***
Дзвінок не проспівав, а шарахнув… Ну буває й так. Плентаюся відчиняти двері й подумки лагідно посилаю невідомого відвідувача під тихий осінній дощ. Тут замовлень – по самісіньку новорічну ялинку, а хтось – без попередження. Я не просто не чекаю зараз якихось відвідин – я їх нуліфікую, бо щойно на свіжому відбитку розгледів людську душу. Через шпарку холоднокровного фотооб’эктиву, бач, не помітив, а ось тепер, коли знімок дихнув, непомітна плівочка сповзла і справжня душа проявилася. А тут – дзвінок…
– Вам кого? – питаю чортом.
Переді мною стоїть жіночка невеличкого зросту. Її дуже помітні округлості заперечують природний хід речей що до мого фаху. Про таких кажуть: що постав, що поклади.
– Я – до вас. Зробіть з мене фотку ню. Мені в кафешці розказали, що ви класно вмієте.
Ні, звичайно, можна було й відмовитися, але якась куце бісеня, що вже заворушилося в мені, злукавило. Я запросив курйозну жіночку до салону. Вона проворно роздяглася і покотилася славнозвісним колобком ловити світло софітів.
Моя рука мимоволі почухала потилицю.
– А навіщо вам такі знімки? – питаю, не приховуючи здивування.
– Та тут таке діло, мій хахаль по бабам став шастать. То до Римки з піцерії підкотить, то з бізнесменшою прямо в «газельці» того… Ну, ви поняли… Так я покажу йому фотку, де я ню, і скажу: «Дивись, і нє фіг по б… шастать».
***
Ту симпатичну кралю я загорнув у слюду. Вона і сама здалася мені схожою на обгортку якоїсь маленької таємниці, хоча з першої миті випалила:
– Сфотографуйте мене так, щоб вийшло щось трішки еротичне.
– У вас уже є досвід? – запитую, дивлячись на нічогеньку статуру і привабливе личко жінки, яка по-кошачому походжає салоном, ніби вагаючись.
– Ой, ні!
Вона поволі й дуже обережно роздяглася, озираючись. Постояла мить, навіть подих затримала і рушила до невеличкого подіуму так, ніби ввійшла у холодну воду ріки, завмираючи перед пірнанням.
І вже тоді, коли я нарешті впіймав вільну позу оголеного жіночого стану разів так з двадцять, без угаву натискаючи на кнопку фотоапарата, кралечка сказала:
– Зробіть сто знімків.
– Хм… А навіщо – аж сто? Адже, щоб зробити один пристойний треба кадрів тридцять убити.
– А в мене чоловік у тюрмі. Я йому надішлю.
От тобі й маєш! Справжнісінька шарада. Але мені не хотілося нічого розгадувати. Допомагаючи зняти біля дверей ошатний верхній одяг гарній жінці, ніхто не сподівається побачити її у злинялих трико. А для тієї я вигадав слюдяну обгортку, нехай носиться із своєю маленькою таємницею як із писаною торбою, у котрій сто фотографій для одного «зека».

***
Так ось, цю жінку я помічав на усіх вернісажах, виставках, презентаціях… І взагалі, мистецькі заходи без її легкої грації втрачали. Нас ніхто ніколи не знайомив, та ми приязно віталися. Іноді я слідкував за нею периферійним зором і одного разу заговорив першим. Тоді вона споглядала… Ні, вона тривожно дихала, вона жила, вона ледь помітно тремтіла біля роботи у жанрі ню.
– А Вам не хотілось би продовжити мить власної досконалості? – запитав.
Вона поволі повернула голову, і я замилувався звивиною жіночої шиї.
– Ви прочитали мою думку. Але у мене є той, хто не визнає такої відвертості.
– Це для Вас важливо?
– О, так!
– А якщо він не впізнає Вас на фото?
– Це можливо? Тоді я б ризикнула.
У салоні ми пили каву з абсентом і розмовляли як старі знайомі, але мені весь час здавалося, що нас розділяє товсте невидиме скло, бо вона безугаву торочила щось про свого друга. Схоже, вона була закохана у того, про кого говорила.
– Розумієте, я зустріла саму себе в ньому. Скажете, так не буває? Звичайно, ми різні; може, просто побачила в ньому ту частинку себе, якої мені не вистачало.
Коли вона доволі впевнено роздяглася, мене пройняло тремтіння. Я бачив тут більше, ніж варто було бачити, але така жінка… Вона здавалася втомленою та емоційною водночас і нагадала актрису з американського німого фільму минулого століття.
Потім я залишився сам. Шукав її образ і не знаходив: ворушив довгі коси, торкався пальців, приховував обличчя, висвітлював перса… Вона тікала від мене, бо хотіла належати і належала не мені, а я не знав, що шукаю. Робота не йшла. Жінка виходила безбарвною, штучною. Врешті-решт у самоті своїй я заговорив до непокірної. Слова були банальними, але іноді треба просто поговорити і тоді глухе обізветься, а незряче побачить, бо воно теж захоче порозмовляти з тобою. Я сховав вигини її тіла у вітті безлистого дерева, прикрасивши темні прожилки досконалістю жіночої плоті, і подивився у вікно. Там немолода, та все ще вродлива осінь поволі роздягала сквер. Мені стало легко й весело, – так бувало тільки у далекі хлоп’ячі роки.
Потім я побачив її в багатолюдній галереї на відкритті виставки поруч того, котрого називала частинкою себе. Пара довго розглядала роботу, потім жінка обережно повернула голову, пошукала мене очима і ледь помітно, але вдячно всміхнулася. Та я не спромігся на посмішку, бо, спираючись на руку того чоловіка, вона зігнула спину, схилила голову – сховала себе. А як же грація, подумав я. І так нудно стало від тієї думки…

***
В момент незначного застою чи, може, депресії, одного темного як ніч дня чи, може, вечора… Словом, все це якраз не мало абсолютно ніякого значення, бо мені було байдуже до кольору неба і навіть скиглення сусідського пса за броньованими дверима не смикало мене за нерв.
Алка зателефонувала і сказала, що одна супер-моделька хоче фото ню.
– Нє, – кажу їй. –У мене зараз творчий колапс. Мені – що Шерон Стоун, що продавчиня квитків з тролейбусу…
– Ти майстер чи тюхтій? – питає мене Алка, щоб дістати.
– Зараз – тюхтій.
– Побачиш мою дєвочку, одразу перестанеш бути таким.
– Та я уже бачив-перебачив…
– Такої – ні, голову на відріз даю.
Я погоджуюся, але без надії на опритомнення, бо час від часу вичерпуюся до дна власного я і зависаю як мій колишній старий комп.
Вони приходять удвох. Алка хазяйнує в кутку, який я називаю коричневим: торохтить, кружляє млинком, варить каву в древній турці… Мала скромно сидить на канапі в салоні, затуляючи довгими віями блиск очей. Вона хвилюється. Я це відчуваю. Та мені не хочеться втамовувати її хвилювання банальщиною. Мовчки роздивляюся, наслідуючи зашкарублого циніка. Щось мене не влаштовує. Ще не знаю, що саме, але воно заважає зараз і буде заважати потім – я учуваю це.
– Скільки вам років, мила дівчино? – запитую те, що питаю майже у кожної юнки, чого не роблю тоді, коли вік очевидний.
– Ну от, так і знала! – випалює залпом Алка, безнадійно махнувши рукою. – Шістнадцять.
– А якщо знала, то чого морочила голову дитині й мені? – кажу, вмить збайдужівши до нуля.
Вони попили кави, погортали журнали й подалися в безнадійно-сірий день.
Згодом моє спустошення уступило місце бажанню. Простору вистачало новим ідеям, навіженим недоспаним ночам, зустрічам, поїздкам, втомі, суперечкам до третіх півнів, виставкам, навіть відзнакам. Працював як німий.
Того дня ліфт наказав ходити пішадрала – поламався. Пізно ввечері поволі суну на своє дев’яте небо і вже нічого не хочу, бо тягну за собою втому як добрячу колоду. Біля власних дверей помічаю дівочу постать. Зупинившись під лампочкою сороковаткою, питаю:
– Ви кого чекаєте? Не мене, бува?
– Вас, – каже незнайомий голос.
– А чим зобов’язаний?
– Я виросла. Мені вже сімнадцять. Тепер можна ню?

2014

До нашого сусіда по під’їзду, Михайла Михайловича, прийшла злість. Звичайнісінька, людська – ні взяти-ні дати – тупоголова злість. А чому це – тупоголова? Може, якраз навпаки – нормальна. Він, мужик – що треба! І злість до нього прийшла не найгірша. Кажуть, був таким лагідним, хоч до рани прикладай, а тут – бац! І все! Матінку-правду донечці й піжону, зятю, врізав межи очі – як кулаком. Тепер, он, рипає дверима цілий день, клеїться до вікна між поверхами і смалить, смалить… Чадить, влаштовуючи димову завісу власній злості. Сусідка, що двері навпроти, зирне у щілину і чеше своїх котиків на горщик саджати, бо боїться повз Михайлову злість пускати у під’їзд. Сказано, був лагідним…
А все почалося з того, що його донечку славнозвісна перша любов благословила дошкою сороковкою по маківці, і все, що двадцять років Михайло вживляв, як чіп, вилетіло одним махом із гарненької дівочої голівки у невідомому напрямку. Ба, їхала на навчання до Дніпропетровська золотою дитиною, а це навідалася персоною із гуморески, та ще й не сама. Михайло ж її на руках виколихував аж до п’яти рочків, він же їй за мамку, за бабцю, за друга, за духівника, хоча був тільки батьком.
Татусь-одинак – це він, колишній льотчик – це теж він… А дочка у нього нагуляна. Скажете, не буває так? Ет-т-т… У цьому світі не буває тільки вічного життя. І навіть якщо вас спробують опритомнити пафосною фразою про життя у віках, шліть того великого демагога до… Лувру, Ермітажу, можна до Третяковки, чи до Сикстинської капели врешті-решт. Думаєте, хтось із майстрів брехливого пафосу зустріне там Мікеланджело, Рафаеля, Брюллова чи нашого Шевченка? Тільки їхні роботи, тільки роботи…
Словом, на Нову землю Михайло літав, до Монголії літав, до Хабаровська літав… На той світ, щоправда, не встиг, хоч і посилала знаменита партія так настирно, як мачуха свою пасербицю до середзимного лісу по проліски. Військовий льотчик, який після училища не одружився, після академії не поспівав одружитися, після того, як стає випробувачем, уже не дуже й збирається одружуватися. А гарний же!.. Ну як чортяка: очиська отакенні й чорні – смоляні й чуб смоляний – аж зір ріже. Тепер про таких кажуть: мачо. Коли він оселився в нашому будинку на старті лихих 90-тих, Мотя, прибиральниця під’їздів, і та свої пацьорки захімічила, а заяложений халат цементового кольору змінила на брюки-банани із секонд-хенду. Мліли всі чи майже всі представниці протилежної статі нашої п’ятиповерхівки, коли колишній льотчик виходив із дитячим візочком на прогулянку. А чоловік дефілював, наче таємниця вкрита мороком і, здавалося, що окрім своєї крихітної дівчинки жодної жінки впритул не бачить і не чує.
Ні, може, хтось і скаже, що він оце в солідному віці дурницю впоров, але ж по-іншому не виходить. Ну, зрозуміло, що сам російською – як рідною вміє, бо з дитинства вивчав і весь Союз облітав, а тоді без тієї мови не можна було, та й не має він нічого проти мови, але ж… Ну вийшла доня заміж за донецького, ну любить вона його, ну живуть у Дніпрі на квартирі, ну давав їм Михайло гроші й овочі з дачі пер на вокзал аж очі на лоба лізли, щоб передачу за передачею… А тепер, коли той жевжик заборонив дочці розмовляти мовою цієї землі, назвавши її бидляцькою, Михайло наклав на парочку епітимію. Нормальну таку епітимію, без грошей, без овочів, без людинолюбного слова, а «розрішительну молитву», сказав, прочитає тоді, коли зять звернеться до нього українською.
– Да вовєк тому нє бивать! – зіпнув вітрогон так, що сусідський кіт із спареного балкону в сніг з переляку шурнув.
Доня плакала. Так, ридаючи-ридма, й з квартири за своїм жевжиком потеліпала.
Михайло вже скоро місять живе в парі зі своєю злістю й і зовсім не воює з власним нещастям. Він точно знає, що в молодят животи до спини попритягувало від голоду, що їх скоро хазяйка драною мітлою з квартири вимете, і втішає тільки те, що дочка – на бюджеті, а університет, де навчається, за дві зупинки – пішки дійде.
Учора ж Мотя, яка вже не миє під’їзди, з темного вікна побачила, що Михайло Михайлович пізно ввечері виплив марою надвір, сів на задубілу лаву, і сидів, сидів… А на нього опускався сніг. Білий такий, лапастий, пухкий… І лагідний. Сніг лащився, припадав до нерухомої постаті й ліпився, як рідний до рідного. Він обіймав Михайла, може, навіть шепотів йому щось зовсім не злобне. І мабуть, чоловікові здалося, що той сніг відтак засипле його злість. Він би й до ранку так сидів, якби стара Мотя не затарабанила у вікно на всю іванівську, аж цілій п’ятиповерхівці моторошно стало. Потім вона вийшла надвір з віником, пообмітала з твердокамінної, мовчазної постаті білі кучугури, побубоніла щось ворожбитське чи то собі під носа, чи Михайлові до вуха і почовгала до себе, та за мить вийшла знову, несучи чайник і дві чашки. Вона наливала окріп у велику круглопику чашу, пар валував, ковтаючи сніжинки… Потім колишній льотчик і колишня прибиральниця під’їздів мовчки пили чай, сидячи впритул, сніг падав у гаряче і танув, танув… Було в такому чаюванні щось таємниче й урочисте. І хто його знає, може, чоловік хотів утопитися в тому білому снігу, а Мотя не дала…

Осінь тоді була зеленою-зеленою. Вірочка-Віруня зроду не бачила такої ненатуральної осені, та певно вже ніколи й не побачить, бо такі зриви у природи трапляються раз на сто років. І саме така дивна осінь трапилась тоді для Віруні в Закопане.
Невеличке місто в польських Татрах здавалося іграшковим, і там все було іншим. Хоча, може, це той куток світу, де завжди жила Віра, якраз був іншим, бо він задовольнявся однією церквою-покриткою, одним фонтаном, високими шиями закіптюжених заводських труб, тюрягою в центрі містечка, щільним натовпом чорно-сірих постатей, які сунули після робочої зміни, схиливши плечі додолу, як зграя одно-миттєво підбитого птаства. Ті люди казали самі про себе: „Ой, то не чорна, то не хмара, то йдуть люди з „Комунара”.
У рідному місті панувала мораль сірятини. Там навіть епатаж примудрявся бути сірим. Чи й не епатаж: виголошувати з трибун однозначні промови, а в реаліях плодити позашлюбних дітей, бо так виходить... Але таке залюбки й з надривом обговорювалося.
І от раптом профпутівка. Віруня в Закопане – це як по той бік світу. Тут ніби теж соцтабір, але правила свої, і люди зовсім не сірі, а навпаки – яскраві якісь. Може, Бог, який не покидав цю землю, як ту, де жила Віруня, посилав тутешньому люду на католицьке Різдво світлих і барвистих фарб стільки, щоб стало на цілий рік. А от із зеленим кольором він тоді таки перестарався.
Диско-бар сховався у підвал якоїсь ошатної тогочасної споруди, видаючи на гора ритми „Арабесок” та підморгування світломузики. Гід групи, Ева, і гурт веселих „руських”, як тут їх усіх називали, після захоплюючого підйому синьо-жовтим вагончиком фунікулера на Губалувку, спускалися по темних східцях у вируюче підземелля. Віра, все ще трохи затиснута лещатами „совкових” норм, ступала так, ніби під її босоніжки підставляли спину мокрі й жирні тюлені. Призупиняючись, поглядала зверху вниз на танцюючих „медляк”, і її нижня щелепа злегка тремтіла чи то від страху посковзнутися на тих східцях, чи то від передчуття якогось абсолютно реального дива. Поряд терся Лоренц, німець, який поселився в сусідньому номері готелю, і сходу так прикипів до дівчини, що можна було подумати, саме в ній розгледів оте вічне й світле, ради якого йдуть на край світу чи світ за очі, тільки не в совдепію, з її невиліковною, як здавалося на той час, історією хвороби.
Коли Вірина нога торкнулася передостанньої сходинки, а очі ще раз ширнули по головах танцюючих, дівчині вчулося, що її хтось гукає. Озирнулася, кинула погляд і зустрілася очима з високим світлочубим хлопцем, який, танцював отой таки „медляк” з яскравою до дурі блондинкою. Він дивився на Віруню так, ніби вона щойно втнула стрибок із неба. І, о диво, Віра вперше в житті не знітилася, не відвела погляду і анітрохи не зашарілася за всіма правилами цнотливої совкової моралі. Більше того – вона посміхнулася тому світлочубому на всі тридцять з гаком, і ту посмішку помітили Лоренц, яскрава до дурі блондинка, усі „руські” й Ева.
І все! Віруня одразу перестала думати про тих, хто бачив сяючу тарелю її обличчя – думала лишень про того хлопця, хоча до нього притискалася блондинка, кидаючи на дівчину ревниві колючі погляди. Лоренц запросив Віру і, танцюючи, вони наблизилась до того, про кого думала. Хлопець пропік її синім і глибоким, наче Морське Око , поглядом і, розштовхавши танцюючі пари своєю партнершею, опинився поруч. Коли музика завмерла, він безцеремонно забрав Віруню у Лоренца і поманив, повів, полетів з нею, лишаючи здоровий глузд тим, хто нічого ніколи не тямив і не чув про казку.
Вона знала, що на них дивляться стукачі й розповсюджувачі брехливої моралі, покинута блондинка й ображений Лоренц, здивований такою відвертою інтригою керівник групи та вільна в своїх помислах і статевих контактах Ева... А ще на них дивився справжнісінький ангел теплої, як руки коханого, ночі.
Хлопця звали Анджей. Він говорив поганою російською і одразу почав вчити Віруню польської. Грузив слово за словом і радів з її вправної вимови, бо повторюючи за ним майже усе без акценту, вона почувалась справжнісіньким вундеркіндом, а може, вона й справді була таким собі невідкритим поліглотом. Не вчиш – не знаєш, а починаєш вчити і розумієш, що це тобі дається і ти можеш, можеш, можеш...
Вони блукали нічними вуличками Закопане обійнявшись, і говорили на мові доторків, знаків, натяків, здогадок і слів, які опановували на ходу...
Анджей був високим і міцним, а Віруня тендітною. Здавалося, він міг би посадити її на долоню й, випроставши руку навпроти місяця, який зирив на них із-за кожної крони, милуватися, мов статуеткою. І в тому, що він таки справді дужий, вона переконалася тієї миті, коли, опинившись біля паркана стадіону, Анджей пурхнув птахом, і, схилившись з висоти, підхопив Віруню на руки. Він підіймав її до неба, до лукавого місяця, до бозна чого... Потім вони намагалися сховатися від місяченька, а той витріщався на них з високості й вповні сяяв від задоволення, бо бачив, як їхні пальці плуталися в нехитрих шатах одне одного, як їхні подихи захлиналися й завмирали, як, блукаючи поміж нескінченних лав для глядачів стадіону, вони зіграли матч вишуканих пестощів під поглядом безсоромного сяйва єдиного уболівальника. Переможених не було, аплодисментів – теж.
А потім Віруня мчала по східцях до готелю й шарпала двері, забувши вщент, що треба просто натиснути на кнопку і прокрутити ручку праворуч. Ну де у їхній совдепії такі прибамбаси? А тут інструктували, та вона, щаслива до отупіння, все забула. І, отримавши порцію ввічливих нарікань від швейцара і скотських – від співмешканок по номеру, Віра упала напівжива від щастя в прохолоду простирадла, щоб вимолити у Бога сон, у якому буде Анджей і все повториться...
Наступного ранку їхня група, милуючись панорамою синіх гір, підіймалася канатною дорогою на Каспрови Верх. Гойдаючись над землею біля хмар, в які можна було пірнати, Віра гасила в собі надію, як гасять полум’я із вогнегасника. Вона куталась в каптур не дуже теплої кофтини і згасала на очах усієї групи, не промовивши жодного слова. На вершині було людно й гамірно, у невеличкій кав’ярні – не проштовхнутися, до каси – черга, довкола – суворі гори в снігу... Гарно, сумно й холодно. Віра сходила до Чехословаччини і повернулася назад – це тут запросто, бо кордон у Татрах під самісіньким небом не охороняється. А потім дівчина мерзла й тупо чекала своєї черги на спуск, байдуже поглядаючи то на лижників, які прибували сюди разом з туристами, то на щойно придбані листівки з погашеним поштовим штемпелем. І коли Ева почала згукувати свою групу, як квочка курчат, бо прибув вагончик, на якому вони мали повертатися, Анджей, тримаючи лижі на плечі, сплигнув з того вагончика.
Вони завмерли чи померли на якусь мить, дивлячись одне на одного. Анджей ожив першим, і, вихопивши з рук Віруні листівки з видами Каспрови Верху, а з руки Еви самописку, якою вона рахувала своїх „руських”, почав щось швидко-швидко писати. Потім віддав списаний папірець Вірі, яку вже потоком туристів несло до вагончика і крикнув: „Напіши, напіши... Там адрес. Напіши...”
Вагончик полетів, поплив, потонув...
Удома все пожухло. Осінь махала обшмарованими мітлами крон, дістаючи низьких захмарених небес.
Віра писала листи Анджею і чекала... Лоренс писав листи Вірі... Дівчина не відповіла Лоренсу. Анджей не відповідав їй. У Віри була тільки одна листівка, на якій поверх яскравого фото горнолижників, літаючих по крутих схилах Каспрови Верху, було розгонисто написано адресу польською мовою, а всі інші листівки лишились тоді в руках Анджея.
Кажуть, настане час... Час не наставав. Віруня зустрічалася кілька разів з Евою в Києві, бо вони потоваришували, а час не наставав. Віра зустріла чоловіка, з яким народила двох дітей, а час не наставав. Держави, у якій народилася Віра, не стало і навіть закіптюжених труб у місті поменшало, бо підприємства проковтнув якийсь сучасний монстр, а час не наставав ...
І тоді, усвідомивши, що минуле недосконале, теперішнє найважливіше, а майбутнє недосяжне, Віра нарешті забула Анджея.
Одного вечора дзвінок:
– Прівєт, Вєра! Ето Ева.Ти гдє пропала? Я уже била вся Європа, а ти даже Польша не прієзжала. Шлю тєбє визов.
Діти вже майже дорослі, пристрасті вгамовані, довкола осінь... І Віра через багато літ зазбиралася до Польщі. Згадуючи Закопане, і, копирсаючись в старих проспектах, вона знайшла ту листівку із видами гірськолижного курорту із адресою Анджея. Повагавшись хвилину, запхнула її до валізки.
У Польщі знову все було набагато яскравішим та стократ охайнішим, ніж там, де жила Віра. Ева стала огрядною, втім неймовірна доглянутість додала їй привабливості.
– Скажі, куда ти хочеш єхать у Польше? – запитала вона Віруню прямо на вокзалі Кракова.
Віра дістала із валізки кольорову листівку і подала приятельці.
– Я розумію, що це безпросвітна дурість, але ти не могла б... Словом, я хочу знати щось про цю людину.
– Анджей! Да, да, я поняла, я вспомнила! Ти тогда убєжала с нім із діскотеки, а на Каспрови Верх он забрал мой авторучка. Нєт проблєм. Погуляй, я скоро...
Віруня сиділа на зручному кріслі вокзалу і лаяла себе в хвіст та гриву, бо здавалося, а може, так воно й було, що все давно померло, і її врятувала ота здатність померти для себе і жити тільки для тих, хто поряд. А зараз вона коїть щось зле, наближаючи воскресіння.
–Ти знаєш, я стала забивать русскій. У меня тєпєрь екскурсіі только Європа, – обізвалася поруч Ева. – Ну вот, Анджей нас ждьот! Я говоріла с нім по телефону.
– Ти знала його?
– Нєт! Ето справочное бюро. Я же – гід. Ти забила?
– Я не можу їхати до нього. Це, це... Я хотіла тільки щось знати. Він не відповідав на мої листи.
– Зачем нє єхать, я же... Как ето слово? Ах да, до-го-во-рі-лась. Вот!
Вони їхали. Віра почувалася психопаткою, яка риє собі могилу, але зупинитися вже не може. Ева вправно керувала автомобілем і безугавно щось розповідала. Те „щось” вилітало у відкриті вікна машини, не зачіпаючи Віри.
Охайний невеличкий будинок зустрів жінок потужним собачим гавкотом і напіввідчиненими дверима. Ева трохи погаласувала клаксоном. Після чого Вірі здалося, що вона дивиться сама на себе збоку і бачить лише тінь. І тут разом угамувалися всі сумніви, тільки чомусь страшенно захотілося пити.
Спочатку із прочинених дверей висунулась велика кудлата морда пса, за мить – і весь хазяїн тієї морди, а слідом поволі викотився візок інваліда.
Чоловік сидів у візку напівлежачи, його сухі й білі аж алебастрові пальці паркінсонічно тремтіли, тримаючи знайомі листівки з видами Каспрового Верху. Це не був той Анджей, якого колись знала Віра, навіть очі не ті – ні глибини, ні сині – сивина, навіть в очах сивина...
Віра розгубилася. Вона облизала спраглі губи і запитала:
– Ти згадував мене, Анджею?
І заціпеніла, бо здалося, що це саме він, цей незнайомий чоловік, видушив сивим поглядом із неї таке дурне запитання , як видушують отруту із гадюки.
– Я нікогда нє забил тєбя. Ти послєдняя девушка, к которой прікасалісь мої рукі. Я нє мог пісать тєбє.
– Коли це трапилось? – запитала Віра, відчуваючи, як із душі вдарив гейзер сліз.
– А тут штемпель і чісло, – сказав чоловік, який колись давно в зеленому Закопане був Анджеєм, простягаючи тремкою рукою листівку...
Віра торкнулася на мить його алебастрових пальців і відчула холод жорстокого Каспрового Верху. Вона зіщулилася, підняла комірець куртки і придушила сльози. Тепер вже точно знала, що із цієї історії нічого ніколи б не вийшло, і майбутнє лишається недосяжним.

2011

Учора з мене сльози не ринули й серце не вирвалося з грудей, тільки спомин памороззю по спині пробіг, та там і розтанув щойно ніжні слова, мов літепло, попливли із твоїх уст. Ти говорив і говорив, а я купалася в тому гомоні, я втішалася ним, наче все ще була юною, дурною, веселою…

Тільки з учора я вже знала, що моє перше кохання – чорноокий, темночубий і норовистий, як та колишня хмара над заводською трубою, хлопчина із вулиці Маяковського помер. Ой, та коли ж він був хлопчиною?! Тоді ще співали прямо в робітничому парку під семиструнну, яку пізніше покалічили в мордобої, тоді – один автобус на всю зальопівку , тоді – індійське кіно плакало й танцювало у фабричному клубі, тоді – «Біле міцне» називали біоміцином і пили в темному, як нора, під’їзді, тоді – квиток на танцмайданчик за 50копійок, тоді – джинси-кльош тільки у фарцовщика за дві зарплати інженера, тоді – побоїща між центровими і зальопівськими з цепами, штахетом і навіть кастетами … А тепер…

Тепер ти чекаєш мене в маленькій квартирі, знімаєш мої швидкі чобітки, тулиш їх до батареї центрального опалення, заливаєш окропом із елекрочайника суміш, яка носить поважне ім’я кави, обплутуєш паросллю дивних словосполучень моє втомлене мовчання, ліпиш із мене завмерлої мене живу й в’юнку, як димок твоєї сигарети, розповідаєш про останню передачу радіо Ера, про розкрученого Куркова й інтерпретації на тему графоманії із уст укрсучліту, про фальсифікацію на чергових виборах, про рейдерське захоплення уже захопленого і легенько кусаєш мене за вухо…

Чорт! А десь у провулку вулиці Маяковського, у післявоєнній чи допотопній батьківській хаті вчора померло моє перше кохання. Може, він, той чорноокий, ще сто разів був чиїмось коханням? Тільки знайомий із тієї вулиці сказав, що моє – померло і, що весь куток знав про наше перше почуття. Три чорти! А воно ж, те яре кохання, померло під парканом нашого будинку ще тоді, коли темночубий і темноокий після служби влаштувався на завод електроприладів і пропив першу «шабашку» у чаднім генделику біля залізничного вокзалу. Пізніше у нього було багато «шабашок», ще більше – «біоміцину» і моє щеняче бажання кохати теж належало йому.
Ніхто й ніколи не міг знати, що місто тоді, наче в передчутті згубного фіналу, просто ридало-ридма, бо йшов дощ. Ми сховали себе і наше перше кохання в мороці павільйона дитячого садочка, і, коли фари поодиноких машин бризкали в очі світлом, чорний млинок парасольки рятував сяйво наших обіймів від випадкових поглядів. І тільки нитки моїх довгих мокрих кіс ліпилися до його грудей, обвивали вужами, текли ручаями…
А наступного вечора проводжали в армію новобранця із вулиці Маяковського. Ох і гуляли ж зальопівські! Тиха вуличка імені поета розповзлася, набубнявіла, вжарила семистрункою до хрипоти… Запивали «Пшенічную» бочковим пивом, «біоміцину» не було – була перепалена бормотуха «Портвейн 33»… «Арівідерчі!» , – кричав в дупель п’яний темночубий мій кавалер. І страшно було чути тоді спів наляканої канарейки, що голосила із клітки передсмертно на старій вишні, під якою стояли столи, заради слави дворового божевілля завалені пролетарським їдлом і питвом. І вичахало моє серце під тією вишнею, і пливли мої невидимі сльози в ріку розпачу, і потопельницею бачила я свою любов… Та не бачила я, що коїться за тим клятим рогом, за тим червоним будинком, на тій сивій старій лаві… Тільки знала, що якась курва десь тут валандається і дає всім вуличним пацанам задешево, а кому й за так… І чому ти не провалилася під нею, старезна лаво, коли він, темноокий і темночубий, розчахнув ту мальовану зайду навпіл? І чому мене, юну й дурну, чорти понесли за той будинок? Я хотіла упитися глобальним розпачем, втекти від суспільного, гуртового юродства, а стократ упилася розпачем власного маленького, нікчемного горечка, наштовхнувшись на смерть свого першого кохання. Мабуть, саме тоді мені треба було й вперше в житті набратися до чортиків, щоб плакати вранці навзрид за пташкою, як за малим дитям. Я не знала, хто повісив клітку із мініатюрною співачкою на вишню, але то був справжнісінький йолоп. Крихітне серце розірвалося. Канарейка лежала догори ніжками, а я все ще чула її передсмертну пісню…
А потому, як новобранця попід руки чи то ввели, чи то внесли до воєнкомату, знову пішов дощ. Тодішнє літо потопало у воді небесній. Я йшла, я пливла, я танцювала як уміла фанданго, я збовтувала босими ногами вранішні калюжі нашого міста і підставлялася під ринви – хотіла змити із себе сліди першого кохання. А воно, затяте, на змивалося – воно текло не по тілу – по жилах. І тоді мені заманулося чиркнути по вені скаженим лезом…

Ти ставиш на стіл пляшку вина і запитально дивишся на мене? Ти знаєш, що не питиму, бо ненавиджу ритуали: випили, закусили, покохалися, розбіглися… Хочу не підміни, не сурогату, не допінгу – хочу ритму, хочу вихлюпнути із себе силу і відчути твою втому на собі. А ще мені треба плин твоїх слів про галактики, про зорі-карлики, про сузір’я і чорні діри… І нехай потік свідомості повільно й плавно змиє сум’яття вигаданих ритуалів… Тільки чомусь страшенно кортить розповісти тобі про те, що на даху колишнього фабричного клубу ростуть анемічні деревця, а саме приміщення вгрузає в землю разом із моєю юнню. Ніколи не жалкую за тим зруйнованим стороннім світом і не хочу повернутися туди навіть на мить, хоча і в сучасному бедламі я прибилася до твого крихітного безлюдного острова, щоб врятуватися… Ти прибираєш пляшку зі столу.

А він, темноокий, прийшов тоді до моєї мами, бо у мами була найлагідніша душа, і став перед нею на коліна. Він хотів бачити мене, а прийшов до мами. Він ще не знав, що перше кохання з мене витекло і навіть струпи з рани вже повідпадали, тільки шрам ще іноді свербів. Мама сказала, що я пішла до фабричного клубу дивитися на Зіту і Гіту. Його молодша сестра, бодай (як у пісні) не зросла, виманила мене посеред сеансу. Тоді вже осінь оповила місто раннім мороком, і холодні вітри вилизували тепло із кожної щілини, кожного завулку, і ніде було знайти прихисток, щоб вислухати зізнання, та й боялася я слухати правду, бо бачила ненависну на власні очі й відчула її лезо на своїй шкірі. Мені здавалося, що він хоче полоснути мене тією правдою по очах, щоб осліпити на віки-вічні. І я боронилася від слів, закриваючись рукою. А він думав, що я ховаюся від вітру і скинув із себе шкірянку… І коли моїх пліч торкнулося його тепло, я зірвала ту шкірянку, кинула на землю, не мовивши слова, люто потоптала її і зафутболила у газон.
Згодом ми переїхали в інший район міста і тільки раз, один-єдиний раз за всі роки я бачила своє перше кохання. Ми їхали з десятирічною донечкою в автобусі, ми цокотіли, ми тулилися одна до одної, хихотіли, вигадуючи чудні нісенітниці. Донечка сказала, що якийсь дядьо дивиться на нас так, ніби ми в нього щось поцупили. Він тримав у руках повнісіньку корзину яблук. Ті великі, червонобокі яблука чомусь здалися мені атласними, бутафорськими, бо тут я ніколи не бачила таких ненатурально гарних плодів. Але в автобусі витав густий аромат стиглих фруктів, він аж дурманив, і всі пасажири озиралися на ті яблука, як на дивину. Той, що колись був темночубим, тепер був тільки темнооким, бо рясна сивина блідим цвітом лягла на волосся. Він підійшов до нас і поклав у пелену моїй донечці три яблука, потім він поклав ще три яблука мені в пелену. Ми обидві чемно подякували, але я не знала, що сказати ще. А він діставав і діставав із корзини яблука, він клав їх на нас, а ми мовчки обіймали плоди руками, притискали їх до грудей, ми обростали краснобокими красунчиками. Моя дівчинка розгублено поглядала то на мене, то на моє перше кохання, але їй, як і мені, заціпило. Він зійшов на зупинці й постояв якусь мить впритул до вікна. Мені здалося, що товсте скло зараз лусне від того темного аж каламутного погляду і скалки повстряють у моє тіло, у мою душу, у мою пам’ять. Хотілося затулитися від тих очей обома руками, але ж яблука… Автобус рушив, а ми з донечкою сиділи муміями, боячись поворухнутися, щоб дивні плоди не розбіглися по салону автобуса …

Ти береш мою лівицю й заголюєш її вище ліктя, ти чаклуєш пальцями і губами над рукою й не помічаєш тонесенької нитки шраму. Ти знову ставиш на стіл пляшку якогось заморського пійла, а я не хочу й пригубити, та й тобі те вино по барабану, бо хміль – він у наших доторках, у наших словах і в нашому мовчанні. І який же вистояний, і який же не згірклий, і який же… Справжній. Тільки страшно мені, що колись вип’ємо одне одного до дна і теж помремо вперше. Фінальна смерть буде легшою.
Та цю пляшку ти відкоркуєш і ми осушимо її до останньої краплини на спомин душі мого юного кохання, про яке ти навіть не здогадуєшся.

2013р.