Коли провідний спеціаліст шлюбної агенції —
Ледачий мудак і тупо кладе на свої обов’язки,
То в пеклі на нього чекають
Не веселі рогаті чорти,
А понурені самотні люди.
І вже не двух статей, а трьох
Чи навіть п’яти різних гендерів.

І щоб ці похмурі зануди
Могли плюнути генами у вічність
Чи, бодай, створити сім’ю чайлдфрі,
Треба скласти їх у пазл Гіменея,
Утворити Вольтрона з половини
Футбольної команди шлюбного неліквіду,
Зібрати докупи й поєднати навіки
По одному екземпляру кожної статі —
Гарної, сильної, однієї з п’яти!

Вже четверо зібралися у дружний колектив,
А п’ятого нема, він ще не нагулявся.
Або він є, але такегошось:
Бухає, курить, матюкається,
Грає на автоматах, б’є перших чотирьох
І зраджує їм із іншими чотирма. Сука!
Ну, чи, кобель, тут як подивитись…
А перших четверо похнюплено
Виправдовуються перед друзями:
“Ви не розумієте, він-вона-воно зміниться,
Ми над цим працюємо, ви ще побачите!”

Чи навпаки: усі зібрались у повному складі
Й готові під вінець вже чи куди там,
А мама одного із них — лярва.
Ну, чи курва, тут як подивитись…
Вона проти шлюбу й не дає благословення.
Чи приданого, чи грошей, чи рушників.
Бо кого її чадо привело до хати?
Це для оцього вона квіточку ростила?
Це оцих їй пропонують прийняти
Як своїх дітей? Та ще чого!
Вона сватає у своїх подруг їхніх дітей,
І підсовує той наколядований dream team
Облюбленій і від того нещасній дитині.

А ті четверо, які дійсно потрібні, прогнані.
Вони збираються разом без п’ятого.
Щоб сумувати, бухати і курити,
Щоб грати на автоматах, битись одне з одним
І трахатись з іншим п’ятим. На зло.
Хтось із них розкаже про це
Тому самому пазлику, якого не вистачає.
Хтось із них повіситься.
А хтось знайде собі іншу п’ятірку
І все в нього буде добре.

А провідний спеціаліст шлюбної агенції,
Спокутуючи розгільдяйство земного життя,
Буде плювати у стелю свого нового офісу,
Длубатися в носі та буркотіти в чашку чаю:
“Дались їм ті сім’ї, далась їм та любов.
Краще б рок-групу зібрали…”

28.02.2021.

Кілька кілометрів від задушливого міста,
Заради кількох гектарів замученого лісу.
Кілька годин легкої прогулянки,
Заради кількох кілограмів на руках.

Він не спав і це було щось:
Дивився на мене, поки я дивувався
Як виразно в моїх очах нашого сина
Колишуться верхівки сосен.

Коли він стане людиною,
А я, природньо, перестану,
Якими очима, в якому лісі,
На які дерева він буде дивитись тоді?

Чи не на посаджені нами?
Чи розгледить верхівки за гіллям?
Чи взагалі подивиться вгору?
Чи матиме таку гарну звичку – дивитися в небо?!

Найчистіше повітря, яке можна знайти,
І найвищі дерева, які варто зберегти
У цих ще поки найчистіших очах.
Він не спав. Він дивився. І це було щось.


16.05.2020.

Побачив її і згадав,
Що забув надіти обручку:
Цього ранку на свій палець,
Того року — на її.

Все, що лишається — зтирчатись і здохнути,
дивлячись у очі Всесвіту,
урочисто відкладаючи плани на потім.
Віддавати кров по вівторках,
дрібні жебракам по середах,
а рештки душі — богам по Великоднях, Весаках і Ашурах.

Все, що лишається — збиратися слухати джаз
і дивитися тут же народжені кліпи:
відео одних unknown artists, музика — інших.
Щоліта згадувати юність
так, щоб аж кров текла вухами —
настільки були ви кращі й живіші!

Все, що лишається — брехати про прочитані книги,
пережиті емоції, забуті спогади,
Відчуті фантомні болі, побачені болючі фантоми,
і т.д., і т.п., і т.д., і т.п.
Мабуть, для цього ти й плекаєш ту дитину в собі,
щоб усе це,
щоб хоча б це
таки лишилось.
Щоб лишилось.

29.01.2019

Тобі подобається, коли я тебе ззаду обіймаю?
Тобі подобається, коли я тебе ззаду?
Тобі подобається, коли я тебе?
Тобі подобається, коли я?
Тобі подобається?
Тобі?


6.01.2017.

Замріяні саламандри
На стомлених каменях
Розпеченої пустелі
Щоночі милуються зорями
Та голим Ісусом,
Розіп'ятим ліворуч
Чумацького Шляху.
Стурбований хрестом,
Безпомічний нічний Ісус,
Час від часу
Видивляється в пісках
Заплаканих плазунів,
Розпластаних праворуч
Пустельного шляху.
«От розляглись», – шипить небо.
«Ну й розвісився», – зітхає пустеля.

12.01.2017.

Я б і хотів заримувати
Залізницю із Укрзалізницею,
Але не стерплю й донесу, як є.
Пропустивши у черзі до туалету
Юну та пружну сусідку по купе,
Я чітко почув, як вона
Своїми довгими наманікюреними пальцями
Підняла стульчак унітазу
І дзвінко задзюрчав струмок,
І поїзд рушив на Бангкок.

21.09.2016.

Я думав, що не зможу полюбити
Її сильніше, ніж уже люблю,
Але побачив, як вона танцює…
Ми витратили дві доби, купу сил,
Ще більшу купу грошей
На боротьбу зі здоров’ям,
Щоб уночі ввалитись до нічного клубу,
Замовити колу з коньяком,
Ром із м’ятою, джин із тоніком,
Горілку з соком цитрусів
Та віскі з соком яблук,
І до ранку дивитись, як вона танцює.
Така одна, така нескорена,
Непідвладна стихіям і часу,
Підзвітна ритму та римам.
У світлі неону,
У спалахах стробоскопу,
У десятках липких поглядів,
У звабливій танцювальній сукні,
Створеній підкреслювати, як вона танцює.
Ми ж вигадали дощі й калюжі,
Щоб у жінок був привід взути чобітки;
Винайшли сніг та зиму,
Щоб вони могли загортатись у шуби;
Ми оспівуємо жіночі тіла,
Щоб жінки вірили в себе та у свої сукні;
Й, нарешті, ми придумали танцювальну музику,
Щоб вони забували про все
І щоб весь світ міг бачити, як вона танцює.
Ми йшли до цього довго.
Довше, ніж до антибіотиків,
Звукового кіно та ядерної зброї.
Поєднати жінку з такою сукнею,
Такими ритмами та спокусою
Важче, ніж звук із картинкою
Чи уран із детонатором.
Наступний стрибок еволюції
Буде не скоро.
Саме тому я п’ю
Та милуюсь, як вона танцює.

08.11.2016

Спеціально до Міжнародного дня музики
Британські вчені дослідили,
Що люди, які на вулицях, у чергах і транспорті
Слухають музику
Й, природно, що не чують
Тих глибоких, розкішних та розлогих розмов,
Які зазвичай точаться
На вулицях, у чергах і транспорті…
Так от, люди ці, з навушниками в вухах:
На 10% спокійніші за тих,
У кого в голові не реве та не стогне;
На 20% рідше піддаються стресу та гіпнозу;
Живуть на 30% довше;
На 40% краще знають слова
Другого куплету державного гімну,
Та ще й кількох пародій;
Взагалі на 50% більше люблять Батьківщину;
На 60% інтелектуально розвинутіші;
На 70% забезпеченіші та платоспроможніші
Й, як наслідок, на 80% сексуально привабливіші;
На 90% чистіші, в тому числі й помислами,
В тому числі й стосовно ближнього свого;
Й 100% мають вишуканий музичний смак.

Гидко жити, коли бидло
Веде людей вбивати людей.
Бидло не кровожерливе, бидло любляче.
Як Гіммлер зі своїми кроликами.
Бидло невигадливе, примітивне.
Бидло красномовне й харизматичне.
Настільки, що аж
"Дозвольте здохнути за Вас!
Загинути і згинути
компостом, прахом, гноєм!"
...Гидко від цього...

Гидко жити, коли герої минулого
Стають виправданням для катів майбутнього:
На ДНР натягнуть шкіру ІРА,
На мудаків – Робін Гудів,
На Сталіна – Дон, блядь, Кіхота!
Це як оспівувати Юду
Бо ж друзі його, Петро й Павло –
До біса люб’язні хлоп’ята.
...Гидко від цього...

Гидко жити, коли вибираєш неприйнятне:
До влади веди одне із двох зол,
До лікарні неси одну із двох болячок,
До ліжка тягни одну із двох курв,
До старості йди з одним із двох батьків...
...Гидко від цього...
І від того, що вже не страшно,
І від того, що вже аж смішно,
Гидко.

Ти напівгола будеш смажити сніданки
Напівдурному сонному мені,
Повільно рухаючи лопатками на сковорідці
Й кумедно рухаючи лопатками на спині.
Говоритимеш, ніби віриш у мене,
Я мовчатиму, ніби люблю…
Вмільйонне облизуючи очима твій силует
У світлі хоч і похмурого, але ранкового неба.
Ти снідатимеш одночасно
На своїй кухні й моїх колінах,
А потім буде десять годин міста,
Присвячених яким-не-яким кар’єрам…
В ці години я дзвонитиму тобі
Й механічно благатиму:
«Прошу, не зачиняй під вечір двері –
Страшенно спати хочеться…
Ще більше – засинати,
А ще – прокидатись.
І смакувати.
Тебе і твої сніданки».

Добре бути тупою бабцею,
Відповідь на все знаходити у Біблії,
Через болячки відчувати власне тіло,
За спогадами проживати епоху. Щоразу, як заманеться.

Добре бути плюгавим чиновником,
Вирішувати тисячу питань одним посвідченням,
Прикривати свої злочини своїми ж законами,
Завдяки кокаїну відчувати тіло. Й не обов’язково своє.

Добре бути продавцем у продуктовому,
Загортати в поліетилен акції та знижки,
Цькувати проблеми підстаркуватою охороною,
Відчувати тіло через тертя уніформ, обіди й перекури…

Кажуть, і мною бути добре.
Мабуть, і справді, варто спробувати...
Тільки не сьогодні. Не в цьому житті.
Бо раптом не сподобається? Як же тоді жити?

11.01.2015.

В цьому місті два світи. Дві зони окупації.
Ти знаєш, де я. Я здогадуюсь, де шукати тебе.
Паралельні світи перетинаються
Тільки на вокзалі й тільки по вихідних.
Я тоді їду до матері й батька,
А ти – до матері й бабусі.
Мені й досі прикро, що твій батько
Не бачить тебе.
Зараз мені з ним було б про що говорити…

…А на вокзалі глядачі й неписане правило:
Побачивши тебе – провести до переходу чи за двері.
Щоправда, поглядом. Зате до зникнення.
До повного розчинення у склі й бетоні...

А потім, з понеділка по п’ятницю
Я чесно намагаюсь не випускати серце
Ані з грудей, ані з вагону,
Коли воно чує за вікнами ту саму станцію метро.
Твою станцію…

Я вдаю, ніби рівно дихаю,
Ніби слухаю дивну музику
Й навіть чую у ній щось нове!
А ще брешу сам собі, ніби не виглядаю
Крізь запилюжені вікна тебе…
…На пероні твоєї станції.

Вигорілі не від Сонця, а від утоми блакитні літери
З пожовклого пластику запевняють,
що за ними й над ними –
Верхній Вал та Нижній Вал.
А я з останніх сил відбиваюсь від думок:
«Сьогодні, десь між Верхнім Валом та Нижнім Валом
Ти будеш зверху чи знизу?»

Аж ніяково, що єдине, що мене турбує –
це пікантне й інтимне питання.
Втім, і воно
Зникає у тунелях під улюбленою,
Окупованою тобою, площею…
Лиш знак питання, зачепившись за табло відліку,
Чекає на іншого лузера,
Що прибуде до твоєї станції наступним потягом.

24.11.2014.

Сум – депресивний гріх...
Отже, я грішний, отче.
Розкажіть мені знов той брудний анекдот.
І пиха – смертний гріх,
Жалюгідний Ви, отче,
Знов мій перст зацілує Ваш праведний рот.
Скупість – теж смертний гріх…
А я той грішник, отче
Котрому ще з Різдва Ви винні могорич.
Навіть гнів – клятий гріх!
І не зліть мене, отче!
Дайте ляпаса щоб лють пішла з моїх облич...
Ненаситність – ласий гріх,
Так, Ви зрозуміли, отче…
У мене шаурма, а в ній – подвійний сир.
І заздрість – смертний гріх.
Тож не дивіться, отче,
Що я також в сутані, і що в руках – псалтир.
Лінь – летаргічний гріх
Я трохи подрімаю...
Зваріть мені рістретто години через дві.
Хіть – мій коханий гріх
Та ще й у сповідальні…
Пробачте мене, отче, за плями на стіні.

29.09.2014.

Тебе кохав не я –
Диявол.
А всі слова,
Що пролились на тебе
З телефонної слухавки –
Всього лише мертва латина.
Втім, ти, зневірена,
Хотіла чути й чула
Лиш бажані, живі й поживні
Любовні зізнання.

На ті наші побачення
Приходив теж не я,
А той самий
Хвостатий хлопчина.
Він приїздив трамваєм,
Іноді й потягом.
Пасажири відтягували тебе від нього,
Киваючи на чорні роги,
Котрі ти, засліплена,
Плутала із кучерями.

А потім, уві сні,
Щоночі
Пучки твоїх пальців
Ковзали по його
Жилавих руках,
Затверділих зап’ястях,
Жорстких долонях,
Вузлуватих пальцях…
І поки ти, зголодніла,
Снила,
Це вгамовувало твій
Тактильний голод.

Тепер, коли ти
Все ще спрагла
І все вже знаєш –
Ти чекатимеш його…
Вимовлятимеш його.
Виглядатимеш його!
Викликатимеш його!!!
А прийду я.
І ти гірко заплачеш.

10.01.2014.

Перший суп це як перший секс.
Ти вже бачив як це роблять.
І не тільки по телевізору.
Але самому якось не доводилось –
Руки не доходили...
Ті ж, хто вже робив це – час від часу кепкують
Над тими, хто ще не пізнав цього таїнства.
Звісно, ти вже тисячу разів кип’ятив воду.
І навіть вмієш чистити овочі.
Але поєднати ці речі та процеси в одному ліжку,
Тобто, в каструлі...
Страшно.
Це ж така відповідальність!
А раптом нічого не вийде?
Або вийде, але не те, що хотів?
І над тобою знову сміятимуться оті, досвідчені?
Але ж так хочеться бути вправним коханцем,
Чи то пак, кухарем,
Якого хвалять після кожної... Ложки.
Саме тому ти, по вінця заповнений незграбністю,
Стискаєш сильними пальцями свого... Ножа
І спрямовуєш його точнісінько на беззахисне тільце картоплі.
Вдосталь позбиткувавшись над нею,
Ти переходиш до цибулі,
Після чого, з заплющеними від насолоди очима,
Гарячково крутиш газовий вентиль,
То збільшуючи, то стишуючи полум’я
Під розпеченою посудиною,
В якій пристрасно кипить ніжне та пружне м'ясо.
Твої очі бігають по полицях,
У пошуках пікантних спецій.
Ти боїшся закінчити надто рано
І, звісно ж, боїшся перетримати!
Нарешті, остаточно виснажений
не так шлюбними іграми з плитою,
Як власними нервами,
Ти оголюєш та ставиш на стіл тарілку,
А до рота вставляєш цигарку,
Яку по праву заслужив.
Твій зухвалий черпак занурюється
У таке маленьке, спокусливе й іще незаймане плесо...
...І поки ти, зовні спокійний, сидиш на хиткій табуретці –
Твій шлунок оргазмує, захлинаючись власним соком.


19.09.2013.