І ось ти тут, друже…
Лежиш і гойдаєшся, поки світанок випалює очі.
Що іще залишається? Що іще ти можеш?
На що ти ще вплинеш? Про що ще помрієш?
Про сон у ліжку і взагалі про “спати”,
Про зустрічі та спілкування з друзями,
Про музику, книги та йогу,
Про велосипеди та сноуборди,
Про гори та море, столиці й курорти,
Про риму, як оце щойно, та й про прозу…
Це все не для тебе, не доречно, не на часі.
Забудь власне ім’я, маскуй обличчя,
Ховай близьких, поки є що ховати,
Маєш дім і повний комплект кінцівок – мовчи!
Ти не можеш говорити те, що хочеш,
І не можеш хотіти те, що любиш…
Зате можеш від безвиході, безідейно і бездумно
Закидувати в дофамінове провалля
Контент, якого вже наївся до блювоти:
Хай десь там на фоні експерти варнякають
Про економічні та які там ще проблеми
Передостанньої сучої імперії.
Бо тобі так важливо вірити, що вона рухне
Й, нарешті, від’єбеться від тебе, твоєї землі та людей!
Колись так і буде, а зараз…
Зараз навіть нема як сказати
Що в цьому усьому винна русня
Бо так ворожнечу розпалиш...
Як ніби не вона вже палає інферно,
Як ніби не вона привела сюди
Й причавлює так, що ти вже й не встанеш –
Ні сенсу, ні сил, ні бажання…
Тож гойдайся собі: вгору й вниз, вгору й вниз.
Милуйся птахом на проводах,
Який на вітрі так само:
Вгору, вниз, вгору, вниз…
Він злетить і його не втримаєш –
Тримай краще власну зозулю,
Яка от-от випурхне в хиже лютневе небо
Від твого всеохопного безсилля:
Не можеш взяти на руки сина,
Не можеш взяти за руку кохану,
Не можеш подарувати цей світ доньці,
Яка була б так схожа на Неї.
Може, їхні душі зійдуться в наступних життях,
Де, може, вже тобі не буде місця.
Тоді ти гойдатимешся птахом на проводах
Чи викинешся дельфіном
На піски Лисячої бухти
І повільно спускатимеш свій стомлений дух.
Щасливий від того, що вже можеш
Бути щирим, бути собою, просто бути.

20.02.2026.