В цьому місті два світи. Дві зони окупації.
Ти знаєш, де я. Я здогадуюсь, де шукати тебе.
Паралельні світи перетинаються
Тільки на вокзалі й тільки по вихідних.
Я тоді їду до матері й батька,
А ти – до матері й бабусі.
Мені й досі прикро, що твій батько
Не бачить тебе.
Зараз мені з ним було б про що говорити…

…А на вокзалі глядачі й неписане правило:
Побачивши тебе – провести до переходу чи за двері.
Щоправда, поглядом. Зате до зникнення.
До повного розчинення у склі й бетоні...

А потім, з понеділка по п’ятницю
Я чесно намагаюсь не випускати серце
Ані з грудей, ані з вагону,
Коли воно чує за вікнами ту саму станцію метро.
Твою станцію…

Я вдаю, ніби рівно дихаю,
Ніби слухаю дивну музику
Й навіть чую у ній щось нове!
А ще брешу сам собі, ніби не виглядаю
Крізь запилюжені вікна тебе…
…На пероні твоєї станції.

Вигорілі не від Сонця, а від утоми блакитні літери
З пожовклого пластику запевняють,
що за ними й над ними –
Верхній Вал та Нижній Вал.
А я з останніх сил відбиваюсь від думок:
«Сьогодні, десь між Верхнім Валом та Нижнім Валом
Ти будеш зверху чи знизу?»

Аж ніяково, що єдине, що мене турбує –
це пікантне й інтимне питання.
Втім, і воно
Зникає у тунелях під улюбленою,
Окупованою тобою, площею…
Лиш знак питання, зачепившись за табло відліку,
Чекає на іншого лузера,
Що прибуде до твоєї станції наступним потягом.

24.11.2014.