***
Дзвінок не проспівав, а шарахнув… Ну буває й так. Плентаюся відчиняти двері й подумки лагідно посилаю невідомого відвідувача під тихий осінній дощ. Тут замовлень – по самісіньку новорічну ялинку, а хтось – без попередження. Я не просто не чекаю зараз якихось відвідин – я їх нуліфікую, бо щойно на свіжому відбитку розгледів людську душу. Через шпарку холоднокровного фотооб’эктиву, бач, не помітив, а ось тепер, коли знімок дихнув, непомітна плівочка сповзла і справжня душа проявилася. А тут – дзвінок…
– Вам кого? – питаю чортом.
Переді мною стоїть жіночка невеличкого зросту. Її дуже помітні округлості заперечують природний хід речей що до мого фаху. Про таких кажуть: що постав, що поклади.
– Я – до вас. Зробіть з мене фотку ню. Мені в кафешці розказали, що ви класно вмієте.
Ні, звичайно, можна було й відмовитися, але якась куце бісеня, що вже заворушилося в мені, злукавило. Я запросив курйозну жіночку до салону. Вона проворно роздяглася і покотилася славнозвісним колобком ловити світло софітів.
Моя рука мимоволі почухала потилицю.
– А навіщо вам такі знімки? – питаю, не приховуючи здивування.
– Та тут таке діло, мій хахаль по бабам став шастать. То до Римки з піцерії підкотить, то з бізнесменшою прямо в «газельці» того… Ну, ви поняли… Так я покажу йому фотку, де я ню, і скажу: «Дивись, і нє фіг по б… шастать».
***
Ту симпатичну кралю я загорнув у слюду. Вона і сама здалася мені схожою на обгортку якоїсь маленької таємниці, хоча з першої миті випалила:
– Сфотографуйте мене так, щоб вийшло щось трішки еротичне.
– У вас уже є досвід? – запитую, дивлячись на нічогеньку статуру і привабливе личко жінки, яка по-кошачому походжає салоном, ніби вагаючись.
– Ой, ні!
Вона поволі й дуже обережно роздяглася, озираючись. Постояла мить, навіть подих затримала і рушила до невеличкого подіуму так, ніби ввійшла у холодну воду ріки, завмираючи перед пірнанням.
І вже тоді, коли я нарешті впіймав вільну позу оголеного жіночого стану разів так з двадцять, без угаву натискаючи на кнопку фотоапарата, кралечка сказала:
– Зробіть сто знімків.
– Хм… А навіщо – аж сто? Адже, щоб зробити один пристойний треба кадрів тридцять убити.
– А в мене чоловік у тюрмі. Я йому надішлю.
От тобі й маєш! Справжнісінька шарада. Але мені не хотілося нічого розгадувати. Допомагаючи зняти біля дверей ошатний верхній одяг гарній жінці, ніхто не сподівається побачити її у злинялих трико. А для тієї я вигадав слюдяну обгортку, нехай носиться із своєю маленькою таємницею як із писаною торбою, у котрій сто фотографій для одного «зека».

***
Так ось, цю жінку я помічав на усіх вернісажах, виставках, презентаціях… І взагалі, мистецькі заходи без її легкої грації втрачали. Нас ніхто ніколи не знайомив, та ми приязно віталися. Іноді я слідкував за нею периферійним зором і одного разу заговорив першим. Тоді вона споглядала… Ні, вона тривожно дихала, вона жила, вона ледь помітно тремтіла біля роботи у жанрі ню.
– А Вам не хотілось би продовжити мить власної досконалості? – запитав.
Вона поволі повернула голову, і я замилувався звивиною жіночої шиї.
– Ви прочитали мою думку. Але у мене є той, хто не визнає такої відвертості.
– Це для Вас важливо?
– О, так!
– А якщо він не впізнає Вас на фото?
– Це можливо? Тоді я б ризикнула.
У салоні ми пили каву з абсентом і розмовляли як старі знайомі, але мені весь час здавалося, що нас розділяє товсте невидиме скло, бо вона безугаву торочила щось про свого друга. Схоже, вона була закохана у того, про кого говорила.
– Розумієте, я зустріла саму себе в ньому. Скажете, так не буває? Звичайно, ми різні; може, просто побачила в ньому ту частинку себе, якої мені не вистачало.
Коли вона доволі впевнено роздяглася, мене пройняло тремтіння. Я бачив тут більше, ніж варто було бачити, але така жінка… Вона здавалася втомленою та емоційною водночас і нагадала актрису з американського німого фільму минулого століття.
Потім я залишився сам. Шукав її образ і не знаходив: ворушив довгі коси, торкався пальців, приховував обличчя, висвітлював перса… Вона тікала від мене, бо хотіла належати і належала не мені, а я не знав, що шукаю. Робота не йшла. Жінка виходила безбарвною, штучною. Врешті-решт у самоті своїй я заговорив до непокірної. Слова були банальними, але іноді треба просто поговорити і тоді глухе обізветься, а незряче побачить, бо воно теж захоче порозмовляти з тобою. Я сховав вигини її тіла у вітті безлистого дерева, прикрасивши темні прожилки досконалістю жіночої плоті, і подивився у вікно. Там немолода, та все ще вродлива осінь поволі роздягала сквер. Мені стало легко й весело, – так бувало тільки у далекі хлоп’ячі роки.
Потім я побачив її в багатолюдній галереї на відкритті виставки поруч того, котрого називала частинкою себе. Пара довго розглядала роботу, потім жінка обережно повернула голову, пошукала мене очима і ледь помітно, але вдячно всміхнулася. Та я не спромігся на посмішку, бо, спираючись на руку того чоловіка, вона зігнула спину, схилила голову – сховала себе. А як же грація, подумав я. І так нудно стало від тієї думки…

***
В момент незначного застою чи, може, депресії, одного темного як ніч дня чи, може, вечора… Словом, все це якраз не мало абсолютно ніякого значення, бо мені було байдуже до кольору неба і навіть скиглення сусідського пса за броньованими дверима не смикало мене за нерв.
Алка зателефонувала і сказала, що одна супер-моделька хоче фото ню.
– Нє, – кажу їй. –У мене зараз творчий колапс. Мені – що Шерон Стоун, що продавчиня квитків з тролейбусу…
– Ти майстер чи тюхтій? – питає мене Алка, щоб дістати.
– Зараз – тюхтій.
– Побачиш мою дєвочку, одразу перестанеш бути таким.
– Та я уже бачив-перебачив…
– Такої – ні, голову на відріз даю.
Я погоджуюся, але без надії на опритомнення, бо час від часу вичерпуюся до дна власного я і зависаю як мій колишній старий комп.
Вони приходять удвох. Алка хазяйнує в кутку, який я називаю коричневим: торохтить, кружляє млинком, варить каву в древній турці… Мала скромно сидить на канапі в салоні, затуляючи довгими віями блиск очей. Вона хвилюється. Я це відчуваю. Та мені не хочеться втамовувати її хвилювання банальщиною. Мовчки роздивляюся, наслідуючи зашкарублого циніка. Щось мене не влаштовує. Ще не знаю, що саме, але воно заважає зараз і буде заважати потім – я учуваю це.
– Скільки вам років, мила дівчино? – запитую те, що питаю майже у кожної юнки, чого не роблю тоді, коли вік очевидний.
– Ну от, так і знала! – випалює залпом Алка, безнадійно махнувши рукою. – Шістнадцять.
– А якщо знала, то чого морочила голову дитині й мені? – кажу, вмить збайдужівши до нуля.
Вони попили кави, погортали журнали й подалися в безнадійно-сірий день.
Згодом моє спустошення уступило місце бажанню. Простору вистачало новим ідеям, навіженим недоспаним ночам, зустрічам, поїздкам, втомі, суперечкам до третіх півнів, виставкам, навіть відзнакам. Працював як німий.
Того дня ліфт наказав ходити пішадрала – поламався. Пізно ввечері поволі суну на своє дев’яте небо і вже нічого не хочу, бо тягну за собою втому як добрячу колоду. Біля власних дверей помічаю дівочу постать. Зупинившись під лампочкою сороковаткою, питаю:
– Ви кого чекаєте? Не мене, бува?
– Вас, – каже незнайомий голос.
– А чим зобов’язаний?
– Я виросла. Мені вже сімнадцять. Тепер можна ню?

2014