Ой, ти русява наречена –
Сяйво смутку золочене,
Ти прийшла до мене вчора уві сні.
Наречена моя, Ладо,
Наречена іде садом
Опівночі тай на білому коні.

Пісня з репертуару EL Кравчука

******
В цей момент вона була дуже вродливою, схожою на русалку. Величезні сині очі були наївно-звабливими, пухкі, майже дитячі губи наче прагнули поцілунку. Місячне світло, пробиваючись крізь вербове листя, надавало обличчю неприродної блідості, а довгому русявому волоссю зеленуватого відтінку. Довершував схожість з водяною дівою вінок з білосніжних лілей, здобутих ним, Ярославом, з темної річкової води.
- Ти надзвичайно гарна! – прошепотів він.
Руслана сором’язливо опустила довгі чорні вії.
Вони сиділи під старезною вербою, що схилила своє гілля майже до землі, а з одного боку – просто у воду. М’який білий пісок був іще гарячим, не встиг віддати ночі свого тепла. А невеличкі острівці смарагдової трави тішили своєю прохолодою. День вже минув, ніч ще не настала, а вечір міцно обіймав їх своїми серпневими чарами.
Він хотів її, проте боявся втратити контроль і все зіпсувати. Адже вона була така тендітна, ніжна і дуже полохлива, мов пташечка. Якщо впустить її зараз через необережність, то вже ніколи не отримає. А він просто не міг цього припустити.
Ярослав вже цілий місяць обхажував її, робив все, що вона хотіла, виконував будь-які її забаганки. Він був занадто терплячим. Тепер настала черга Руслани. Треба лише бути обережним. Дуже обережним.
З-за дерев линули жваві гітарні звуки та веселий сміх. Там Саня готував шашлик, Сніжана та Любка накривали поляну, а Ромка бринькав на гітарі. Всі були зайняті. Хоча трохи посміювалися над парочкою, що усамітнилась на березі.
Місячне сяйво мусило створювати романтичний настрій, ледь чутний плюскіт та тихий шелест очерету мали навіювати ніжні думки. Але Ярославові така дурня в голову не лізла. Його вабило її гнучке тіло, ненадійно сховане під джинсами та короткім топом.
Несподівано для себе Ярослав знову згадав ворожку. «Заходь, хлопче, мені є що тобі сказати, - бурмотіла стара відьма. – Шукаєш щастя? Воно, як марево. Одружишся скоро. Вже восени. А чи знайдеш щастя тоді? А ще: повернеться до тебе минуле блідим обличчям… – вона помовчала хвилинку, а далі продовжила. – І на останок дам тобі пораду: смійся частіше, проте не насміхайся, адже сміється довше той, хто сміється останнім.»
«Що це несла та стара? – вкотре подумав Ярослав. – Зрозуміло лише про весілля. Хоча й це маячня. У мене ще дах при мені, щоб добровільно в петлю лізти. Хоча… Це ж просто ідеальний привід… Руслана вже сьогодні буде моєю!»
Несподівана геніальна думка сяйнула в його голові, наче блискавка. Він обережно торкнувся витонченої долоні дівчини. Та одразу підняла на нього очі.
- Пам’ятаєш ворожку, кохана? – він намагався надати лагідності голосу, щоб той не видав його збудження.
Руслана мовчки кивнула і в очах її ледь помітно пробігла тривога.
- Знаєш, що вона мені наворожила? – в очах дівчини ковзнула цікавість. – Я навіть боюся сказати, щоб не наврочити. – він міцніше стиснув її долоню, а вона підбадьорила його легким рукостисканням у відповідь.
- Вона сказала, що я восени одружуся. – з глибини очей Руслани піднявся страх, змішаний з жалем.
- Ти чого злякалася, дурненька? – він лагідно притиснув її до грудей. – Це ж чудово! Ми тоді взагалі зможемо не розлучатися. Ніколи. Ти хочеш цього?
За неї відповіли щасливі жаринки в очах і напіввідкриті вологі губи. Він цілував її довго і ніжно. Щоб повірила.
Її тіло було струнким і незайманим, піддатливим в його вмілих руках.
Десь далеко весела компанія їла шашлик, пила чи вино, чи горілку і голосно кричали пісні під захриплу гітару. А тут було лише небо і річка, верба і вінок з лілей, що стали німими свідками їхньої пристрасті, їхнього полум’я, їхнього кохання.

******
Шалений поривчастий вітер безжально зривав з дерев останнє буре листя і так само безжально вирвав з рук Руслани парасольку, якою вона намагалася прикритися від несамовитого дощу. Вона бігла, не знаючи куди. А дощ наздоганяв її і боляче бив по руках і обличчю, пальто намокло і стало зовсім важким. Вітер теж наздоганяв і діставав, здавалось, до кісток, штовхав, жбурляв Руслану, як зім’ятий лист. Вона знову бігла: тікала від вітру й дощу, від себе й від горя, тікала не розбираючи дороги.
У скронях з неймовірною силою пульсувала думка: «Кохання – згуба! Кохання – згуба! Кохання – згуба…»
Образ старої ворожки виплив з пам’яті так живо, наче це було лише вчора. Вона тоді довго мовчки дивилася на дівчину чи просто крізь неї, а потім заговорила: «Ти ще така молода, дитинко. Тобі ще жити й жити, кохати і дітей народжувати. Проте бережися, щоб не засліпило тебе примарне кохання і не кидайся в нього з головою. Те кохання – то згуба твоя.»
- Кохання! – закричала несамовито, впавши на коліна і притуливши руки до грудей. – Кохання! Ти моя згуба!
Дівчина знесилено сіла прямо на холодну землю, що розкисла від осінніх злив. Її губи без упину рухались, але з них не зривалось жодного звука, величезні сині очі безтямно бігали, як у загнаної тварини.
В якусь мить її погляд усвідомлено зупинився. Вона сиділа на залишках колись смарагдової трави, а просто перед нею вітер розтріпував безвільне гілля тієї самої верби та піднімав чорні хвилі на річковій воді – Руслана через якийсь злий жарт долі знову опинилась біля того самого місця.
Вона закричала, ні, завила, приєднуючи свій голос до дикої пісні вітру, сльози рікою потекли змішуючись з дощем.
Саме тут він казав, що кохає, що одружиться восени. З нею. А після того вже жодного разу до неї навіть не заговорив. Хоча часу не гаяв: таки одружився. Цього ранку. Дівчина та на п’ятому місяці. Гучне було весілля. Півсела гуляло.
«Якби він знав, що я теж вагітна?»
Руслана прийшла чомусь під хату, де грали весілля, постояла з парасолею під забором, наслухалась звуків чужих веселощів з весільного шалашу, наковталася сліз, і, побачивши, як він виходить з молодою, злякалась сама не знала чого, побігла, втекла. І ось вона знову тут, під вербою.
Згрібаючи руками слизьку холодну землю, вона пронизливо кричала:
- Земле! Земле! Ну чому ти не розступилася, не поглинула мого кривдника в ту мить? Навіщо була такою теплою і надійною?
Піднявшись з колін, Руслана, хитаючись, підійшла до верби і прихилилася до її стовбура.
- Вербо! Вербо! – звернулася вона до дерева. – Для чого ти ховала нас від усього світу? Ти просто була його спільницею!
Відштовхнувшись від верби, Руслана підійшла до самої води. Хвилі накатувалися прямо на її ноги, застрибуючи до неї в чоботи. А вона навіть не помічала цього. Просто здійняла до неба викупані в багнюці руки і прокричала:
- Небо! Небо! Чому не пролилось тоді рясним дощем? Чому не попередило ані громом, ані блискавкою, що те кохання – обман?
На березі знаходилося кілька прив’язаних човнів. Рибалки в таку погоду відпочивали. Руслана залізла в один з них, що був майже у воді. Хвилі, як живі розбивалися об його борти і з силою розгойдували. Вона сіла на самому носі човна і простягла руки до води.
- Водо! Річко! Хвиле! Чому мовчали, чому навіть не здригнулися від його солодких брехливих слів? Навіщо дозволили йому зірвати ті лілеї, щоб він уквітчав ними свою перемогу і мій сором?
Руслана обернулася, щоб вилізти з човна, але той вже був за кілька метрів від берега. Дівчина не розгубилася: на дні човна лежали весла, проте вставити їх в пази їй ніяк не вдавалося, чи то від холоду, чи то від хвилювання. Та, схопивши одне весло, вона встала і почала завзято гребти ним до берега. Це, на жаль не допомогло: до берега вона не наблизилась, а човен загойдало ще сильніше. Розставивши ширше ноги, вона спробувала зберегти рівновагу, але чергова хвиля сильно штовхнула його та перевернула. Руслана намагалася схопитися за борт, та задерев’янілі від холоду пальці не слухались, пальто стало надто важким і тягнуло на дно. Вода накрила її з головою. Бовтаючи у воді ногами, вона намагалася скинути чоботи; розстібувала пальто, просто відриваючи ґудзики, ламаючи нігті на руках. Коли це їй майже вдалося, її ноги у чомусь заплуталися. Розплющивши очі, вона помітила, що знаходиться просто у заростях лілей. Руками намагалася розірвати міцні стебла, що сплутали її ноги. Не було вже сил стримувати дихання, та вона все ж продовжувала свої марні намагання визволитися з річкового полону. В цю мить вона побачила дівоче обличчя, що з цікавістю роздивлялось полонянку. Дівчина мала зелені очі та довге зеленкувате волосся. Своєю несподіваною і фантастичною появою дівчина налякала Руслану більше, ніж перевернутий човен, ніж стебла лілей, що тримали її ноги, - і вона закричала. Це був останній крик в її житті. Великою бульбашкою він разом з життям зірвався з губ і сплив на поверхню. А тут над сумною долею дівчини ридав разом з вітром листопад, а осінь проливала свої холодні рясні сльози.

******
Сьогодні Ярослав вже вкількасоте посварився зі своєю дружиною, тому запрошення Ромки та Санька на природу було рятівним кругом, можливістю не залишатися вдома з мегерою-Маринкою. До того ж погода цього червневого дня була пречудовою: сонце по-літньому припікало, а на небі – ні хмаринки.
Галаслива компанія поволі рухалася до річки. Саньок ніс м’ясо на шашлик і шампури, поряд крокувала його незмінна Любка з ковдрами. Роман, закинувши на плече гітару, однією рукою тримав торбу з їжею, а другою обіймав маленьку струнку Оленку з 10 класу. В Ярославовім пакеті багатообіцяюче дзвеніли кілька пляшок з горілкою для хлопців і вином для дівчат. А перед ним виписувала довгими ногами та апетитними сідницями, вдягненими в коротесенькі шорти, однокласниця Оленки, Дарина. Вона звабливо поглядала на нього з-під довгих нафарбованих вій, проводячи кінчиком язика по пухким губам, щедро змащених яскраво-червоною помадою. Її довге біляве волосся грайливо підстрибувало в такт ході разом з пишними грудьми, вдягненими лише в купальник.
Ярослав любив жінок. Любив за те, що всі вони були різні: юні та недосвідчені, доступні та розпусні, ніжні та пристрасні, заміжні та незалежні. Марину теж любив. До весілля. А після того, як її мати прийшла із заявою: або одружуйся, або сідай за зґвалтування неповнолітньої – інтерес до неї зійшов нанівець.
Марина на другому місяці, її галаслива сварлива мати, думка про те, що скажуть люди, небажання опинитися на зоні – і ось він одружена людина. Пізніше він сто разів про це пошкодував, бо подружнє життя виявилося справжнім пеклом. Маринка швидко перетворилась на справжню Медузу Горгону, якою була її матір. Вона сварила його за все: що з роботи пізно повертався, що гроші не всі приносив, що до дитини був неуважний, що кохатися з нею не хотів, що зраджував наліво і направо.
А що було йому робити? Дивлячись на Марину у халаті та домашніх тапках з нечесаним брудним волоссям, у нього не просто бажання не пробуджувалось, а з’являлась якась відраза. Тому він і бігав до коханок. До того ж він вже не був упевненим, що Олеся – його дочка. Ще й Маринка підігрівала ситуацію, натякаючи на загадкового можливого батька дитини.
Цей недільний ранок не був виключенням у їхньому подружньому житті. Розлючена, як фурія, Маринка кричала на Ярослава, обкладала його відбірним матом за те, що його сорочка знову пахла духами, з’явилися плями від помади; дерлася на волаючу Олесю, що від переляку і від голоду не могла заспокоїтися; била посуд, розкидала речі… Поки не пролунав рятівний дзвінок від Ромки.
День видався на славу: соковитий шашлик під горілочку, пісні під гітару, купання в каламутній воді (адже пляж був переповнений). А потім сиділи на галявині, далеченько від юрби, нанизали на шампури сардельки, пекли картоплю та запивали все горілкою. Надвечір звідкись з’явився магнітофон. Дівчата спочатку голосно й фальшиво підспівували якійсь новомодній співачці, а потім влаштували танці із стриптизом. На довершення, коли вже темрява стала відвертішою, хлопці розтягли дівчат по кущам.
Десь у темряві хихотіла Любка і час від часу лунало й Сашкове гоготання, а з іншого боку спочатку чувся плям кіт цілунків, а потім долинули Оленчині стогони під Романовим натиском.
Ярослав же пестив гаряче тіло юної розпусниці. Заплющивши від бажання очі, він шалено цілував її, кусав її жадібні губи. В голові у нього був вогонь. Чи то від горілки, що затуманила мозок, чи то від пристрасті, що рвалася назовні. Розплющивши очі, він крізь вії подивився на коханку і трохи не зомлів: на нього дивились сині волошкові очі, зеленкувате в місячному сяйві волосся розсипалось по смарагдовій траві, а поряд лежав вінок з лілей. Ярослав різко відштовхнув Дарину й марево – і сів. У нього перед очима, наче в пришвидшеному кіно, промайнув увесь минувший рік: Руслана у вінку з лілей, Руслана у труні, Марина у весільній сукні, Марина у халаті б’є посуд, стара відьма-ворожка і знову Руслана в труні, наче жива.
- Ярику, що сталось? – капризно спитала Дарина, наполегливо сунувши руку йому у штани.
Той з огидою відкинув від себе руку дівчини, наче то була рука мерця чи привида. Проте то була Дарина з довгим білявим волоссям та ображено скривленими губками. Вона напівлежала перед ним у запрошуючій позі. Але бажання його розвіялось зовсім, як і хміль в голові.
- Нічого не сталося, - кинув він, намазав поряд сигарети та запальничку і закурив.
Руслана була неймовірною: вродливою і тендітною, як квітка. Він довго намагався їй сподобатись, але не міг чомусь причарувати її ані своєю блискучою посмішкою, ані солодкими словами. Вона ховалась у мушлі зі своїх чеснот і тим здавалась ще більш недосяжною, ще більш бажаною. А потім несподівано відкрилася – але втративши незайманість, вона не втратила своєї цноти, своєї чистоти.
Після того Ярослав про неї вже не згадував, адже з’явилась вагітна Маринка, нові проблеми, весілля, та й Руслана про себе жодного разу не нагадала.
А потім її знайшли у річці. На третій день після його весілля витягли її рибалки. Ледве визволили її тіло з заростів лілей.
Ховали всім селом. Ярослав дивився на Руслану в труні і відчував, що вона в цю мить живіша від живих – і не розумів цього відчуття.
Потім ходили чутки, що вона була вагітна, що втопилася від нещасливого, невзаємного кохання. В якусь мить у нього з’явився щем у грудях і незрозуміле відчуття провини. А далі закрутилося, затягло буденне життя – і вилетіли з голови та з серця будь-які згадки про Руслану.
А сьогодні – як блискавка: виринуло з минулого примарне обличчя. Тільки зараз Ярослав зрозумів, що весь час шукав її, Руслану. А коли знайшов, не зрозумів того, не тримав обома руками – і втратив назавжди. А з того часу в кожній жінці підсвідомо намагався віднайти ті ідеальні риси, притаманні лише цій тендітній дівчині: хотів побачити в очах щиру відданість, мовчазне безтямне кохання, відчути сором’язливу пристрасть несміливих, невпевнених торкань. Але в жодній жінці не існувало того живого вогню, тієї справжності, що була в Руслані. Всі вони вродливі, чудові коханки, але в той же час були зовсім неприродними, якимись штучними, як ляльки. Ось і Дарина привернула його увагу своєю несправжньою красою: вибілене у блонд волосся, розмальоване обличчя, стильний відвертий одяг – шедевр лялькового мистецтва.
Ярославові стало огидно. Йому захотілося опинитися десь далеко, подалі від цієї малолітньої хвойди. Він кинув недопалок і встав. Дарина намагалася вхопити його за руку, та не вийшло.
- Ярику, ти куди-и-и? – незадоволено протягла вона.
- Відлити, – процідив крізь зуби навіть не обернувшись Ярослав та пішов у темряву між деревами.

*****
Темрява була м’якою і теплою, як оксамит. Крізь листя не пробивався жоден промінчик місячного світла.
Ярослав продирався крізь зарості, навіть не уявляючи, куди прямує.
Десь недалечко дзюрчав струмочок, кумкали жаби, а здалеку доносився шелест очерету і дихання ріки. Ярослав навіть зупинився, щоб послухати цю потаємну пісню ночі. Щось чарівне було в ній, воно заповнило собою все навкруги, і Ярослав відчував ті чари кожною клітинкою свого тіла.
Пісня ставала дедалі голоснішою. Ярослав не розумів, про що співається, але відчував щось тепле та приємне десь всередині, що гріло йому душу. Пісня вабила його, притягувала, як магніт, і він пішов просто на неї. В якусь мить він зрозумів, що то не очерет шелестить, а дівчина співає, ба ні, дівчата. В їхніх голосах, здавалось, і жила ота сама ніч: у них мовчки насупилась темрява, зітхав вітерець, танцювало місячне світло, ділилося таємницями листя з очеретом, дзвенів зливаючись з рікою струмочок. Пісня линула звідусюди, навіть з самого серця, а в той самий час – нізвідки. Вона кликала його, вела, керувала його діями, його рухами, його думками.
З мороку під деревами він ступив на залиту місячним промінням галявину, що поступово переходила у пляж. Чудове місце: онде і верба – улюблена місцина закоханих… а он…
Пісня линула звідси. Просто на березі кілька оголених дівчат водили хоровод. І співали, співали такими прекрасними неземними голосами, які, здавалось, могли належати лише янголам. Їхні стрункі тіла здавалися прозорими у місячному сяйві, довге волосся мало якийсь неприродній відтінок, а голову кожної вінчав розкішний вінок з лілей.
Чомусь Ярославові не здалося дивним те, що дівчата в таку пору і в такому вигляді танцюють якісь ритуальні танці. Головне, що вони кликали його. Пісня змінилася, тепер голоси просто шелестіли, дзвеніли, плюскотіли в його голові, в його серці: «Коханий наш, іди до нас, ми вже давно чекаємо на тебе…». І він пішов.
Всі вони були вродливі, одна гарніша за іншу і кожна казала, що кохає тільки його. Ярослав стояв у колі дівчат і пильно роздивлявся кожну, наче сподіваючись побачити оте щире кохання у їхніх очах.
- Коханий, чи не мене ти шукаєш?
Ярослав обернувся: перед ним була Руслана. Жива і прекрасна, вона чарувала його глибиною своїх величезних синіх очей. Він анітрохи не здивувався, адже він знайшов її, знайшов своє кохання, свою мрію.
- Я ніколи тебе не забувала, коханий. Я знала, що ти врешті решт прийдеш до мене, тому й чекала. Завжди. Кожен день, кожну ніч.
- Обирай одну з нас, – промовляли дівчата своїми чаруючими голосами, перебиваючи одна одну. – І та кохатиме тебе. Обирай, адже ми всі чекали. Ми всі кохаємо тебе… обирай свою ДОЛЮ!
Ярослав знову по черзі глянув на всіх дівчат. А погляд все-таки затримався на Руслані. В очах її так само, як і колись світилось кохання, щира відданість та безмежна ніжність. Але чогось там невловимо не вистачало, і Ярослав ніяк не міг пригадати, чого.
Він легко й швидко притягнув її до себе. Його руки ковзнули по ніжній шкірі, а губи нетерпляче знайшли її вуста. Та не відчув він ані жаданого полум’я обіймів, ані пристрасті поцілунків. Замість них якась примарна прозора прохолода.
Її руки непомітним рухом факіра розстібнули його сорочку та прослизнули під неї. Ярослав застиг в очікуванні, щільно притуляючи до себе кохану. Але несподівано, замість ніжних пестощів, він відчув лоскіт. Ярослав розсміявся, намагаючись визволитись з лагідних, проте незвично сильних рук дівчини. Вона сміялася разом з ним і продовжувала лоскотати. А він відчув, що до нього протяглися руки… руки… руки…, які лоскотали його з якоюсь фанатичною пристрастю. Тепер сміялися всі: їхній дзвінкий веселий сміх став страшним і навіть погрожуючим. Та він цього не помічав, звивався у руках звабниць та не міг відірвати очей від Руслани: спочатку в її очах з’явився хижий блиск, щось звіряче проявилось в її янгольському обличчі. Він знову пригадав образ у труні.
Ні! Це не Руслана! Ярослав намагався вирватись з ціпких рук, звиваючись вугром, але ці демонічні вакханки не бажали втрачати свою здобич. А міцніше за всіх його тримала та, яка щойно була Русланою. Вона постарішала за лічені секунди. Тепер це вже відьма-ворожка стискала його своїми сухими клешнями, здавалося, що вона хоче вирвати з нього всю душу. Її старечій моторошний регіт звучав, як вирок. З тим реготом усю Ярославову душу пройняв невимовний жах.
- Забув мене? – її старий беззубий рот на диво чітко вимовляв кожне слово. – Ні, бачу, що не забув. Не знайшов щастя – і знову прийшов до мене. Але слова мої забув: насміхався – тому не сміятися тобі останнім!... – вона голосно зареготала.
У Ярослава вже не було сил пручатися. Страх перед цими скаженими фуріями кудись відступив. Перед ним знову була Руслана, що дивилась на нього відданими, закоханими очима. Вона підхопила його розм’якле тіло і поклала на траву.
- Нарешті ти мій, коханий, – солодко сказала вона.
Ярослав лише дивився, він був надто слабким, щоб відповісти.
- Тепер я ні з ким тебе не ділитиму… Я – твоя ДОЛЯ!.. – її вуста торкнулися його тріпочучи губ, і довгим поцілунком вона випила з нього життя до останньої краплі.
Закінчивши цей своєрідний обряд вінчання, дівчата, весело сміючись, побігли у воду, одна за одною пірнаючи та не спливаючи на поверхню.
У літньому світанковому тумані розчинилася темрява ночі. Першим сміливим променем сонця народжувався новий день, перший день після Русалчиного Великодня.
2006р.