Південний степ – це вільний вітер і кочова доля. Саме тут ще й досі линуть понад ковилом і різнотрав’ям спогади про героїчне минуле, саме тут народжуються таємничі оповідки та страхітливі легенди про звичайні, а часом незрозумілі явища, саме тут живуть працьовиті, трохи дивні і забобонні люди…

Кожного ранку зустрічає новий світанок селище Ольшанське. Височіє воно на пагорбі понад рікою, вмиваючись ранковими променями, радіючи новому дню. Повільно й ліниво, вигинаючись між крутими берегами, тече своїм шляхом Південний Буг, вітаючи старих знайомих, що зручно влаштувалися на обох його берегах: бабусю Ковалівку, що розкинула навкруги себе розлогі левади, поважну даму Новопетрівку, за якою шлейфам простягнувся сосновий ліс, посестер Тернувате та Сапетню, що вмостились рядком над самою водою та малого хлопчака Ольшанське, що з високого пагорба радісно зустрічав його, з цікавістю витягуючи вгору п’ятиповерхівки та хитаючи привітно гіллям тополь й акацій.

*****
Давно це було, коли ще повновода річка Гіпаніс поволі несла свої води до Понтійського моря. Лягли обабіч неї просторі скіфські землі. Жив на цих степах народ багатий, розумний і дуже гостинний. Вони радо зустрічали усіх, хто прийшов до них з миром, влаштовували на їхню честь свята з хороводами та вітальними піснями, підносили гостям щедрі дарунки: чудових коней, коштовну збрую, витонченні прикраси з золота й срібла, зброю, виготовлену майстерними ковалями.
А тих, хто приходив до них з поганими намірами, вони зустрічали на диво стійко і вороже. І без жалю зтирали їх у порох. Гнали зі своїх земель ворога, лише мерехтіли їхні мечі, як блискавки. Разом з чоловіками охороняли рідний край красуні-жінки. Не жаліючи себе, вели у бій своє військо скіфські царі, виявляючи мужність, сміливість і твердість, які так притаманні цьому незвичайному народові.
Багато людей гинуло у тій жорстокій боротьбі. Забирали з поля бою скіфи і братів своїх, і ворогів, щоб як слід провести в царство мертвих.
Царям, які гинули у бою, віддавали відповідні їхньому положенню почесті. Їх ховали у просторих склепах, споряджаючи усім необхідним для царювання у світі тіней: золоті й срібні монети, витвори золотоковалів, зброю, пшеницю у розписаних горщиках, вино у грецьких амфорах, коштовні обладунки та одяг, гаптований золотом, слуг та коней, для підкреслення царської могутності навіть у потойбічному світі. Насипали над останнім притулком царя високу могилу, щоб височила вона над іншими велично й гордо, вказуючи на те, що покоїться там правитель величного і гордого народу.
Не менш шанобливо проводжали у царство мертвих звичайних вояків, ховаючи разом з ними їхнє бойове оснащення і трофейну зброю.
Ворогів же ховали на проклятому пагорбі, де жив колись чужоземний чаклун, що звів там ідолища поганських богів і творив свої чорні справи. Саме цей пагорб ставав шляхом в потойбіччя для ворогів, а вони стали його прокляттям.
Через віки зник великий степовий народ, зникла навіть згадка про нього. Лише вітер, свідок тих часів, розповідає людям бувальщини з глибини століть. Але ніхто його не розуміє.

*****
Минали століття. І ось вже руслом Гіпаніса лине до Чорного моря річка Бог, розрізаючи своїм тілом простори Дикого Поля – пристанища дикого вітру, диких коней і диких кочових народів. З найдавніших часів хвилями прокочувались степом орди кочовиків: кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, печеніги та половці. Вони втоптували копитами у землю полин, чабрець і м’яту, і ніде не зупинялися надовго.
Якось невеличкий загін татар гнав на південь захоплених у битві коней. Їхали без відпочинку вдень, а пізно вночі зупинялись на ночівлю, щоб ще до світу знову виїхати.
Цього разу зупинилися вони на високому березі Бога. Коні ледь трималися на ногах від утоми, тому всі одразу простелились у траві та поснули. Кочовики ж у цей час розвели багаття, приготували вечерю, а коли зійшов місяць, полягали спати.
Ще до сходу сонця, татарські коні та їхні сідоки були на ногах, а з усього табуна, який вони супроводжували, жоден кінь не міг підвестися. Вони безпомічно вовтузилися на траві, невпевнено загрібаючи землю, та жалісно іржали. Їхні тіла здригалися в конвульсіях від болю, а в очах тонуло страждання.
Люди намагалися підняти коней, та все було марно. Вже на світанку тварини перестали рухатись, лише з горла у них долинав якийсь булькочучий звук. Погоничі розуміли, що далі вони рушать самі, проте полишити кілька десятків безпорадних тварин не могли, хоча вони ледь дихали. А залишати їхні тіла на поживу хижим птахам та звірам – просто не сміли.
Поки чоловіки копали довгі могили для коней, надійшов вечір. Мертві тіла до того часу вкрилися потворними пухлинами, де-не-де шматтям вилазило хутро. Ніхто не розумів від чого один за одним пали саме ці коні. Що це за дивна хвороба, яка звалила худобу лише за ніч?
Швидко поховавши коней, навіть не чекаючи ранку, татарські вершники за мить розчинилися у темряві ночі.
Скотомогильник з часом заріс травою, а пухнасті, з вигляду, кульки перекотиполя, мандруючи степом, зрідка навідувались у ці місця понад Богом. Пагорб же упродовж століть зберігав свою страхітливу таємницю.

*****
Знову дні, схожі в степу один на одного, як брати, змінювались днями, роки роками. Багато чого з’явилось нового: повиростали невеличкі поселення, які обліпили береги річок, наче грона винограду, оралися землі, які ніколи не знали плуга. Лише степ лишався байдужим, лише вітер, як завжди, співав про волю, лише Бог прокладав своєю течією звичний шлях до Чорного моря.
Ці степові землі щедро, лише розчерком пера, скріпленим імператорською печаткою, дарувалися за заслуги перед вітчизною.
Відставний воєнний лікар пан Мусцяця привіз сюди, в Малоросію, своїх кріпаків, побудував маєток та почав панувати. В його власності були два села Сапетня і Дворянка. Між панськими полями тягнулася до них дорога, що з пагорба, де розгалужувалась, спускалася з одного боку до ріки, в Сапетню, з другого – в яр, де знаходилась Дворянка. Люди не любили це роздоріжжя. Вважали його проклятим, адже, як казали, тут місцеві відьми мертву воду з покійників виливають, а по ночах чорти у карти грають. Хто не проходив крізь три межі – лихо траплялось: або худобина якась помре, або з рідних хтось захворіє, або пан за щось покарає чи град поб’є городину. Оминали його люди, як могли, та що вдієш – дорога одна. Адже не жити їм на тому роздоріжжі, будинки не будувати, дітей не ростити. Така думка навіть в голову нікому не приходила. А якби й прийшла, то кожен би тільки тричі перехрестився, та «Отче наш» прочитав, тому що вірили, що на отому диявольському місці справжнє чортове кубло. От люди й продовжували їздити тим шляхом, молитися й сподіватися на милість Божу. А дорога, як і раніше, зміїлася степом, роздвоюючи на пагорбі свій отруйний язик.

*****
З того часу змінювався край через людську присутність. На берегах Південного Бугу, що вже тисячі років був вірним своєму руслу, що сягало на півдні Чорного моря, забуяли пишні садочки, клаптиками розсипались по степу поля-ниви, розмежовані лісосмугами, повиростали, посаджені людиною соснові ліси, яких зроду-віку не було в степу, будувалися заводи – опустився на цю землю технічний прогрес радянського часу.
За лічені роки виріс серед полів великий цементний завод, на будівництво якого з’їхалися майстри-добровольці з усього союзу. Для робітничого селища обрали чудове місце з мальовничим краєвидом, що розкривався з високого берега. В майбутньому його планували розбудувати до міста, що мало стати райцентром.
Проте моторошний сюрприз несподівано чекав робітників з першого дня будівництва селища. Величезні ковші екскаваторів вигрібали землю, наче руки хірурга – нутрощі. Та в якусь мить у ковші, між землею та грудками рудої глини з’явилися справжні кістки. А коли в наступній жмені ковша, з’явився потрісканий людський череп, тоді вже сумніватися не доводилося, кому належали й кістки, викапані на мить раніше.
Хтось вирішив, що це випадкова могила, але неприємні знахідки траплялись і надалі. Забобонні будівельники хотіли згорнути щойно розпочате будівництво, вважаючи, що все це не до добра. Але наказ згори був зовсім протилежним: продовжувати роботу, забути про людські залишки, наче їх зовсім не було.
Швидко почало розширятися селище Ольшанське, назване на честь героя Великої Вітчизняної війни Костянтина Федоровича Ольшанського, більшала кількість його мешканців, життєрадісних трударів, які щодня зустрічали світанок з-за Бугу та розпочинали робочий день на заводах (поряд з цементним зависочили будови гідролізно-дріжджового заводу). Як гриби, виростали нові п’ятиповерхові будинки. Нічого поганого не траплялось, ось і забулися ті страхітливі знахідки. І тому зовсім приголомшливим було те, що при будівництві чергового об’єкта знову були знайдені черепи… проте на цей раз кінські. Виявилось, що натрапили на могильник для худоби. І знову цей інцидент приховали , будинок добудували, вселили туди людей.
Росло селище, розвивалось. Школа, лікарня, два дитячих садка, Будинок культури – все працювало в повну силу, привносячи в життя ольшанців, суєтливу різноманітність та щасливу безпечність.
Пагорб надихав нових мешканців на життя. І мовчав. Лише вітер співав інколи, в негоду, свої безрадісні думи, та уваги на нього ніхто не звертав. Навіть сусідки Сапетня та Дворянка, що через зарості терену отримала нове ім’я – Тернувате, навіть вони не здогадувались про дивне і таємниче минуле молодого сусіди.

*****
Якось вже дуже звично для історії змінюються епохи. Тільки пожовкле листя на це не зважає – летить собі, тільки снігові все одно: для нього кожен вихід – святковий, тільки проліски нічим не переймаються, а квапляться на зустріч з сонечком, тільки вишня ні про що не думає – просто наливає свої ягоди ароматним солодким соком, тільки Південний Буг, як і завжди мандрує Україною, щоразу вітаючи старих і нових знайомих. Живе природа – їй не до епохальних історичних змін, що приносять в життя людини хаос і невпевненість у кожному новому дні.
Торкнулися ці зміни й Ольшанського. Вони додали селищу непривабливого сірого кольору, оселили в людських душах страх, а в серцях – смуток.
В якусь мить все стало не таким, яким мало бути: закрився гідролізний завод, лікарня перетворилася в осиротілу, непотрібну будівлю, спорожнів дитячий садок, час і волога зсередини під’їдали колись перспективний Будинок культури, лише школа продовжувала роботу у звичному режимі… тільки в аварійному стані. Навіть будинки потьмяніли, а дерева натягли похмурий вираз на свої обличчя.
Ось тоді й згадали і про скотомогильник, і про давнє потурбоване кладовище, не забули і про три межі – чортове роздоріжжя. Вирішили: не може бути стільки нещасливих загадкових збігів. А це означає, що селище знаходиться на проклятому місці, і саме воно прокляте і давніми народами, і нечистою силою, і Богом. Хтось вірив, хтось одмахувався, хтось не слухав взагалі. Проте підхопили цю плітку-легенду старі забобонні баби, намагалися відкрити очі своїм дітям-онукам. Але ті, що народилися в комп’ютерну еру не зважають на страхіття минулого, адже що вони в порівнянні з віртуальними монстрами.

*****
Стоїть Ольшанське на високому березі та щодня, коли сходить сонечко, зустрічається поглядами з Ковалівкою, Новопетрівкою, Сапетнею та Тернуватим, посміхається найліпшому другові Південному Бугу, а ще намагається зазирнути за далекий обрій, де так само розстелився степ, довгий і таємничий, а головне – рідний. І тоді розуміє, що кращого місця, ніж це, для нього просто не може бути. Ви спитаєте: а як же прокляття, про яке говорить давня легенда? А Ольшанське просто знає, що створило цю легенду: завдяки забобонам, уяві й фантазії переповідачів, оповідки старих людей набули свого містичного змісту. Ну і хай говорять. Легенда, як ви знаєте, не мусить бути правдою. Це ж легенда.
2008р.