До нашого сусіда по під’їзду, Михайла Михайловича, прийшла злість. Звичайнісінька, людська – ні взяти-ні дати – тупоголова злість. А чому це – тупоголова? Може, якраз навпаки – нормальна. Він, мужик – що треба! І злість до нього прийшла не найгірша. Кажуть, був таким лагідним, хоч до рани прикладай, а тут – бац! І все! Матінку-правду донечці й піжону, зятю, врізав межи очі – як кулаком. Тепер, он, рипає дверима цілий день, клеїться до вікна між поверхами і смалить, смалить… Чадить, влаштовуючи димову завісу власній злості. Сусідка, що двері навпроти, зирне у щілину і чеше своїх котиків на горщик саджати, бо боїться повз Михайлову злість пускати у під’їзд. Сказано, був лагідним…
А все почалося з того, що його донечку славнозвісна перша любов благословила дошкою сороковкою по маківці, і все, що двадцять років Михайло вживляв, як чіп, вилетіло одним махом із гарненької дівочої голівки у невідомому напрямку. Ба, їхала на навчання до Дніпропетровська золотою дитиною, а це навідалася персоною із гуморески, та ще й не сама. Михайло ж її на руках виколихував аж до п’яти рочків, він же їй за мамку, за бабцю, за друга, за духівника, хоча був тільки батьком.
Татусь-одинак – це він, колишній льотчик – це теж він… А дочка у нього нагуляна. Скажете, не буває так? Ет-т-т… У цьому світі не буває тільки вічного життя. І навіть якщо вас спробують опритомнити пафосною фразою про життя у віках, шліть того великого демагога до… Лувру, Ермітажу, можна до Третяковки, чи до Сикстинської капели врешті-решт. Думаєте, хтось із майстрів брехливого пафосу зустріне там Мікеланджело, Рафаеля, Брюллова чи нашого Шевченка? Тільки їхні роботи, тільки роботи…
Словом, на Нову землю Михайло літав, до Монголії літав, до Хабаровська літав… На той світ, щоправда, не встиг, хоч і посилала знаменита партія так настирно, як мачуха свою пасербицю до середзимного лісу по проліски. Військовий льотчик, який після училища не одружився, після академії не поспівав одружитися, після того, як стає випробувачем, уже не дуже й збирається одружуватися. А гарний же!.. Ну як чортяка: очиська отакенні й чорні – смоляні й чуб смоляний – аж зір ріже. Тепер про таких кажуть: мачо. Коли він оселився в нашому будинку на старті лихих 90-тих, Мотя, прибиральниця під’їздів, і та свої пацьорки захімічила, а заяложений халат цементового кольору змінила на брюки-банани із секонд-хенду. Мліли всі чи майже всі представниці протилежної статі нашої п’ятиповерхівки, коли колишній льотчик виходив із дитячим візочком на прогулянку. А чоловік дефілював, наче таємниця вкрита мороком і, здавалося, що окрім своєї крихітної дівчинки жодної жінки впритул не бачить і не чує.
Ні, може, хтось і скаже, що він оце в солідному віці дурницю впоров, але ж по-іншому не виходить. Ну, зрозуміло, що сам російською – як рідною вміє, бо з дитинства вивчав і весь Союз облітав, а тоді без тієї мови не можна було, та й не має він нічого проти мови, але ж… Ну вийшла доня заміж за донецького, ну любить вона його, ну живуть у Дніпрі на квартирі, ну давав їм Михайло гроші й овочі з дачі пер на вокзал аж очі на лоба лізли, щоб передачу за передачею… А тепер, коли той жевжик заборонив дочці розмовляти мовою цієї землі, назвавши її бидляцькою, Михайло наклав на парочку епітимію. Нормальну таку епітимію, без грошей, без овочів, без людинолюбного слова, а «розрішительну молитву», сказав, прочитає тоді, коли зять звернеться до нього українською.
– Да вовєк тому нє бивать! – зіпнув вітрогон так, що сусідський кіт із спареного балкону в сніг з переляку шурнув.
Доня плакала. Так, ридаючи-ридма, й з квартири за своїм жевжиком потеліпала.
Михайло вже скоро місять живе в парі зі своєю злістю й і зовсім не воює з власним нещастям. Він точно знає, що в молодят животи до спини попритягувало від голоду, що їх скоро хазяйка драною мітлою з квартири вимете, і втішає тільки те, що дочка – на бюджеті, а університет, де навчається, за дві зупинки – пішки дійде.
Учора ж Мотя, яка вже не миє під’їзди, з темного вікна побачила, що Михайло Михайлович пізно ввечері виплив марою надвір, сів на задубілу лаву, і сидів, сидів… А на нього опускався сніг. Білий такий, лапастий, пухкий… І лагідний. Сніг лащився, припадав до нерухомої постаті й ліпився, як рідний до рідного. Він обіймав Михайла, може, навіть шепотів йому щось зовсім не злобне. І мабуть, чоловікові здалося, що той сніг відтак засипле його злість. Він би й до ранку так сидів, якби стара Мотя не затарабанила у вікно на всю іванівську, аж цілій п’ятиповерхівці моторошно стало. Потім вона вийшла надвір з віником, пообмітала з твердокамінної, мовчазної постаті білі кучугури, побубоніла щось ворожбитське чи то собі під носа, чи Михайлові до вуха і почовгала до себе, та за мить вийшла знову, несучи чайник і дві чашки. Вона наливала окріп у велику круглопику чашу, пар валував, ковтаючи сніжинки… Потім колишній льотчик і колишня прибиральниця під’їздів мовчки пили чай, сидячи впритул, сніг падав у гаряче і танув, танув… Було в такому чаюванні щось таємниче й урочисте. І хто його знає, може, чоловік хотів утопитися в тому білому снігу, а Мотя не дала…