Наснилося.
Світало понад ставом.
Перші лагідні сонячні промені -
стрімкі і прозорі -
фарбували небо у колір абрикос.

У срібнім плесі розчинилися зорі.
Тихо. Так тихо, що навіть
власне обережне дихання
тут недоречне.

Зупинився час.
Замкнувся простір.
Врівноважено кола на воді.
Завмерло все - ні найменшого звуку.

І - Сонце.
Повільно встає над обрієм, з води -
немов з колиски дитя маленьке.
Наповнене сили, променисте, молоде.

Отак, певно, і розпочинався світ -
з прекрасного.
Зі спокою і тиші.
З гармонії і краси.
З любові.

18.36.
Клітка.
Міцна і надійна.
Спокій. Впевненість. Тиша.
Слова - надпровідні,
вогкі на дотик. Солоні.

Течуть повз мене
і вже не ранять.
Минають серце - воно
рубцюється.
Гоїться.

Всередині мене.
І я - всередині.
Тут, у клітці.

І вже не зачепиш,
не зламаєш.
Не знаєш
де
я.

Скільки не бий по мені - а марно:
я екраную від’ємні заряди ненависті.

І тільки магінтного поля закони
поки хвилюють мої спомини.
Але ж це не смертельно.

Еге ж, Майкле*?

Точка.
Маленька. Кругла і чорна.
Вона завершує, на ній - уся відповідальність.
Увесь наслідок і вина.

Точки над нами. Навколо і позаду.
Зяють, наче маковинням, на білім полотні пам’яті.
Поставлені. Набризкані. Втерті у шкіру.

Стоїш, наче у Спасівку, посеред чорних в’їдливих точок.
І слухаєш дивну мелодію.
Наче плачуть забуті скрипки.
Загорнені у байдуже ганчір’я.

Тихесенько так. Журно.
Якраз мені. Якраз про мене.

Мі мінор. Зелений. Оксамитовий.

А точки - найтонші струни - всі мої.
Складають мене.
Формують.
Зцілюють.

Коли тобі боляче і раптом захочеться плакати - посміхнись
настільки широко, щоб аж заболіли щоки,
щоб наймодніші супермоделі позаздрили отій твоїй усмішці,
щоб одразу розвиднілось за вікном навіть у запізнілу темну грозу -

тоді сльози, що вже бриніли на самісіньких кінчиках вій,
знову зіллються у серце, наповнячи його по вінця.

І серце не буде порожнім, легким, наче повітряна кулька.

Не буде летіти у непотрібні і нездійсненні мрійливі висоти,
не калататиме надсадно у грудях, рвучись на волю,
ризикуючи впасти просто під чиїсь байдужі ноги.

Воно грітиме - отими незнаними слізьми - жовтогарячо, тихо і довго.

Незнаними, бо не смієш.
Незнаними, бо дитина.
Дивиться.
Прямісінько у твої усміхнені очі.

...дивись у бірюзову блакить неба - аж так,
щоб прогледіти очі,
у дивну насиченість кольору,
ідеально безхмрарну однотонність,
дивись не змигуючи, аж поки
невидимий колір миру і щастя не стане темним,
чорним - мов найчорніша ніч.

...дивись ще далі - крізь час і простір,
за вісім тисяч світлових років,
на білий сліпучий вогник,

що росте і шириться,
міниться,
звивається,
невпинно гине.

...дивись на цю подвійну зірку болю і смутку -
вона така далека від тебе, що треба тобі заплакати,
аби твої очі змогли побачити її у блакитному безжурному небі.

...та зірка, пришвидшуючись у спіральному русі,
стискає в собі твої образи, колючість,
словесне сміття, увесь той емоційний бруд.

стискає, ущільнює - і з тим
стає дедалі важчою, гіркішою, небезпечнішою.

...дивись, і можливо одного разу
ти побачиш незвичну заграву -
блакитне небо стане яскраво-осяйним:
сріблясто-рожеві хвилі котитимуться ним,
малюючи над головою дивовижні неземні квіти.

...дивись - це останнє, що бачитимеш від мене:
то горітимуть над тобою нев’янучі квіти мого прощення і прощання -
а моя недоля, перетворившись у найгіркішу сльозу,
пропече у небі чорну дірку, в якій згорить усе.

...дивись - не змигни:
я бачитиму рідні очі і так - наостанок -
поцілю сліпучим зцілюючим променем
просто у твоє крижане серце.

З-поміж тисячі тисяч нерозпізнаних, невідомих станів - я.
Загадкова і особлива. Таємнича і проста.
Незвідана. Незбагненна.
Самотня.
Поділена навпіл.
Найближча тобі й така ж недосяжна для тебе.

Я - Водяна Зірка:
в імені моєму все те непоєднане, несказане і недосяжне.

Вода і Світло, енергія пристрасті і сліз,
злиття і осмос необмеженої радості і нестримного суму.

Це наче сливові дощі**, шквальні, затяжні,
які приносять оновлення, очищення, свободу.

Це наче важка вода***,
що сповільнює твій у мені вибух,
неконтрольовану агресію,
реакцію розпаду.

Рожевий настрій, терпка безвихідь, сліпучий біль, п’ятдесят вісім неоцінених земних діб, що дорівнюють одній - моїй.

Хіба тобі зрозуміти?

Я рухаюсь задано, незмінно і дивно,
моя орбіта - порожня від зайвих прагнень і небезпечних мрій.

Я найменша з усіх, бо і горе моє - найменше:
скільки не дивись у темне нічне небо - не бачитимеш мене.
І лиш у перших сутінках стомленого дня
чи десь на світанку низько над горизонтом
можна побачити як блищать мої сльози у сонячному промінні.
Тільки в цей час я на мить дозволяю собі
це малесеньке диво - людську слабкість.

Ти насправді холодний як найлютіший мороз
і найбіліший у світі айсберг.

Твоя крижана пустеля ніколи не розтане -
і може тому я вже не маю надії виростити квіти -
блакитні дивні квіти мого серця, які побачили б люди у свої телескопи і сказали б: погляньте - так далеко від нас існує щасливе життя!

Але Сонце - таке чисте і таке близьке -
осяє найтемніші куточки мого єства найріднішою мені посмішкою, простягне до мене свої рученята і засне в моїх обіймах.

Сонце у сім раз сильніше за твою кригу.

Тому я не здамся.
Ніколи і нізащо не здамся твоєму холоду.

П’ять пелюсток,
наче п’ять почуттів у мені -
кольору білого.
Того самого, що розкладається на спектр
і виблискує веселкою
у краплинах після дощу.

Смаку терпкого -
такого ніколи вже не забудеш.
І не сплутаєш ні з чим.
Тому не цілуй мене більше - гірчитиму тобі.

Світлолюбна.
Прагну світла і сонця -
чистого, справжнього, вічного.
В цьому знаходжу сили аби рости і квітнути.

Вростаю корінням глибоко, майже у серце.
Шукаю ґрунту, де б могла прийнятись і вижити.
Втрачаю опору під ногами,
чіпляюсь за бідну землю чагарників на узліссі,
борюсь з останніх сил...

А сльози мої -
чорні від горя і смутку - рясні і блискучі.
Збери їх - вони на морозі настояні, зрілі
і чимось навіть солодкі тобі.

Коли вже цвіт облетить, мов останні листи до тебе,
збери їх усі - до єдиної.

Вино те - густе, червоне - нехай смакує тобі.
Тільки не згадуй про мене.

А поки квітне мій сум - не настане весна.
Недарма ж квітень ще називають
зимою терновою....

Під час дощу навесні, коли так смачно пахне сирою землею,
що де-не-де визирає у проталинах, і першими пролісками,
відчуваєш той самий смак життя,
про який так багато пишуть у віршах і прозі.

Він пульсуючий -
у кожній клітині тіла, у кожній думці у кожному прагненні
струменить рух до чистоти, досконалості, добра.
Немов це прагне до неба паросток першої квітки,
що прокинувся з насінини і нестримно прямує до весняного сонечка...

Він вишуканий і наче масляний -
так п’янко і духмяно пахне повітря тільки у квітні:
першими ніжними зеленими листочками, жовто-сонячними нарцисами,
терпкими крокусами, щасливими посмішками перехожих,
новими сміливими мріями і творчим піднесенням...

Він - живий.
Бо спонукає нас до життя, до оновлення, очищення і любові.
Любові до Бога і до ближніх.
До себе самих, позаяк кожен з нас - це Його творіння,
яке усвідомлює незбагненність прекрасності всього, що створив Бог,
саме тепер,
навесні.

серед зими - задуха: зачинені вікна душі й домівки.
заспраглі вуста помережились тріщинками й болем.
брак води - чистої, текучої прохолоди. брак життя.
реальність розчинилась у залишках калюж
і - разом з вологістю і сіллю - випарувалась...
ще вчорашнього ранку... було так нестерпно.
і так неминуче тягло сюди, в оцю пустелю
самотності і смутку. тут ростуть дивні квіти, яким
сняться рясні дощі, грозові шквали, тропічні зливи...
сукуленти мовчать, тамуючи спрагу, оберігаючи наші спомини.
тихо, аж чути як вмирає серце.
____
...тут, під спалюючим сонцем гарячої пустелі,
сипучими пісками вітер малює твоє обличчя...

тихо. так тихо, що чути совість -
і ні тобі птахів, ні вітру: нічого.
час наче завмер тут. село було колись.
життя. а нині - тільки смуток і біль...
чутно, як дихає Вічність:
важко, неначе в гарячці,
і сонце - наче в гарячці - плавить асфальт.
...онде руїни старої хати:
повита плющем чиясь недоля.
глиняні глечики мовчки вмирають на плоті,
німо в журбі стоїть журавель над криницею.
дзвони мовчать.

а десь здалеку завив - як же ж страшно! -
одинокий бездомний пес:
протяжно і безнадійно.
а потім знову - тиша. кричить.

дивно так... заплющую очі - і до самого обрію - весна.
наша з тобою сакура все ще квітне по он той бік вулиці...
часу нема. і простору. і нас теж, наче, нема вже - тих, юних.
а вічність і безмежність, затиснуті у рамки моїх повік,
гуляють собі тільки нам відомими вуличками старого міста над Ужем.
тут так солодко пахне, як ніде: кавою, сирою землею,
першими проталинами і черешневим квітом!..
тут і зараз співає моє серце, а ноги... ноги біжать удалину -
швидкі, легкі! і я - наче синя казкова птаха, лечу до тебе...
ось я! подивись! - шаріюсь і тремчу: чи то від щастя,
чи то від ранкового прозорого повітря, яким повняться груди.
ти дивишся в саме серце,
туди, де так і не насмілився колись поглянути.
і очі твої, які спізнаю будь-коли з-поміж інших, задумливі і серйозні.
...було лоскітно від твого погляду, хотілось сміятись - і я сміялася.

_________
- де мої діти? - оте твоє запитання посеред моєї
незвично-казкової весни пролунало пострілом...