ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2025.12.18 00:08
Нещодавно снився дивний сон,
ніби в мене вдома на подвір'ї,
під старий, гаркавий патефон,
Гусаків товчуть чубаті Півні.
Заєць з вовком п'ють на брудершафт,
грають в доміно з Кролями Свині.
Напідпитку Місячний ландшафт
зачепився за тумани сині.

М Менянин
2025.12.17 23:48
Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.

Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі

Іван Потьомкін
2025.12.17 20:15
У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,

С М
2025.12.17 16:51
Кришталеві
Води огортають все у синь
Прохолодну

Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день

Тетяна Левицька
2025.12.17 14:01
Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.

Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім

Борис Костиря
2025.12.17 12:49
Ніхто не йде до цієї
Богом забутої вулиці
у глибокій провінції.
Вона занесена листям,
пилом і снігами.
Вулиця міліє, як ріка
під час посухи.
Молодь виїжджає

Юрко Бужанин
2025.12.17 10:51
Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати

Кока Черкаський
2025.12.17 00:04
Привіт! Мене звати Портос. Можете сміятися, я вже звик. Можете також задавати дурнуваті запитання на кшталт «А чому не Араміс чи Дартаньян», гадаєте ви перші? Таких персонажів із таким «тонким» почуттям гумору я за свої тридцять з гаком років зустр

Борис Костиря
2025.12.16 17:55
Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,

Сергій Губерначук
2025.12.16 13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові

Юлія Щербатюк
2025.12.16 13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.

Юрко Бужанин
2025.12.16 12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,

Артур Курдіновський
2025.12.16 12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.

Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,

Олександр Сушко
2025.12.16 10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.

МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги

Тетяна Левицька
2025.12.16 09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.

Віктор Кучерук
2025.12.16 06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Павло Інкаєв
2025.11.29

Пекун Олексій
2025.04.24

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Артур Курдіновський
2023.12.07

Зоя Бідило
2023.02.18

Тетяна Танета
2022.12.19

Софія Цимбалиста
2022.11.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Федчишин (1958) / Поеми

 Витоки життя
В кожної людини наступає період, коли вона починає задумуватись: чи правильно вона живе, що являє собою навколишній світ і яке призначення в ньому людини, як такої.




" Вірю, щоб зрозуміти"
Августин.




Насичене буденностями вкрай,
Засне у ліжку моє грішне тіло,
А що душа? У синій небокрай
На цілу ніч блукати полетіла.

Щоби до ранку облетіти світ,
Щоб побувати там, де сам не зможу,
Щоб позносити вістки "от" і "від"
І в файли поскладать на сайти мозку.

Прокинуся, процесори включу,
Може й не все (як завжди) розміркую:
Кого засуджу, а кого прощу,
Ну а кого (пробачте) й не почую.

Що принесе душа із вороття,
Що назбира в киплячому ефірі -
Вселенські тайни, нові відкриття
Про роль світил й злощасні чорні діри?

А може просто перекаже з вуст
Таких же душ, що будуть там блудити,
Слова, що їх сказав ще Златоуст:
"Хто ти такий, щоб братися судити?!"


Замість прологу.

Та все ж почну, хоч хто я є такий?
Душа вже наскладала файлів за ніч -
Я ж не суджу, а лиш шукаю в них
Пророцтво світу: "Здрастуй" чи "Добраніч".

Чи є п"ять правд в п"яти материках?
Чи є п"ять істин, і усі правдиві?
Чи є п"ять бід, чи п"ятикратний страх
Уже скував понівечене тіло?

Чи п"ять богів створили оцей світ?
Чи у п"ять вір нам вірити судилось?
Чи п"ять епох, що ввів палеоліт,
Нас так нічого з вами не навчили?

Та ні, творив нас лиш один Творець,
Одну дав правду і одну подобу,
І біль один від зранених сердець,
І сіль одну від заздрощів і злоби.

Одну дав Землю і один дав хліб,
Одне повітря й благодатну воду.
Одну дав долю і один дав світ,
І ненаситную людську утробу.

А то вже ми - ділились на роди,
На племена, держави, континенти,
І ідолів вознесли у боги,
Щоб оправдатись перед страхом смерті.

Хоча і вірим в первенство Творця -
Та і його всі різно називаєм,
І молимось з завзятістю жреця,
І грішимо, й від того помираєм.

Приносим в жертву цілі ми краї.
"Інакомислячими" звем цілі народи,
Палають очі, ніби в бугаїв,
Кривавою ненавистю жадоби.

І знову з піхов витягаєм меч,
В ім"я Отця (ми брешем!) ним хизуєм.
А то й знімаєм голови із плеч
І гнів Творця в безпам"ятстві не чуєм.

"Прости нас, Боже!" - молимось затим,
Але скажіть - хіба таке прощають?
І от планету наповняє дим,
Материки у водах потопають.

"Ти терпеливий, Господи, прости!" -
Ми на колінах просимо захистку
В ту саму мить, як плодимо гріхи,
Й в чужих гріхах проводимо зачистку.

Не Бог карає - ми самі себе ж!
Караємо невіглаством, безчинством,
Жорстокістю, гординею без меж,
І святу віру обертаєм в свинство!


Сотворення світу.

Для Бога час - поняття незначне,
Бо і його створив разом з Землею,
Й ніхто не знає скільки літ мине
Поки досягне людство апогею.

Мільйони років, може і міль"ярд
Творив Господь те первозданне лоно,
Як крашанку у візерунках барв,-
Нашу планету з пилу і фотонів.

Кожну пилинку серцем зігрівав,
Кожну піщинку в пальцях перемацав,
Тулив докупи весь матеріял,
Як зодчії при зведенні палаців.

Наперекір усяких теорем,
Осяяний тим полум"ям творіння,
Ваяння час нарік навіки - днем,
Час відпочинку - ніччю й сновидінням.

Зібрав всю сушу в шість материків,
А води - у чотири океани,
У лід скував маківки полюсів,
Екватором скрізь розсадив савани.

Створив світила на небеснім тлі,
Осяяв Землю і теплом, і світлом,
Посіяв квіти, трави запашні,
Вдихнув життя в них життєдайним вітром.

Ліпив звіряток різних і птахів,
Тварин і риб, і водних, і наземних,
Творив усе, як лиш Творець умів,
І розселяв усе в садах Едему.

Лише людину зразу не створив.
А дав Землі самій обрати царЯ,
І споглядав, хто дужчий з його див,
І хто господар, ну а хто - бездара.


Мільйон років до нашої ери.

Плодивсь в зелених джунглях хижий звір -
Печерні леви з тиграми снували,
Ділилися угіддями навпіл
Гігантозаврів лиш остерігались.

Птеродактилі небо стерегли,
В мочарах й ріках - ящурі й варани,
Великі стада антилоп паслись -
Буянило життя в степах савани.

А он й мисливці. Зграєю біжать,
І сіють жах над Одульвайськім плато,
Оброслі шерстю, палиці в руках.
І їх удар міцніший лева лапи.

Немов самі вояки Сатани,
Швидкі і дужі, чорні, низькорослі.
Тікає звір, неначе від чуми,
Ще більш додаючи мисливцям злості.

А зграя, розділившись, заганя
Котрогось з звірів в западню із криком,
Дубинами нещасних добива -
Влаштовує собі сніданок дикий.

Потужні скули скреготять об кость,
Каміння трощить черепи й кінцівки,
Рвуть пазурі тріпочучу ще плоть,
Шукають пащі крові живі цівки.

З печер і джунглів сотнею очей
Взирають звірі на тоту розправу -
І холод в них крадеться до грудей,
І ноги цепеніють в них від страху.

Ото і є - господарі саван,
Нещадні, спритні, злобні і жорстокі,
Обглодані кістки, як талісман,
Красуються на шиях і на боках.

Бенкет крові триває дотепер
І ми нераз стаємо тому свідком.
Невже інстинкт звіринний ще не вмер
І нових жертв очікує в задвірках?


Від австралопітеків до неандертальців.


Проходив час. Господь творив дива
І любувавсь нераз своїм творінням,
Було - часами тихо наблюдав,
Як за життя боролись сотворіння.

Печерний люд Землею панував,
Уже зробив із каменю сокиру -
Тримав в покорі жителів саван:
І мамонтів, і шаблезубих тигрів.

І навіть динозаври піддались
Могутньому і воєвничім плем"ю,
Лиш дивувались: "Де вони взялись,
На нашу голову ті вояки печерні?"

Ото Творець випробування шле -
І Землю застелив льодовиками.
Нехай, хто слабший - з холоду помре,
Щоб залишились кращі, "самі-самі".

Та дивина - печерний чорний люд
Одівся в шкури звірів й хазяйнує,
А динозаври, мамонти всі мруть,
Й масивні туші їх вже не рятують.

І втішився тому Господь без меж,
В одну із злив холодних і нестерпних
Зіслав вогонь в дарунок із небес -
Багаттям розігрів сирі пещери.

Взялись й самі викрешувать вогонь,
Калити в них великі довгі списи,
Що випущені з їх міцних долонь -
Як сама смерть, що у обличчя дише.

І воцарилось по усій Землі
Те войовниче плем"я пікантропів.
Угіддя їх аж плавали в крові
Земля здригалась від жорстоких кроків.

Коли вже звірів вибили ущент -
Почали один одного вбивати,
І їсти заживо. Творець побачив це
І вирішив вже більш не помогати.

Вони, чи їх нащадки, дотепер
Блукають світом в пошуках поживи,
Розводять війни, сіють світом смерть,
І стали ворогами для людини.

Сотворення людини.

Підбив Творець всі мінуси й плюси
Й засів творити щонайбільше чудо,
Піддав аналізу усі свої труди,
Придумав ймення й записав, як - люди!

Засів надовго, бо для нас то - час,
Для Бога то була лиш мить творіння,
Зібрав все краще, щоб вживити в нас,
Усі знання, й своє благословіння.

Вселив любов, і вірність, і добро,
Ще домішав могутність, честь і віру,
Щоби могли боротися зі злом,
І мову дав, щоб не ревли як звірі.

А потім став ліпити вже тіла:
Щоби були у всім на Нього схожі,
Щоб лише в праці гнулася спина
Землі на благо, а не в рабській позі.

Вкладав в нас душу, в кожен м"яз і нерв,
Кожну клітинку провіряв ретельно,
Та Божа досконалість дотепер
Загадкою лишається для вчених.

Створив Господь спочатку мужську плоть,
А потім, щоб не втратить того коду
З ребра зваяв ще й пращурку жінок -
Обом надав їм Божої подоби.

Не вірте, що походимо від мавп,
Бо та неправда просто убиває.
Чому ж за п"ять мільйонів літ і дат
Ті мавпи дотепер людьми не стали?

Чи хоч би слово вивчили вони?
Чи стали розумніші, чи більш гарні?
Ні! Мавпами рожденні - не людьми,
І в тім їм не поможе навіть Дарвін.

Але й такі петляють поміж нас,
Хто вірить в те, чого не оправдати,
Плює на Віру і на Божий Глас,
І ім"я їм одне буде - примати!

Гріхопадіння.

Ото зліпив Господь тоді людей,
Дав імена Адаму Він і Єві,
Та й закінчився Шостий Божий День,
Що дав початок людству, новій ері.

А Сам пішов спочити від трудів,
Лиш наказав їм берегтись спокуси,
А відпочине і навчить їх слів,
Добра і правди, укріпить у дусі.

Літами щедро пару дарував
І відпустив гуляти по Едему,
І ще раз твердо їх попереджав:
"Зак не навчу - ніякого інтиму!"

Та пращурі ослухались, дурні,
Зірвали плід із дерева любові
І любощам піддались, як кролі,
Забувши заборону в Божім слові.

Побачив те розгніваний Отець:
"То ви вже всі тут розуми поїли?
А забирайтесь з мого дому, геть!
Коли повчитись сперш не захотіли!"

Отак у нас в крові то дотепер -
Не встигнувши ще розуму набратись,
Як роззявляєм рота на таке,
На що нам і даремне сподіватись.

Не розумієм, що всьому - свій час,
Щоб не грішить - то треба спершу знати,
Як попеклися предки ще до нас,
Щоб їх гріхів уже не повторяти!

Спокута первородного гріха.

І розповзлися люди по світах,
Так й не пізнавши Божої науки,
По самі вуха в"язли у гріхах
І помирали у жахливих муках.

Як неукам та вирватись з оков
Своїх гріхів - жадоби, любодійства?
З неандертальцем розмішали кров,
Взяли за зброю: лють,ненависть, вбивства.

Не слухали підказок від Творця,
Самі богами вирішили стати
І зводить вежу стали в небеса
В Месопотамі Тигра і Євфрата.

Ще більше тим розгнівався Отець:
"Оце отак мені віддячать діти?"
Розкидав по планеті, як овець
І різномов"ям змусив говорити.

"Допоки не осягнете знання,
Не навчитесь як керувать собою -
Буде висіти сеє прокляття
У кожного із вас над головою!"

То й пожинаєм ослуху плоди
І ділим Землю на дрібні шматини,
Ненависті - хоч гребленьки гати,
Немає звіра гірше за людину!

А уся сіль у першому гріху,
У тім роспутстві, що його вчинили,
Бо десь бурлить в крові печерний дух
Неандертальця, з ким ми поріднились.

Звірина суть під шкірою богів -
Такі ми є, такі ще довго будем,
Допоки не очистимось зовсім,
Не звільнимось від чорноти облуди!

Не насторожив нас земний потоп,
Та й Боже милосердя не повчило,
А в мудрості, що ще писав Езоп,
Нам розібратись не хватило сили.

Отак й живемо шість тисячоліть
Та ділим світ на чорне і на біле,
Що він вже сам від того нам двоїть
На друзів, й ворогів закостенілих.

Дві різних крові, як два полюси,
Пульсують по артеріях й судинах,
Одна - добра, і правди, і краси,
Брехні і зла - та друга половина.

Одною половиною грішим,
А оправдання в другої шукаєм,
Одною половиною летим,
А друга у багнюку нас штовхає.

Одна розп"яла на хресті Христа,
А друга воскресіння вже чекає,
Одна в молитві схрещує уста,
А друга звабу в храмі роздягає.

Та є такі, в яких одна з кровей
Давно вже другу половину з"їла
І кливаками скалиться смертей
Жахливе відзеркалля - паща звіра!

То ми тварини, люди, чи боги?
Царі життя чи сірії пахолки,
Що чистоту людську не вберегли,
Чи безіменне плем"я полукровків?

Шукаємо у мавпах людських рис,
Побійтесь краще того зову крові!
Зламаймо об коліно вієн спис
І вмиємо ненависть у любові.

І обернімось щиро до Творця,
Вчитаємось у Заповіді Божі,
Святую Віру впустимо в серця
Й Господь простить, бо Він - Отець! Він зможе.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2011-01-29 20:55:59
Переглядів сторінки твору 1314
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.592 / 5.5  (4.464 / 5.28)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.078 / 5.06)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.734
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2014.07.01 23:12
Автор у цю хвилину відсутній