Світять нам вони в ночі…

Світять нам вонив ночі…
Хто вони такі?
Це краплинки серед неба,
Це непройдені світи,
Це не може бути інше,
Як зірки з височини.
Зірка сяє, вона мріє.
Та для чого нам вона?
Зірка треба, вона вміє,
Як зробити світ добра.
Вона знає, хто кохає,
Зірка знає, хто не спить,
В кого думка десь літає
І хто в світі зміг тужить.
Зірка спить… чекає ночі,
Щоб зробити щось нове,
Людям світить у дорозі,
Щоб здолали вони все.
Лиш важкі, перисті хмари
Зможуть знищити її,
Як своїми рукавами
Геть затулять світ зорі.
Та і це не на всю вічність,
Це лише на даний час.
Та і це не може знищить,
Світ зорі, щоб він погас.
Зірка вічна, мов життя,
І завжди пливе вона,
За ті гори і долини,
Де чекає нас буття…
2002 рік

Я мрію про світ у квітках,
Де все не старіє в роках,
Де батько поради дарує,
А мати ні дня не сумує.

Я мрію про світ у зурках,
Де радість палає в очах,
Де відсутні розлука й біда,
Де ангел рятує життя.

Я знаю, що світ не стоїть,
Що час щосекунди летить,
Що мрії зостануться тут,
А я оберу свій маршрут.

Я знаю, що важко зі мною,
Коли зостаюсь я собою,
Та можна мене зрозуміти,
Бо треба в житті лиш радіти.

Я мрію і знаю й кохаю,
Я живу і радію, і маю.
Я хочу мріяти, знати й кохати,
І жити й радіти і мати! 18серпня 2007р

Дивлюсь краплі дощу на долоні.
Вони ніжні й криштально прозорі.
Безтурботні, живі і німі.
Що такого немає в мені?

Бачу сонечко грає квітками,
Все проходять роки за роками.
Ми зростаємо йдемо від мами,
Бо тепер ми керуємо нами.

Дивлюсь вітер гуляє по полю,
Як кохання, що йде за спиною.
Він холодний і дуже сумний,
Безтурботний, живий і німий.

Бачу люди ідуть на долині,
Всі щасливі й усміхнені нині.
Тільки вітер і краплі сумні,
Безтурботні, живі і німі…
Вересень 2004рік

Бог створив їх із краси,
Щоб у світ добро несли.
Щоб любов посіяли,
Щоби зло розвіяли.
Щоби поклонялись їм,
І квіти приносили.
Щоб дарунки дорогі,
Золоті підносили.
Ми ж їх дуже любимо,
Бо вони чудесні.
На престол підносимо,
Вчинки піднебесні.
Ми їх поважаємо,
Ними гордимося.
Зали прикрашаємо,
Щоб добро велося.
Ось така вона –
Доля ця жіноча.
Ось така вона –
Воля ця пророча.
Нарекли жінок на світ
Щастя зберігати,
А тепер чудесний цвіт
Нікому плекати.
Бо жінки тепер у нас –
Воїни мужніші.
Бо жінки тепер у нас –
Стали наймудріші.
Вміють дати копняка,
Відіслать далеко.
Ось подяка вам така
Чуєте лелеки!
Добре, що тепер жінки
Знають собі ціну.
Задумайтеся мужики
Про свою картину.
В світ прийшли нові жінки,
Щоб його змінити.
Щоб невдячні вчинки ці
Сміло підкорити.
10 липня 2008р. 11.10год

Усіх по-різному навчають,
Усі по-різному кохають.
Але чи любиш Україну?
Чи мову вчиш, чудовий сину?

Наука – може, й нелегка,
Та чудернацька і летка.
Будеш ти вчитись – будеш жити,
Бо ж що то неуком робити?

Ви ж покоління – українці,
Живете в синьому барвінці.
То що, так важко захистить,
За рідну землю положить?

Шматочок рук своїх важких,
Чолом зуміти поробить.
Принести людям і країні,
Чудові роки не збіднілі.

Та думайте сьогодні ви,
Бо взавтра будете батьки.
І діти схочуть запитати:
Чого навчились батько й мати?

Як народились в Україні,
Отак зумійте й відстояти,
Як боронились предки сиві,
Ви спробуйте повоювати.

Та тільки не війною, прошу,
Бо знищите усе хороше.
Ви розумом зламайте кригу,
Творіть свою новітню книгу.

Подякуйте своєму роду,
Прощення в Бога попросіть!
Знайдіть же правду і свободу,
Й нащадкам все це розкажіть!

Що жити в світі – всім нам просто!
А жити гідно – це геройство!
30.12.2004р.

Іду собі по вулиці,
Навколо поглядаю.
Розповідаю донечці,
Як люди поживають.

Всі хочуть буть щасливими
І роблять так багато.
Щоб мріям стать можливими,
В житті настало свято.

Та щастя різне в кожного:
Комусь потрібні гроші,
А тим не треба жодного,
Лиш порвані калоші.

Он тим здоров’я треба,
Літа закрались в коси.
А тим безхмарок неба
І найчистіші роси.

Он ті – ще молоді,
Їм би кохання без зорі.
А тим потрібне тепле слово,
І з рідними була розмова.

Комусь потрібне розуміння,
І тим обійм не вистача.
І всім потрібне говоріння,
А тим пошли Бог дитинча.

Тож, доню, істина проста –
Для щастя треба річ одна,
Щоб люди жили й вірили,
Що будуть всі щасливими!

3.12.2009р.

Ви довго йшли по тій дорозі,
Здавалось, вже життя нема.
Та перемога на порозі,
Сама ж так просто не прийшла?!
Бо стільки крові, стільки смерті,
Нам принесла страшна війна.
Хотілось: «Тільки би не вмерти,
Дійти до краю, до кінця».
Я все лиш уявляти можу,
Нічим вже вам не допоможу.
Бо хтось вже спить у вічнім краї –
Його в живих уже немає.
А хтось старенький, той крепкенький,
Я бачу вас лиш раз на рік.
Той білокурий, той сивенький,
І вже скорочується лік.
Вас зостається зовсім мало,
Страшна війна бере своє.
І смерть зявляється, як жало,
І горе знов існує й є.
Чого не ввіковічить доля?
Цих ветеранів – трударів.
Була ж не їх ота сваволя,
Йти геть від дому, матерів.
Вони – сердеги – так старались,
За рідну землю позмагались.
Подарували нам життя,
Щоб йшли сміливо в майбуття.
Хай в їхнім домі світить сонце,
Хай місяць загляда в віконце,
Хай вітер принесе літа,
А зорі сіють їм життя!!!
2005

Нова зірка на небі зясяяла
І тебе на руках обіймала я.
Вже нарешті настав час
І ти, доне, з'явилась у нас!

Кругленькі ґудзиками очки,
Такі ж маленькі ручки й ножки.
Прекрасна, ніжна і красива
Нікуся наша народилась.

Та час іде, а ти ростеш
Вже діда поглядом знайдеш.
Ти вже гелгочеш і смієшся,
Сидіти хочеш не вдається.

Ти наше диво, наша радість,
І не страшна тепер нам старість.
Та тільки б ти була щаслива,
Здорова, мила і вродлива.

Ми завжди будемо з тобою,
Коли підеш своєю ти ходою.
Коли уперше скажеш мама,
Коли на руки вилізеш до тата.

Ти наша зірка, наше свято,
І щастя нам даруєш ти багато.
З тобою усміхаюсь я завжди,
Хай Бог не шле тобі біди.

Ти будь людиною простою,
Іди у світ з великою любов’ю.
Неси ти світло між людьми,
А ми будем твої батьки!


Жовтень 2009 рік

Щоб сказати – я щаслива,
Слів буде замало.
Щоб сказати – я смілива,
Справ буде багато.
Щоб сказати, що здолала,
Я свої незгоди.
Я життя ще не прожила,
Вірите народи.
Я скажу, що я живу,
Я існую й маю.
Я скажу, що я іду,
Перепони знаю.
Я скажу, що я навчилась,
Вірити у краще.
Я скажу, що я трудилась,
Бджілоньки не гірше.
Вам скажу, що вірте долі,
Вірте Божій волі.
Що призначено, те і буде,
Бог гріхи вам незабуде.
Все, що недобре коїться,
Добром обернеться.
А ви сильними станете,
Якщо горе здолаєте.
Закликаю! Просто живіть,
Життя насолоді явіть.
Просто кохайте і майте,
Просто життя не зламайте.
Знайте, що буде краще,
Можливо, буде і важче,
Та сили в собі знайдіть.
Всі турботи переступіть.
Живемо раз не два,
І доля дається одна!
8.07.2008р. 12.50 год

Людей багато живе в світі,
Усі їх мрії не здійснить.
А мої мрії тим багаті,
Щоб було в світі легше жить.

Не з золота вождя нам треба,
А треба того, щоб любив народ,
Щоб він не був зажерлива підлота
І не ганьбив селянський наш город.

Ми - люди, вмієм жити добре,
Всі знаєм працю, відчуваємо снагу.
І розумієм добре своє горе,
Жорстоко відбиваємось в бою.

Не вийшла на арену всіх найкращих
Чудова Україна… Та невже?
У цьому буде горе і нещастя,
Що у безодню Батьківщину заведе.

Для тебе, земле, лише щастя
Бажає серце і душа.
В далеку путь через безмежжя,
Лунає звук любові утіша.

Мабуть, мене ти не почуєш,
Бо все в тобі кипить-біжить.
А моє щастя ти ж відчуєш,
Бо швидко звістка прилетить.

Ти ще така слабка, країно,
Але народ не хоче повставати.
Якби хотіли Україна-мама,
Могла б тепер спокійно процвітать.

В моїх ти мріях, земле рідна,
Цвітеш квітуєш, як той мак.
І твоє небо жовто-синє
Мандрує по своїх степах.

Невже ми – українці – не спроможні
Свою земельку уквітчать.
Не вірю, що пани заможні
Хотять Вкраїну сплюндрувать.

Хоч серед нас не всі доброти,
Та ми живемо, ми ідем.
Хоч не встають всі до роботи,
Та ми поможем, підіймем.

На тебе, український мій народе,
Свої надії поклада.
Для тебе, мій козачий роде,
І мрій своїх вже не шкода.

Аби любили всі Вкраїну,
Я б і життя вже віддала.
Якби вернулись в Україну,
Надія, мова і життя!!!

Друзі, кажуть, в біді пізнаються.
Так, це правда…
Друзі – це люди, за яких б'ються.
Так, це правда…

Дружба – це слово широке.
Може, я права…
Дружба – це щастя високе.
Може, я права…

Друг – це людина прекрасна.
Я добре знаю…
Друг – це ворога ласка.
Я добре знаю…

Віра – це та, що спасає.
Не помиляюсь…
Віра – це та, що вселяє.
Не помиляюсь…

Віра – жива і нова.
Не сумнівайтесь…
Без віри я б не була.
Не сумнівайтесь…

Надія – квітуче імення.
Я запевняю…
Надійтесь і буде спасення.
Я запевняю…

Любов – це не річ.
Я розумію…
Любов важко зберіч.
Я розумію…

Розлуку важко любить.
Я зневажаю…
Розлуку не можна убить.
Я зневажаю…

Розлука – проклята й лиха.
Я зневажаю…
Розлука веде до гріха.
Я зневажаю…

Щастя не можна забуть.
Воно всебічне…
Щастя не можна збагнуть.
Воно всебічне…

Щастям людина живе.
Переконалась…
Щастя – прекрасне й нове.
Переконалась…

Рідні – це люди живі.
Я їх люблю…
Рідні – це ніби святі.
Я їх люблю…

Захоплення – щось то таке.
Я вже незнаю…
Захоплення – вільне й легке.
Я вже незнаю…

Сонце – його не сягнуть.
Я вірю…
Сонце – його не збагнуть.
Я вірю…

Сонце, що нас зігріва.
Я його бачу…
Сонце – зірка велика й нова.
Я його бачу…

Доля – вона здожене.
Я не втікаю…
Долю ніхто не мине.
Я не втікаю…

Кохання - п'янке й чарівне.
Я не зустріла…
Кохання – лілеє й не жде.
Я не зустріла…

Земля – це все, що в нас є.
Не помиляюсь…
Земля існує й живе.
Не помиляюсь…

Серце – плаче й болить.
Я його чую…
Серце – ніколи не спить.
Я його чую…

Мрії – це вічно живі,


Я утверджаю…
Мрії – зірки золоті.
Я утверджаю…

Життя – не просте й не легке.
Я ним крокую…
Життя – не буває м'яке.
Я ним крокую…

Життя для всіх вічне.
Пізнайте його…
Житття – не всебічне.
Розгорніть його…

Людина – створіння Землі.
Так всі пишуть…
Людина – зрозумій її.
Так всі пишуть…

Скільки писати мені?
Щоб ви зрозуміли.
Ми – істоти земні,
Що жити не вмієм!


Вересень 2004рік

Я звикла бачити сонце,
Я знаю звуки дощу.
І вітер, що дме у віконце,
Приносить долю свою.

Життя, ніби море безмежне,
Несе нас в небачену даль.
Кохання й розлуку дарує,
Ніколи нікого не жаль.

А я звикла жити тобою,
Прокидатись з усмішкою твою.
Обіймати тебе, цілувати,
Це називаю – кохати!

Нас з тобою доля єднала,
Хоча квітами все не квітчала.
Зате в горі ми разом ідем,
Разом вихід завжди знайдем.

Одна дорога нам дана від Бога,
Одну любов ми маємо завжди.
І хай зустрінем перепони й гори,
Кохати – це не річку перейти.
Коханий, я живу для тебе,
Для тебе усміхаюсь кожен день.
Тобі дарую ніжність і кохання,
Для тебе народжу дітей.

Я готова бути із тобою,
Хоч до смерті, навіки нехай.
Свою душу присвячу любові
І тобі дорогому віддам.

Моє серце належить тобі,
Тільки ти здатен його зігрівати.
І нічого не треба мені,
Лиш в обіймах твоїх засинати.

Тож навіки ми будем удвох
І кохання своє збережемо.
І надію, і віру й любов
Через стежку життя пронесемо!

2007р.

Похмурі тіні у куточку,
Похилі квіти на столі,
Сумна картина у віночку,
Троянди білі і сумні.

Зігнули голову донизу,
Стоять у задумі самі.
Ще мить і вже вони загинуть
Й навік залишаться одні.

Чому нема води в графині?
Чому стакан стоїть пустий?
Все вимерло, немов в пустині,
Стоїть покинутий цей стіл.

Вже не надіється троянда,
Що буде жить вона завжди.
Як та покинута людина,
Сумна від горя і біди.

А скатертина біла і проста,
Немов життя картина та.
Де все змальовано: любов,
І горе, й віру, навіть кров.

Троянди – це ж найкращі квіти,
А білий колір - доброти.
Чому ж сумні стоять троянди?
Це все художник знаєш ти.

Бо тільки Вам належить зміст,
Про те, що створено в картині,
А ми шукатимемо міст,
Щоб зрозуміти все віднині.

Чому трояндочки сумні?
Що сміло так їх зажурити?
Чи так залишаться одні?
Чи хтось зуміє їх поляти?
2005р.

СОН ПРО ШЕВЧЕНКА


Ви хочете то вірте, може, й ні,
Але приснивсь Тарас мені.
Дідусь Шевченко наш крилатий,
Почав мене про все питати.

Як Україна? Як живем?
По стежці правдою ідем?
Чи щось у світі та змінилось?
Чи є в людини Божа милість?

А що я маю говорить?
Стою руками лиш гойдаю.
А серце, серце так болить,
Додолу голову склоняю.

Тарасе мій, поете сизокрилий!
Моя душа тобою лиш жива.
Твоя онукая, Дідусе милий,
А мати – Україна молода.

Тебе всі знають, всі тебе шанують,
Та все ж надії так і не збулись.
Бо люди в світі правдою торгують,
В думках народи миром не зійшлись.

Твоїми віршами, поемами живемо,
Тебе, Шевченку, кличемо з небес.
У віршах душу до небес проллємо,
Щоб наділив ти силою і нас.

Тарасе, твої вірші – то перлини,
Твої поеми – то жоржини,
Талант у тебе – то кришталь,
Ще не засвоєний, нажаль.

Ми покоління нашої країни,
Ми є онуки серця Дідуся,
Ми любимо й шануємо калину,
Доносим мрії в світ митця.

Тоді благав мене Шевченко,

Нам Україну сохранить.
Казав «Лілею» й «Катерину»
У світ приносить і любить.

За нас я твердо відповіла,
Що Україна – це земля.
Де все відверто, все щасливо,
Де квітне мова золота.

Тарас мене тричі рукою
Перехрестив – благословив.
Просив не проливать рікою
Даремні сльози за віки.

Я усміхнулась, поклонилась,
Видіння дивне зникло згодом.
Отак розмова закінчилась
З Пророком нашого народу.

весна 2004 р.