П’ять пелюсток,
наче п’ять почуттів у мені -
кольору білого.
Того самого, що розкладається на спектр
і виблискує веселкою
у краплинах після дощу.

Смаку терпкого -
такого ніколи вже не забудеш.
І не сплутаєш ні з чим.
Тому не цілуй мене більше - гірчитиму тобі.

Світлолюбна.
Прагну світла і сонця -
чистого, справжнього, вічного.
В цьому знаходжу сили аби рости і квітнути.

Вростаю корінням глибоко, майже у серце.
Шукаю ґрунту, де б могла прийнятись і вижити.
Втрачаю опору під ногами,
чіпляюсь за бідну землю чагарників на узліссі,
борюсь з останніх сил...

А сльози мої -
чорні від горя і смутку - рясні і блискучі.
Збери їх - вони на морозі настояні, зрілі
і чимось навіть солодкі тобі.

Коли вже цвіт облетить, мов останні листи до тебе,
збери їх усі - до єдиної.

Вино те - густе, червоне - нехай смакує тобі.
Тільки не згадуй про мене.

А поки квітне мій сум - не настане весна.
Недарма ж квітень ще називають
зимою терновою....