Кохання спалахнуло метеором.
В тобі тоді містився весь мій світ.
Зірвали ми тендітний первоцвіт,
Відкинувши в саду веснянім сором.

Твоя жага чомусь минула скоро,
Потріскалась, як перестиглий плід.
Від слів твоїх холодних наче лід
Моє бажання також захололо.

В душі моїй вже вкотре самота.
Твої медовії я згадую уста
І те, як моє серденько палало.

Любов до нас приходитиме в снах,
залишиться в сонетах і піснях.
В житті, на жаль, їй місця дуже мало…

Слова - Світлани Костюк

За гранітним вітром – висохла трава…
За похмурим сонцем – надмогильна тиша…
Ненька Україна зранено-жива
Хлопчикам загиблим заповіти пише…

Хлопчикам полеглим маки відцвітуть…
У полях далеких ворон досі кряче…
Вантажі двохсоті…роздоріжжя й путь…
І оте знайоме: потерпи, козаче…

У туманнім небі цятки журавлів….
На душі неспокій і тяжка молитва…
Важко проводжати на той світ синів…
Бо іще не час їм…бо триває битва…

Ой матусю мила, як тобі тепер…
На шматки роздерта, розіп`ята всує…
Доки дух свободи в серці не помер –
Закричу над світом, може хто почує…

==================

Виконали пісню на слова Світлани Костюк «За гранітним вітром» учні Нововолинського ліцею 2-го грудня 2015 р. у Нововолинську, в Палаці культури на творчому вечорі Світлани Костюк під назвою “Є цінність життя в неповторності кожної миті”.

(еквіритмічний переклад тексту пісні з репертуару Леонарда Коена)


Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


Я б твоєю вродою тішився завжди!
Як вавілонянка рухаєшся ти.
Покажи, чи все в тобі я уже знайшов,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!


В себе на весіллі ще зтанцюєм ми.
В танці мене мила ніжно обійми.
І вершин досягнем, і дійдем основ,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


В танці поцілунки втаємничимо.
Згодом своїх діток ще народимо.
Танець то наш сховок, він нам як покров,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!

Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!

===============

Dance Me to the End of Love

( Leonard Cohen)

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic 'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the wedding now, dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love, we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the children who are asking to be born
Dance me through the curtains that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now, though every thread is torn
Dance me to the end of love

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love

Світлі і чарівні акварелі
вміють передати півтони,
настрої сумні або веселі,
барви осені і настрої весни.

Є якась медитативна сила
в плетиві барвистих плям і смуг.
Таємнича це, незрозуміла
здатність помічати все навкруг.

І народжує тоді художник
зміст і форму, правду і красу.
В речі кожній, у істоті кожній
він і сміх побачить, і сльозу.

Оголеність – не безпорадність – сила!
Це натуральність квітки навесні,
це абсолюту розпростерті крила,
бажання і спокуси потайні,
бентежна і кокетлива гра тіней,
чуттєвості і щирості дива,
собою бути без оздоб чи пі́ни!
Відкрите тіло душу відкрива!
Свідомо не прикрите голе тіло,
що виставлене наче напоказ,
одягнене в свою красу всеціло
є істиною чистою для нас.

Можливо тому, що ніколи не знало кріпацтва,
мистецьким феноменом стало козацьке село.
Спочатку прикрасили стіни художні дивацтва,
затим розписали усе, що у хаті було.

З квітів, мурав* петрикі́вці отримали фарби:
червону із вишень, зелену з трави пирію,
з пролісків – синю, а жовту з цибулі й кульбаби.
Розводили барви ці на молоці і жовтку.

Всі інструменти для розписів також природні:
гілочки, паростки, стебла чи шерсть із котів.
Пальцями теж малювали умільці народні,
імпровізуючи в розписах хто як хотів.

---------------------------

Десь на картинах серед таємниць
у птахо-квітів радості просили,
крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили.

«Крива Марія»* в чудернацький світ,
химерний, фантастичний поринала
і в дивний той фантазії політ,
у дивовижне нас з собою звала.

Пройшло через усе її життя
язичництво поліської природи,
а надзвичайне світосприйняття
ще праслов'янські відчувало коди.

Крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили
десь серед кольорових таємниць
у птахо-квітів радості просили.

Чи вишИ́ванки, чи вишивА́нки –
буде правильно, як не скажи.
Носять їх і селянки й панянки.
Ритуал цей і ти бережи.
Візерунки – то символи й коди,
предковічні магічні скарби
спілкування зі світом Природи,
знаки вірності чи боротьби.
«Коло», «Хрест», «Повна Рожа», «Шеврони»,
«Ромб», «Квадрат», «Безконечник», «Спіраль»,
«Стебла», «Квіти», «Листки» і «Бутони» –
має значення кожна деталь.
Вишивалась сорочка руками,
тому справжній це був оберіг.
Десь ховалися там між нитками
і любов, і зажура, і сміх.

Вона називала своє малювання «святим».
Картини художниця тільки з натури писала.
А квіточку кожну вважала створінням живим,
Тому ні травинки, ні листя ніколи не рвала.

«Наївним мистецтвом» картини назвали «знавці».
Мовляв, Білокур представниця є примітивізму.
Начхати на них! «Фахівці» ті – то лише співці
блювотно-нудотного мертвого соц.реалізму.

Й тепер Катеринині квіти не мертві – живі.
Фантазією і любов’ю просякнута кожна.
В тих квітах і щедра, магічна родючість землі,
і сповнена барвами сила життя переможна.

Доля вручила талант,
а з талана́ми чомусь не спішила.
Ви́мушений емігрант –
де його лиш по життю не носило.
Не працювати не міг,
був у роботі завжди ненаситним.
Труднощі всі переміг.
Був завжди щирим і різноманітним.
Винайшов він «Пльонтанізм» –
техніку плетення ни́тками фарби.
Творчий його героїзм
став серцевиною справжнього скарбу.

Переклад

«Це неможливо!» – мовила Причина.
«І нерозсудно!» – стверджувало Вміння.
«До того ж марно» – Гордість заявила.
«Та все ж ти спробуй!» – шепотіла Мрія.

Сиквел

«Все буде як завжди», – рекла́ Буденність.
«Все буде клас!» – Передчуття брехало.
«А мо’ не треба?» – радить Обережність.
"Чи краще завтра..." – мимрила Непевність.
Не витримала Мрія – «Ви дістали!!"

До брів долоні прикладаю –
побачить щастя свого хоч би тінь.
Уважно й довго споглядаю
далечінь.

Аж раптом чую сміх тихенький –
хтось смикає за полу піджака:
– Куди ти дивишся, дурненький?
Ось же я!

В росії є й нормальні люди,
але їх дуже мало там.
А решта – кацапня-іуди –
угноєння своїм царькам.

Антихрист вже прийшов на землю!
Він у кацапів – президент.
Уже давно засів у кремль він
і мріє знищить світ ущент.

Кацапський «мір» смердючі лапи
свої протягує завжди.
В лайні сидять собі кацапи
і прагнуть всіх втягнуть туди.

Така вже сутність всіх кацапів –
убогість, п’янство і розбій.
Не стулять і двох слів без мата,
Зате на газовій трубі.

Кацапи – заздрісний народець.
Кацапи - нація нездар.
Сучасний їхній полководець –
їх душ убогих кочегар.

Від тупості і безнадії
Кацапи майже всі спились.
Скільки кацапів на росії ?–
на рейтинг путіна дивись.

Він дав їм величі оману –
удав і стадо «вandar-log».
Вони для нього – як барани.
Для них їх путін майже бог.

Кацапи – тварі гидомирні,
Що в світ лиш ненависть несуть.
Під наглядом вождя сумирні.
Тому їх, як свиней, пасуть.

Війна триває три століття.
Ще прийде перемоги час.
Переживемо лихоліття.
Кацапам не здолати нас.

Про зозулю, ластівок, отару,
солов’я за гаєм і кошару,
осокори, гори і калину
ми співаєм пісню "Черемшина".
Приспів:
В колориті тому потопаєм.
В буднях ми романтику шукаєм.
Наш народ співає –
душу вивертає!
Й так собі живе.

Чи діждалась вівчара в садочку
дівчинонька в тихому куточку?
Чи прийшов він? Чи вони кохались?
Як все склалось? Чи вони побрались?
Приспів:
Ми про те ніколи не узнаєм.
І романтики у тім не маєм.
Наш народ співає –
душу зачіпає.
Й так собі живе.

Чи вони в райцентрі поселились,
чи товклись в будинку зі старими?
Чи дівчѝна вміла газдувати,
а вівчар нормально заробляти?
Приспів:
Ми про те не знали і не взнаєм,
бо проблем своїх нам вистачає.
Наш народ співає –
душу добру має.
Й так собі живе.

Океан - це цілий всесвіт. Непізна́ний. Грізний.
Він красивий на світанку і вночі, і вдень.
Він то теплий, то холодний, він буває різний.
Він прабатько, годувальник, джерело натхнень.

Ми живем в пласкому світі на горизонталі.
Океан дає свободу мешканцям своїм.
Може там все так, як має бути в ідеалі.
Може там у океані мав би буть наш дім.

Білосніжна скатертина.
Все сріблиться і дзвенить.
Днів зимових самотина
через стіни студенить.

В зимнім чуді є потреба.
Час замерз і ледь повзе.
Грип напав на хмуре небо,
Навіть в сонця ГРЗ.

Все, що я за рік напташив,
В своїй нірці розложу,
Запрошу когось із наших,
Щось важливе розкажу.

Буде полум'я в каміні.
Ми читатимем вірші.
Від сп'яніння й розуміння
Потепліє на душі.

Тижнів два ми будем п'яно
Підкоряти зимній пік,
доки врешті-решт не грянем:
«Ну, так здрастуй, новий рік!»

01.01.15

Чергову пережив подію?
Про що тут плакать чи кричать?
Якщо щось сотворить зумієш,
тоді відчуєш благодать.
Потрібне щось для свого міста
змайструй, придумай чи посій.
І в мить натхнення урочисту
оцінить хтось доробок твій.
І хоч мастак ти чи простак,
коли ж бо знатимеш «для чого»,
не так важливо «що», ніж «як»,
бо самобутність – це від Бога.

Журнали з глянцю пропонують
стандарти кращого життя.
Там веселяться, не нудьгують,
смакують їдло і пиття.
Всі з білосніжними зубами
і соковитими губами
на пляжах з жовтими пісками –
усі з тугими гаманцями.
Там довгоногі молодиці,
які не мали ще дітей,
без целюліта на сідницях
і без звисаючих грудей.
Там яхти, «тачки», інтер’єри
з металопластика і скла.
Там наймодніші модельєри
І гори хутра, шкір, тряп’я́.
Там вілли, дачі, і будинки,
В яких розваги без кінця…
Не впишеться у цю картинку
Портрет (чи книжка) мудреця.

=============

З циклу "СМС-переписка Пті-Ох"

Разом із відчаєм приходять сподівання
на порятунок в майбутті, на кращу долю.
Оманливе, пасивне уповання
веде до розпачу, безвихіді і болю.

Надія - це єдина наша власність,
розрада, віра в правду і прогрес,
по суті, підсолоджена сучасність,
ілюзія про праведість небес.

Оскаженілому режиму
потрібна йолка на крові.
І хижий птах з донецька й криму
студентів бив по голові.

Лунали лайка, мат, погрози -
все, як сплановано в кремлі -
лилися знову кров і сльози
на цій знедоленій землі.

Побоїще-спектакль звірячий
мав трохи гайку закрутить.
Прорахувались пси чортячі.
Народ такого не простить!


------------------------------

написано рівно рік тому - 30.11.13

Де танцмайданчик «Ж а б а» кожен знав і знає –
трохи вниз до річки і вправо у гайок.
Л а б у х і в а н с а м б е л ь вам будь-що заграє,
хочете – «адєсу», хочете – хард-рок.
На с а к с і грав сам Льова
так неймовірно к л ь о в о –
у всіх, хто його слухав, мокріло у паху.
А на гітарі Вова
рвав душу знову й знову,
своїми с о л я к а м и видавлював сльозу.

А кафешку поруч «Поплавком» назвали.
На розлив там пиво, соки і вино.
За р у б л я в бокали там сонце наливали*.
Було це не зараз! Було це давно!
Там юні діви з пляжу
без фарб і макіяжу
в халатиках легеньких. Нема гарніше їх!
Всі юнаки активні,
стрункі, швидкі, спортивні,
і мускули рельєфні ще й кожен мав із них.

Нині в тому місці клуб нічний «Камела».
Там під фонограму скаче м о л о д н я к.
Автогенні спалахи, скрегіт децибелів.
Під блідою шкірою конопля і мак.
Гель, фарба, туш, помада
і пірсінгом бравада.
Усе фірмове з п о н т о м – тату і навіть крем.
Тупа на пиках маска.
Судомна д у п о т р я с к а.
Невже й від цього буде в них ностальгійний щем.
-----------------------------------
Хто не знає:
* – «Сонце в бокалі» – популярний в 70-ті шмурдяк.
Лабух – ресторанний музикант, який окрім основної програми виконує музичні твори різних жанрів на замовлення.
--------------------
Виконує – Ярослав Чорногуз
Запис – Руслан Шевченко
Кліп – Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=kNxzHXIMnME
=====================

Ви скажете ніби таке не буває,
щоб білі ворони збиралися в зграї.
На сайт поетичний зайдіть.
Від душі
поети там каркають власні вірші.

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.


------
Пісня написана в 1993 році
Виконана Ярославом Чорногузом в 2013 (Запис – Руслан Шевченко)
Можна подивитися кліпи - наш і Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=sPkKbqFOrSs
http://www.youtube.com/watch?v=zGyZojGJUyg


=====================

Ти пам’ятник собі створив нерукотворний?
Чи може рукотворний збудував?
Не псуй ландшафт!
І не засмічуй ти простори!
Ми – люди – це лиш мисляча трава…

Ручку і папір я взяв.
Став баланси підбивати –
що в житті я цьому мав,
що не довелося мати.
НаркотИ я не вживав
ні з нудьги, ні для престижу.
На Канарах не бував,
і не швендяв по Парижу.
Та зате, вино робив
із домашнього врожаю
винограду, яблук, слив.
(А як вип’ю – то співаю.)
За кермом я не сидів
дорогого «Мерседеса».
Не дали мені надій
сексапільні поетеси.
Та зате, мав «жигулі»,
що «копієчкою» звались.
В Інтернет свої вірші
слав про все, що написалось.
Стадіонів не збирав.
Не скупляв я футболістів.
В казино не вигравав.
Не був, навіть, мером міста.
Та зате, спокійно спав,
бо не крав, не метушився.
Пісеньки свої дренчав,
і на світ навкруг дивився.
Запитаєте мене:
«Чим втішаєшся, невдаха!?»
Відповім: «А тим, що є!».
Ех, заграй моя «Ямаха»!

Вони романтиками в юності були,
вірші писали, гарно малювали.
Та згодом у політику пішли
і монстрами жахаючими стали.
Чому мистецтво пересилила війна?
Чому змінили солодкаве на криваве?
Перо і пензлі, о́брази й слова
вони відкинули заради влади й слави.

----------------------

На фото картина роботи Адольфа Гітлера.

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

----------
27.12.2011

Ми кинуті у вир ріки життя,
долаємо пригоди й перепони,
гамуємо страхи й серцебиття,
напружуємо м'язи і нейрони.

Не хочеться натрапить водокрут,
трясовину, болото чи канаву.
До повних вод наш проляга маршрут,
тож сенс життю придумаєм на славу.

Стихій великих прагнемо - Дніпра,
Йордану, Нілу, Гангу, Амазонки,
доплить до Моря Щастя і Добра,
якщо не лайнером, тоді хоча б на джонці.

Дощ розвісив в повітрі на нитках кришталики суму.
Він сьогодні печальний, буває ж веселий чи злий.
Про безглузді дрібниці життя я впадаю в задуму,
дощовими сльозами очищусь в цей день дощовий.

Дощ танцює веселий хіп-хоп на дахах і на листі.
Дощ співа під осінній сонет серенаду свою.
Тротуари, дороги, мости і авто будуть чисті.
Дощ умиє листки і, можливо, занудність мою.

Дощ малює краплинками – я, так як він, не зумію,
виплітає мережива мрій он на тому вікні.
В цей знайомий будинок спішу, бо ще маю надію
від дощу утекти, і що тут будуть раді мені.

-----------
2014

Уявлю собі власний Берлін, де звучить все органним акордом.
В ньому все гармонічне й казкове, бо своєї мети досягло.
Кожен камінь в бруківці й будинки – усе тут довершене й горде.
Молоде тут плекає надії, а старе – все, що є – зберегло.

Тут філософом кожен стає. Всі щасливі, але не наївні.
Інженер може «як» показати, а поет розказати «чому».
Цілим світом це місто стає – досконале, багате, чарівне.
Звуків море, вогнів мерехтіння небуття розганяє пітьму.

19.09.14

На вершинах на карпатських
Бог відпочиває.
І мольфар на дримбі хвацько
коломийки грає.
А в ущелинах глибоких
демони і духи.
В букових лісах високих
ходять відчайдухи.
В кожного свої Карпати
в голові і серці.
Кожен має розшукати
до вершин тих дверці.
Хто шукає у Карпатах
щастя, хто – надію,
кадр для фотоапарата,
або амнезію.

Ми обертаємось навколо своїх мрій
неначе м’ячики планет навколо Сонця.
В закономірнім хаосі подій
ще сподіваємось на захист Охоронця.

У кожнім космосі є істина своя,
свої закономірності й порядки.
Шлях розвитку, служіння, пізнання
нас змушує розгадувать загадки.

Про те, що можна жить без ворожнечі
в туманностях світобудов-оман,
що простір – це не темінь порожнечі,
що він пульсуючих енергій океан.

Галактики цвітуть як квіти в лузі.
Лід і вогонь творять зірковий пил.
Співмірність бачимо в космічнім виднокрузі
всіх ідеалів, вчинків і світил.

Свічки сузірь палають невагомо.
Вібрують кванти всі про щось своє.
Чи є Космо-Душа нам невідомо.
Але Космічний Розум точно є.

Політичний гопник, терорист,
самий перший світовий фашист.
Виродок, моральний ідіот
по-садистськи знищував народ.
Заснував ЧК і Соловки,
ввів цензуру і концтабори .
Обдурив, пограбував селян,
знищив духовенство і дворян.
Довго в Києві вождюк стояв –
нашу владу чимось надихав.
Та нарешті вибухнув Майдан,
що зібрав мільйони громадян –
і звільнився бессарабський п’єдестал
під гучних овацій схвальний шквал.

08.12.13

– Гірке ніщо, як визріє, то зробиться солодким!–
всміхаються розгублено прем’єр і президент.
Прикрашена прокляттями ось бідолашна «йолка»,
І слухає гарячий гімноспів замерзлий «мент».
Майдани й вулиці ущерть заповнили тубільці.
Це що? Чи революція? Бунт? Криза чи ексцес?
Десь посеред Європи визрів, луснув і розтікся
Потоком «беркута» дурного кривдоньки абсцес.

03.12.2013

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.

(1994)

Рідко ми тебе вживаєм –
наче паску в день святковий.
Тебе всяко обзиваєм,
українська рідна мово:
солов’їно-калинова,
цимбалисто-сопілкова,
соколино-беркутова,
лебедино-гусакова
і лірично-мелодична,
і пісенно-колискова,
освіжаючо-кринична,
коломийково-казкова,
переливчасто-срібляста,
полуденно-світанкова,
сорочино-зозуляста,
Азарово*-урядова…
Цих епітетів, напевно,
вже придумали чимало.
Було б краще, щоб щоденно
ми тобою розмовляли.


09.11.12

«Майже реальність» в нас проникла.
Відкрились ми своїм світам.
Нема кордонів. Відстань зникла.
Ми зустрічаємось десь ТАМ.
Вдивляємось в свої екрани
для емоційних насолод.
Ми – віртуальні громадяни
кимось уявлених спільнот.

Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей:
про смерть, що підповзає мовчки
й любов, що рветься із грудей,
і про дитинства дні жорстокі,
сліпу принадність майбуття,
про плинність часу незворотну,
про сум і гіркоту буття,
про безпорадність і самотність
стареньких немічних людей.
Помовчимо по-філософськи
про безліч болісних речей…

Діставайте свої батоги –
розпочнЕмо самОбичування.
Нехай чують усі вороги
наші охання, схлипи й зітхання.
Грязь Америк, Європи й Москви
вся стікається в «славний» наш Київ.
Грязі кланятися мусим ми,
бо ніхто її звідти не змиє.
За туманом казенних словес
заховалась вершина – Шевченко.
Бувші членики КПСС
йдуть під пам´ятник на побрехеньки.
Вони квіти живі принесли.
Світ не знав ще цинізму такого.
Малороси-мутанти, вони
в телекамеру моляться богу.
Мали б квіти ті в їхніх руках
загорітись від гніву пророка,
та блокує все сумнів і страх
чи поглине їх прірва глибока.
Толерантні ми тут всі і вся.
Українці вивчають Мойсея.
Якщо буде з нас справжня сім´я –
прочитають Шевченка євреї.
Щоб не чУбились ми він хотів.
Щоб на зайд не горбатили спини.
Обіймемось, як він нас просив,
якщо ми є сини України.

Село собі тупіє.
В столиці – безнадія.
Стидаємось свого ми – диваки.
В селі нудьга на лицях.
Столиця – веселиться.
У безладі все робим навпаки.
У нашому городі бузина.
А в Києві сидить мордатий дядько.
Порожніх хат в селі вже не одна,
по Києву тиняються безхатьки.

З садку не хочем груші,
Давай китайське «суші»
Стидаємось свого ми – диваки.
Ліси повирізали.
Все, що було, роздали.
У безладі все робим навпаки.
Позаростали бур’яном поля,
спустіли, як «чорнобильськії зони».
Зате принадна київська земля
вже продана сто раз за міліони.

Вже в гречку не стрибаєм,
бо й гречки ми не маєм.
Стидаємось свого ми – диваки.
І чай, і все до чаю
купляємо з Китаю.
У безладі все робим навпаки.
Старенькі «Запорожці» й «Жигулі»
бува’ ще їздять на сільських просторах.
А дорогезні «МЕрси» й «Ауді»
стоять в дорожних київських заторах.

Чужу культуру й мову
беремо за основу.
Стидаємось свого ми – диваки.
Вже повно примітиву
московського розливу.
У безладі все робим навпаки.
Все менше нас! А наче не війна…
Не хочем дядька ми! Нам треба батько!
На нашому городі бузина.
А в Києві сидить мордатий дядько.

Терористи агресивні,
наступання на граблі,
євро, долари і гривні,
фунти, єни і рублі,
євро-вікна, євро-двері,
євро-сходи, євро-дах,
зрушення в кредитній сфері,
профсоюзи і соц.страх –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Мікро- й макро-паразити,
щеплення і УЗД,
рак, склероз і гепатити,
ГРЗ і МРТ,
глобалісти, президенти,
і «ГАЗПРОМ», і «НАФТОГАЗ»,
дивіденди і проценти,
і «на чорний день запас» –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!


Недолугії закони,
«блат», хабар, «наїзд», «відкат»,
«фєня», мат, манери зони,
гей, народний депутат,
телебачення бездумне,
FM-радіо нудне,
старі пісні про розумне,
нові пісні про дурне –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Ех, себе би показати,
творчість людям дарувати!
Наварю-но я борщу!
Вас, друзяки, пригощу!
В ньому маса компонентів
і мистецьких елементів!
Скільки є в мені добра!
Є й каструля в піввідра.
Є де й чисту воду взяти.
(Із джерел душі черпати.)
Де ж це тут вогонь горить?
Серце он палахкотить!
Забалакаю віршами
і займуся овочами.
Розпочну я з бурячка
й затанцюю гопачка.
Нашаткую капустину
і в фантазії полину.
І квасолі покладу.
В Інтернета зазирну.
Ще й наріжу картоплинку.
І сплакну під цибулинку.
Всі продукти – перший сорт.
Намалюю натюрморт.
Вкину перцю і томата –
буде гостро, та без мата.
Є і морква і часник.
Я – серйозний жартівник.
Вкину м’яса шмат дебелий
і задумаю новелу.
Не забути б піну зняти
й гарну пісню заспівати.
Наше де не пропадало –
є старе в архівах сало!
Із лаврового вінка
виділю два-три листка.
Вкину під кінець зажарки.
Із полиць дістану чарки.
Перед тим, як знять з вогню,
оковитої наллю.
Я насиплю борщ в тарілки
й хряпну зо сто грам горілки.
Я шедевр створити зміг.
Все ж додам останній штрих.
Буде зовсім непогано
в борщ покласти ще й сметану.
- - - - - - - - -
Що ж ви, братці, не йдете?!
Знов самому їсти все?
Знов я сам один нап’юся?
Знов, старенький, зажурюся?
Що ж! Гидуєте моїм?!
В самотині борщ свій з’їм!
- - - - - - - - - - -
P.S.
Борщ вчорашній теж нічого.
Загляніть, як буде змога!..

Миколі Гоголю було раз п р о с в і т л і н н я.
Йому відкрилась тьма російської душі.
Та заплатив за це він повним помутнінням
в своїй «хахляцкой» геніальній голові.
Ввижалося йому, що я і Спілберг
разом з Толстим й Мохамедом Алі
з таранею п’єм оболоньський «Zibert»,
позуючи Да Вінчі і Далі.
Що ніби я з Бетховеном і Бахом
зіграли проти Марадони і Пеле;
а Горбачов ширяв над нами птахом,
і «пролетіли» всі тоді незле.
Із Майком Тайсоном ми ласували салом,
«Сонця В Бокалі» випивши стакан.
Займався з Джекі Чаном я вокалом –
пісні «Deep Purple» ми співали під баян.
Під «Smokie», «Space» і «АББу» танцювали
з дівчатами із групи «Boney M».
Оркестром Поля Моріа диригували
бригада хоббітів і «лічно» Tolkien.
Кумири й генії сюди не наближайтесь.
Політики, спортсмени і бомжі,
дурнЯ щоб не ввижалась, ви тримайтесь
подалі від російської душі.

Всі люди брати!
Хай нас буде багато!
Тепер є і ти!
З днем народження, брате!
Ти білий чи негр,
нам різниці немає.
На кращій з планет
усього вистачає.
Якщо Їдла й питвА
споживать не надмірно,
то наша Земля
нам служитиме вірно!

Коли картинки із думок прибрати,
залИшити лиш мислення одне,
і на мету кінцеву споглядати
людей, земної кулі і планет,
то виявиться – сенсу не існує,
бо смисл це те – чого не досягти,
він щось в свідомості символізує,
але що сАме, знай ти, не знайти.

Упасти можна – і гамплик* –
коли полізти вгору.
Якщо ж до страху ти вже звик,
виходь із свого двору
чи в дощ, чи в люті холоди,
у штиль, в сніжистий вітер.
Не поспішай лише туди,
де учать: «Сліпо вірте!».
Події різні добрі й злі
гойдатимуть неначе.
Надій прозорі кришталі
блищать хай на удачу!
Утішся радості рябій
буденної отрути,
і кожен день іди на бій,
що зветься словом «БУТИ».
- - - - - - - - - - - - - - - - -

Хочу вірити у Вищу Суть,
що Сенс має будь-яка подія,
що у серці нашому живуть
Воля, Совість, Радість і Надія.

Віра – наче для душі бальзам.
Віра нам допомагає жити.
Та чи можна вірити в обман?
Чи не є гріхом себе дурити?

«Мобілка», телевізор, комп’ютер і трамвай –
все мало нам і мало – іще щось подавай.
Он квітка розцвіта, збира нектар бджола,
у небі птах літає – подумаєш дива!
Колись Ісус – Син Божий – апостолів навчав,
бо Істини Господні і Абсолютні знав.
І лікував він хворих, і натовп накормив.
Та учні все хотіли іще якихось див.
Найближчого він учня – Іуду – попрохав,
щоб страту розіп’яттям йому улаштував.
Для того, щоб Учитель розіп’ятий воскрес,
той вкрив себе ганьбою, ще й переживши стрес.
До будь-якого чуда звикаєм швидко ми.
(Спровокувати сумнів – мистецтво Сатани.)

Червоні дуби і оранжеві клени,
жовта береза й зелена сосна,
сині хмарини в блакитному небі –
в осінньому лісі райдуга гра.


х - х - х


Облітає листя
з дуба і тополі.
Переміна місця –
переміна долі


х - х - х


З дерев повільно листя опада.
ЗолотАва і врочиста тУга.
Лавка у парку стоїть одна.
ПосидІти б на тій лавці з другом.

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.

-------------------------------

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Причепурились, заясніли зорі
Ковша-Ведмедиці. Тепер вони блищать
і заграють до подруг з Оріона.
(На шоу-зірочок земних їм наплювать).
Усі ми смертні – люди, біосфери
і неосяжні зоряні світи.
Коли я слухаю чудесний спів Ганзери,
від захвату не можу слів знайти.
Зірки нічого вже тоді не значать,
як сльози ув очах моїх стоять.
ЗірОк на небі Ваня не побачить,
але вони в душі його горять.

28.08.11

Я довідавсь таємницю, в чому сенс життя –
Не шукати смислу існування!
Тим займатись, що виходить в тебе до пуття –
роздум, праця, творчість чи кохання.

Придивитись до природи, до її краси,
дихати минулим і сучасним,
порадіти сонечку чи крапельці роси,
сумувать за мудрим чи прекрасним.

Слухати пташиний спів і музикантів гру,
ще й самому якось заспівати,
народить дітей і бачить, як вони ростуть,
спробувать себе і світ пізнати.

Житуха струмениться між роками
і залишає зморшки на лиці.
Я й досі часом бавлюся віршами,
хоча не за горами вже й «капцІ».

Народу лікував серця і шлунки,
підсвічував другим під сміх чи рев.
У банках пусто на моїм рахунку,
зате сини є й декілька дерев.

Як мудрі вчать – живу лиш сьогочасним.
І що ще треба було би зробить,
відхід щоб не вважали передчасним?
Можливо, безтілесне щось створить?

З’явивсь рум’янець на старечих щічках,
бо я придумав – втну цього вірша.
Мій струмінь – не фонтан, лише потічок…
Зате он як окрилилась душа!

О б р А з и я прогнав у темний ліс.
С т р а х наближається і вже не за горами.
Образилась на мене т и х а з л і с т ь .
Н у д ь г у я з Музами колись побив ногами.
П е р е д ч у т т я іще не всі збулись.
Н а д і я СМС-ки присилає.
Для в і р и символи уже знайшлись.
Л ю б о в частенько в гості забігає.
Допоки чутиму емоцій струм,
д е п р е с і я не буде досаджати.
На яблунці повісився мій с у м.
За ним я довго буду жалкувати.

Поспішай, поете, поспішай
оспівати все, що того варте!
Поетичний свій збери врожай –
мудрість, просторікування , жарти
про людей, кохання, про красу,
про зростання і зів’янень фази,
про неправди й правди гіркоту,
про несправедливість і образи,
про простори й про глухі кути,
про чиїсь і власні інтереси,
справжні і придумані світи,
кольори незмінності й прогресу!
Що? Нема комп’ютера? Нехай!
Олівець хапай чи ручку «Паркер»!
Поспішай, поете, поспішай
оспівати все, що того варте!

У школі кожного із нас навчали
із літер в букварі складать слова.
І першу пісню в школі заспівали.
Про рідну землю й матір пісня була ця.
Приспів:
Весною проводжають в світи випускників.
А восени вітають вже нових школярів.
I хоч старіють наші рідні вчителі,
та не старіють душі, їх душі молоді.

За вашу працю вам слова високі
не дуже часто говорили ми.
Та вдячні вам за перші наші кроки,
якими міряли просторих знань лани.

Той, хто дарує, той вже сам щасливий,
бо робить свято із буденності пітьми.
Суворий вчитель, але справедливий,
тебе на все життя запам'ятаєм ми.

Люстрації для вбивць цих не було.
Не гавкала на них собака злая.
Всіляке нице сталінське мурло
у ситості спокійно доживає.

Хто вже старий, а хто ще ого-го –
із тих, що ненавиділи Вкраїну,
боролись з Незалежністю давно,
хилили й нищили її калину.

Тепер вже «нєзалєжная» – вона
їм платить пенсіїї, ну дуже вже високі,
щоб їм сподобатися, з себе витиска
останні сили, як останні соки.

А ті, хто дійсно всім своїм єством
за неньку Україну вболівають,
День Незалежності з лопатою й відром
на картоплянім полі відзначають.
(до 24.08.11)

Он люди, що значок – вкраїнський герб –
з моїх грудей зривали ще недавно,
про «молоток» жалкуючи й про «серп»,
хоча жили і в «незалежній» славно
сьогодні прапор підіймали наш
«бюджетників» зібравши на майдані,
Національної Ідеї саботаж* проводять
в антиукраїнському тумані:
парадна тріскотня сухих нікчемних фраз
про «плідну працю», «історичні віхи»,
«державну розбудову», «український газ»
і «євро-дах» (з солом’яної стріхи)…
23.08.11

Спонтанність визначають коди.
Природність сумніви змела.
Здаватись кимось не виходить?
Чуже змахни з свого чола!

Шляхи до зАмків, де думкАми люди –
як марення, як Образи вночі.
То образИ, що зИрять звідусюди
й обрАзи за незнайдені ключі.

Зубами клацнув на світанні.
Оглянув рідний свій ланцюг.
Скоринку хліба з’їв останню.
І знов побрів до волоцюг.
Бездушних статуй хвилювання
бриніло скрізь серед доріг.
Іржавих петель глузування
вже більше витримать не міг.

У плутанині днів палання
терор жадоби залиша,
й шукаючи сліди кохання
скрипучо котиться душа.

В аудиторії на лавці задній
в студента від думок аж мокра спИна.
Планує він ознАки ідеальні
і вписує у план «МОЯ ДРУЖИНА».
Такі там пункти:
«– щоб була вродлива;
– тонкА, стрункА і довгі ноги мАла;
– щоб дупка не плеската, а красива;
– щоб бігала, як рись;
– а йшла, як пава;
– була цнотлива, високоморальна;
– мене одного все життя кохала;
– щоб пристрасна була і сексуальна;
– фантазії усі задовольняла;
– щоб з доброї сім’ї;
– англійську знала;
– батьки багаті;
– прИдане велике;
– щоб діточок уміло доглядала;
– у всьому слухалась мене, як чоловіка;
– не марнотратна, знала ціну грОшам;
– з роботи в магазин й хутчій до хати;
– щоб господиня ще була хороша;
– уміла готувати й подавати;
– …»
Навкруг студента однокурсниці-дівчата.
І кожна щодо шлюбу план свій має.
Їх вимогам (яких також багато)
цей хлопець не підходить. Пролітає…

Звичайний поет свої вірші складав
прості й зрозумілі сільському загАлу.
Столичних тусовок собі не шукав,
не пхався, щоб влізти до «товстих» журналів.

В віршах не торкався глобальних проблем,
не звав у загул або нА барикади,
і не переймався пошуком тем
абстрактностей, моди, політики, влади.

ПриваблювалА його рідна земля.
Із того, що поряд черпав він натхнення.
Оспівував рідні ліси і поля,
дитинство, сім’ю, вчителів, сьогодення.

Є в тих його вІршах душевне тепло.
Воно залишилось. Поета нестало.
Та серце художника доки жило,
для нас ритми віршів його відбивало.

--------------

19.05.2011 до дня памяті рядового поета-односельчанина Миколи Іллюченка.

Ех, наливали ж і били об землю,
чАрки спустОшивши повні!
БулИ ми здорові, вільні й письменні,
та відцуралися долі.

Ось вже недоля нас і спіткала.
Лізем з генделика рАчки.
Замість дружини вдома стрічала
подруга – біла гарячка.

Лихо серйозне. Вже не сміється.
Келихи всі перебило.
Ноги не ходять. Тіло трясеться.
Ми вже за крок до могили.

Гей, наливайте повнії чари,
та не горілки, а квасу,
щоб не пропити і не прос..ти
волю й свободу нам нашу!

Кохана! Сіяння волосся
я пам’ятаю твого.
Залишить тебе довелося.
Мені дуже важко було.

Осінні згадаю я ночі,
березовий шурхіт тіней.
Тоді вже були дні коротші.
Та місяць світив ще і ще.

Згадаю, як ти говорила:
«Промчаться блакитні роки,
і зовсім забудеш, мій милий,
мене, мабуть, з іншою ти».

Сьогодні ця квітнуча липа
мені нагадала все знов –
на пасма кучериків сипав
той квіт, наче власну любов.

І серце не в силах схолонуть,
кохає когось, та сумне.
Так ніби улюблену повість,
пригадує все ще тебе.

------------------------

Есенин Сергей
Я помню, любимая, помню

Я помню, любимая, помню
Сиянье твоих волос.
Не радостно и не легко мне
Покинуть тебя привелось.

Я помню осенние ночи,
Березовый шорох теней,
Пусть дни тогда были короче,
Луна нам светила длинней.

Я помню, ты мне говорила:
"Пройдут голубые года,
И ты позабудешь, мой милый,
С другою меня навсегда".

Сегодня цветущая липа
Напомнила чувствам опять,
Как нежно тогда я сыпал
Цветы на кудрявую прядь.

И сердце, остыть не готовясь,
И грустно другую любя.
Как будто любимую повесть,
С другой вспоминает тебя.

1925

«Alis inserviendo consumor» -
"Светя другим, сгораю сам".

Згорів він.
Згас.
Недопалком зробився.
Він відсвітив.
Віддав своє тепло.
Добро він ніс.
Та зло перемогло.
Його життя у злиднях закінчиться.

--------------
(Основна думка фрази в тому, що вдосконалення і розчинення в духовному - суть одне і те ж, а шлях до цього - у служінні людству. Як блідо на цьому тлі виглядає «Світячи іншим, згораю сам».)

************


Є обов’язок в сільського ескулапа –
соціуму віддано служить.
Не потрібна медику зарплата.
Його хворі мають прокормить.

--------------
(Ескула́п — латинська видозміна грецького імені Асклепій — бога лікування. У сучасній мові — жартівлива назва медика.
"Хорошего врача народ прокормит - плохие нам не нужны" -так відповів "батько Йосип" наркому Семашко на проект підвищення заробітної плати лікарям.)




************


«Професії «лікар» вернути б престиж!» --
проблема хвилює державні уми.
Муже мудрий, всевладний лукавство облиш.
зарплатню, для початку, хоча б підніми.


************


Ламають голови міністри «нагорі»:
«Підняти треба б медицину на селі!»
І їм здалося – віднайшлася справи суть.
Тепер накази і програми "вниз" все шлють.


************


Державна медицина хвора вся,
покрита виразками безлічі проблем.
А ми немов бинти свої літа
намотуєм на них весь час з плачем.

– Народитися;
– Рости;
– Всьому радіть;
– Полюбить;
– Дітей і внуків завести;
– Розібратись що й до чого;
– Постаріть;
– Утомитись від усього;
– Відійти.

Накопичення предметів, досвіду і знань –
це культура (наче смітник всіх отих надбань).
В тому звалищі знайти щось можна лиш тоді,
як якісь орієнтири маєш в голові.
Отоді всі ті завали може й розгребеш,
і зерно раціональне в хаосі знайдеш.

Міські етажерки бетонні
крутять асфальту наждак.
На них там розкладені долі
предметів, людей і собак.
Вони всі «розкрутки» бажали,
тому все і вертиться так.
Зітре їх на порох з роками
міського асфальту наждак.

Кульбаба курчатами в лузі жовтіє.
Квочечці-сонечку тихо радіє.
Потім ввіб’ється у біленький пух
і розлетиться по вітру навкруг.

Якось прокидаюся в холодному поту:
перелЯк ментальний свій ніде я не знайду.
Він десь зник! Кудись подівся! Що тепер робить!?
Без побоювань і жаху ЯК я буду жить?!

Приспів:
Боязно подумати полохливим нам,
що прийти кінець може лякам і страхАм.
Стати б нам сміливими хоч єдиний раз!
Якщо не боятись – боятимуться нас!

Острах всього і кругом – постійний поводир.
Болісне побоювання – мій орієнтир.
Я боявся землетрусів, грипу і чуми,
хуліганів і начальства, армії й тюрми.

Приспів.

Я страшився змій, вампірів, жаб і павуків,
КГБ, автомобілів, газу, лікарів,
смерті, смерчів, африканців, інопланетян,
воєн, НАТОвських агресій, «дружби» росіян.

Приспів.

Мені лячно прокурорів, суддів і клопів,
депутатів, екстрасенсів, відьом і чортів,
президентів, адвокатів, зеків і нероб,
спеки, голоду, похмілля, старості й хвороб.

Приспів.

Шумлять промовці у столиці,
кипить словесная війна.
А трохи далі, у глибинці,
дзвенить лиш тиша вікова,
лиш вітер не дає спокою
вершинам верб у далині.
І вигинається дугою
та й припадає до землі
колосся золотих ланів.
(2007)

НИКОЛАЙ НЕКРАСОВ

В столицах шум, гремят витии,
кипит словесная война,
а там, во глубине России –
там вековая тишина.
Лишь ветер не дает покою
вершинам придорожных ив,
и выгибаются дугою,
целуясь с матерью-землёю,
колосья бесконечных нив...
(1857)

Мадрид – темпераментний, пишний
зайд різних не дуже любив.
І тільки каштановий Київ
всіляких чужинців пригрів.

Париж – розвеселий, щасливий –
всій Франції допомага’.
І тільки каштановий Київ
країну свою обкрада’.

Софія не всілась на шию,
Болгарії не заважа’.
І тільки каштановий Київ
податки, як шкури, здира’.

Рим – вічний, розкішний і сивий
народ свій кругом прославляв.
І тільки каштановий Київ
все ж патріотичним не став.

Можуть Берлін чи Афіни
велич держав показать.
І тільки каштановий Київ
столицею важко назвать.

----------------
Працює скульптор з формами.
Він зайве видаляє.
І з брили кострубатої
видобува́ красу.
Хтось возиться із бронзою.
Хтось мармур полюбляє.
Хтось – золото багатеє.
А хтось – деревину́.
І точно гарантована
їм слава довговічна.
Зберіг творцеві ім’я
міцний матеріал.
Чи хто згада' художника
хоча б через століття,
який із криги й снігу

Мучимось з дорогами своїми.
Мука ця ментальна і свята.
В кожного з нас різні кінські сили.
В кожного якась своя біда.
Хтось летить по чудо-автобану
ідеально рівному, мов скло.
І йому ніщо не тарабанить,
зовсім не трясе і не трясло.
КіломЕтри він промчить і милі,
насолоджуючись швидкістю автА.
В нього надпотужна техно-сила
наче переходить з двигуна.
Ну, а хтось трясеться на вибоях
в «Жигулях», на «Яві» чи конем.
Сам собі здається він героєм,
як обходить яму віражем.
Що за поворотом – невідомо:
схил чи нахил, ухил чи закрут.
Тріщинка з’явилась два дні тОму,
а сьогодні вже блищить баюра тут.
Чи по швидкісній нестися трасі,
чи по ДАО пОвагом іти -
деградує й той, хто довго пхався,
й хто завчасно досягнув мети.

Поет я молодий лише умовно.
Старим почав витати серед хмар.
Я знав, що рими, розміри і форми –
це лиш прийоми гіпнотичних чар.
Поезія – облуда чарівлива,
розкішних фраз дурманячий туман
і для оманливих польотів крила,
принадне ошуканство і обман.
Усе це зрозуміти я ще в змозі.
Терплю свербіж писання, зазвичАй.
Та поки-що кажу я власній Прозі:
«Ще походи де-небудь, погуляй!»

МОЇ ХОЛМИ

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.


РОБЕРТ БЕРНС

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Екзотика – як дивний сон…
В китайській плавають горілці
жень-шеня корінці, тритон
та ще й дві-три змії на гілці.
Ти ту бридоту пить зажди,
Бо не смачне воно й огидне.
Цікавсь чужим, але завжди
цінуй своє, тримайсь за рідне.
Як хочеш випить, то налий
у чарку нашу «оковиту».
Відчуй в ній запах степовий
Традиціями оповитий.

Ох, рояль! Яскраво-чорне диво
з голосом небесної краси!
Вправні пальці м’яко і ліниво
бігають по клавішам журби!
І наповниться повітря ароматом
джазових п’янких і терпких тем,
септакордових гармоній франтуватих!
Синкопічних ритмів древній щем…
Стомлене обличчя музиканта
так одухотвОрено співа’.
Радісних імпровізацій мантра –
невербальна мудрість звукова.
Вишукані контури кохання
може змалювать ледь п’яний блюз.
Розганяє сумніви й зітхання
шибений регтайм. І я сміюсь!
Вправні пальці м’яко і ліниво
бігають по клавішам журби!
Ох, рояль! Яскраво-чорне диво
з голосом небесної краси!

Оркестр херувимів вродливих із арфами,
Біле яскраве проміння навкруг,
Розкішні палаци з фонтанами, парками,
Ангели з фруктами в якості слуг,
Золотом, пЕрлами, стежки усипані,
Ирій для птаства, джерельна вода,
Ріки величні і луки уквітчані!
А з протилежного боку – сміття,
Юні, жорстокі чортяки із вилами,
Іскри вулканів з димами жахливими,
Полум’я, сморід, гнилі болотА,
Еліпси кратерів – двері в нікУди,
Кактуси, змії, брудна каламуть!
Люди до нас уже всЕ це відчули!
А може ще й нам доведеться відчуть…

Неправильні ритми задав хтось
цій безталанній країні –
грається, як і гралось,
на вимирання й донині:
пливе всякий бруд крізь кордони,
бандити нас охо-роняють,
злочинці нам пишуть закони,
учені нічого не знають,
кульгаві на сцені танцюють,
військові дрижать з переляку,
розумними дУрні керують –
усе якось в нас через с...ку.
Порядку не буде аж доти,
доки командують дУрні.
Туди хай не йдуть ідіоти,
де бути повинні розумні.
То ж змінимо ритм наших бубнів!
Ударим чимдуж в барабани!
В свято перЕйдемо з буднів!
Досить уже партизанить!

Чийсь «second hand» носим на тілі,
а в мІзках сумнівні цитати.
Навкруг нас не те, що хотіли,
і в серці чужі постулати.
Книгарні – без власної книжки.
В екранах – всі фільми чужинські.
Добре, що поки що в кишках
борщ, сало і хліб українські!

Біографія «крута»,
чоловіча, справжня
чи професія
ЯКА
дійсно є поважна?
Якщо ти банкір, артист,
бригадир бандитів,
знаменитий футболіст –
щось ти значиш в світі!
Донор сперми чи м’ясник,
чи «на зоні главний»,
«нових рускіх» помічник –
отоді це славно!
Може в КГБ служив
чи торгував тілом,
або десь когось убив –
ото справжнє діло!
Чи якщо ти хуліган,
депутат народний,
«кодонутий» наркоман –
тоді дійсно модний!
Коли «в гречку ти стрибав»,
або з парашутом,
позашлюбних діток мав –
це «в натурє круто»!

Та якщо ти інженер,
вчитель авто-справи
чи дільничний терапевт –
як це не цікаво …
Маляр, столяр, каменяр,
страх.агент активний,
фермер, тракторист, завгар –
як це примітивно!..

Є молоді й старі, здорові й хворі,
тупі і ті, що розуміють жарти.
«Породи» й «Класи» – це для агрономів.
Людей же сортувать, мабуть, не варто.

Осадча Катя десь знаходить
й показує столичне дно,
де з грошей, вкрадених в народу,
жирує всякеє г...о:
тут і державні казнокради,
й нуворіші усіх мастей,
і обслуговуючі їх гади –
лакуза, гей, халдєй, лакей.
Тут і худіючі обжори,
й московський франт (він же – сексот),
тут і обкурені мажори,
і інвалід гламурних мод.
Тут не жінки, а їх «моделі»
від голоду кістляві й злі,
і їх господарі дебелі –
«вори в законє» й торгаші,
тут вся пластична хірургія –
«підтягнуті» альфонс-орли
і силіконові повії,
і обезжирені курвИ,
«мистець», що присмоктавсь до фонда,
тупі спортсмени-пацани,
«блювонд», що мнить себе бомондом
і безголосі «звєздуни».
В звіринці тім нема людини.
Показуйте нам далі, Кать’,
всіх паразитів України –
кого на вила треба брать.

Колись ухОдниками звали тих,
хто від буденності тікав, від суєти
на вольнії хліба в козацькії степи
здобути славу чи свободу віднайти.
Уходники і зараз є. Це ті –
хто тягнеться всім серцем до віршІв,
тікає від духовної іржі
до образів й думок в світ свята слів.

(переклад)
Ти про любов мені тихенько розкажи.
Тепло сердець і ніжний трепет збережи.
Любов прийшла…
і відійшла.
На все життя нам наші душі обпекла.
Чому таке кохання ми не зберегли?
Хто винен тут – чи я, чи ти?

В спекотний вечір ми з тобою сидимо
і п'ємо темне оксамитове вино.
Твоє життя –
моє життя!
Ту мить ми згадуєм, коли любов прийшла.
Заприсяглись, що збережемо почуття.
Клялася ти. Поклявся я…

Талант передається, як хвороба?
Чи може рОдиться він у труді?
Він спадок від батьків?
Чи дар від Бога?
Чи все залежить лиш від вчителів?
Один поет предмети оминає,
занурює у власні відчуття,
і логіки ні в чому не шукає,
абстрактностей нанизує слова.
А інший – майстром є оповідання,
фотографічно він фіксує все,
розказує захопливо й повчально
історії про те, або про це.
У кожного з митців своє уміння.
У кожного із них – своє крило.
На крилах двох тих від буденності тяжіння
ми до осяяння вершини злетимо.
Вже, кажуть, є такі комп’ютерні програми,
які поетів можуть замінить –
вони придумують поеми і романи!
Та хочеться з живим митцем пивка попить…

Хтось думку у вІрші шукає.
Хтось любить словесне повидло.
Для когось щось вперше буває.
КомУсь уже все остогидло.
Не тужся когось здивувати.
Не бійсь комусь здатись банальним.
Продовжуй собі віршувати.
Не перший ти і не останній.
Не бійся повторів, поете.
Буть оригінальним не варто.
Ну, що сказав нОвого Гете?
Чи чим вразив так уже Байрон?
Шекспір сам свогО не придумав,
лиш переспівав десь почуте.
ПопЕред і після Колумба
в Америку плавали люди.

Така холодна видалась зима.
По селах мерзнуть дідусІ старенькі.
СкінчИлись заготовлені дровА.
Горять бібліотеки чималЕнькі.
Один дідусь збирав усе життя
свою бібліотеку – скарб духовний –
розкішні передплатні видання,
найкращих авторІв зібрАння повні.
Ех, старість! Бідність!
Але треба їсти,
вугілля треба, дров… і крапель в очі.
Та на базарах і у лАвках букіністів
й за півціни книжок ніхто не хоче.
То ж кидає книжки свої у піч –
обігріває захололу хату.
В таку морозну довгу зимню ніч
книжОк доводиться палИть багато.
Горять бібліотеки чималЕнькі.
СкінчИлись заготовлені дровА.
По селах мерзнуть дідусІ старенькі.
Така холодна видалась зима.

Ми, українці, все більш вимираєм.
Сходить на пси колись дОбра порода.
Скоро себе вже, мабУть, не згадаєм.
Може згадають нас інші народи.

Запам’ятайте нас, друзі-китайці!
Ми, як і ви, любим кашу і сало.
Крові, страждання, надмірної праці
в нашій історії було чимало.

Запам’ятайте нас, друзі-ірландці!
Як ви ми терпіли імперськую пИху.
Були і у нас славні збройні повстанці.
Від голоду теж помирали ми тихо.

Запам’ятайте нас, друзі-японці!
Ми також культ предків колись шанували.
Теж полюбляли блиск шаблі на сонці –
по-самурайськи ми кОзакувАли.

Я читачу
наче бачу
і готовий розказать
про смачненьку
походеньку
років тому з сорок п’ять.

На просторі
світять зорі.
Я гуляю по саду.
Мо' залишу
цюю тишу
і дівчат шукать піду?
Та надія
мене гріє,
і я підтюбцем біжу.
Йдіть подалі
всі печалі –
вже не втримати жагу.
Он дівчата!
Щось казати
починаю здалека –
про погоду
про природу.
Тут морга мені одна.
Випадково
бовкнув слово:
"Хочу!".
А вона:
"Я теж!".
Кралю знято!
Буде свято!
Збудженню немає меж.

Не пихата.
Є і хата.
Прямо в хату ми й пішли.
Ця Жар-Птиця
покориться,
бо я легінь хоч куди!
Взявсь за діло
я не сміло,
бо ще практики не мав.
Думав, може
допоможе
ситуація сама.
В цьому стані
бездоганні –
краще всяких вчителів –
були всюди
її груди.
Й я нарешті осмілів.
Помічаю,
що шукаю
її стегна і живіт,
і єдину ту долину,
яка вабить всенький світ.
Вона мліла
й шепотіла
дивні пристрасні слова ,
її тіло
аж кипіло,
наче в казанку вода,
все щедріше
нас колише –
то наблизить, то штовхне
і хотіло,
і тремтіло,
поглинаючи мене.
І годину,
й цілу днину
вона темпів не збавля.
Їй утома
не відома,
утомився першим я.
Відчуваю,
що згораю –
то кінчав, то починав.
Та невчасно
все погасло –
він упав і я упав.
"Була сила
та вся сплила?"–
зразу сумнів мене взяв.
"Може хворе
оте горе?
І кінець кінцю настав?"
Але мила
похвалила
й заспокоїла мене:
"Ще врожаїв
назбираєш!
Ще не скоро він помре!"
Була прАва
моя пава.

І чичирка, ойо-йой,
знадобилась,
пригодилась,
як і досвід перший той...
Потихеньку
вже й... старенький,
і чичирка вже звиса...
Але, друже,
не байдужа
мені й досі ще краса.
Як побачу
я дівчачу
юну вроду неземну –
і жвавію,
і радію,
і серцеві краплі п’ю.
На просторі
світять зорі.
Я на лавці у саду.
I до чаю
добавляю
грам зо тридцять коньяку.
Я читачу,
наче бачу,
й знову можу розказать
про смачненьку походеньку
років тому з сорок п’ять.

P.S. Прохання не ототожнювати героя вірша з автором. Автор ще ого-го!

Суспільство наше українське, як розладнаний оркестр –
гармидер, крики, шум і гам, суцільна какофонія.
Ніхто не слухає нікого, кожен грає щось своє.
Відсутні ритм, мелодія і будь-яка гармонія.
Всі струни й труби сталлю й міддю галасливо деренчать.
Литаври б’ють і барабани – та це безглузде торохтіння.
Тромбони й «сакси», горни й труби – аж вухам боляче – дзвенять.
Це неподобство далі слухать чи вистачить у нас терпіння.

Тут в натовпі безладному, звичайно, віртуози є.
І серед виконавців цих, можливо, є хтось дуже вдатний.
Майстрам, талантам, геніям нема як проявить себе.
Їм не вдається показать нікому хто на що з них здатний.
Щоб лад навести у оркестрі, маєм способів аж два:
абО всіх розігнать до дідька і тиша-супокІй настала,
абО знайти десь диригента, щобИ музИк всіх згуртував,
й, нарешті, музика заграла, запульсувала, зазвучала.

З хаосу окремих звуків
хочемо вловить
сум душевний, серця стукіт
чи кохання мить.
Щоб від музики отої –
радісно усім –
чи це пісня, чи це танець,
чи вкраїнський гімн.

Без тебе не обхОдились ніяк.
Ти в кожній хаті є ще дотепер.
Ти – символ молодості нашої – ГРАНЧаК –
«совкової» естетики шедевр.
ЛилИ газ-воду «автомати» в гранчаки.
І ними ж пИли з бочок хлібний квас…
І пиво, й самогон, і «шмурдякИ»…
Й морЯ горілки влито ними в нас.
Тепер є келихи, фужери і чаркИ
шикарних форм із дорогого скла.
Та не нап’єшся за копійку вже води.
Нема й «казьонки» вже за «три - шістдесят два».
А чи не ностальгую я бува?
Чи не шукаю виправдань «совкУ»?
Та ні!
Всі вище сказані слова –
це просто моя ода гранчаку.

В широтах забамбулених совком
стояли й веселили нас скульптури:
«Шахтар», «Доярка», «Дівчина з веслом» –
шедеври пролетарської культури.
Дебела дівчина велично зирить вдаль.
Придуркуватість легка на обличчі.
Веслом відгонить смуток і печаль?
Веслом долає всякі протиріччя?
«Для чого їй весло?» – питаєш ти?
Для нападу, для самооборони?
Куди збиралась краля з ним підти –
в бутік чи на веслярські перегони?
Чому весло, а не, скажімо, смолоскип,
як в пОдруги – у статуї Свободи?
Чи те весло взялась постерегти
бой-френду, поки п’є він «Пиво-Води»?
Чому не оголила вона грудь,
як інвалідка та – Венера із Мілоса?
В веслі чи в чім її жіноча суть?
Чому в «мужскіх» трусах? Чому не боса?
Аж раптом зрозумів! Мені дійшло!!
Ця дівчина кохає і страждає!
«Гребіть ви звідси! Нате вам весло!» –
всім виглядом своїм нас закликає.

Пінилось небо.
Зник місяць. Вниз впала тінь
страху і тиші.

Літали відьми…
Липи і вишні листям
зашепотіли.

Я знаю, що ти знаєш
про що сказать мав.
Не бійсь кохання, люба!
Все ясно і так…

ТворЯться у київському зоопарку
якісь неймовірні страхіття –
померла верблюдиця Майя з інфарктом
і самка бізонова Вія,
самцЮ зебри Гранта хребет поламали,
а красеня-слоника Боя
навмисне злим голодом замордували
та й інших там майже не кормлять!
КогОсь «ненароком» усмерть отруЇли,
когось чогось не лікували,
когось кудись діли,
(самі, мабуть, з’їли),
когось за «бабло» розпродали.
Оті, що керують, секрет мають знати
чого воно тУт так ведеться –
потрібно земельку столичну продати,
без «ZOO» народ переб’ється.

Оптимізують (читай, закриваються)
в селах всі школи й лікарні.
Схоже, все те, що тепер відбувається,
має єдиний сценарій –
хребет наче зебрі народу зламати,
зламать його дух, зламать його волю,
усіх українців тихенько прибрати,
зморити без їжі, як слоника Боя,
як Маю і Вію, щоб не лікувати.
Вже, певно, на землю цю є покупець.
А нам (зоопарку) мабуть що …

03.2011

Шкільне кохання
(тепер чиясь дружина)
тримає пляшку.

Припав цілунком
до чарки, як до жінки.
Гірко не було.

П’янкий і теплий спомин
кращий ніж саке.
І хоч зустрілись разом.
все це вже не те.

Первісна тиша…
Коштовне хутро снігу
земля ось скине…

Іди вже, зимо!
Додому з дальніх країв
летять журавлі.

Залишились позаду
зачарування.
Фантазії схололі
ожити мають.

Стати б справжнім патріотом,
а не плакатись лише,
повторить Тарасів подвиг,
боронити все своє
від агресії чужої,
від завозу ГМО-жратви,
від «братерської» любові
прокремлівської братви,
від їх «благ» колоніальних,
хамства, пихи і погроз,
їх паскудних серіалів,
нафто-газових загроз!
Від їх теле-самогону,
що отруює тебе,
від бидлячого шансону
в зомбо-ящиках ТБ,
від мерзоти політ-бл…дства
своїх блазнів і наброд,
толерантного «хахлятства»
захистити б свій народ.
Свій хребет не підставляти
під зросійщення батіг,
власну гідність захищати
зможеш ти?
А він же зміг!
09.03.11

В селах закривають школи,
ясла, дитсадки, гуртки.
Не почути вже ніколи
там дитячі голоси.
Будуть «оптимізувати»
ще й лікарні для селян.
Згодом має тут зостатись
тільки матінка-земля.
Ех, Тарасе! Рідний тату,
українців порятуй!
Нас зосталось небагато!
Ти іще раз всіх згуртуй!
09.03.2011

БатькІвська мова, мова предків, мова роду –
іденти-фікаційний наче код.
В своїй (?) державі їй не має ходу,
своєї мови вже не бачить наш народ,
хіба в дрібних субтитрах на ТВ-екрані –
то фільми «продубльовані» на глум.
А крупно – фарбами – матюччя на паркані,
без нього нам не йде ніщо на ум.
Вже скоро мову нашу всі забудуть.
Вже майже «нєт в налічіі» її.
Нащадки наші на англійській мові будуть
іржать і блеяти на дивній цій землі
чи на івриті, хінді чи китайській.
«Какая разніца какім» вести «базар»?!
А може викоріним ще ми синдром хохляцький?
Чи ще раз хтось напише нам «Кобзар»?
09.03.11

Від Бога відвертатися не слід,
якщо в одній з церков п’яниця-піп
чи в іншій зайнятий він бізнесом дрібним,
а в третій він гульвіса з юних літ.
Від Бога відвертатися не слід.

У всього сущого на світі є Творець.
Його презент тобі – твоє життя.
Початок був. Подумай про кінець.
Грунтовно підготуйсь до небуття.
Всього предметного на світі – ти творець.

Спочатку храм в своїй душі збудуй,
щоб з нього зміг звернутися до Бога –
зліпи з думок, словами намалюй,
хай навіть буде це мечеть чи сінагога.
Спочатку храм в своїй душі збудуй.

ID: 1

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?..

Посвідчення, витяги, акти…
Виписка, довідка, код…
Чеки, проценти податки…
Ми – паперовий народ!
Казенні домА і контори,
каси, міськради, суди.
Клопіт якийсь, а чи й горе
людей заганяють сюди.
Товчуться по рай.соцзабезах
старенькі бабусі й діди.
Блукають по ЖЕКах і РЕСах
аби справедливість знайти.
Щось хочуть від міськ.військ.комата
каліки й зів’ялі жінки –
чиясь удова, чиясь мати
і «кОсячі» призовники.
Учасники воєн, «афганці»,
«чорнобильці», хворі й дурнІ,
«бомжі», інтернат.вихованці
повинні мать нерви міцні!
Приміщень нудних сірі стіни.
Вміст сейфів такий потайний.
Шелест паперів постійний.
Стукіт печаток глухий.
В чергах стоять без сортира –
немилосердная гра.
Ввічливість клерків нещира,
або й зневага пряма.
Може не витримать серце,
таблетками ти запасись!
Більшість із нас через все це
проходить чи пройде колись.

(подвійний вінок строф)

Протиріччями тіла і духа
сотворенні:
духовність людей,
іронічність (як бич абсолюта)
й діалог (як змагання ідей).

Протиріччями тіла і духа,
вчинків-намірів, ночі і дня,
злого й доброго, ока і вуха
переповнені й небо, й земля.

Сотворенна духовність людей
найпотужнішим є елементом
розбивання табу, як дверей,
і прекрасним, й потворним дощенту.

Іронічність, як бич абсолюта –
це відмова брести навмання.
Через призму любові здобута
наша ціль – це Найвище Знання.

Діалог, як змагання ідей
і як дружба з своїм опонентом.
Оберем із всіх заповідей
лише шлях до прозріння моменту.

Переповнені й небо й земля
і прекрасним, й потворним дощенту.
Наша ціль – це Найвище Знання –
лише шлях до прозріння моменту.

В трамвайній тисняві якась сволота
з кишені в мене вкрала гаманець.
А я ж тоді пахав на двох роботах…
Так мріям про круїз прийшов кінець.

Щоб подолать оту душевну втому
почав я їздить з дому
на службу на таксі.
Але не довго таке тривало свято.
Останні грошенята
потратив геть усі.

Я піднатуживсь, підключив ще й тещу –
купив правА і «Жигулі» купив.
Гараж… Техогляд… Ремонти… І, нарешті,
що я жебрак колісний зрозумів.

З тих пір ходжу я пішки – свіжий, сильний.
Здорового прихильник
став способу життя.
Мені і служба й курорти непотрібні.
Тепер хоча і бідний,
та сплю спокійно я.

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?

На зламі епох шанс з’явивсь історичний,
зустрілися двадцять дев’ятого січня
під Крутами різні світи.
Один зневажав усе українське,
другий – сіль цієї землі.
Цвіт нації – юнь – дикунів зустрічала.
Озброєну, люту, ворожу навалу
ці триста спинить не змогли.
Героїв-дітей катували, вбивали…
Всі триста у вічність пішли.
Не маємо права того ми забути.
Як Ісус на Голгофу йшли хлопці під Крути
жертовно, назло всім смертям,
що можна, що треба свободу здобути
вони показали всім нам.
01.95

Європа вже давно переселилась
з печер у комфортабельне житло.
А ми все в мАзанках побілених тулились –
п’ять тисяч років наче й не було.
Так само орем землю, жито сієм,
горшки так само ліплять гончарІ,
в лугах траву коровам косимо на сіно.
Так само в сЕбе ми не головні…

Роками тЕрплять, терплять люди
знущання й кривди від царів.
Герої все ж знайдуться всюди,
й царів спровадять до катів.
Але й герої мають вмерти.
Живий герой – стає царем,
вождем, міністром, президентом,
а ми рабами знов стаєм.
Так що й лежачих часто б'ють,
або ще й ноги обітруть.
А скорбь-печаль не зацькувати,
бо мабуть в ній буття вся суть.

Курортний роман. Море. Сонце і небо.
Дещо партнерка втаїла від тебе.
Хтось обдурив? Ображатись не треба!
Ми ж часто приховуєм правду від себе.

- х - х -

Ці хочуть кінці із кінцями звести,
а ті у лікарнях здоров’я знайти.
Мабуть, і цей світ не дуже поганий,
бо в кращий не всі дуже рвуться іти.

- х - х -

Проходять чередою «круглі» дати.
Життя все менше здатне налякати.
Час і терпіння можуть більше дати
ніж сила й пристрасть відібрати.

Чекаю поїзд.
Підганяю хвилини.
Та разом з ними
ніби дощу краплини
губляться миті життя.


**********

Я. Провінційний вокзал.
Лиш нудьга дзвенить.
Мухи. Запльований зал.
Голова болить.
Зупинилась мить.


**********

Над головою
в мене лампочка горить.
На вагон одна!
Листок і ручку маю –
не щасливий я хіба?

Був собі Вовчик Братанчик. Жив він і чекав від життя щастя.Чекав, чекав, а щастя не було й не було. От якось зустрів він давнього приятеля - Хитрого Лиса.
- Здоров був, Хитрий Лисе'
- Здоров, Вовчику Братанчику! Давненько тебе не бачив. Ну, як поживаєш?
- Та наче нічого. Живий-здоровий. Все в мене є. Тільки от щастя ніяк не дочекаюсь.
- Гм,- гмикнув Хитрий Лис.- А ти хочеш щастя великого чи маленького.
- Не зовсім дрібного, але й зайвого не треба - такого, щоб якраз на мене вистачило, такого, як я.
- А яким ти собі своє щастя уявляєш?- хитро спитав Хитрий Лис,- сірим, чорним, білим чи рудим.
Призадумався Вовчик Братанчик:
- Навіть не знаю...Та гадаю, що сірим щастя бути не може.
- Щастя буває різним, і сірим також.Але ти, Братанчику, поміркуй і виріши для себе, яке б ти хотів мати щастя.А тоді прийдеш до мене - може я тобі, як давньому приятелеві, щось і присовітую.
Подякував Вовчик та й пішов собі.
Йде він лісом та й думає вголос:
- Ні, я хоч і сам сірий, але сірого щастя мені не треба.Та й чорного теж, чорним буває хіба що нещастя. І білий колір мені не подобається - це колір зими, коли холодно і голодно. Бр-р! Всеж, скоріше за все, шастя має бути рудим.
Коли наступного дня Вовчик Братанчик прийшов до хатинки Лиса, то сказав йому:
- Я хотів би, щоб моє щастя було рудим.
- Радий за тебе, друже!- щиро сказав Хитрий Лис.- Що ж тепер далі , чекатимеш свого рудого щастя?
- Мабуть що так,- відповів Вовчик.
- Е-е, Братанчику, так можна - нічого й не дочекатись.Треба діяти. Голодного вовка ноги кормлять,
адже так?
- Так то воно так,- погодився Вовчик.- Але як діяти, як наблизитись до щастя? Ти ж обіцяв дати пораду.
- Гаразд,- сказав Лис.- Я знаю три способи досягнення щастя.
А ти вже сам обирай. Спосіб перший: щасливим можна стати, коли доб'єшся успіху. Ну, наприклад, для чоловічої статі успіх - це гроші чи одруження, а для жіночої - це заміжжя і здорове потомство.
- А другий спосіб?
- Щасливим ще можна стати, коли ощасливиш когось іншого,- просторікував Хитрий Лис.
- А як відчути себе щасливим третім способом?-допитувався Вовчик.
- Треба мати поруч однодумця чи однодумців,-
продовжував Лис.- Для прикладу, Мисливець і Вовк не можуть бути однодумцями. Мисливець, полюючи на Вовка, називає це спортом.
А якщо навпаки – Вовк вполює Мисливця - це вже вважатиметься кривавим вбивством.
- Так, так,- кивав головою Вовчик.
- Ну, Братанчику, вирішуй сам, як тобі досягти свого щастя.
Аж саме в цю хвилину двері відчинилися і в хатинку Лиса граціозно ввійшла гарна руда молода особа.
- О!- вигукнув господар,- Знайомтесь, це моя сестричка - Лисичка.
- Чула про тебе, Вовчику, багато хорошого від свого брата,- зблиснула оком Лисичка.- Давно хотіла познайомитись.Ми маємо схожі уподобання. Я теж, як і ти, не люблю сірого, чорного і білого кольорів. Але твоя сіра шерсть мені подобається. В ній є щось таке…
- Яке?- вишкірився Вовчик.
- Сильне і мужнє,- пустила бісика очима Лисичка.
- Ох, і гарна в тебе, Лисе, сестричка!- сказав вражений Братанчик.- Радий був познайомитись.
- Так, гарна,- погодився Хитрий Лис,- і незаміжня – все якось їй з цим не щастить.
- Я ще завтра прийду,- сказав на прощання Вовчик.
Йде він по лісу і лап під собою від хвилювання не чує:
- А вона й справді нічогенька, ця руда Лисичка…А як на мене дивилась…- проказував він вголос думки і враження, які переповнювали його.- Мабуть це і є мій успіх…І щодо кольорів ми однодумці…Всі три способи…

А вже наступного дня Вовчик Братанчик з причесаною шерстю, з квітами і смаженим курчам знов завітав до хатинки Хитрого Лиса, де його радо зустріли хахяїн зі своєю сестрою.
Вовчик прямо з порога й кланяється:
- Прошу тебе, Лисе, щоб віддав за мене свою сестричку Лисичку.
- І тоді ти будеш щасливим?- спитав Хитрий Лис.
- Так, тепер знаю, що буду щасливим.
- А ти згодна,- питає Лис в сестрички.
- Згодна!- зашарілась Лисичка.- Якщо Вовчик зі мною буде щасливим, то і я з ним буду щаслива також.
Так Хитрий Лис віддав заміж свою сестру, яка засиділась в дівках.
А на весілля весь ліс скликали і так гучно справляли, що аж куряву до неба підіймали, і всі в той день були щасливі.

(семейная частушка)

Я ж хотел, чтоб было лучше.
Ну, а вышло – как всегда.
Повторяю для тебя:
"Я хотел, чтоб было лучше… "
Или взять последний случай –
не старался разве я?
Ведь хотел, чтоб было лучше,
ну, а вышло – как всегда.
(03.1989)

(хоровод)

На русском, на могучем всё можно рассказать –
души российской темень детально описать:
имперские порывы и удальской «авось»,
душевные надрывы и бунтовскую злость,
унылое отчаянье и водочный угар,
и пьяное мычание и похоти пожар,
романтику блатную, тюремное веселье,
бандитскую печаль и тяжёлое похмелье,
ментовский «беспредел» и кабацкую тоску,
лагерный разгул и чейфирную мечту,
московско-православное у церкви покаяние,
слезливое, сопливое сиротства содрогание,
а ежели эмоции такие вам чужды –
язык великий русский тогда вам без нужды.


(12. 1993)

Не подражатель я холодный,
не безответственный хохмач,
не модернист я новомодный –
лишь графоманящий рифмач.
Рука моя не жаждет славы.
Когда и тянется к перу,
то лишь затем, чтоб величавой
разминкой голову мою
занять.
А не парами спирта иль завистью,
иль сплетней тож’.
Пишу, не ожидая флирта
я с почитателем.
И всё ж,
когда меня сомненье гложет:
"Сумел бы слух я услаждать
хотя бы так, как Пушкин может ?" –
я начинаю вспоминать
дам классных вздохи умиленья
от смакованья сочных рифм.
Нас – школьных отроков –
ученья
могли те только удивить.
Кому нужны си нежны песни,
словес приятных фимиам?



Куда нас звал пиит- кудесник?
Ужель к Парнаса небесам?
Зачем? К чему такое бремя
изящных слов и пышных фраз?
Ведь на дворе другое время
шипело матерно на нас.
Из всех тех милозвучных воплей
запомнились лишь Цепь да Кот,
Дед с Бабой, что жевали сопли,
да Витязей Прекрасных взвод,
Дубровский, Пиковая Дама,
Гвидон, Салтан, Балда и Поп,
и что с Онегиным Татьяна
Возилась долго.
Вот и всё.
И сам не знаю, как посмел я
на классика поднять глаза.
Но всё ж скажу я, не краснея:
"У каждого своя стезя !"
04.1995