню почесті. Їх ховали у просторих склепах, споряджаючи усім необхідним для царювання у світі тіней: золоті й срібні монети, витвори золотоковалів, зброю, пшеницю у розписаних горщиках, вино у грецьких амфорах, коштовні обладунки та одяг, гаптований золотом, слуг та коней, для підкреслення царської могутності навіть у потойбічному світі. Насипали над останнім притулком царя високу могилу, щоб височила вона над іншими велично й гордо, вказуючи на те, що покоїться там правитель величного і гордого народу.
Не менш шанобливо проводжали у царство мертвих звичайних вояків, ховаючи разом з ними їхнє бойове оснащення і трофейну зброю.
Ворогів же ховали на проклятому пагорбі, де жив колись чужоземний чаклун, що звів там ідолища поганських богів і творив свої чорні справи. Саме цей пагорб ставав шляхом в потойбіччя для ворогів, а вони стали його прокляттям.
Через віки зник великий степовий народ, зникла навіть згадка про нього. Лише вітер, свідок тих часів, розповідає людям бувальщини з глибини століть. Але ніхто його не розуміє.

*****
Минали століття. І ось вже руслом Гіпаніса лине до Чорного моря річка Бог, розрізаючи своїм тілом простори Дикого Поля – пристанища дикого вітру, диких коней і диких кочових народів. З найдавніших часів хвилями прокочувались степом орди кочовиків: кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, печеніги та половці. Вони втоптували копитами у землю полин, чабрець і м’яту, і ніде не зупинялися надовго.
Якось невеличкий загін татар гнав на південь захоплених у битві коней. Їхали без відпочинку вдень, а пізно вночі зупинялись на ночівлю, щоб ще до світу знову виїхати.
Цього разу зупинилися вони на високому березі Бога. Коні ледь трималися на ногах від утоми, тому всі одразу простелились у траві та поснули. Кочовики ж у цей час розвели багаття, приготували вечерю, а коли зійшов місяць, полягали спати.
Ще до сходу сонця, татарські коні та їхні сідоки були на ногах, а з усього табуна, який вони супроводжували, жоден кінь не міг підвестися. Вони безпомічно вовтузилися на траві, невпевнено загрібаючи землю, та жалісно іржали. Їхні тіла здригалися в конвульсіях від болю, а в очах тонуло страждання.
Люди намагалися підняти коней, та все було марно. Вже на світанку тварини перестали рухатись, лише з горла у них долинав якийсь булькочучий звук. Погоничі розуміли, що далі вони рушать самі, проте полишити кілька десятків безпорадних тварин не могли, хоча вони ледь дихали. А залишати їхні тіла на поживу хижим птахам та звірам – просто не сміли.
Поки чоловіки копали довгі могили для коней, надійшов вечір. Мертві тіла до того часу вкрилися потворними пухлинами, де-не-де шматтям вилазило хутро. Ніхто не розумів від чого один за одним пали саме ці коні. Що це за дивна хвороба, яка звалила худобу лише за ніч?
Швидко поховавши коней, навіть не чекаючи ранку, татарські вершники за мить розчинилися у темряві ночі.
Скотомогильник з часом заріс травою, а пухнасті, з вигляду, кульки перекотиполя, мандруючи степом, зрідка навідувались у ці місця понад Богом. Пагорб же упродовж століть зберігав свою страхітливу таємницю.

*****
Знову дні, схожі в степу один на одного, як брати, змінювались днями, роки роками. Багато чого з’явилось нового: повиростали невеличкі поселення, які обліпили береги річок, наче грона винограду, оралися землі, які ніколи не знали плуга. Лише степ лишався байдужим, лише вітер, як завжди, співав про волю, лише Бог прокладав своєю течією звичний шлях до Чорного моря.
Ці степові землі щедро, лише розчерком пера, скріпленим імператорською печаткою, дарувалися за заслуги перед вітчизною.
Відставний воєнний лікар пан Мусцяця привіз сюди, в Малоросію, своїх кріпаків, побудував маєток та почав панувати. В його власності були два села Сапетня і Дворянка. Між панськими полями тягнулася до них дорога, що з пагорба, де розгалужувалась, спускалася з одного боку до ріки, в Сапетню, з другого – в яр, де знаходилась Дворянка. Люди не любили це роздоріжжя. Вважали його проклятим, адже, як казали, тут місцеві відьми мертву воду з покійників виливають, а по ночах чорти у карти грають. Хто не проходив крізь три межі – лихо траплялось: або худобина якась помре, або з рідних хтось захворіє, або пан за щось покарає чи град поб’є городину. Оминали його люди, як могли, та що вдієш – дорога одна. Адже не жити їм на тому роздоріжжі, будинки не будувати, дітей не ростити. Така думка навіть в голову нікому не приходила. А якби й прийшла, то кожен би тільки тричі перехрестився, та «Отче наш» прочитав, тому що вірили, що на отому диявольському місці справжнє чортове кубло. От люди й продовжували їздити тим шляхом, молитися й сподіватися на милість Божу. А дорога, як і раніше, зміїлася степом, роздвоюючи на пагорбі свій отруйний язик.

*****
З того часу змінювався край через людську присутність. На берегах Південного Бугу, що вже тисячі років був вірним своєму руслу, що сягало на півдні Чорного моря, забуяли пишні садочки, клаптиками розсипались по степу поля-ниви, розмежовані лісосмугами, повиростали, посаджені людиною соснові ліси, яких зроду-віку не було в степу, будувалися заводи – опустився на цю землю технічний прогрес радянського часу.
За лічені роки виріс серед полів великий цементний завод, на будівництво якого з’їхалися майстри-добровольці з усього союзу. Для робітничого селища обрали чудове місце з мальовничим краєвидом, що розкривався з високого берега. В майбутньому його планували розбудувати до міста, що мало стати райцентром.
Проте моторошний сюрприз несподівано чекав робітників з першого дня будівництва селища. Величезні ковші екскаваторів вигрібали землю, наче руки хірурга – нутрощі. Та в якусь мить у ковші, між землею та грудками рудої глини з’явилися справжні кістки. А коли в наступній жмені ковша, з’явився потрісканий людський череп, тоді вже сумніватися не доводилося, кому належали й кістки, викапані на мить раніше.
Хтось вирішив, що це випадкова могила, але неприємні знахідки траплялись і надалі. Забобонні будівельники хотіли згорнути щойно розпочате будівництво, вважаючи, що все це не до добра. Але наказ згори був зовсім протилежним: продовжувати роботу, забути про людські залишки, наче їх зовсім не було.
Швидко почало розширятися селище Ольшанське, назване на честь героя Великої Вітчизняної війни Костянтина Федоровича Ольшанського, більшала кількість його мешканців, життєрадісних трударів, які щодня зустрічали світанок з-за Бугу та розпочинали робочий день на заводах (поряд з цементним зависочили будови гідролізно-дріжджового заводу). Як гриби, виростали нові п’ятиповерхові будинки. Нічого поганого не траплялось, ось і забулися ті страхітливі знахідки. І тому зовсім приголомшливим було те, що при будівництві чергового об’єкта знову були знайдені черепи… проте на цей раз кінські. Виявилось, що натрапили на могильник для худоби. І знову цей інцидент приховали , будинок добудували, вселили туди людей.
Росло селище, розвивалось. Школа, лікарня, два дитячих садка, Будинок культури – все працювало в повну силу, привносячи в життя ольшанців, суєтливу різноманітність та щасливу безпечність.
Пагорб надихав нових мешканців на життя. І мовчав. Лише вітер співав інколи, в негоду, свої безрадісні думи, та уваги на нього ніхто не звертав. Навіть сусідки Сапетня та Дворянка, що через зарості терену отримала нове ім’я – Тернувате, навіть вони не здогадувались про дивне і таємниче минуле молодого сусіди.

*****
Якось вже дуже звично для історії змінюються епохи. Тільки пожовкле листя на це не зважає – летить собі, тільки снігові все одно: для нього кожен вихід – святковий, тільки проліски нічим не переймаються, а квапляться на зустріч з сонечком, тільки вишня ні про що не думає – просто наливає свої ягоди ароматним солодким соком, тільки Південний Буг, як і завжди мандрує Україною, щоразу вітаючи старих і нових знайомих. Живе природа – їй не до епохальних історичних змін, що приносять в життя людини хаос і невпевненість у кожному новому дні.
Торкнулися ці зміни й Ольшанського. Вони додали селищу непривабливого сірого кольору, оселили в людських душах страх, а в серцях – смуток.
В якусь мить все стало не таким, яким мало бути: закрився гідролізний завод, лікарня перетворилася в осиротілу, непотрібну будівлю, спорожнів дитячий садок, час і волога зсередини під’їдали колись перспективний Будинок культури, лише школа продовжувала роботу у звичному режимі… тільки в аварійному стані. Навіть будинки потьмяніли, а дерева натягли похмурий вираз на свої обличчя.
Ось тоді й згадали і про скотомогильник, і про давнє потурбоване кладовище, не забули і про три межі – чортове роздоріжжя. Вирішили: не може бути стільки нещасливих загадкових збігів. А це означає, що селище знаходиться на проклятому місці, і саме воно прокляте і давніми народами, і нечистою силою, і Богом. Хтось вірив, хтось одмахувався, хтось не слухав взагалі. Проте підхопили цю плітку-легенду старі забобонні баби, намагалися відкрити очі своїм дітям-онукам. Але ті, що народилися в комп’ютерну еру не зважають на страхіття минулого, адже що вони в порівнянні з віртуальними монстрами.

*****
Стоїть Ольшанське на високому березі та щодня, коли сходить сонечко, зустрічається поглядами з Ковалівкою, Новопетрівкою, Сапетнею та Тернуватим, посміхається найліпшому другові Південному Бугу, а ще намагається зазирнути за далекий обрій, де так само розстелився степ, довгий і таємничий, а головне – рідний. І тоді розуміє, що кращого місця, ніж це, для нього просто не може бути. Ви спитаєте: а як же прокляття, про яке говорить давня легенда? А Ольшанське просто знає, що створило цю легенду: завдяки забобонам, уяві й фантазії переповідачів, оповідки старих людей набули свого містичного змісту. Ну і хай говорять. Легенда, як ви знаєте, не мусить бути правдою. Це ж легенда.
2008р.