Украй землі, завіщаний Творцем
ще від Трипілля моєму народу,
яким Дніпро несе могутні води
у Чорне море, вотчиною звем.
Де хліб і сіль, цілющий чорнозем,
де запах квітів, чебрецю і м"яти,
де понад все завжди цінують матір,
а людське горе викликає щем.
Край солов"їв, дібров, садків і нив,
дитинства край з джерельною водою,
Карпатських гір та Кримських, Медоборів,
озер, річок, ставків, пісень і див.
Немає краще місця на землі,
ніж те, яке в житті побачив вперше,
яке тебе привело в світ для звершень,
яке є Батьківщиною тобі!
І цей украй, рідніший від усіх,
така, як всі, земна частинка раю,
ми Україна-ненька величаєм
і молимося щедрості її.

1.

Коли Ісус на пагорбі Блаженств
читав Нагірну проповідь біблейську,
множив хліби у Табсі Галилейській,
в нас почитали багатьох божеств.
Моливсь народ до сонця і вітрів,
просив дощу, до ідолів звертався,
наш край в той час ще Скіфією звався,
а скіфи - землероби й скотарі.
Тече у жилах наших дотепер
та кров степна від пращурів Аррати
і як би нас не прагнули назвати -
ми - хлібосії, ними і помрем.
Важким був шлях Ісуса до сердець -
зваливши хрест на плечі, йшов на страту,
щоб всьому світу правду доказати
хто Божий Син, хто вбивця, хто Творець.
І доказав, здолавши власну смерть,
та Воскресінням утвердивши віру,
зійшов на небо, ну а ми в офіру
молитвою серця наповним вщерть.

2.


Зібрав Ісус апостолів своїх
і перед Вшестям на горі Оливній
їм заповів іти в країни дивні,
щоб святу віру донести до всіх.
От й розійшлися учні по містах,
а брат Петра, рибалка від природи,
йшов по Дніпру і скіфському народу
ніс святе слово й віру у Христа.
То був Андрій, апостол Первозванний
Ісусів учень, перший серед всіх,
що й смерть зустрів, як вчитель, на хресті -
був розіп"ятий при Нероні в Патрах.
Та перед тим наш край він обійшов,
святив цю землю і Дніпрові схили,
наперсний хрест зарив, де буде Київ,
прорік Софії зведення й церков.
То ж славим ми в щоденних молитвах
Вкраїнського Апостола Андрія
за благовістя віри і надію,
що до Творця він нам покаже шлях.

3.


Багато літ минуло від тих пір,
Дніпрові кручі, дикий степ, Карпати
селили горді скіфи і сармати,
гостили готи, гунни, врешті анти
та русичів великих славний рід.
Уже і Київ виріс край Дніпра,
де поміж гір, освячених Андрієм
в Дніпро вбігала Либідь - річка-мрія,
Хорива, Кия й Щекова сестра.
Аскольд хоробрий княжив у полян,
що нажахав до смерті Візантію,
але привіз ізвідти святу віру
разом із батьком Діром до киян.
Невтішна доля перших християн
й Аскольду з Діром вирила могили,
коли Олег вступив у стольний Київ
і обидвох убив їх за Христа.
Згадаймо ще і мучеників всіх,
які в наш край несли Христову віру -
єпископ, папа і святий Климент,
святі Єфрем, Євгеній і Василій,
Елпідій, Агафодор, Капітон -
всі убієнні під Святим Хрестом.

4.

Київська Русь - так називався край,
а пращури вже русичами звались
та, як і скіфи, ідолам вклонялись,
молились сонцю, небу і вітрам.
Князь Ігор, що посаджений на трон
Олегом Віщим, у морських походах
Дніпром спускався у понтійські води,
в Босфор заходив, та не вживсь з хрестом.
Так і загинув на землі древлянській
нехрещеним, по звичаям поганським,
ще й поклялася Ольга відомстить.
Христова віра краю вже зорить -
княгиня охрестилася в Цармісті,
і Святослав князівські лати чисті
вже на могутні плечі приміря,
над Руссю слави сходила зоря.

5.

Уміло правив краєм Святослав -
хоробрий воїн, полководець вправний,
він воював, а справи всі державні
старенька Ольга в Києві вела.
Тільки одне княгиня не змогла
привити сину Божую науку
то й прищепила ту любов онуку,
розповідала про Христові муки
і що молитва - зброя проти зла.
І Володимир змалку зрозумів,
що дерев"янні ідоли й камінні
не зможуть захистити землю рідну
і об"єднати вірою серця.
Але, як й батько, все не міг рішиться
від пращурів традицій відхреститься
і стать на шлях Ісуса і Творця.
Лише як раптом важко захворів
і втратив зір звернувся до молитви,
перехрестивсь, як воїн після битви,
і зрячим з Корсуня вертався до Русі.
А поруч з ним на білому коні
скакала Анна, грецькая царівна,
рідна сестра Василя й Костянтина,
Володимиру відтепер жона.

6.

Де хлюпотять озера Опечень,
колись Почайни ширилась заплава
і де вона в старий Дніпро вбігала
хрестити Русь князь вийшов в cвітлий день.
По всій Русі розіслані гінці,
кричать на площах гучно глашатаї -
Христову віру руський люд приймає
і хреститься по пояс у воді.
Найперші Володимира сини,
дванадцять, як апостолів в Ісуса:
"У храм молитви впусти наші душі
і вилікуй з гріху нас і прости!"
Волочать коні скинутих богів,
Дніпро ковтає ідолів поганських,
Київська Русь приймає християнство,
Творцю склада присягу на Дніпрі.
Украй землі, в якім ти народивсь,
Господній глас у час хрещення слухав:
"В Ім"я Отця, і Сина, і Святого Духа
будь благодатна, земле! Відродись!!!"
То ж слався, краю український мій,
як спадкоємцю руської держави,
хранителю її традицій, слави,
благословенний Богом у Христі!
Слався, народе, що цей божий край
так доглядаєш кревно і старанно,
тисячоліття сієш неустанно
і пожинаєш доброти врожай!
Нехай святиться Господа ім"я,
який впровадив заповітну мрію
і ім"я Богородиці Марії,
яка покровом всіх нас огорта!!!

До різдва Святого Івана Хрестителя




Як важко буть предтечею, пророком
та бачить те, що іншим не дано,
випереджать події на два кроки,
вістити людям про добро і зло.
Як гірко знати, що тебе чекає,
яким тяжким буде для тебе хрест,
але іти, віщати правду краю,
власним життям писати маніфест.
Як повернути важко тих до віри,
в очах яких затоптана була,
шоб в сірих душах зазвучала ліра,
як в змерзлій бруньці ожива весна.

1. " В пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!" (Від Матвія, 3 розділ, 1–3
вірші)

Безмежний світ. В його вселенських надрах
вміщається все зіткане Творцем,
від тих мікринок у клітинних ядрах
до велетенсько-звіздних діадем.
І вічний рух, як існування фактор -
планети обертають круг світил,
хоча і ті лиш часточка галактик
у безмірі всесітнім Божих див.
Згоряють зорі в термоядній плазмі,
але мільйоноградусним теплом
вселенський простір зігрівають ладно
аби засіять десь життя зерно.
Мільярди літ по крихті, по мікрону,
усе тепло дароване світил
Творець збирав у позитивну зону,
виплескуючи в простір негатив.
Так по крупинках і збирав планету,
якій судилось стати носієм
найкращого секрету всіх секретів -
Сенсу Творіння, яке досі є
найбільшим чудом. Осягнути годі -
який то труд! Скільки віків відтоді
так ні на мить і не сідав Творець,
бо кожен штрих, кожен удар сердець,
і кожен подих зроблений опісля -
то як рядок новий у вічній пісні,
пісні Буття, без права на кінець.

Але вернемось у часи Зачаття,
бо непросте направду то заняття
з маленьких часток виліпить життя,
таке, щоби й ще мало майбуття
і не згоріло в першому ж багатті.
Оце і є майстерністю Творця,
всевищнім даром - так все поскладати,
щоб кожен вид діливсь на батька й матір
і лиш удвох відтворював життя.
Щоби із двох краплинок братніх крові
зібрати краще, вимішать в любові
і власний рід продовжити дитям.
А коли сам на те шкодуєш сили,
щоби життя продовжить на землі,
продовжить рід - не стать тобі щасливим,
пустелею на старість стане дім.
Хоча не є гріхом то непоправним,
бо можна взяти і чуже дитя
та виховати воєм його славним,
щоб зберегти свій ланцюжок життя.
А от жорстокість і гріховність душ
не засадить живильним первоцвітом,
то наче пліш, пустинний берег світу,
забутий берег пустовіїв й стуж.
Те зло людей випалює до дна
і їхні душі, схожі на пустелі,
страшніші за круті бескиди-скелі,
як чорні діри Всесвіту ятрять.
Тож щоб хто б там що і як не говорив -
пустелі душ страшніші за пустиню,
бо не іззовні їх вогонь спалив -
ізсередини. Дотла і безупину
допалює жадоба, заздрість, хіть,
вбиває заживо і по-звірячи їсть
людське єство в утробі по клітині.
Ми нібито противимся щосили
і навіть вголос ганимо всіляко,
але утробна пустота, як мряка,
нас поглинає і потворить тіло.
І лік один - потворність цю гірку
саме в пустині треба лікувати,
щоби відчуть як гірко є втрачати,
що відродилось у земнім соку.
Ми, власне, всі дітьми є тих пустель,
бо нас Творець ліпив з сухої глини,
з отих піщинок, що й весь світ цей дивний,
з води збовтав тільки живильний гель.
І ним він переповнив нас ущерть -
три четверті у кожного в утробі
в тілах той гель суперземної проби
і тлінної основи одна чверть.
І майже безвагомая душа,
що ніби незалежна є від тіла,
неначе птах: вселилась-відлетіла,
та код життя нащадкам зберегла.
Через пустиню Божі посланці
йдуть до людей, до крові збивши ноги,
показують до Бога всім дорогу,
щоб ми не збились десь на манівці.
Ато й ведуть пустелями народ,
щоби очистить від гріхів і блуду
та, як Мойсей, Закони Божі люду
вживити в кров з водою від незгод.
Споконвіків до вісників Творця
сучасники охоче прислухались,
із острахом гріхів своїх жахались
та з вуст предтеч взирали в майбуття.


2.«Серед народжених жонами не поставав більший від Івана Хрестителя." І. Христос


Через озера Хула й Кінерет
по днищу Гхор - западини земної
з висот Голанських і у Мертве море
тече Йордан - нікому не секрет.
Це та ріка, в якій колись Предтеча
лічив людей від зла і ворожнечі,
хрестив водою мученик-аскет.
Він народивсь звичайним хлопчаком
В Захарії сім"ї й Єлисавети
у Ейн Каремі, ріс анахоретом
готовить люд до зустрічі з Христом.
Отець його через похилий вік
на сина сподівань не тратив сили -
служив в Єрусалимі чоловік
у храмі біля вівтаря кадила.
Коли зайшов в святилище служить -
архангела зустрів там Гавриїла
й почув від нього те, про що і мріять
не смів старий й зневірився на мить:
"Господь тебе з дружиною обрав,
щоб породить пророка для Месії,
назвеш Іваном, виростиш уміло
та підготовиш до майбутніх справ.
А за зневіру мовою сплатиш
аж поки сина не візьмеш на руки,
то ж не вини Всевишнього за муки,
молися щиро й сподівайся лиш."
В той час Марія, звідавшись також,
що обрана, як матір для Ісуса
до родички іде відвести душу
та розділити радість обидвох.
Єлисавета, перша серед всіх,
впізнала Богородицю в Марії:
"Благословенна будь, Пречиста Діво,
переступивша нині мій поріг!
Благословенна будь серед жінок
і Плід утроби - Божий дар любові,
Маріє, радуйся, Господь навік з тобою,
Отець і Син твій - Всемогутній Бог!"
Аж до рождення сина був німим
Захарія, не мовив ані слова,
нарік Іваном - і вернулась мова,
щоб сина й Бога міг благословить.
Зійшла зоря Різдва на небокрай.
Після рождення Спаса Ірод дико
всіх немовлят вбивав й дитячим криком
переполошив весь юдейський край.
Як різники, ходили вояки,
вбивали всіх, хто захищав від смерті
тих малюків, тіла їх розпростерті
оплакували по дворах жінки.
Захарія собою заслонив
стежину втечі до гори дружини,
благословив востаннє її з сином
та на жертовник впав з останніх сил.
Єлисавету ангел заховав
разом з Іваном у гірській пустині
і дикий мед та їжа комашинна
була Івану замість молока.
Отак і ріс пустельником Іван,
мужнів й потроху сили набирався,
окрім Отця ні з ким не спілкувався,
проводив час в постах і молитвах.
З тридцятиліттям ангел привітав
і передав Всевишнього веління:
йти до людей, во ім"я їх спасіння
хрестить в Йордані всіх, хто заблукав,
а як пройшли очищення водою
стрічать Месію мирною ходою
й відкрити душі для Господніх справ.

3.ГОЛОС ТОГО, ЩО КЛИЧЕ

Свята Земля - завітний Божий край,
найближчий до небес і до ядра Планети,
зібрав у собі всі земні секрети,
Голгофу мук й пряму дорогу в Рай.
Тиверіадське озеро колись
всі називали Галілейським морем,
і де Йордан виходить в чисте поле,
кожен з прочан скупавсь і помоливсь...
Десь там ходив Іван колись пророк,
хрестив водою учнів й неофітів,
гласив прихід Месії всьому світу,
вчив Божих Правил, молитов й думок.
"Хрещу водою, а за мною йде,
Той, хто хрестити буде Святим Духом,
кому сандалі розв"язати рухом
нема достойних серед нас ніде.
Я - його Голос, чуєте мене,
зміїнний роде, фарисеї книжні!
Плід покаяння учиніть, хай ближніх
і щонайдальших вість ся не мине!"
Гріхи людські він викривав нещадно
звичайні люди і верхівка владна
в нім бачили пророка перш за все.
Не обминав Предтеча і тетрарха -
в своїх промовах гнівно викривав
хіть, любодійство грішного монарха,
Іродіади звабливий рукав.
Але ніхто не смів чіпать пророка,
боялись кари Божої за те,
лиш та розпусна жіночка жорстока
в думках вже замахнулась на святе.

Іван Хреститель берегом Йордану
лічив людей від блуду і гріхів
коли прийщов хреститись назарянин -
впізнав Ісуса й мову таку вів:
"Хреститись я повинен би у Тебе,
і тішитися оцим Божим днем"
- "Роби, що треба по Закону Неба,
хрести водою, я буду вогнем!" -
Зайшов у воду і молитву мовив
торкаючись чолом простертих рук,
і голубом з небес на землю сходив,
сів на плече Ісусу Божий Дух.
У Віфаварі сталося це дійство -
Спасителя хрестив пророк Іван,
Іродіада ж вже планує вбивство,
й виношує в душі жорстокий план.
Спочатку підла вмовила тирана,
щоб той схопив ХрестителЯ Івана
та в Махеронті кинув у підвал.

4. “ПОКАЙТЕСЯ, БО НАБЛИЗИЛОСЬ!..”


Піщані бурі по Моаві знов
розгулюють і насипають телі,
випробують на міцність Махеронт,
гамселячи по стінах цитаделі.
Тут у палаці Ірода бенкет -
зібралися в розкішнім залі гості,
вино в бокалах і троянд букет,
змагання арф і танцівниць до млості.
І Саломея-падчерка авжеж
в танку звабливім вправно закружляла,
чим догодила Іроду безмеж
і він півцарства її обіцяє.
Або що схоче - виконає вмить,
а Саломею підмовляє мама,
Великого Хрестителя убить
і голову його внести до зали.
Слухнянний стражник виконав наказ
та обірвав навік життя пророка,
і голову на таці в той же час
скривавлену приніс доньці жорстокій.
А та Іродіаді віднесла,
щоби над мертвим познущалась вдоволь -
отак помстилась та лиха сім"я
Хрестителю за справедливе слово.
Та Божа кара не минула їх -
віки прокляли іродове плем"я,
їх імена - як прізвиська для всіх,
жорстоких, підлих, хтивих, кровожерних.
Прийде покара всім земним катам,
що кров невинну п"ють- не обіп"ються,
а ті краї, що сіють смерть й обман,
в мертві пустелі скоро обернуться.

"ЗА ТЕ, ЩО ВИ НЕ СЛУХАЛИСЯ СЛІВ МОЇХ…
СТАНЕ ЦЕЙ КРАЙ РУЇНОЮ, СПУСТОШЕННЯМ".
І. Христос

Возславим же в щоденних молитвах
найбільшого з усіх земних пророків
за Водохреща дійство та уроки
як до Творця знайти в пустелі шлях.
Коли новий почнеться сонцебіг
і дні ночам дарують по хвилині -
різдво Хрестителя-Предтечі в Україні
в купальські дні святкуєм кожен рік.
Свято того, хто передрік Христа,
велів хрестить йорданською водою
весь рід земний, пожертвував собою
аби очистить людство від гріха.
Свята вода в водоймах у цей день
і Дух Святий над кострищем літає,
обранців Божих поміж нас шукає,
єднає долі, грішних направляє
під хороводи й перегук пісень.
Цьому різдву радіє цілий світ,
природа відкриває сокровенне -
на честь пророка в гущі лісу темній,
рівно опівніч папороті цвіт.

Японія - острівна країна. Розташована на островах Японського архіпелагу на східному узбережжі Азії, в північно-західній частині Тихого океану. Зі сходу і півдня її омиває Тихий океан, з заходу — води Японського та Східнокитайського морів, а з півночі — Охотське море. Японський архіпелаг витягнутий дугою з північного сходу на південний захід. Він складається з чотирьох великих островів Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю, а також понад 3 тисяч дрібних островів.
Розташування Японії на стику трьох тектонічних плит Тихого Океану, є причиною землетрусів і підвищеної вулканічної активності на архіпелазі.
Та землетрус 11 березня 2011 року і нищівне цунамі, яке він спричинив,
увійдуть в сумну історію людства ще й нанесенням ушкоджень одній з найпотужніших атомних електростанцій Фукусіма-1.
Загроза ядерної небезпеки, мов вогнедишуча паща звіра нависла над планетою і закликала світову спільноту до щирої молитви перед Творцем за ослух і безвідповідальне ставлення до Його творінь.


БЛАГАЮ, ГОСПОДИ!




Знов літосферні зсуви сіють страх,
знов стали дибом океанські води,
Хонсю, Хокайдо - весь Архіпелаг
піддавсь тортурам гнівної Природи.

Безжальний вал ввірвався у Сендай,
встелив тілами днище океану,
в ревущій вирві все перемішав:
життя з уламками і риби з кораблями.

Змішав докупи біль, машини, жах,
озвавсь у нервах, полоснув по мріях,
затиснув горем всю Ніппон в кулак,
підняв температуру Фукусіми.

Земна кора клекоче і кипить,
тріщать і рвуться тектонічні шрами,
здіймає води в голубу блакить,
немовби прагне змити Фудзіяму.

О, Господи! Помилуй! Не карай!
за всі гріхи, сотворені цим світом,
вже атомом понівечений край,
там сходить сонце і вмирають діти.


ОРІГАМІ


Орігами (японською: «складений папір») — древнє мистецтво складання фігурок з паперу. Мистецтво орігамі своїм корінням вирушає до древнього Китаю, де і був винайдений папір. Спочатку орігамі використовувалося в релігійних обрядах. Довгий час цей вигляд мистецтва був доступний лише представникам вищих станів, де ознакою хорошого тону було володіння технікою складання з паперу. Лише після другої світової війни орігамі вийшло за межі Сходу і попало до Америки і Європи, де відразу знайшло своїх залицяльників. Класичне орігамі складається з квадратного аркуша паперу. Існує певний набір умовних знаків, необхідних для того, щоб замалювати схему складання навіть найскладнішого виробу. Велика частина умовних знаків була введена в практику в середині XX століття відомим японським майстром Акирой Есидзавой (1911—2005). Класичне орігамі наказує використання одного квадратного рівномірно забарвленого аркуша паперу без клею і ножиць. Цуру - у перекладі з японського це слово означає журавель. У двох найбільш древніх присвячених орігамі японських книгах показано, як з базової форми птаха скласти фігурку, що віддалено нагадує своєю витягнутою шиєю і довгим хвостом журавля. Ця птиця в Китаї і Японії вважається символом успіху і довголіття. Не дивно тому, що такі паперові фігурки японці складають у вигляді прикрас і дарунків вже впродовж сотень років. У виданій в 1797 р. книзі Сембадзуру оріката приводяться десятки конструкцій журавлів, сполучених разом в гірлянди. З тих пір до класичних моделей цуру додалася безліч оригінальних винаходів з використанням цієї фігурки. Старовинна легенда стверджує, що якщо скласти тисячу паперових журавлів, то виконається загадане бажання. Після другої світової війни вона стала широко відома за межами Японії в результаті трагедії, що сталася з японською дівчинкою Садако Сасаки,яка складала такі фігурки в лікарні, куди вона попала з важким захворюванням.

Міягі покидають журавлі,
разом із сонцем піднялися в небо -
з журливим криком у чужі краї
несеться пісня про життєве кредо.

Злітає ввись, випереджає час,
мов спалах, пробива іонні хмари,
щоби ще раз достукатись до нас
про неминучість Божої покари.

Божий вогонь у пригорщах сліпців
всміхнувся враз пекельними устами,
над конурбаціями вихрем пролетів
і закружив в повітрі орігамі.

А в піднебессі сакуревий цвіт,
Садако із журавликом з паперу,
мільйони цуру обліпили світ,
загородивши шлях блудним рентгенам.



Міягі - префектура в Японії, найбільше постраждала від землетрусу і цунамі, граничить профектурою Фукусіма, де склалася напружена радіаційна ситуація на АЕС Фукусіма -1
Конурбація - поліцентрична агломерація) — міська територія або агломерація в складі декількох міст і великих міських територій, що через зростання населення і фізичне розширення, злилися в одну безперервну міську промислово розвинену область.
Сакура - японська вишня.


СКЛАДИ ЖУРАВЛИКА


Японія була першою країною світу яка пізнала жах ядерної війни, її сьогоднішній уряд сприяє боротьбі за мир і руху роззброєнь. В кінці Другої світової війни у 1945 році Японія піддалась ядерному бомбардуванню - 6 і 9 серпня американські бомбардувальники скинули атомні бомби на міста Хіросіму і Нагасакі. А ось історія дівчинки на ім"я садако, яка схвилювала весь світ.
Дівчинка Садако Сасаки зростала сильним, здоровим і активним дитям. Під час атомного бомбардування Хіросіми вона знаходилася удома, всього в півтора кілометрах від епіцентра вибуху. У 11 років у неї з'явилися ознаки променевої хвороби, і дівчинка попала в госпіталь з діагнозом лейкемія. Хтось розповів їй про легенду, згідно якої людина, що склала тисячу паперових журавлів, може загадати бажання, яке обов'язково виконається. Легенда вплинула на Садако, і вона стала складати журавлів з будь-яких що потрапляли до її рук їй шматочків паперу. Бажанням дівчинки було вижити. Вона померла у віці 12 років, встигнувши зробити лише 644 журавлі. Її друзі закінчили роботу, і Садако Сасаки була похована разом з тисячею паперових журавлів. Через три роки після смерті дівчинки в Парку Світу в Хіросімі з'явилася статуя, що змальовує дівчинку з паперовим журавлем в руці. На постаменті статуї написано: «Це наш крик, Це наша молитва, Світ у всьому світі».

Пройшло 65 років і ядерна загроза знову нависла над Японією. Від радіоактивного випромінювання знову можуть хворіти діти. Ми знаєм, що то таке, бо ядерна біда не обминула і нас. 26 квітня 1986 року у нас стався вибух на Чорнобильській АЕС і Чорнобильська зона дотепер ятрить, як рана на тілі України. Японія у цей час багато допомогла Україні, давайте і ми допоможем чим вмієм - і кожен, кому не байдужа дитина у далекій Японії виготовить паперового журавлика, напише на ньому свої побажання далекому побратиму і відправимо ці талісмани доброї волі, як щиру молитву, у Країну, де Сходить Сонце.

Cкладу журавлика, нехай собі летить!
Навчу курликать і молитись Богу -
хай вимолить у Господа на мить
вмилосердить розгнівану Природу.

Хай втихомирить атом островів,
де знову під загрозою дитинство.
Прости, Всевишній, нам ланцюг гріхів
і захисти їх, Матінко Пречиста!


АНІМЕ І СУВОРА ДІЙСНІСТЬ ЯПОНСЬКОЇ СТОЛИЦІ


Холодний блиск неонових вогнів,
безлюдні вулиці і гомінкі вокзали,
загробний свист електропоїздів,
запах тривоги і зловіщі хмари.

У хмарах тих іде нещадний бій
і цілий світ за поєдинком стежить -
Дракони Неба й Вояки Землі
зійшлись дві раті на Токійській вежі.

Вже похилився її гордий шпиль,
та не зігнувсь під зівертовим сім"ям -
вона, як ор"єнтир про шторм чи штиль
на полі битви з ім"ям - Фукусіма!

Ні, це не манга і не клаптик снів
і сотні тон води з гелікоптерів,
і струмені з пожежних рукавів
в двобої з Пеклом, що відкрило двері!

Там одиниці вибраних вояк
з хоробрістю від самурайських предків
грудьми закрили весь архіпелаг,
а може навіть цілую Планету!

А метрополія вже тишою ляка -
неони сатаніють від безлюддя,
холодним блиском шлють материкам
сумні світлини й страх перед майбутнім.


Манга, аніме - японські комікси. Найбільш знаменитий "Х", в якому Дракони Неба і Дракони Землі сходяться в останньому поєдинку на Токійській вежі.

Зіверт - одиниця вимірювання еквівалентної дози іонізуючого випромінювання в системі СІ.

Самурай - японський лицар, воїн.


ЧИ ЦВІСТИМЕ САКУРА


Чи сакура цвістиме цьогоріч?
Чи з гоханем зіллється воєдино?
Чи гіркий запах обгорілих свіч
так й не покине ніходзін-родини?

Ще океан смертями наплива,
ще дише пеклом в ранах Фукусіма,
ще кожне, в смерті вкрадене життя,
як торжество Спасінню і Людині!

Ще в скронях скрегіт панциру Землі,
ще у крові шалений вир цунамі,
ще у очах будинки й кораблі
в протистоянні з біснуванням лави.

І пульс Планети б"є, наче набат:
зупинимо ланцюгоїдну силу
і захороним в підземеллях шахт
ті спроби розгадати Боже диво!

Нащо бозон, як гробиться життя?
Енергія в обмін на людські душі?
Знання ціною кроком в небуття
і зіверти замість смачної суші?

Спинити смерть - то заповідь Творця!
Ось Божа частка! Ось вона - нірвана!
І Божа Суть, що оживе в серцях
і сакура цвісти не перестане!


Гохан - в Японії рис, дослівно варений рис, сакура гохан - національне блюдо з вареного рису і цвіту японської вишні.

Ніходзін - так називають себе японці.

Бозон Хіггса - На Великому адронному колайдері почали підготовку до перших експериментів з іонами свинцю, за допомогою яких вчені мають намір досягти умов, що існували при виникненні Всесвіту і отримати "бозон Хіггса" - "частку Бога", яка є поки що тільки теорією.

Суші - національне блюдо з рису і морепродуктів.


ПЛАЧ ФУДЗІЯМИ

15 березня сейсмологами відмічено підвищену активність у районі Фйдзіями, вчені побоюються, що вулкан може проснутись після 300-річного сну.

Завмер Хонсю. Зажурений Сендай.
В жалобі затремтіла горда Фудзі,
десь загляда за синій небокрай -
може воскреснуть з океану друзі.

Може не вбила хвиля руйнівна
і з небуття поверне на світанні.
І аукуба знову розцвіла -
чи то на зустріч? Певно на прощання.

Могутні гінкго похилили стан
за кожним з них убитим, змитим, стертим,
немов-би прагнуть прищепити нам
ту невмирущу гілочку безсмертя.

Кожне життя - це серденько-листок,
буде рости й мінятись в порах року.
Спиніться, люди! Хай в майбутнє крок
вам навіки залишиться уроком!



Хонсю - найбільший острів Японського архіпелагу. Довжина острова 1300 км., ширина варіює від 50 до 230 км., його сумарна площа складає 227 969,74 км.?[2], приблизно 60 % всій площі Японії. Острів Хонсю більший, ніж острів Великобританія (Британські острови). Протяжність берегової лінії 5450 км.

Сендай -японське місто, адміністративний центр префектури Міяги, найбільше постраждало від землетрусу і цунамі 11березня.

Фудзі - найвища гора Японії, один з сплячих вулканів, національний символ Японії.

Гінкго - у перекладі з японського — “срібна абрикоса”, або “срібний плід”. Так називають їстівні плоди цієї чудової реліктової рослини . "Жива скам'янілість" саме так називав гінкго Чарлз Дарвін. І дійсно, точніше визначення придумати важко. Гінкго — одна з небагатьох прадавніх деревних рослин, які до цих пір збереглися на землі.Це унікальне дерево з'явилося на планеті понад 200 млн. років назад, задовго до появи динозаврів. Недоступне для хвороб і шкідників воно сьогодні прикрашає життя людей, зберігає їх молодість і силу, володіє лікарськими властивостями, вважається символом безсмертя.

Аукуба — золоте дерево (Aucuba), з сімейства Coireae, декоративна кімнатна рослина, що віщує родинне благополуччя.



ТРИМАЙТЕСЬ, ДРУЗІ!


Які ми схожі, і які далекі!
Між нами відстань рівно в пів Землі.
У нас гніздяться, як і в вас, лелеки,
по вашому то - цуру, журавлі.

Ви, як і ми, віддавну мали Віру,
лиш ми свою змінили до пори,
ми Бога Сонця кликали - Ярило,
Аматерасу - кличуть острови.

І в нас, і в вас завжди любили воїв,
що лицарями були іздавна,
ми козаками звем своїх героїв -
в вас самураям честь дзвенить й хвала.

І в нас, і в вас смітив смертями атом,
у нас ховався за вишневий цвіт,
а зараз в вас гризе, мов звір, реактор
і сакури фатою дурить світ.

Тримайтесь, друзі! Поборіте лихо!
А ми підставим вірнеє плече.
Той океан чомусь прозвали Тихим,
а він так в серце голосно товче!

Роздуми біля підніжжя Тарасової гори.

І

Чимало гір з Землі утроби
здіймили океанські води
у синє небо. Штамп віків
поставив дрейф материків
і пил лавинної породи.

Ланцюг вулканів дав Гаваям
з дна океану, мов на сваях,
піднятися над царством вод,
і Землям Королеви Мод,
і Аппалачам, й Гімалаям.

Хребти Уралу і Тянь-Шаню,
Олімп, Голгофа, Фудзіяма,
Памір, Тибет, Алтай і Альпи,
Скелясті, Кордільєри, Анди -
усі постали з океану.

Поміг піднятися Саянам,
Джугджуру, Кларку, Аллеганам,
Мак-Кінлі, Тейде і Макалу,
і Каракумам, і Триглаву,
Монблану та Монте-Титано.

Cтиснувши води на дні впадин,
тектонові порвавши шрами,
зіштовхував земельні плити
і піднімав над білим світом
материки із островами.

ІІ

1.
Отак колись по волі Бога
й моя Україна-небога,
Разом із землями Європи
звільнилася з тенет потопу
і сонцем висушила ноги.

І зажеврів світанок в горах,
в Криму, Карпатах, Медоборах.
Стікали води в бурні ріки -
в Дністер і Буг, в Дніпро великий
та й потекли у Чорне море.

На Мошенськім плато, де Канів,
як у японців Фудзіяма,
здіймилася понад всі гори
найвища - Волі й Непокори,
окреслена двома ярами.

Немов незламна велич роду -
вершина Правди і Свободи,
пік Справедливості і Віри,
і Храм духовний України,
Святилище всього народу!

Тут покоїться дух Пророка
і триста дев"яносто кроків
по мовчазних східцях граніту
пройти належить нам до світла,
щоб встановить Закон і Спокій!

А він - великий просвітитель,
Поет, Художник і Мислитель
словами свого заповіту
благає, твердить: "Встаньте, діти!
Пора завіщане звершити!

Пора від крові світ умити,
і щедру ниву обробити,
пора вернути міць і славу,
пора повірити в державу,
яку вам заповів любити."

Отак й стоїть із бронзи литий,
цілої нації Учитель,
а ми гуртом, чи поодинці
щораз долаєм по сходинці,
щоб Віру й Правду воскресити!

2.
Але чи всі? Одним здається.
що він мудрішим народився,
хоч спутав імена і дати -
та пнеться вверх чимдуж завзято,
всадившись на стальную птицю.

Бо хто Кобзар? Він сам учитель
і може кожного повчити,
бо є намісником держави
і кожен жест чи слово - право,
щоб сходження те не робити.

А люди хай повзуть доверху,
допоки ноги не потерпнуть.
Окраєць хліба на дорогу,
молитва до Святого Бога -
повзіть, доки в очах не смеркло!

3.
А скільки он на східцях в шатах
стоїть розкішних меценатів,
та (буцім!) роздають всім дари,
щоб їх доверху підіпхали
у рай щоб першими попасти.

І обіцянки сиплять люду,
а то погрожують і судом,
лише б сходинки ті здолать...
А там он взагалі стоять
в однаковому однострої,
озброєні (ото герої!)
і підніматись не велять.

4.
Уздовж східців стоять крамниці
і продавці червонолиці
запрошують купить товар.
Тут все: і сало, і узвар,
і милиці із заграниці.

Та ціни, мов осине жало
б"ють нижче пояса кинджалом,
бо як нагоду ту впустить-
добряче ж можна заробить,
як так багатолюдно стало.

А згодом вже якось й самі
подрапаються, і вгорі
відкриють пишні магазини,
обвішають добром вітрини
і двічі виграють у грі.

5.
Щоправда, бізнес той, чи торг,
благословив не Господь Бог,
а безліч різних установ.
І дозволів, і постанов
усяких стільки надавали
(поки за це ті їх вгощали),
що за той час голодний б здох.

А ще усякі перевірки,
ревізії, податки, звірки...
І кожному засунь в кишеню,
або насип цілкових в жменю.
чи оплати чиюсь вечірку.

6.
За місце тут - окрема плата,
прийдуть поважні "дипломати"
і розтлумачать - що та як,
плати із виручки п"ятак,
як хочеш "вільно" торгувати.

У кожного своя сходинка,
приватизована, як скринька,
Вони, мовляв, є охорона,
від других наче-то боронять,
щоби порядок був на ринку.

7.
Слідкують за порядком пильно
й представники структур всесильних -
державні горе-охоронці,
І стільки їх - не видно й сонця!

Одні із перших - то дільничі.
Встрявати в бійку їм не личить -
тому обрали інший шлях:
що коїться на тих східцях -
вони то попросту не бачать,
а коли хтось вже з горя плаче,
тому ж вони й вселяють страх.

Чого, мовляв, звернувся пізно?
Та ми би кривдника залізно
і наказали б, й посадили.
А що тепер? Ти от що, милий,
плати-но штраф, щоб другий знав
і нас на допомогу звав.

8.
Це в кращому, сказать, випадку,
а то візьмуть тебе в охапку,
затягнуть, посадять за грати,
заборонивши адвоката,
і вліплять термін для порядку.

Та вліплять, звісно, не самі -
ще побуваєш у суді,
а перед тим підпишеш сам,
що продиктують тобі там
й пропали твої кращі дні.

А судді що? Смішний ти, друже.
Та хто ж у нас з законом дружить!
дружити можна з прокурором,
котрий замовить вчасно слово,
або з якимсь заможним банком,
з монополістом, з олігархом.
А що - закон? Він - як лоза,
куди нагнув - те й облизав.

9.
Та й пишуть в нас закон той хто -
ті, хто й порушують його,
бо працювати не хотять,
на наших шиях вік сидять.
То що вони складуть закони,
щоби самим топтати "зону"?

Та то для них, як мед у діжці,
а коли гладять по голівці,
що й другим красти все ж дають
то вони ті посади звичні
уже присвоюють навічно,
як ті заводи і колгоспи,
приватизовані так поспіль
й задурно мед із діжки п"ють!

10.
Отож, друзяко, маєш плечі -
то ті сходинки на Чернечій
кудись тебе та заведуть.
Й дарма, що розумом не вдався,
що зрозуміть не намагався
святої правди віщу суть.

Тарас стоїть, а бідний люд
штовхається, кричить, волає,
з сходинок пада, помирає...
І слів вже Кобзаря не чуть!


ІІІ

1.
Стоїть Кобзар. Насупив брови
та й дивиться на все довкола -
Аж гнівом очі загорілись.
- "Ви що це, люди, подуріли!?"-
враз бронза оживає словом.
-"Зніміть, спаліть гріхів окови
і спам"ятайтеся вкінець,
інакше - всім прийде кінець
і Бог вас не возродить знову!"

2.
Не чують. Лізуть, б"ються, скачуть,
немає тут хіба ледачих -
у різнобарвних комбінзонах
політики ведуть колони.
Розмахують всі прапорцями,
а гучномовці до нестями
кричать, або ефектно плачуть.

Несуть вождів чужих портрети,
гвоздики з кров"ю у букетах,
з уламків склеєне погруддя,
та вивіски із словоблуддя -
і з цим всім пруться до Поета.

Це ті, хто вчора його Слово
душили голодом і мором,
розв"язували вбивчі війни,
в ту ж пору голосом медійним
брехливо присягали правді,
хто поштовх дав брехні і зраді,
хто нищив нашу рідну мову.

Ті, хто вбивав наших героїв
і славив цінності чужії,
хто Кобзареву світлу мрію
гноїв у таборах Сибіру,
хто прапор вималював кров"ю.

3.
А ті он звуться демократи.
В них Кобзаря слова крилаті
красуються на транспорантах.
Та брешуть же! Вони гарантом
зробили гроші, а не Слово!
Усе продали, й рідну мову!
На людях - ніби галасують,
вірші Тараса декламують,
а по ночах, аж табунами,
спішать продатись з потрохами
і забувають, як їх звати.

4.
А он і треті - ті при владі,
звели в закон брехню і зраду
і замість Біблії вручили,
народ і світ весь обдурили
й ніхто не став їм на заваді.

Це ті, хто землі і заводи
усі забрали у народу -
самі ж зробилися панами,
обвішались особняками,
наклеп і підкуп ввели в моду.

5.
Ті різношерстії колони
на східцях волі, як загони,
почали битись між собою,
перемішалися з гурбою -
крісла в повітрі і прокльони.

В тій бійці перепало всяким -
невинним, свідкам, винуватим,
і сум"яття те на сходинах
не дасть нікому до вершини
добратися, де Правди свято.

Кобзар мовчить, бо що сказати...


ІV
1.
Забили враз церковні дзвони,
неначе вирвались з полону,
і стрепенулись всі, завмерли,
роздалось гучно "Ще не вмерла..."
не чуть ні криків, а ні стону -
іде Вкраїна до поклону!

Могутня рать у вишиванках
у світлі променів світанку
заполонила всю долину:
тут матір он тримає сина,
і дід, і прадід, і дружина
ще Святославова у латах
стоїть, виблискує лускатом
і синім на мечах булатом.

А он стоять коші козацькі,
чуби розгойдуються хвацько,
коругви із святим Михайлом.
В руках в них келепи, булави,
шаблі і скіпетри могучі -
усі аж до Гнилої Кручі
завмерли у поклоні Батьку.

Аж до Меланчиного яру
стоять Вкраїни емісари
перед могилою Поета.
Стоять і Орлик, і Мазепа,
і Конашевич з Дорошенком,
і Полуботок, й Вишневецький,
Богдан Хмельницький й Калнишевський.

І Гонта, Залізняк, Трясило,
Олекса Довбуш з Северином,
і Кармелюк, і гайдамаки -
аж до Дніпра нема де стати
біля підніжжя Кобзаря.

Стоїть Петлюра і Грушевський,
і Винниченко й Котляревський,
Іван Франко, безсмертна Леся,
а поряд он і Стус з Олесем,
і навіть сам Сковорода.

Бандера, Ольжич і Шухевич,
і Кобилянська, й Тобілевич,
Марко Вовчок, Нечуй-Левицький
і Коцюбинський, Крушельницька,
Довженко, Лисенко, Грабовський,
і Івасюк, й Іван Козловський,
цвіт України і коріння,
віки, епохи, покоління -
всі на Святилищі стоять.

А он, на Скіфськім городищі,
стають і предки найдревніші,
стають усі на Віче віще
і догори усі глядять.

Всі замордовані і вбиті
стають в ряди, щоб цеї миті
Святую Віру відслужити
і Правду на гору піднять.

Підняти, щоб навік горіла,
щоби історія зуміла
її, таку як є, прийнять.

Щоби залишились руїни
і війни в згадках України,
щоб вже настала благодать!


V

Стоїть Тарас. А ми всім людом
до нього по сходинках будем
сходити й Правді присягать.

Не будем плакати і нити,
а лиш боротись і творити.
і будем йти, а не стоять.

Заглядувать у предків очі
і слухати слова пророчі,
щоби читати їх малечі
і вчити їх, як на Чернечу
до Правди путь свій прокладать.

Чистилище оце усім нам
пройти наказано во ім"я
Святого Бога й Кобзаря!




2011р.

Не знаю до якого розряду віднести цей твір, скоріше вірш-розповідь. Він народився після перегляду телепередачі про риб роду лососевих, які виводять потомство практично ціною свого власного життя. Пригадались історії важкої долі жінок-заробітчан і вилились у ці рядки.



Сиділи поруч,ніби два світи -
Один успішний, вишуканий, ладний,
З великим бізнесом, з фінансами на "ти",
А другий непобритий, безпорадний.
Сиділи поруч, і ні слова з вуст,
Сиділи мовчки, теребили руки.
Гнітюча тиша. Чути лише хруст,
Що видавав якісь невидні рухи.
І два світи єднало лиш одне -
Ці два столи, зісунуті докупи,
Гіркий, тривожний запах хризонтем,
Бліде обличчя на подушці, руки...
Їх поєднала ця німа краса,
Яка до них ніколи не вернеться,
Ця пелюстками вквітчана коса
І образок в руках побіля серця.


І


Степан, якось невпевнено зітхнув,
Заговорив так здавлено і хрипко,
Мов ненароком,на гостя зиркнув...
Й далекі спогади обвили тишу хлипку:

Було давно - радянської доби.
Вони зустрілися в університеті.
Галина - першокурсниця тоді,
А він закінчував уже курс третій.
От познайомились, і, як буває все,
Та й закохались аж по самі вуха,
І між заняттями, навчанням, попри все,
Ще й бігали на зустрічі щодуху...

Пройшло два роки - він вже випускник,
Направлення дістав у рідне місто,
Та й одружились...З часом трохи звик
Він до життя сімейного. І чисто
Вже забував, як щебетали десь
Біля гуртожитку на лавочці частенько
Про ніжного кохання вітерець,
Любовні пустощі, щасливі витребеньки.
Та саме головне, забув про те -
Колись дивились разом передачу:
З північних річок риба вверх пливе,
Щоб викинуть ікру...
"Чекай,я плачу!" -
Чуть помовчав і мовив далі він,
Якось глибоко в спогади поринув.
В душі озвався той тривожний дзвін,
Що так тоді вразив його в Галині-

"Так от, ця риба. Із останніх сил
Пливе уверх й останнім згустком волі
Дітей пускає у бурхливий вир,
А сама гине, щоби мимоволі
Вже стати їжею для своїх малюків,
Щоби ціною свого існування
Дати життя і вовіки віків
Продовжити свій рід...
В імя кохання
Ми поклялись тоді, що і самі
Усім пожертвуєм заради тої цілі.
А я й забув... Галинка,бачиш, - ні,
І доказала це усім на ділі."

Він знов зітхнув і зрадлива сльоза
Відкрила щось таке гірке, тривожне.
Степан устав й в кутку, при образах,
Продовжив оповідь так тихо,як лиш можна:

"Вчителювали. Зразу я один-
Галина вчилась ще оці два роки .
Завели діток: донька, затим син,
І все було в них ніби добре, доки...
Враз не розпалась та система вмить,
Все рухнуло, пішло кудись в підпілля.
Одразу ціни знялись - не спинить,
Пропала мрія - темне безгрошів"я.
Я духом впав і зовсім якось зник,
Почав вже й потихеньку випивати.
Галинка ж працювала кожну мить
У школі, на базарах - все до хати,
Щоби дітей ростити, так, як всі,
Щоби вони нужди не відчували.
Крутилася, мов білка в колесі -
Діти росли і нами не стидались.

Ось вже й великі - а грошей нема,
Та захотіли в інститутах вчиться.
Галина десь розвідала сама
Й мені сказала: "Їдем за границю!"
Поїхали. Обоє, хоч і я
Не дуже так щоби хотів, напевне,
Та Галя настояла й не дарма.
Попали ми спочатку у Падерно,
(Це Португалія, якщо не знає хтось).
Робили на цегельному заводі,
Квартирку винаймали собі вдвох,
Та працювали й висилали гроші.
Але біда прийшла до нас й сюди -
Завод закрили, криза накотилась.
Я зовсім духом впав, запив з біди -
Галинка ж в Албуфері опинилась.
Вона десь влаштувалась у сім"ї,
Казала - доглядала там дитину,
А я поник, не слухав її ,ні!
Пустив життя на самотік невпинний -
Я пив і пив, все більше, все частіш,
Тинявся вечорами вулицями,
Знайшов там пиво недопите, там - пиріг.
І пив, мов худобина, до нестями.
Галина приїжджала в вихідні.
Спочатку плакала, просила зупинитись,
Та я, поганець, не послухав, ні!
Й вона забралась в Албуферу жити.
Якось там був і бачив її там -
Стояла в ЛІДЛі із тобою Галя=...

Степан замовк, Антоніо мовчав.
І тишина знов сутінки лякає.
За мить продовжив:

"Зрозумів тоді,
Що втратив я її, обідивсь.
Рішив: додому їду, до сім"ї,
До сина й дочки, батько ж, ніби.
Поїхав в Порто, місяць проробив,
Щось заробив, лиш на квиток і їжу,
І от приїхав. Що я пережив,
Коли побачив - серце ножі ріжуть!
Коли побачив, як діти живуть -
То зрозумів, що все життя на вітер.
Та краще би мені там так і буть,
Та пити й здохнуть десь у підворітні!
Дочка - путана, водить байстрюків,
Син - наркоман, обпоєний дурманом.
Хотів їм надавати тлумаків,
Та сам лише дістав по пиці п"яній.
Сусіди говорили, ніби десь
Із місяць тому, може трохи більше,
То приїжджала Галя, Боже весь!
Придумай сам, як можеш, щось страшніше!
О, як же вона побивалась тут,
Як плакала безсонними ночами,
Дітей просила - думала піймуть,
І голосила, бідна, до нестями.
Пять років ми закреслили з життя,
Щоби для них десь пристарать копійку -
А вони, бач, втопили почуття...
Що ви зробили? Романе! Софійко!
Та я - то я, не вартий добрих слів,
А ваша мати, як та риба славна,
Усе для вас! Себе загнала в гріб,
А вам і байдуже! Хіба то, діти, гарно?
Ні, ви не ті малята із ікри,
А ви піранії жорстокі і холодні!
Ви з"їли маму! Як же ви могли?
Як вам не стидно бути тут сьогодні?"


ІІ

Степан замовк... Надовго. Занімів,
Лиш біль у серці різав його груди.
Піднявсь Антоніо, ось голову підвів
І мовив португальською в нікуди.
Тоді замовк, поморщив враз чоло,
Й хоча погано, став по-українськи :

"Дочка у мене була... Що з того?
Тепер нема... І вже не буде більше...
Померла. Ось недавно поховав
Єдину втіху... А от зараз - Галя.
Для донечки її я відшукав,
Бо була хвора. О,моя Сузанна!
Вона з дитинства захворіла так,
Слабенька тілом, за життя хапалась.
Дружина не змогла знести ніяк-
Втекла десь, може з горя заховалась.
А я Сузанною лиш тільки жив,
Віддав себе всього роботі ревно.
Усе для неї - кращих лікарів
Зізвав додому, та, мабуть, даремно.
Галинку по об"яві я зустрів -
Потрібно було няню для дитини.
Зустрів, побачив й зразу зрозумів
Яке там серце б"ється всередині.
Вона Сузанні матірю була,
Цих кілька літ була як справжня мати.
Усе віддала, та навідь вона
Хворобу не змогла страшну здолати.
Вмирала доця в мене на руках
І в Галі, що душею з нею злилась.
А потім... Одинокість, втрати страх
Та ще і Галя десь раптово ділась.
За кілька літ, коли вона була,
Я звик до мови її чарівної,
Я вчив її, питав в Галі слова,
Щоби сказати їй важливе слово.
Бо полюбив її - таку живу,
Таку дбайливу, ніжну і сердечну,
Не розумів, що цим її я вб"ю,
Не знав, що їй це зовсім не доречно...

Вона прийшла, якась тривожна вся.
Великі очі аж від від сліз опухли,
Сказала: "В Україні була я",
Й заплакала так жалібно і тужно.
Я заспокоїти її хотів,
Не знаю нащо, притягнув до себе,
Поцілував. Вона підняла зір
І так тужливо мовила: "Не треба".
Та не послухав - волю дав рукам,
А Галя раптом вирвалась й побігла.
І більше вже не бачив її сам,
Хіба отут"...

- Сльоза по щоках збігла -

"На другий день поліція прийшла.
Питали вперто, заглядали в очі
Й від них я взнав. Ця вістка потрясла -
Галинка утопилась тої ночі.
Лиш написала "Людоньки, простіть"
Й на пристані засунула під камінь.
"У смерті лиш нікого не виніть.
Мене нема, бо жертва я піраній."
І от я перед вами.Так, це я
Штовхнув її в цю прірву, був останній..."

- Сказав,заплакав -

"А її нема...
І винні всі! Бо всі ми є піраньї!
Ми з"їли її волю, її плоть,
Не зупинились, як вона просила!
То хто ж ми є? Нехай розсудить Бог,
Той Бог, що Галя так його любила."

Замовк, прислухався.Там, біля стіни
Стояв Роман з Софійкою, ридали,
В кутку Степан упав під образи,
Хрестивсь, моливсь і плакав в тиші зали.
А он на катофельку, у труні
Лежала Галя - мати і дружина!
І з небуття, із вічності землі,
З надією плила до доньки й сина!

В кожної людини наступає період, коли вона починає задумуватись: чи правильно вона живе, що являє собою навколишній світ і яке призначення в ньому людини, як такої.




" Вірю, щоб зрозуміти"
Августин.




Насичене буденностями вкрай,
Засне у ліжку моє грішне тіло,
А що душа? У синій небокрай
На цілу ніч блукати полетіла.

Щоби до ранку облетіти світ,
Щоб побувати там, де сам не зможу,
Щоб позносити вістки "от" і "від"
І в файли поскладать на сайти мозку.

Прокинуся, процесори включу,
Може й не все (як завжди) розміркую:
Кого засуджу, а кого прощу,
Ну а кого (пробачте) й не почую.

Що принесе душа із вороття,
Що назбира в киплячому ефірі -
Вселенські тайни, нові відкриття
Про роль світил й злощасні чорні діри?

А може просто перекаже з вуст
Таких же душ, що будуть там блудити,
Слова, що їх сказав ще Златоуст:
"Хто ти такий, щоб братися судити?!"


Замість прологу.

Та все ж почну, хоч хто я є такий?
Душа вже наскладала файлів за ніч -
Я ж не суджу, а лиш шукаю в них
Пророцтво світу: "Здрастуй" чи "Добраніч".

Чи є п"ять правд в п"яти материках?
Чи є п"ять істин, і усі правдиві?
Чи є п"ять бід, чи п"ятикратний страх
Уже скував понівечене тіло?

Чи п"ять богів створили оцей світ?
Чи у п"ять вір нам вірити судилось?
Чи п"ять епох, що ввів палеоліт,
Нас так нічого з вами не навчили?

Та ні, творив нас лиш один Творець,
Одну дав правду і одну подобу,
І біль один від зранених сердець,
І сіль одну від заздрощів і злоби.

Одну дав Землю і один дав хліб,
Одне повітря й благодатну воду.
Одну дав долю і один дав світ,
І ненаситную людську утробу.

А то вже ми - ділились на роди,
На племена, держави, континенти,
І ідолів вознесли у боги,
Щоб оправдатись перед страхом смерті.

Хоча і вірим в первенство Творця -
Та і його всі різно називаєм,
І молимось з завзятістю жреця,
І грішимо, й від того помираєм.

Приносим в жертву цілі ми краї.
"Інакомислячими" звем цілі народи,
Палають очі, ніби в бугаїв,
Кривавою ненавистю жадоби.

І знову з піхов витягаєм меч,
В ім"я Отця (ми брешем!) ним хизуєм.
А то й знімаєм голови із плеч
І гнів Творця в безпам"ятстві не чуєм.

"Прости нас, Боже!" - молимось затим,
Але скажіть - хіба таке прощають?
І от планету наповняє дим,
Материки у водах потопають.

"Ти терпеливий, Господи, прости!" -
Ми на колінах просимо захистку
В ту саму мить, як плодимо гріхи,
Й в чужих гріхах проводимо зачистку.

Не Бог карає - ми самі себе ж!
Караємо невіглаством, безчинством,
Жорстокістю, гординею без меж,
І святу віру обертаєм в свинство!


Сотворення світу.

Для Бога час - поняття незначне,
Бо і його створив разом з Землею,
Й ніхто не знає скільки літ мине
Поки досягне людство апогею.

Мільйони років, може і міль"ярд
Творив Господь те первозданне лоно,
Як крашанку у візерунках барв,-
Нашу планету з пилу і фотонів.

Кожну пилинку серцем зігрівав,
Кожну піщинку в пальцях перемацав,
Тулив докупи весь матеріял,
Як зодчії при зведенні палаців.

Наперекір усяких теорем,
Осяяний тим полум"ям творіння,
Ваяння час нарік навіки - днем,
Час відпочинку - ніччю й сновидінням.

Зібрав всю сушу в шість материків,
А води - у чотири океани,
У лід скував маківки полюсів,
Екватором скрізь розсадив савани.

Створив світила на небеснім тлі,
Осяяв Землю і теплом, і світлом,
Посіяв квіти, трави запашні,
Вдихнув життя в них життєдайним вітром.

Ліпив звіряток різних і птахів,
Тварин і риб, і водних, і наземних,
Творив усе, як лиш Творець умів,
І розселяв усе в садах Едему.

Лише людину зразу не створив.
А дав Землі самій обрати царЯ,
І споглядав, хто дужчий з його див,
І хто господар, ну а хто - бездара.


Мільйон років до нашої ери.

Плодивсь в зелених джунглях хижий звір -
Печерні леви з тиграми снували,
Ділилися угіддями навпіл
Гігантозаврів лиш остерігались.

Птеродактилі небо стерегли,
В мочарах й ріках - ящурі й варани,
Великі стада антилоп паслись -
Буянило життя в степах савани.

А он й мисливці. Зграєю біжать,
І сіють жах над Одульвайськім плато,
Оброслі шерстю, палиці в руках.
І їх удар міцніший лева лапи.

Немов самі вояки Сатани,
Швидкі і дужі, чорні, низькорослі.
Тікає звір, неначе від чуми,
Ще більш додаючи мисливцям злості.

А зграя, розділившись, заганя
Котрогось з звірів в западню із криком,
Дубинами нещасних добива -
Влаштовує собі сніданок дикий.

Потужні скули скреготять об кость,
Каміння трощить черепи й кінцівки,
Рвуть пазурі тріпочучу ще плоть,
Шукають пащі крові живі цівки.

З печер і джунглів сотнею очей
Взирають звірі на тоту розправу -
І холод в них крадеться до грудей,
І ноги цепеніють в них від страху.

Ото і є - господарі саван,
Нещадні, спритні, злобні і жорстокі,
Обглодані кістки, як талісман,
Красуються на шиях і на боках.

Бенкет крові триває дотепер
І ми нераз стаємо тому свідком.
Невже інстинкт звіринний ще не вмер
І нових жертв очікує в задвірках?


Від австралопітеків до неандертальців.


Проходив час. Господь творив дива
І любувавсь нераз своїм творінням,
Було - часами тихо наблюдав,
Як за життя боролись сотворіння.

Печерний люд Землею панував,
Уже зробив із каменю сокиру -
Тримав в покорі жителів саван:
І мамонтів, і шаблезубих тигрів.

І навіть динозаври піддались
Могутньому і воєвничім плем"ю,
Лиш дивувались: "Де вони взялись,
На нашу голову ті вояки печерні?"

Ото Творець випробування шле -
І Землю застелив льодовиками.
Нехай, хто слабший - з холоду помре,
Щоб залишились кращі, "самі-самі".

Та дивина - печерний чорний люд
Одівся в шкури звірів й хазяйнує,
А динозаври, мамонти всі мруть,
Й масивні туші їх вже не рятують.

І втішився тому Господь без меж,
В одну із злив холодних і нестерпних
Зіслав вогонь в дарунок із небес -
Багаттям розігрів сирі пещери.

Взялись й самі викрешувать вогонь,
Калити в них великі довгі списи,
Що випущені з їх міцних долонь -
Як сама смерть, що у обличчя дише.

І воцарилось по усій Землі
Те войовниче плем"я пікантропів.
Угіддя їх аж плавали в крові
Земля здригалась від жорстоких кроків.

Коли вже звірів вибили ущент -
Почали один одного вбивати,
І їсти заживо. Творець побачив це
І вирішив вже більш не помогати.

Вони, чи їх нащадки, дотепер
Блукають світом в пошуках поживи,
Розводять війни, сіють світом смерть,
І стали ворогами для людини.

Сотворення людини.

Підбив Творець всі мінуси й плюси
Й засів творити щонайбільше чудо,
Піддав аналізу усі свої труди,
Придумав ймення й записав, як - люди!

Засів надовго, бо для нас то - час,
Для Бога то була лиш мить творіння,
Зібрав все краще, щоб вживити в нас,
Усі знання, й своє благословіння.

Вселив любов, і вірність, і добро,
Ще домішав могутність, честь і віру,
Щоби могли боротися зі злом,
І мову дав, щоб не ревли як звірі.

А потім став ліпити вже тіла:
Щоби були у всім на Нього схожі,
Щоб лише в праці гнулася спина
Землі на благо, а не в рабській позі.

Вкладав в нас душу, в кожен м"яз і нерв,
Кожну клітинку провіряв ретельно,
Та Божа досконалість дотепер
Загадкою лишається для вчених.

Створив Господь спочатку мужську плоть,
А потім, щоб не втратить того коду
З ребра зваяв ще й пращурку жінок -
Обом надав їм Божої подоби.

Не вірте, що походимо від мавп,
Бо та неправда просто убиває.
Чому ж за п"ять мільйонів літ і дат
Ті мавпи дотепер людьми не стали?

Чи хоч би слово вивчили вони?
Чи стали розумніші, чи більш гарні?
Ні! Мавпами рожденні - не людьми,
І в тім їм не поможе навіть Дарвін.

Але й такі петляють поміж нас,
Хто вірить в те, чого не оправдати,
Плює на Віру і на Божий Глас,
І ім"я їм одне буде - примати!

Гріхопадіння.

Ото зліпив Господь тоді людей,
Дав імена Адаму Він і Єві,
Та й закінчився Шостий Божий День,
Що дав початок людству, новій ері.

А Сам пішов спочити від трудів,
Лиш наказав їм берегтись спокуси,
А відпочине і навчить їх слів,
Добра і правди, укріпить у дусі.

Літами щедро пару дарував
І відпустив гуляти по Едему,
І ще раз твердо їх попереджав:
"Зак не навчу - ніякого інтиму!"

Та пращурі ослухались, дурні,
Зірвали плід із дерева любові
І любощам піддались, як кролі,
Забувши заборону в Божім слові.

Побачив те розгніваний Отець:
"То ви вже всі тут розуми поїли?
А забирайтесь з мого дому, геть!
Коли повчитись сперш не захотіли!"

Отак у нас в крові то дотепер -
Не встигнувши ще розуму набратись,
Як роззявляєм рота на таке,
На що нам і даремне сподіватись.

Не розумієм, що всьому - свій час,
Щоб не грішить - то треба спершу знати,
Як попеклися предки ще до нас,
Щоб їх гріхів уже не повторяти!

Спокута первородного гріха.

І розповзлися люди по світах,
Так й не пізнавши Божої науки,
По самі вуха в"язли у гріхах
І помирали у жахливих муках.

Як неукам та вирватись з оков
Своїх гріхів - жадоби, любодійства?
З неандертальцем розмішали кров,
Взяли за зброю: лють,ненависть, вбивства.

Не слухали підказок від Творця,
Самі богами вирішили стати
І зводить вежу стали в небеса
В Месопотамі Тигра і Євфрата.

Ще більше тим розгнівався Отець:
"Оце отак мені віддячать діти?"
Розкидав по планеті, як овець
І різномов"ям змусив говорити.

"Допоки не осягнете знання,
Не навчитесь як керувать собою -
Буде висіти сеє прокляття
У кожного із вас над головою!"

То й пожинаєм ослуху плоди
І ділим Землю на дрібні шматини,
Ненависті - хоч гребленьки гати,
Немає звіра гірше за людину!

А уся сіль у першому гріху,
У тім роспутстві, що його вчинили,
Бо десь бурлить в крові печерний дух
Неандертальця, з ким ми поріднились.

Звірина суть під шкірою богів -
Такі ми є, такі ще довго будем,
Допоки не очистимось зовсім,
Не звільнимось від чорноти облуди!

Не насторожив нас земний потоп,
Та й Боже милосердя не повчило,
А в мудрості, що ще писав Езоп,
Нам розібратись не хватило сили.

Отак й живемо шість тисячоліть
Та ділим світ на чорне і на біле,
Що він вже сам від того нам двоїть
На друзів, й ворогів закостенілих.

Дві різних крові, як два полюси,
Пульсують по артеріях й судинах,
Одна - добра, і правди, і краси,
Брехні і зла - та друга половина.

Одною половиною грішим,
А оправдання в другої шукаєм,
Одною половиною летим,
А друга у багнюку нас штовхає.

Одна розп"яла на хресті Христа,
А друга воскресіння вже чекає,
Одна в молитві схрещує уста,
А друга звабу в храмі роздягає.

Та є такі, в яких одна з кровей
Давно вже другу половину з"їла
І кливаками скалиться смертей
Жахливе відзеркалля - паща звіра!

То ми тварини, люди, чи боги?
Царі життя чи сірії пахолки,
Що чистоту людську не вберегли,
Чи безіменне плем"я полукровків?

Шукаємо у мавпах людських рис,
Побійтесь краще того зову крові!
Зламаймо об коліно вієн спис
І вмиємо ненависть у любові.

І обернімось щиро до Творця,
Вчитаємось у Заповіді Божі,
Святую Віру впустимо в серця
Й Господь простить, бо Він - Отець! Він зможе.

Спроба у сонетах відтворити історію України від Київської Русі до теперешніх часів.





1

Моя далека земле - Україно!
Шукаючи едемський сад в світах,
Зберіг у серці кетяги калини
І запах сіна на твоїх лугах.

Збиваючи до крові босі ноги,
Я обтоптав усі земні пороги,
Шукав спочинку у заморській млі.

Я світ обмацав голими руками,
В нову епоху закладав я камінь,
Та не на рідній - на чужій землі.

Прости мене, моя набожна мати,
За ті скитання. То - не зрада, ні!
Тобою марив, і жорстоку плату
Плачу літами туги в чужині.


2

Красива, рідна, щедра і багата,
Засмучена роздорищем незгод,
Синів чекаєш, що в батьківську хату
Злетяться із заморських дальніх вод.

Ти наче світло у кінці тунелю,
Живу тобою, путь у мріях стелю,
Піднятись прагну, як веснянний птах.

Не можу дочекатися світання
І лиш одне до Господа прохання -
Післати силу, там, у небесах.

Та чом журба так огортає очі,
Чом серце так тривогою тремтить?
Немов би хижий звір в задвірках хоче
Нас із тобою, нене, розлучить.

3

Злечу у небо щоби птахом стати
І в сиву вічність звідти заглядать,
Згадати і Трипілля, і сарматів,
І гордих скіфів, що в курганах сплять.

Щоби побачить і Аскольда з Діром,
І першу зраду, коли їх в могилу
Олегів меч відправив за Христа.

Княгиню Ольгу ( у хресті - Олену),
Прийнявшу християнство в Констянтина,
Яка сама для нас тепер свята.

Щоб вгледіти апостола Андрія,
Климента з Фівом, поки ще живих,
Володимира, що Христову віру
Підняв на златоверхі береги.

4

Великий княже! Святославів сину,
Узявши Корсунь, тризуб посвятив,
Скупав в Дніпрі язичну Україну
І святу віру русам прищепив.

Святителю Русі, святий і правий!
Твій тризуб став емблемою держави
І смертним вироком нащадкам на віки.

Ти ще не знав, що віру вдягнуть в крицю
Звезуть в чужу північную столицю,
А праведників аж на Соловки.

Не знав тоді, що не одне століття,
Твоїм щитом прикривши хижу суть,
Твою Вкраїну уберуть в лахміття
І, крізь роки, на страту поведуть.


5

Не знав ти, княже, що твою корону
Будуть вдівать на голову царі
І руські землі від Сяну до Дону
Кремсати й роздавати у дари.

Не знав, Великий, що і руське ймення
Теж вивезуть, як дороге знамення
Твоєї слави тих старих часів.

А твій народ обдертий, голий, босий,
Назвуть паскудним словом - малороси
Й на цїй землі обернуть в кріпаків.

Промов хоч слово, благородний Воє,
І схамени нащадків, що мов в сні
Мовчазно споглядають як героїв
Знов розпинать на твоїй землі!

6

Із висоти пташинного польоту
Я бачу Альту біля Трубежу
І раті русів, кінні і піхота
Зійшлись в бою на воднім рубежу.

І кров кругом. О, Мудрий Ярославе!
Невже ціною владної булави
Є смерть братів? Cкажи мені - чому?

Не простоїть надовго та держава,
Що міць свою на крові замішала
І братовбивчу виграла війну.

Отак і сталось - від гріха не вмились,
Була держава й розчинилась в млі,
І на двори, на княжі поділилась
По твоїй смерті, князю...і вині!

7

Лечу. Он річка Калка піді мною
У крові княжій вся почервоніла
І Субедей дорізує героїв,
Що їх монгольські стріли не убили.

Перехвалившись, сильні воєводи
В важку хвилину не дійшли до згоди
Й своєю кров"ю окропили крицю.

А вже степами мчить орда Батия,
Лядські Ворота оголяють Київ...
І ніч, і смерть охоплює столицю.

Відважні князі, воїни- Мстислави!
Для воїна - то мало просто вмерти!
Ви схоронили в полі руську славу
І Русь святу віддали в руки смерті!

8

Та не померла, нене, не погасла -
Підняв знамено з Галича Данило
І нова рать з священним руським гаслом
Монголам шлях уже загородила.

Тіка Куремса із земель вкраїнських,
Святкує Луцьк і Новоград-Волинський,
Бо возродилась наша ратня сила.

І Русь - Волинсько-Галицька держава
Собі вернула бувшу міць і славу
Й на храмах радо дзвони задзвонили.

Засновник Холму, Кременця і Львова,
Великий княже і королю Русі
Не дав втопить ти добре руське слово
В ординських криках. І я цим горджуся!

9

Горджуся, що не вмерла Україна
В важкі роки монгольської навали,
Не примирилась, впавши на коліна,
Хоч й падала - уперто піднімалась.

Її тягнули всі у різні боки,
Смоктали, мов з берізки, з неї соки.
А вона буйним цвітом оживала!

Не загубилась у Литовськім царстві,
А в вишитім по-староруськи вбранстві
Свою сторінку про життя писала.

Рвали їй жили турки і татари,
Поляки розпинали й московити,
І яничарські зграї, ніби хмари,
Кремсали її тіло недобите.

10

Та дух Русі, великого народу
Блукав просторами моєї України,
Дух вільності, дух правди і свободи -
І оживали стоптані руїни.

І піднімались порвані знамена,
Як у Карпатах, так в Дніпра долинах
Та возставали лицарі країни.

І знову дзвони били десь на сполох,
Знов затремтів зарозумілий ворог -
То возрождалась ненька Україна!

Дніпро-Славутич умивав їй рани,
Вітри свободи обдували груди...
Валилися імперії- тирани,
А Русь Свята була, і є, і буде!!!

11

Кістьми жорстокі битви землю вкрили,
Глибокі води розмішались з кров"ю,
Високі кручі виросли в могили,
Дніпра пороги пили кров героїв.

Так припадали спраглими устами,
Що оживав німий одвіку камінь,
Щоб заспівать пісні козацькі волі.

Дніпром пробігся вітер в очеретах,
Зібрав дух предків, вдув його в мушкети,
Закликав в бій, щоби збороть недолю.

Воскресла віра, знялась на корогви,
В похід за правду кличуть барабани.
Шаблі підняті вгору, наче дуги,
Пророчать славу Січі і Гетьманам!

12

Лечу і бачу канівського Байду,
Що на порогах звів фортецю Січі,
Загородив дорогу кримським зайдам
І туркам подивився прямо в вічі.

Он Конашевич з козаками в морі
Своїх братів рятує із неволі -
І затремтіли неприступні форти.

Стамбул і Трапезунд, Синоп, і Кафа
Вклонилися героям одним махом -
Й померкло сонце на знаменах Порти.

Здригнулася Москва біля Арбату,
Осьманске військо впало під Хотином,
І загриміли вдячністю гармати -
Європа салютує Україні!

13

Річ Посполиту успіхи збісили.
Великий Хміль звернувся до народу -
Піднялася безсмертна руська сила,
Й пізнала шляхта грізні Жовті Води.

Пізнала вона Корсунь і Пилявці,
Завмер і Львів уже в козацькій хватці,
І зустрічав героїв древній Київ.

До Зборова ще слава та не меркла,
А потім...Берестечко, Біла Церква -
Туман невдач лише Батіг розвиднів.

Було багато перемог і слави,
Та переможне те козацьке гасло
На теренах Гетьманської держави,
Як льох, навік затьмарив Переяслав!

14

І не твоя у тому тут провина,
Великий Гетьмане, вершителю свободи,
І не Юрка (твого і Ганни сина),
І не вина вкраїнського народу.

А то наш хрест, і то наша Голгофа,
Родючі землі, зіслані нам Богом, -
На них багато дуже є охочих!

І роздирають завше без упину
Історію і тіло України,
А нам кайдани й злидні лиш пророчать.

Бо для імперій - ніби мило в очі,
Коли козак і газда є, і воїн,
А коли він й державу власну хоче -
То й розірвать за це вони готові!

15

Для всіх імперій гаслом є покора,
Народовладдя суперечить суті.
От ти шукав, Богдане, десь опору,
Але знайшов лише нове хомуття.

Ти помилку побачив, та запізно,
Коли царизм лещатами залізно
Вже пожирав твої здобутки волі.

Через Руїну ще будуть герої -
Іще Мазепа візьметься за зброю...
Та все те обернеться хіба слізьми.

І знову на полях холодні трупи,
І кров тече в старий Дніпро струмками.
Чужі порядки, спалені халупи,
І від Січі лишивсь горілий камінь.

16

Твоїх гетьманів, ненько-Україно,
Обіллють брудом і згноять в темницях,
А козаки, ніби якусь повину,
Імперську стануть зводити столицю.

І вже чужії землі в наших костях,
І знову ставим свічку ми на прощу,
Та не ховаєм волелюбну крицю.

Ще озоветься вільний дух козачий,
І коліївський він, і гайдамачий,
Й злетить увись Шевченка слово-птиця.

Імперії-тирани в злісній змові
Накинуться на тебе, земле рідна,
І пошматують, розірвуть надвоє,
Та закріпачать на століття бідну.

17

А перед тим порвуть на клапті Віру -
Поділять мій народ на дві частини,
Мету сплюндрують короля Данила
Про об"єднання віри в Україні.

Противник Флорентійської угоди
Розкольницею бувши вже відроду,
Тут першу скрипку грала Московія.

Загарбавши всі храми златоверхі,
Із Києва вкраде святиню - церкву,
І закує в кайдани руську мрію.

Століттями буде вона знущатись,
Щоб знищити навіки нашу мову,
Лише в гонимій церкві уніатів
Лунатиме вкраїнське Боже Слово.

18


Та і того здалося їм замало,
Цар замахнувся володіти світом -
Історію Русі у нас украли,
І стали русскими одразу московити.

І вивезли усі наші святині,
Могили предків не закриті й нині,
А їхня збруя на чужих полицях.

І перезвали нас, і обсміяли,
Хто сперечавсь - того закатували
Чи заживо згноїли у темницях.

Та дух землі не закопать, не вбити,
Бо у крові блукає він по генах.
Не знищила ні Річ нас Посполита,
Ані царі, та вже й ніхто напевне!

19

І Кобзаря безсмертне віще слово
Буде лунати, як Дніпро ревучий,
Буде будити скинути окови
І об"єднатись на Дніпрових кручах.

Його рядки святого "Заповіту"
Будуть батьки читати своїм дітям
І вірить в перемогу неминучу.

Будуть нові з"являтися герої,
Сибіри торувати під конвоєм,
Та жити духом волі невмиручим.

Із підземелля царських казематів
На волю буде рватись без упину
Крізь заборону і залізні грати
Священна назва - мати Україна!

20

Століття знемагала у неволі
Роздерта, безіменна, розіп"ята
І плакала піснями туги й болю,
Своїх синів віддавши у солдати.

Чужим імперіям, що пожирали ласо,
Вони були лише гарматним м"ясом
У вирішальнім світовім двобої.

Страждальна земле, неутішна мати,
Ридала, коли брат ішов на брата,
Гіркою материнською сльозою.

І розбудила та сльоза героїв,
Не винесли Вітчизни вони муки -
Безсмертна юність узялась за зброю.
Повіяло одвічним духом Злуки!

21

То дух Русі збудився У могилах,
Піднявся в небо, прокотивсь містами,
Затріпотів над Києвом щосили
Блакиттю неба й жита колосками.

Дістав з Дніпра, ополоскав у водах,
Узяв на прапор герб свого народу -
Священний тризуб від Володимира!

І розступились вікові руїни
Перед новим обличчям України,
І ожили клейноди на мундирах.

Та нове лихо край не полишає -
Знаходячись в самім пупку Європи,
Його свобода знов комусь мішає,
І знову в землю врізались окопи.

22

Зібравши кров на бойові знамена,
Сховавши в них оманливі ідеї,
Під більшовицькі лозунги шалено
Народжувалась гірша із імперій.

Спиналася з брехні, обману, болю,
Та, що вкраде в мого народу долю,
Буде знушатись знов десятиліття.

З тюрми народів стане їхнім катом,
Возненавидить ворога і брата,
І лицемірство оберне в страхіття.

Озброївшись зловіщим атеїзмом,
Одягне митрополію в погони,
Щоб протиставить привид комунізму
Священній вірі і народній волі.

23

Вона посуне, як орда Батия,
Обманом візьме Харків і Полтаву,
Червоним змієм поповзе на Київ,
Щоб полонити молоду державу.

Супроти грізних армій Муравйова -
Студентський курінь чотами героїв
Повстав у битві в легендарних Крутах.

Безвуса юність проти монстрів вієн,
Твоя краса, Вкраїно, і надія,
Рубала свіжовиплетені пута.

І гинула в нерівному двобої,
І гімном твою славу оспівала,
Закривши шлях до Києва собою,
На гору, до Аскольда перебралась.

24

Ще встигли об"єднатись землі рідні
І стати Україною по праву,
На сторінках історії щоб гідно
Поставити свій підпис як держави.

Ще лопотіли бойові знамена,
Ще йшла війна на західних теренах,
А в Брест-Литовську готувалась змова.

Ти ще боролась, нескоренна мати,
Як вже за мир представники Антанти,
Платили, як грошем, тобою знову.

І стала, бідна, між двома світами,
Розділена границею надвоє,
Вмивати рани ріками, струмками
Й народжувать майбутнього героїв!

25

Ох, й познущались над тобою, нене,
За те, що вільною хотіла стати!
За всі роки, за всі віки напевне
Сторінки гіршої уже не відшукати.

З звіринною ненавистю і злістю
Тебе морили, не дававши їсти,
Тебе - одвічну годувальницю народів!

Машина більшовицького терору
Смітила смертю на твоїх просторах
І нищила зачатки вільних сходів.

А лише згадка про твій герб і прапор
Була сама вже "ворогом народу"
І гнала вільнодумців по етапах,
Або стріляла в камерах холодних.

26

Знущаючись щораз над Словом Божим,
Ідею "рівності" узявши на багнети,
Ти обернула в прокрустове ложе
Шосту частину цілої планети.

Ти одурманила отрутою обману
Народи цілі і плекала в планах
Запанувати над всім білим світом.

Союзнице фашистської держави,
Чий меч в Казані й Липецьку кувала,
Будь проклята однині і довіку!

Імперіє радянського терору,
Загарбнице в одежі херувима,
Ти, сіявша лиш смерть кругом і горе,
Війну принесла знов на Україну.

27

І два кати із псевдами злодіїв
Накинулись, мов коршуни, на Польщу,
Не помирившись розв"язали бійню,
Якої світ іще не бачив скорше.

А ти між ними, нене, розіп"ята
Чинила опір як могла завзято,
Піднявши прапор у старому Львові.

Одна у полі правди і свободи
Ти боронила честь свого народу
І воскресала в вигуках героїв.

А проти тебе літаки і танки,
Есесівці, полки енкаведистів,
Грабіжники в одежі партизанській
І банди із манерами садистів.

28

Побачив тоді світ з двох зол найгірше
І допоміг гуртом фашизм здолати,
Але тобі не стало, нене, ліпше,
Бо і той "кращий" був для тебе катом.

І знову біль, тривога і страждання,
Що найгидкіші в світі злодіяння
Приписують за поклик твій до волі.

Стравили у бою із братом брата,
Ридає знову безутішна мати
Від передсмертних вигуків героїв.

Закінчившись для всіх у сорок п"ятім,
Війна лишила попіл і руїни,
Лиш ти не перестала воювати
Воістину безсмертна, Україно!

29

Ти, переживша ту злощасну "Віслу"
(Насильне переселення народу),
Меч, як Дамокл, побачила навислий
Над твоїм духом правди і свободи.

Попавши (вже цілою) звіру в лапи, -
Твоїх бійців погнали по етапу,
А решту одурманили навіки.

І знов катівні цепеніють в криках,
Народ же безіменний і безликий
Годує злу імперію-каліку.

Що неспроможні люди - Бог звершає,
І вже тиран прощаєтся зі світом,
Але дурман країною блукає
І його ядом отруїлись діти.

30

З маленьких літ цілії покоління
Росли двійною міркою моралі.
Гасла "За мир!" будили нові війни -
Холодні, непотрібні і тривалі.

Повні абсурду утопічні плани,
Заїзди-з"їзди, сповнені обману,
Однопартійні лави "переможців".

Незрозумілі лиш над ким і в чому,
Штучні рекорди з цифрами до втоми -
Героїв час і час орденоносців.

В цім павутинні спільної облуди
Дух не змовкав - готовився до злету,
Кричав до болю у тюремних грудях
Устами політв"язнів і поетів.

31

Кричав в лице номенклатури клану,
Крушив брехню і закликав до волі
Із цинку домовин Афганістану,
З клінічних ліжок зранених героїв.

Звав розбудитись від дурману-зілля,
Протерти очі й глянуть на довкілля,
І повернутись до святої віри.

На фоні звершень світової слави
Ще розглядались контури держави
У дефіцитних чергах буднів сірих.

Обман плодив радянські "коза ностри",
В державних касах поселився злодій -
У відповідь жорстоким грізним монстром
Над Прип"яттю затьмарив світ Чорнобиль!

32

Чорне знамення краху всіх ілюзій,
Довічна рана твоя, Україно -
Смертельний атом по усій окрузі
На зони смерті поділив країну.

І враз заговорили-зашуміли
Ті, хто раніше й пискнути не сміли -
Імперія тріщала і ламалась.

У схлипах слюнь, або "перебудові"
Скидала Польща "дружнії" окови -
Від привиду Європа вивільнялась.

Прибалтам передали естафету -
І сім десятків літ ніби не було...
Вожді народів (в бронзі, і з портретів)
Повільно, неохоче йшли в минуле.

33

І знов здіймалось ввись твоє знамено,
Будила з сну "Червоная калина" -
У вишивках й святкових гобеленах
На подіум народів йшла Вкраїна!

Великий дух великої держави
В серцях людських ожив знову по праву,
І впали віковічнії кайдани.

Від Львова і до Києва за руки
Взялася, ненько, освятивши Злуку,
Заговорила збуджено Майданом.

Святая земле, рідна моя мати,
Обпалена вогнем смертельним пекла,
Ти перша в світі засудила атом
Й закликала усіх, поки не смеркло!

34

Ти стала перша у колону маршу
За мир у світі, й ждуть уже від тебе
Щоби умилась від остатку фальші
І стала чиста, мов блакитне небо.

Чекають коли золотоколосся
Вплетеш у свіжовимите волосся
В дніпрових водах від дурману-бруду.

І весь народ умиється з тобою,
З двох берегів, свяченою водою,
І світла віра переповнить груди.

І дух землі вкраїнського народу
В серцях розплавить протиріччя грати,
Дух Єдності, Дух Правди, Дух Свободи,
І упізнає брат нарешті брата!

35

Обнімуться брати, як в морі ріки,
Піднімуться, як велети, над світом -
Шахтар і вчитель, хлібороб і лікар,
Усі твої, Вкраїно-ненько, діти!

Русини, галичани, подоляни,
Гуцули, бойки, лемки, волиняни,
Поліщуки, литвини й слободжани!

Всі, що живуть під українським дахом
Крим і Карпати, Південь, Схід і Захід -
В однім пориві обіймуться разом!

І я лечу на теє покаяння,
Я вже сідаю на дніпрові води
Разом з братами по крилу, з заслання,
Як невід"ємна часточка народу!