Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.05
21:26
Пісня
Дивовижна пані в пошуку, пізнанні.
Пензель у руці.
Фарби різнобарвні в стильному єднанні.
Всесвіту творці.
Приспів:
Дивовижна пані в пошуку, пізнанні.
Пензель у руці.
Фарби різнобарвні в стильному єднанні.
Всесвіту творці.
Приспів:
2026.11.05
16:56
Віват американському народу!
Завершилися жалюгідні спазми.
Сьогодні він обрав собі свободу
Від торгашів токсичного маразму.
Коротка й переконлива розмова!
Англійською ніхто не крикне "гойда".
Народ сказав своє вагоме слово,
Завершилися жалюгідні спазми.
Сьогодні він обрав собі свободу
Від торгашів токсичного маразму.
Коротка й переконлива розмова!
Англійською ніхто не крикне "гойда".
Народ сказав своє вагоме слово,
2026.11.05
16:38
Лиш два роки проминуло з кривавої битви,
Де вдалося Радзивіллу козаків побити.
Де Кричевський славний згинув й козаків багато,
А вже знову з Литви хмари стали насувати.
Король польський нове військо, кажуть набирає,
Покінчити із козацтвом, мабуть пла
Де вдалося Радзивіллу козаків побити.
Де Кричевський славний згинув й козаків багато,
А вже знову з Литви хмари стали насувати.
Король польський нове військо, кажуть набирає,
Покінчити із козацтвом, мабуть пла
2026.11.05
13:05
Тепер автобус більше не приїде
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.
За визначеним шляхом не приїдуть
За визначеним шляхом. Пізній час
Втонув у річці, ніби "Ріо-ріта",
Так відійшов, що вже забув про нас.
Замість вогнів - задавнені корита.
Колючий дріт обплутує Парнас.
За визначеним шляхом не приїдуть
2026.11.05
12:11
пора блекаутів і віршів
читати ще писати щось
вигадувати рими ліпші
немовби транс немов гіпноз
коли побачиш чи повіриш
у цьому вирі із марнот
бреде через дорогу лірник
на думці в нього анекдот
читати ще писати щось
вигадувати рими ліпші
немовби транс немов гіпноз
коли побачиш чи повіриш
у цьому вирі із марнот
бреде через дорогу лірник
на думці в нього анекдот
2026.11.05
08:30
ЖАННА Д’АРК: ПОВЕРНЕННЯ В ДОМРЕМІ
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)
(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)
ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа зас
(драматичний есей-містерія в голосах з прологом і трьома післядіями)
(до 595-их роковин смерті на вогнищі ЖАННИ Д’АРК, присвячується)
ПРОЛОГ: Три виміри Руана
(30 травня 1431 року. Руанська площа зас
2026.11.05
08:25
Чую знову клацання копит -
Під копитом кольоровий вид
Крихіток піску на камінцях,
На кривих стежках і манівцях,
У картографічній ворожбі,
Де граки нудьгують на вербі,
Де роки у полум’ї століть
Мимоволі сунуть мимохіть
Під копитом кольоровий вид
Крихіток піску на камінцях,
На кривих стежках і манівцях,
У картографічній ворожбі,
Де граки нудьгують на вербі,
Де роки у полум’ї століть
Мимоволі сунуть мимохіть
2026.11.05
06:07
Вологою насичене повітря
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
Повисло понад містом уночі, -
Німа пітьма приглушує палітру -
Ні вогника від лампи чи свічі.
Убралось місто в чорні оксамити,
Заснули вулиці, будинки і мости, -
Без світла важко і тривожно жити,
Без світла, знаю, спокій не
2026.11.05
03:33
із золотого берега рабів
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
скинуто на ринку в орлеані новім
купець рубцюватий за трудами своїми
знай жінок шмагає, опівніч за мить, ов
бурий цукре, чом добре так смакуєш
бурий цукре, мов ті дівчачі згуби
2026.11.04
16:29
Журлива осенi краса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
Пробiглася босонiж небом.
Можливо, нам того не треба,
Що на дворi бринить роса.
Кружляє листя над землею –
Журлива осенi краса,
Мов позолочена коса,
2026.11.04
16:16
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Ліна Костенко.
Іду до лісу.
2026.11.04
14:37
Чи не була порожньою краса
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
Актора знаменитого у кадрі,
Що дарували щедрі небеса,
Як нагроду чи небесну кару?
На сцені він підкорював усіх.
І слава насувалась, мов лавина.
Трагедія або нестримний сміх
2026.11.04
11:46
Скіфи, кімерійці, чорні маври,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
Може, ще арійці — та навряд...
Ми учора лише динозаври,
А тепер — екзистенційний ряд!
Ну, а у майбутньому — отрута,
Ніби рути-м’яти вогка ртуть,
Б’є у скроні часу лють закута,
2026.11.04
11:26
Деякі автори такі кумедні
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
блокують доступ до свої нєтлєнок
Відкрию їм страшенну таємницю
Їх твори є доступні анонімно
Завжди їх можна прочитати
посміятись
рецензію щоправда не напишеш
2026.11.04
09:26
У Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука, що на площі Ринок, відбулася презентація ювілейного перевидання книги «Марія з Магдали» – релігійної драми маловідомого польського поета й драматурга Антона Шандлєровського в українськом
2026.11.04
08:10
Листя, що впало на стежку, до сірого стовчене.
Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Краплі намистом на чорному - срібло на оніксі.
Та несподівано цяткою дрібно тріпоче на
Мокрій обочині клапоть обірваний з коміксів.
Берег. Метелик. Малюк і рука, певно, батькова,
Міцно тримає, а з нею
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Раїса Плотникова (1955) /
Проза
Ти згадував її, Анджею?
Осінь тоді була зеленою-зеленою. Вірочка-Віруня зроду не бачила такої ненатуральної осені, та певно вже ніколи й не побачить, бо такі зриви у природи трапляються раз на сто років. І саме така дивна осінь трапилась тоді для Віруні в Закопане.
Невеличке місто в польських Татрах здавалося іграшковим, і там все було іншим. Хоча, може, це той куток світу, де завжди жила Віра, якраз був іншим, бо він задовольнявся однією церквою-покриткою, одним фонтаном, високими шиями закіптюжених заводських труб, тюрягою в центрі містечка, щільним натовпом чорно-сірих постатей, які сунули після робочої зміни, схиливши плечі додолу, як зграя одно-миттєво підбитого птаства. Ті люди казали самі про себе: „Ой, то не чорна, то не хмара, то йдуть люди з „Комунара”.
У рідному місті панувала мораль сірятини. Там навіть епатаж примудрявся бути сірим. Чи й не епатаж: виголошувати з трибун однозначні промови, а в реаліях плодити позашлюбних дітей, бо так виходить... Але таке залюбки й з надривом обговорювалося.
І от раптом профпутівка. Віруня в Закопане – це як по той бік світу. Тут ніби теж соцтабір, але правила свої, і люди зовсім не сірі, а навпаки – яскраві якісь. Може, Бог, який не покидав цю землю, як ту, де жила Віруня, посилав тутешньому люду на католицьке Різдво світлих і барвистих фарб стільки, щоб стало на цілий рік. А от із зеленим кольором він тоді таки перестарався.
Диско-бар сховався у підвал якоїсь ошатної тогочасної споруди, видаючи на гора ритми „Арабесок” та підморгування світломузики. Гід групи, Ева, і гурт веселих „руських”, як тут їх усіх називали, після захоплюючого підйому синьо-жовтим вагончиком фунікулера на Губалувку, спускалися по темних східцях у вируюче підземелля. Віра, все ще трохи затиснута лещатами „совкових” норм, ступала так, ніби під її босоніжки підставляли спину мокрі й жирні тюлені. Призупиняючись, поглядала зверху вниз на танцюючих „медляк”, і її нижня щелепа злегка тремтіла чи то від страху посковзнутися на тих східцях, чи то від передчуття якогось абсолютно реального дива. Поряд терся Лоренц, німець, який поселився в сусідньому номері готелю, і сходу так прикипів до дівчини, що можна було подумати, саме в ній розгледів оте вічне й світле, ради якого йдуть на край світу чи світ за очі, тільки не в совдепію, з її невиліковною, як здавалося на той час, історією хвороби.
Коли Вірина нога торкнулася передостанньої сходинки, а очі ще раз ширнули по головах танцюючих, дівчині вчулося, що її хтось гукає. Озирнулася, кинула погляд і зустрілася очима з високим світлочубим хлопцем, який, танцював отой таки „медляк” з яскравою до дурі блондинкою. Він дивився на Віруню так, ніби вона щойно втнула стрибок із неба. І, о диво, Віра вперше в житті не знітилася, не відвела погляду і анітрохи не зашарілася за всіма правилами цнотливої совкової моралі. Більше того – вона посміхнулася тому світлочубому на всі тридцять з гаком, і ту посмішку помітили Лоренц, яскрава до дурі блондинка, усі „руські” й Ева.
І все! Віруня одразу перестала думати про тих, хто бачив сяючу тарелю її обличчя – думала лишень про того хлопця, хоча до нього притискалася блондинка, кидаючи на дівчину ревниві колючі погляди. Лоренц запросив Віру і, танцюючи, вони наблизилась до того, про кого думала. Хлопець пропік її синім і глибоким, наче Морське Око , поглядом і, розштовхавши танцюючі пари своєю партнершею, опинився поруч. Коли музика завмерла, він безцеремонно забрав Віруню у Лоренца і поманив, повів, полетів з нею, лишаючи здоровий глузд тим, хто нічого ніколи не тямив і не чув про казку.
Вона знала, що на них дивляться стукачі й розповсюджувачі брехливої моралі, покинута блондинка й ображений Лоренц, здивований такою відвертою інтригою керівник групи та вільна в своїх помислах і статевих контактах Ева... А ще на них дивився справжнісінький ангел теплої, як руки коханого, ночі.
Хлопця звали Анджей. Він говорив поганою російською і одразу почав вчити Віруню польської. Грузив слово за словом і радів з її вправної вимови, бо повторюючи за ним майже усе без акценту, вона почувалась справжнісіньким вундеркіндом, а може, вона й справді була таким собі невідкритим поліглотом. Не вчиш – не знаєш, а починаєш вчити і розумієш, що це тобі дається і ти можеш, можеш, можеш...
Вони блукали нічними вуличками Закопане обійнявшись, і говорили на мові доторків, знаків, натяків, здогадок і слів, які опановували на ходу...
Анджей був високим і міцним, а Віруня тендітною. Здавалося, він міг би посадити її на долоню й, випроставши руку навпроти місяця, який зирив на них із-за кожної крони, милуватися, мов статуеткою. І в тому, що він таки справді дужий, вона переконалася тієї миті, коли, опинившись біля паркана стадіону, Анджей пурхнув птахом, і, схилившись з висоти, підхопив Віруню на руки. Він підіймав її до неба, до лукавого місяця, до бозна чого... Потім вони намагалися сховатися від місяченька, а той витріщався на них з високості й вповні сяяв від задоволення, бо бачив, як їхні пальці плуталися в нехитрих шатах одне одного, як їхні подихи захлиналися й завмирали, як, блукаючи поміж нескінченних лав для глядачів стадіону, вони зіграли матч вишуканих пестощів під поглядом безсоромного сяйва єдиного уболівальника. Переможених не було, аплодисментів – теж.
А потім Віруня мчала по східцях до готелю й шарпала двері, забувши вщент, що треба просто натиснути на кнопку і прокрутити ручку праворуч. Ну де у їхній совдепії такі прибамбаси? А тут інструктували, та вона, щаслива до отупіння, все забула. І, отримавши порцію ввічливих нарікань від швейцара і скотських – від співмешканок по номеру, Віра упала напівжива від щастя в прохолоду простирадла, щоб вимолити у Бога сон, у якому буде Анджей і все повториться...
Наступного ранку їхня група, милуючись панорамою синіх гір, підіймалася канатною дорогою на Каспрови Верх. Гойдаючись над землею біля хмар, в які можна було пірнати, Віра гасила в собі надію, як гасять полум’я із вогнегасника. Вона куталась в каптур не дуже теплої кофтини і згасала на очах усієї групи, не промовивши жодного слова. На вершині було людно й гамірно, у невеличкій кав’ярні – не проштовхнутися, до каси – черга, довкола – суворі гори в снігу... Гарно, сумно й холодно. Віра сходила до Чехословаччини і повернулася назад – це тут запросто, бо кордон у Татрах під самісіньким небом не охороняється. А потім дівчина мерзла й тупо чекала своєї черги на спуск, байдуже поглядаючи то на лижників, які прибували сюди разом з туристами, то на щойно придбані листівки з погашеним поштовим штемпелем. І коли Ева почала згукувати свою групу, як квочка курчат, бо прибув вагончик, на якому вони мали повертатися, Анджей, тримаючи лижі на плечі, сплигнув з того вагончика.
Вони завмерли чи померли на якусь мить, дивлячись одне на одного. Анджей ожив першим, і, вихопивши з рук Віруні листівки з видами Каспрови Верху, а з руки Еви самописку, якою вона рахувала своїх „руських”, почав щось швидко-швидко писати. Потім віддав списаний папірець Вірі, яку вже потоком туристів несло до вагончика і крикнув: „Напіши, напіши... Там адрес. Напіши...”
Вагончик полетів, поплив, потонув...
Удома все пожухло. Осінь махала обшмарованими мітлами крон, дістаючи низьких захмарених небес.
Віра писала листи Анджею і чекала... Лоренс писав листи Вірі... Дівчина не відповіла Лоренсу. Анджей не відповідав їй. У Віри була тільки одна листівка, на якій поверх яскравого фото горнолижників, літаючих по крутих схилах Каспрови Верху, було розгонисто написано адресу польською мовою, а всі інші листівки лишились тоді в руках Анджея.
Кажуть, настане час... Час не наставав. Віруня зустрічалася кілька разів з Евою в Києві, бо вони потоваришували, а час не наставав. Віра зустріла чоловіка, з яким народила двох дітей, а час не наставав. Держави, у якій народилася Віра, не стало і навіть закіптюжених труб у місті поменшало, бо підприємства проковтнув якийсь сучасний монстр, а час не наставав ...
І тоді, усвідомивши, що минуле недосконале, теперішнє найважливіше, а майбутнє недосяжне, Віра нарешті забула Анджея.
Одного вечора дзвінок:
– Прівєт, Вєра! Ето Ева.Ти гдє пропала? Я уже била вся Європа, а ти даже Польша не прієзжала. Шлю тєбє визов.
Діти вже майже дорослі, пристрасті вгамовані, довкола осінь... І Віра через багато літ зазбиралася до Польщі. Згадуючи Закопане, і, копирсаючись в старих проспектах, вона знайшла ту листівку із видами гірськолижного курорту із адресою Анджея. Повагавшись хвилину, запхнула її до валізки.
У Польщі знову все було набагато яскравішим та стократ охайнішим, ніж там, де жила Віра. Ева стала огрядною, втім неймовірна доглянутість додала їй привабливості.
– Скажі, куда ти хочеш єхать у Польше? – запитала вона Віруню прямо на вокзалі Кракова.
Віра дістала із валізки кольорову листівку і подала приятельці.
– Я розумію, що це безпросвітна дурість, але ти не могла б... Словом, я хочу знати щось про цю людину.
– Анджей! Да, да, я поняла, я вспомнила! Ти тогда убєжала с нім із діскотеки, а на Каспрови Верх он забрал мой авторучка. Нєт проблєм. Погуляй, я скоро...
Віруня сиділа на зручному кріслі вокзалу і лаяла себе в хвіст та гриву, бо здавалося, а може, так воно й було, що все давно померло, і її врятувала ота здатність померти для себе і жити тільки для тих, хто поряд. А зараз вона коїть щось зле, наближаючи воскресіння.
–Ти знаєш, я стала забивать русскій. У меня тєпєрь екскурсіі только Європа, – обізвалася поруч Ева. – Ну вот, Анджей нас ждьот! Я говоріла с нім по телефону.
– Ти знала його?
– Нєт! Ето справочное бюро. Я же – гід. Ти забила?
– Я не можу їхати до нього. Це, це... Я хотіла тільки щось знати. Він не відповідав на мої листи.
– Зачем нє єхать, я же... Как ето слово? Ах да, до-го-во-рі-лась. Вот!
Вони їхали. Віра почувалася психопаткою, яка риє собі могилу, але зупинитися вже не може. Ева вправно керувала автомобілем і безугавно щось розповідала. Те „щось” вилітало у відкриті вікна машини, не зачіпаючи Віри.
Охайний невеличкий будинок зустрів жінок потужним собачим гавкотом і напіввідчиненими дверима. Ева трохи погаласувала клаксоном. Після чого Вірі здалося, що вона дивиться сама на себе збоку і бачить лише тінь. І тут разом угамувалися всі сумніви, тільки чомусь страшенно захотілося пити.
Спочатку із прочинених дверей висунулась велика кудлата морда пса, за мить – і весь хазяїн тієї морди, а слідом поволі викотився візок інваліда.
Чоловік сидів у візку напівлежачи, його сухі й білі аж алебастрові пальці паркінсонічно тремтіли, тримаючи знайомі листівки з видами Каспрового Верху. Це не був той Анджей, якого колись знала Віра, навіть очі не ті – ні глибини, ні сині – сивина, навіть в очах сивина...
Віра розгубилася. Вона облизала спраглі губи і запитала:
– Ти згадував мене, Анджею?
І заціпеніла, бо здалося, що це саме він, цей незнайомий чоловік, видушив сивим поглядом із неї таке дурне запитання , як видушують отруту із гадюки.
– Я нікогда нє забил тєбя. Ти послєдняя девушка, к которой прікасалісь мої рукі. Я нє мог пісать тєбє.
– Коли це трапилось? – запитала Віра, відчуваючи, як із душі вдарив гейзер сліз.
– А тут штемпель і чісло, – сказав чоловік, який колись давно в зеленому Закопане був Анджеєм, простягаючи тремкою рукою листівку...
Віра торкнулася на мить його алебастрових пальців і відчула холод жорстокого Каспрового Верху. Вона зіщулилася, підняла комірець куртки і придушила сльози. Тепер вже точно знала, що із цієї історії нічого ніколи б не вийшло, і майбутнє лишається недосяжним.
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ти згадував її, Анджею?
Осінь тоді була зеленою-зеленою. Вірочка-Віруня зроду не бачила такої ненатуральної осені, та певно вже ніколи й не побачить, бо такі зриви у природи трапляються раз на сто років. І саме така дивна осінь трапилась тоді для Віруні в Закопане.
Невеличке місто в польських Татрах здавалося іграшковим, і там все було іншим. Хоча, може, це той куток світу, де завжди жила Віра, якраз був іншим, бо він задовольнявся однією церквою-покриткою, одним фонтаном, високими шиями закіптюжених заводських труб, тюрягою в центрі містечка, щільним натовпом чорно-сірих постатей, які сунули після робочої зміни, схиливши плечі додолу, як зграя одно-миттєво підбитого птаства. Ті люди казали самі про себе: „Ой, то не чорна, то не хмара, то йдуть люди з „Комунара”.
У рідному місті панувала мораль сірятини. Там навіть епатаж примудрявся бути сірим. Чи й не епатаж: виголошувати з трибун однозначні промови, а в реаліях плодити позашлюбних дітей, бо так виходить... Але таке залюбки й з надривом обговорювалося.
І от раптом профпутівка. Віруня в Закопане – це як по той бік світу. Тут ніби теж соцтабір, але правила свої, і люди зовсім не сірі, а навпаки – яскраві якісь. Може, Бог, який не покидав цю землю, як ту, де жила Віруня, посилав тутешньому люду на католицьке Різдво світлих і барвистих фарб стільки, щоб стало на цілий рік. А от із зеленим кольором він тоді таки перестарався.
Диско-бар сховався у підвал якоїсь ошатної тогочасної споруди, видаючи на гора ритми „Арабесок” та підморгування світломузики. Гід групи, Ева, і гурт веселих „руських”, як тут їх усіх називали, після захоплюючого підйому синьо-жовтим вагончиком фунікулера на Губалувку, спускалися по темних східцях у вируюче підземелля. Віра, все ще трохи затиснута лещатами „совкових” норм, ступала так, ніби під її босоніжки підставляли спину мокрі й жирні тюлені. Призупиняючись, поглядала зверху вниз на танцюючих „медляк”, і її нижня щелепа злегка тремтіла чи то від страху посковзнутися на тих східцях, чи то від передчуття якогось абсолютно реального дива. Поряд терся Лоренц, німець, який поселився в сусідньому номері готелю, і сходу так прикипів до дівчини, що можна було подумати, саме в ній розгледів оте вічне й світле, ради якого йдуть на край світу чи світ за очі, тільки не в совдепію, з її невиліковною, як здавалося на той час, історією хвороби.
Коли Вірина нога торкнулася передостанньої сходинки, а очі ще раз ширнули по головах танцюючих, дівчині вчулося, що її хтось гукає. Озирнулася, кинула погляд і зустрілася очима з високим світлочубим хлопцем, який, танцював отой таки „медляк” з яскравою до дурі блондинкою. Він дивився на Віруню так, ніби вона щойно втнула стрибок із неба. І, о диво, Віра вперше в житті не знітилася, не відвела погляду і анітрохи не зашарілася за всіма правилами цнотливої совкової моралі. Більше того – вона посміхнулася тому світлочубому на всі тридцять з гаком, і ту посмішку помітили Лоренц, яскрава до дурі блондинка, усі „руські” й Ева.
І все! Віруня одразу перестала думати про тих, хто бачив сяючу тарелю її обличчя – думала лишень про того хлопця, хоча до нього притискалася блондинка, кидаючи на дівчину ревниві колючі погляди. Лоренц запросив Віру і, танцюючи, вони наблизилась до того, про кого думала. Хлопець пропік її синім і глибоким, наче Морське Око , поглядом і, розштовхавши танцюючі пари своєю партнершею, опинився поруч. Коли музика завмерла, він безцеремонно забрав Віруню у Лоренца і поманив, повів, полетів з нею, лишаючи здоровий глузд тим, хто нічого ніколи не тямив і не чув про казку.
Вона знала, що на них дивляться стукачі й розповсюджувачі брехливої моралі, покинута блондинка й ображений Лоренц, здивований такою відвертою інтригою керівник групи та вільна в своїх помислах і статевих контактах Ева... А ще на них дивився справжнісінький ангел теплої, як руки коханого, ночі.
Хлопця звали Анджей. Він говорив поганою російською і одразу почав вчити Віруню польської. Грузив слово за словом і радів з її вправної вимови, бо повторюючи за ним майже усе без акценту, вона почувалась справжнісіньким вундеркіндом, а може, вона й справді була таким собі невідкритим поліглотом. Не вчиш – не знаєш, а починаєш вчити і розумієш, що це тобі дається і ти можеш, можеш, можеш...
Вони блукали нічними вуличками Закопане обійнявшись, і говорили на мові доторків, знаків, натяків, здогадок і слів, які опановували на ходу...
Анджей був високим і міцним, а Віруня тендітною. Здавалося, він міг би посадити її на долоню й, випроставши руку навпроти місяця, який зирив на них із-за кожної крони, милуватися, мов статуеткою. І в тому, що він таки справді дужий, вона переконалася тієї миті, коли, опинившись біля паркана стадіону, Анджей пурхнув птахом, і, схилившись з висоти, підхопив Віруню на руки. Він підіймав її до неба, до лукавого місяця, до бозна чого... Потім вони намагалися сховатися від місяченька, а той витріщався на них з високості й вповні сяяв від задоволення, бо бачив, як їхні пальці плуталися в нехитрих шатах одне одного, як їхні подихи захлиналися й завмирали, як, блукаючи поміж нескінченних лав для глядачів стадіону, вони зіграли матч вишуканих пестощів під поглядом безсоромного сяйва єдиного уболівальника. Переможених не було, аплодисментів – теж.
А потім Віруня мчала по східцях до готелю й шарпала двері, забувши вщент, що треба просто натиснути на кнопку і прокрутити ручку праворуч. Ну де у їхній совдепії такі прибамбаси? А тут інструктували, та вона, щаслива до отупіння, все забула. І, отримавши порцію ввічливих нарікань від швейцара і скотських – від співмешканок по номеру, Віра упала напівжива від щастя в прохолоду простирадла, щоб вимолити у Бога сон, у якому буде Анджей і все повториться...
Наступного ранку їхня група, милуючись панорамою синіх гір, підіймалася канатною дорогою на Каспрови Верх. Гойдаючись над землею біля хмар, в які можна було пірнати, Віра гасила в собі надію, як гасять полум’я із вогнегасника. Вона куталась в каптур не дуже теплої кофтини і згасала на очах усієї групи, не промовивши жодного слова. На вершині було людно й гамірно, у невеличкій кав’ярні – не проштовхнутися, до каси – черга, довкола – суворі гори в снігу... Гарно, сумно й холодно. Віра сходила до Чехословаччини і повернулася назад – це тут запросто, бо кордон у Татрах під самісіньким небом не охороняється. А потім дівчина мерзла й тупо чекала своєї черги на спуск, байдуже поглядаючи то на лижників, які прибували сюди разом з туристами, то на щойно придбані листівки з погашеним поштовим штемпелем. І коли Ева почала згукувати свою групу, як квочка курчат, бо прибув вагончик, на якому вони мали повертатися, Анджей, тримаючи лижі на плечі, сплигнув з того вагончика.
Вони завмерли чи померли на якусь мить, дивлячись одне на одного. Анджей ожив першим, і, вихопивши з рук Віруні листівки з видами Каспрови Верху, а з руки Еви самописку, якою вона рахувала своїх „руських”, почав щось швидко-швидко писати. Потім віддав списаний папірець Вірі, яку вже потоком туристів несло до вагончика і крикнув: „Напіши, напіши... Там адрес. Напіши...”
Вагончик полетів, поплив, потонув...
Удома все пожухло. Осінь махала обшмарованими мітлами крон, дістаючи низьких захмарених небес.
Віра писала листи Анджею і чекала... Лоренс писав листи Вірі... Дівчина не відповіла Лоренсу. Анджей не відповідав їй. У Віри була тільки одна листівка, на якій поверх яскравого фото горнолижників, літаючих по крутих схилах Каспрови Верху, було розгонисто написано адресу польською мовою, а всі інші листівки лишились тоді в руках Анджея.
Кажуть, настане час... Час не наставав. Віруня зустрічалася кілька разів з Евою в Києві, бо вони потоваришували, а час не наставав. Віра зустріла чоловіка, з яким народила двох дітей, а час не наставав. Держави, у якій народилася Віра, не стало і навіть закіптюжених труб у місті поменшало, бо підприємства проковтнув якийсь сучасний монстр, а час не наставав ...
І тоді, усвідомивши, що минуле недосконале, теперішнє найважливіше, а майбутнє недосяжне, Віра нарешті забула Анджея.
Одного вечора дзвінок:
– Прівєт, Вєра! Ето Ева.Ти гдє пропала? Я уже била вся Європа, а ти даже Польша не прієзжала. Шлю тєбє визов.
Діти вже майже дорослі, пристрасті вгамовані, довкола осінь... І Віра через багато літ зазбиралася до Польщі. Згадуючи Закопане, і, копирсаючись в старих проспектах, вона знайшла ту листівку із видами гірськолижного курорту із адресою Анджея. Повагавшись хвилину, запхнула її до валізки.
У Польщі знову все було набагато яскравішим та стократ охайнішим, ніж там, де жила Віра. Ева стала огрядною, втім неймовірна доглянутість додала їй привабливості.
– Скажі, куда ти хочеш єхать у Польше? – запитала вона Віруню прямо на вокзалі Кракова.
Віра дістала із валізки кольорову листівку і подала приятельці.
– Я розумію, що це безпросвітна дурість, але ти не могла б... Словом, я хочу знати щось про цю людину.
– Анджей! Да, да, я поняла, я вспомнила! Ти тогда убєжала с нім із діскотеки, а на Каспрови Верх он забрал мой авторучка. Нєт проблєм. Погуляй, я скоро...
Віруня сиділа на зручному кріслі вокзалу і лаяла себе в хвіст та гриву, бо здавалося, а може, так воно й було, що все давно померло, і її врятувала ота здатність померти для себе і жити тільки для тих, хто поряд. А зараз вона коїть щось зле, наближаючи воскресіння.
–Ти знаєш, я стала забивать русскій. У меня тєпєрь екскурсіі только Європа, – обізвалася поруч Ева. – Ну вот, Анджей нас ждьот! Я говоріла с нім по телефону.
– Ти знала його?
– Нєт! Ето справочное бюро. Я же – гід. Ти забила?
– Я не можу їхати до нього. Це, це... Я хотіла тільки щось знати. Він не відповідав на мої листи.
– Зачем нє єхать, я же... Как ето слово? Ах да, до-го-во-рі-лась. Вот!
Вони їхали. Віра почувалася психопаткою, яка риє собі могилу, але зупинитися вже не може. Ева вправно керувала автомобілем і безугавно щось розповідала. Те „щось” вилітало у відкриті вікна машини, не зачіпаючи Віри.
Охайний невеличкий будинок зустрів жінок потужним собачим гавкотом і напіввідчиненими дверима. Ева трохи погаласувала клаксоном. Після чого Вірі здалося, що вона дивиться сама на себе збоку і бачить лише тінь. І тут разом угамувалися всі сумніви, тільки чомусь страшенно захотілося пити.
Спочатку із прочинених дверей висунулась велика кудлата морда пса, за мить – і весь хазяїн тієї морди, а слідом поволі викотився візок інваліда.
Чоловік сидів у візку напівлежачи, його сухі й білі аж алебастрові пальці паркінсонічно тремтіли, тримаючи знайомі листівки з видами Каспрового Верху. Це не був той Анджей, якого колись знала Віра, навіть очі не ті – ні глибини, ні сині – сивина, навіть в очах сивина...
Віра розгубилася. Вона облизала спраглі губи і запитала:
– Ти згадував мене, Анджею?
І заціпеніла, бо здалося, що це саме він, цей незнайомий чоловік, видушив сивим поглядом із неї таке дурне запитання , як видушують отруту із гадюки.
– Я нікогда нє забил тєбя. Ти послєдняя девушка, к которой прікасалісь мої рукі. Я нє мог пісать тєбє.
– Коли це трапилось? – запитала Віра, відчуваючи, як із душі вдарив гейзер сліз.
– А тут штемпель і чісло, – сказав чоловік, який колись давно в зеленому Закопане був Анджеєм, простягаючи тремкою рукою листівку...
Віра торкнулася на мить його алебастрових пальців і відчула холод жорстокого Каспрового Верху. Вона зіщулилася, підняла комірець куртки і придушила сльози. Тепер вже точно знала, що із цієї історії нічого ніколи б не вийшло, і майбутнє лишається недосяжним.
2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
