Настала осінь. Вітер завивав у гіллі безлистих дерев, тріпаючи останнє рване листя. Від холодних дощів розмокла безсила земля. Вона чекала зимового відпочинку, щоб навесні знову прокинутися повною сили. Крізь дощі і осінні тумани на південь відлітали зграї птахів. Вони прощалися тужливими голосами з рідною землею і обіцяли, що через зиму повернуться. Чулися голоси качок, ластівок, журавлів і клекіт лелек.
Зграя лелек летіла на своє звичайне місце зимівки. Попереду летів здоровий та сильний вожак зграї, а десь позаду молоді лелеки. Разом з молодими летів старий, немічний птах. Це був мовчазний лелека і дуже-дуже сумний. А молоді лелеченята з цікавістю поглядали на нього. Їм хотілося дізнатися про сум свого сусіда в польоті.
На солоних лиманах у час перельотів збираються птахи з усієї Європи – тисячи птахів! А можливо й сотні тисяч? У кожній зграї вистачає місця. Ось тут молоді птахи не витримали і обсіли старого, розпитуючи його про життя.
– Ви ще молоді, – промовив лелека. – А я вже багато прожив. Лечу на місце своєї першої зимівки, щоб побачити ще раз рідні місця і проститися зі світом, бо відчуваю: недовго мені лишилося жити.
– Тож ти багато побачив і можеш розповісти, – сказав один з лелек.
– Так, побачив я за своє життя немало, але розповідати не люблю.
Лелека заплющив очі і здавалось, що заснув. Мовчали й молоді птахи. Несподівано розплющивши очі, літній птах промовив:
– Гаразд. Я розповім вам одну історію. Але за однієї умови: якщо ви не будете задавати питань.
Молоді птахи погодилися. Тоді старий лелека розпочав своє довге оповідання.

* * * * *

Розповідають давні легенди, старовинні сказання та пожовклі писання, що в далекі, давно минулі часи жив один купець. Звали його Ішан. Був він казково богатим і вів велику торгівлю в різних землях. Одружився Ішан з дівчиною знатного роду Пашупаті. Запросив на весілля гостей, і вони весело гуляли кілька днів та ночей.
Дуже любив Ішан свою молоду дружину і з кожним днем вона здавалася йому все гарнішою. І справді Пашупаті була щаслива, бо все у них було добре: і в сім’ї лад, і люди їх поважали і раділи їхньому щастю, і торгівля в Ішана йшла добре. Але несподівано потьмяніло її щастя.
Одного разу Ішан довго шукав Пашупаті і не міг її знайти. Він обійшов увесь будинок і вийшов в сад. Сад був величезний, наче ліс, і знайти там Пашупаті було все одно, що голку в стогу сіна. Але Ішан не думав про це ідучи вглиб саду.
Недарма кажуть: хто шукає, той завжди знайде. У далекому кутку саду на лавочці біля невеликого фонтану сиділа Пашупаті і … плакала. Її очі, наче дивилися на янтарні бризки фонтану, в яких можна було углядіти веселку. Насправді ж Пашупаті не бачила всієї тієї краси, а по її щоках повільно стікали сльози.
– Пашупаті, кохана! – покликав її Ішан.
Пашупаті наче прокинулась від сну. Вона швидко витерла сльози і повернула обличчя до чоловіка.
– Пашупаті, ти плачеш? – здивувався Ішан.
Молода жінка через силу посміхнулася і намагалася надати собі безтурботного вигляду.
– Не хвилюйся, коханий, – поквапилась заспокоїти вона. – Я не плачу. Це просто вітром очі надуло.
Ішан зрозумів, що дружина говорить неправду, бо вітру взагалі не було, на деревах жоден листочок не пошелестить, а повітря було непорушне, наче зачароване. Ішан з докором подивився на Пашупаті, а та зрозумівши, що він їй не повірив, кинулася йому на груди, і розплакалася ще більше. Він пригорнув її до себе, не знаючи, які слова їй сказати.
Увесь біль Пашупаті разом із сльозами вирвався назовні.
Коли вона трохи заспокоїлася, то почала розповідати про справжню причину своїх сліз.
– О чоловік мій Ішан, ми вже три роки живемо з тобою зв’язані шлюбними узами. Аллах подарував нашій оселі любов і повагу, але не дав дитини. Щодня і щоночі я молю Аллаха про найбільше щастя для нас обох, про кого будемо піклуватися, поки ми молоді та здорові, і хто піклуватиметься про нас, коли ми будемо старими і немічними.
– На все воля Аллаха високого, великого, – сказав Ішан дружині. – Я і сам давно чекаю, коли Аллах дасть мені спадкоємця, якого я навчу своїй справі, і який продовжить її замість мене. Нам лишається тільки чекати волі Аллаха.
Минув час. Довелося Ішанові спорядити корабель, накупити краму і попоїхати морем у чужу землю. А пашупаті молила Аллаха, щоб відвернув будь-яке лихо від її чоловіка.
Довго плив Ішан морем повз мальовничі береги та безлюдні скелясті острови, і в годину визначеною Долею його корабель увійшов у порт Каїру.
Вигідно продавши свої товари і накупивши єгипетського краму, купець погрузив його на корабель і вже прощався зі знайомими купцями Каїру, як побачив на даху будинку чудового білого птаха. Він гордо тримав голову і сам випромінював таку життєдайну енергію, що все навкруги, наче народжувалось знов.
– Це лелека, – сказав хтось.
– Лелека… – пошепки повторив Ішан.
Але раптом птах злетів. І тут у нього з провулків полетіло каміння. Деякий час лелека тримався в повітрі, але все одно безпорадно полетів додолу, коли його дістав черговий камінь. Ішан кинувся до птаха, а з провулків в цей час повибігала ватага хлопців, і попрямувала до купця, який схилився над їхньою здобиччю.
– Це наш лелека! – сказав один з хлопців. – Ми підбили його.
Іман суворо подивився на малих розбійників, і, не промовивши ані слова, підняв з землі пораненого птаха і поніс на свій корабель.
Хлопці ще довго дивилися, як віддаляються вітрила чужоземного корабля і зникають за обрієм.
А на кораблі тим часом розмістили дивного птаха, лікувати якого став сам Ішан. В лелеки було перебите крило. Іман лікував білого красеня цілющими травами з Єгипту, Ассирії, Персії та Фінікії, які віз на своєму кораблі до рідного міста.
А птах відкривав свій довгий червоний дзьоб і щось казав рятівникові своєю пташиною мовою.
Багато днів і ночей плив Ішан. На шляху йому зустрічались і вітри і шторми, море було і бурхливим і спокійним, а погожий вітер розвівав вітрила і корабель з кожним днем наближався до рідного порту.
Лелека теж почував себе краще з кожною хвилиною. Він вже ходив по палубі корабля, розправляв свої волелюбні крила і з сумом дивився у небо. Він став улюбленцем усієї корабельної команди, і від них навіть отримав ім’я Раджа.
Минули призначені Долею дні і увійшов корабель до порту знайомої гавані.
На березі зустрічала Ішана дружина. Обличчя купця освітилося щасливою посмішкою, коли він побачив кохану. Його першими словами до Пашупаті були слова про лелеку. Але несподівано Раджа розправив крила і злетів у блакитне безхмарне небо. Пашупаті дивилася, не відриваючись, за польотом. Птах зробив над ними два плавних кола і полетів у безодню неба, поки не зник у далечині.
Дуже засмутився Ішан, бо мріяв познайомити дружину зі своїм пірнатим другом. Але сумувати було ніколи. Пашупаті славила Аллаха за те, що повернув їй цілого і здорового чоловіка з далекої подорожі. Ішан радів за те, що зустрівся з дружиною. Так, так, в цю хвилину всім було не до суму.
Цілий день і пів ночі розповідав Ішан про людей, яких зустрічав, про тварин і птахів. Особливе місце в його розповіді посів красень – лелека Раджа.
Тільки пізньої ночі в будинку купця всі заснули.
Вранці Пашупаті вийшла в сад, де працював садівник, щоб зрізати свіжих квітів. Ішан, після тривалої розлуки не хотів позбавляти себе присутності коханої дружини і тому пішов з нею. Поки чоловік і дружина вибирали, які ж квіти зрізати, у небі з’явилась чорненька цяточка, яка поволі росла. І лише тоді, коли можна було побачити, що то летить лелека, Ішан і Пашупаті помітили його.
– Раджа! – зрадів молодий чоловік.
– Він щось несе..? – не повірила своїм очам Пашупаті.
І справді, птах летів повільно, важко розмахуючи крилами. В довгому дзьобі він ніс напрочуд гарний кошик.
Раджа опустився на землю, поставив кошик у траву і, вдячно дивлячись на зачароване подружжя, щось проклекотів своєю мовою, вклонився і піднявся у небо. Ішан і Пашупаті дивилися услід лелеці. З цього зачарованого стану їх вивів крик немовляти. Озираючись, вони не одразу зрозуміли, що крик лунає з кошика.
Пашупаті схилилася над нещодавньою колискою і на неї подивилися чорні оченята дитини, що раптом замовкла.
– Яка гарна! – промовила Пашупаті, беручі її на руки.
Вона і справді була дуже гарна, загорнута в золоте шовкове покривало, оздоблене коштовним камінням. Дитина уважно роздивлялася незнайомих людей, яким належало стати найріднішими для неї.
– Це наша дочка, Пашупаті! Наша! – щасливий батько підняв дружину з дитиною на руках і почав кружляти.
– Схаменися! – злякалася Пашупаті. – Я ж тримаю дитину.
Іман обережно поставив жінку на землю.
– Дай, я теж хочу потримати нашу Лакшмі.
– Лакшмі?.. Чудове ім’я. – мовила Пашупаті, передаючи Ішанові дівчинку.
Маленька Лакшмі росла розумною та вродливою.
А до оселі Імана з тих пір щороку прилітали лелеки. І на одному з дерев біля самих вікон вони звили своє гніздо.
Тепер, коли їхній спокій і добробут охороняла довгодзьоба сторожа, удача ніколи не покидала Ішана, а в сім’ї панували любов й злагода.

Роки йшли. Один. Другий. Вже й п'ятнадцять минуло. Лакшмі стала вродливою дівчиною. Багато юнаків хотіли мати її за дружину. Але батько хотів почекати ще два-три роки. Щоб подорослішала, розуму набралась та господарського хисту.
Лакшмі на це лише сміялася та була рада ще трохи подівувати, бо не хотіла вона ставати дружиною будь-кого, тому що з дитинства була закохана в Мір-Джафара, сина багатого купця.
Той день, коли на порозі їхнього будинку з’явився Мір-Джафар, щоб просити в Ішана дозволу одружитися з Лакшмі, той день, напевне, був найщасливішим в житті молодої дівчини. Лакшмі сховала під довгими віями свої чорні допитливі очі. Кілька чорних кучерів впали на гаряче обличчя. Як би вона хотіла зараз зникнути, провалитися крізь землю, заховатися десь далеко-далеко! В грудях несамовито калатало серце і відгукувалось у скронях. Лакшмі здавалося, що всі чують як шалено б’ється її закохане сердечко. Крізь ці важкі удари вона раптом почула, що до неї звертається батько:
–Лакшмі, ти згодна вийти заміж за Мір-Джафара?
“Чому це він питає? – промайнуло в голові у дівчини. – Завжди сам вирішував.”
– Так, я згодна, – відповіла вона ледь чутно.
Повним ходом ішла підготовка до весілля. Ішан вирішив переглянути свої торгові справи. Він давно вже ними не займався.
Продивляючись свої товарні книги, купець все більше і більше хмурився:
“Що це? Чому числа не співпадають?..”
Врешті решт він розірвав зі злості книгу, накричав на робітників і прислугу в лавці і вибіг геть. Виявилося, що справи в Ішана йшли зовсім погано. Для нього це було величезним лихом, тому що не міг зрозуміти: чому?
Іман поквапився затопити лихо у вині, хоч ніколи не пив.
“Що ж це таке? – думав він. Наче все правильно. Невже мої робітники мене обкрадають?! Але ні. Я перевірив усе. Чому ж торгівля іде зараз так погано? Завжди все виходило наче саме собою.”
– А! Знаю! – сказав Ішан вголос. – Це лелеки! Оті птахи, що оселились біля мого будинку. Вони відмовились від мене! Відвернули від мене фортуну! Я їм ще віддячу за таку послугу! Геть їх!
Ішан підвівся і, похитуючись, швидко, як міг, пішов додому. Його очі від ярості налились кров’ю і, здавалось, він сипле з них іскри та мече блискавки.
Чоловік виліз на дерево і розламав величезне гніздо. Двоє дорослих лелек і двоє маленьких лелеченят, які щойно навчились літати, вилетіли з падаючого гнізда.
На крик лелек з будинку вибігли Пашупаті та Лакшмі.
Лелеки кружляли над своєю колишньою домівкою і жалібно кричали.
– Батьку! Що ти наробив! – вирвалось у Лакшмі. – Це ж гніздо лелек! За такий вчинок тобі ніколи вже не посміхнеться вдача. Ти втратив все! Ти загубив своє життя, все, для чого ти жив і що було тобі дорого. І ти втрачаєш мене. Ти сам винен, батьку…
Із цими словами руки Лакшмі перетворилися на крила, голова стала меншою, шия довшою, виріс довгий червоний дзьоб – Лакшмі стала лелекою.
Вона злетіла і разом з птахами зробила ще кілька кіл над батьком і матір’ю, пронизливо кричучи, а потім полетіла.
Осиротілі батьки довго дивились в небо, але зробити вже нічого не могли: як до них прилетіло щастя у плетеному кошику, так і відлетіло білою лелекою.

* * * * *

Лелеченята сиділи зачаровані розповіддю. В багатьох на очах з’явились сльози. Ніхто не наважився спитати, що ж було далі. Але старий лелека сам порушив мовчанку:
– Та дівчина, Лакшмі, це я…
На нього подивилося багато здивованих очей.
– Так, так… Я втратила багато через свого батька: рідний дім, батьків, нареченого. Але ніколи ми вже не поверталися до тієї оселі, і я більше не бачила ні батька, ні матір. Ось тепер лечу востаннє подивитись на рідні місця.
Старий лелека замовк і підвівся, бо прийшов час вирушати у дальню путь. За ним підвелися й лелеченята. Вони ще молоді і вперше летять на зимівку, а мине час, і будуть вони, наділені життєвим досвідом, повчати молодь, розповідати їм цікаві історії з життя, можливо й цю.
Небо, здавалося, густіло від лелечиних зграй, що летіли й летіли на цей клаптик землі біля чорного моря, щоб надовго проститися з усім, чим було для них літо, з пташиними іграми, пташенятами, з батьківщиною. Вони летіли, що через зиму повернутися.