Учора з мене сльози не ринули й серце не вирвалося з грудей, тільки спомин памороззю по спині пробіг, та там і розтанув щойно ніжні слова, мов літепло, попливли із твоїх уст. Ти говорив і говорив, а я купалася в тому гомоні, я втішалася ним, наче все ще була юною, дурною, веселою…

Тільки з учора я вже знала, що моє перше кохання – чорноокий, темночубий і норовистий, як та колишня хмара над заводською трубою, хлопчина із вулиці Маяковського помер. Ой, та коли ж він був хлопчиною?! Тоді ще співали прямо в робітничому парку під семиструнну, яку пізніше покалічили в мордобої, тоді – один автобус на всю зальопівку , тоді – індійське кіно плакало й танцювало у фабричному клубі, тоді – «Біле міцне» називали біоміцином і пили в темному, як нора, під’їзді, тоді – квиток на танцмайданчик за 50копійок, тоді – джинси-кльош тільки у фарцовщика за дві зарплати інженера, тоді – побоїща між центровими і зальопівськими з цепами, штахетом і навіть кастетами … А тепер…

Тепер ти чекаєш мене в маленькій квартирі, знімаєш мої швидкі чобітки, тулиш їх до батареї центрального опалення, заливаєш окропом із елекрочайника суміш, яка носить поважне ім’я кави, обплутуєш паросллю дивних словосполучень моє втомлене мовчання, ліпиш із мене завмерлої мене живу й в’юнку, як димок твоєї сигарети, розповідаєш про останню передачу радіо Ера, про розкрученого Куркова й інтерпретації на тему графоманії із уст укрсучліту, про фальсифікацію на чергових виборах, про рейдерське захоплення уже захопленого і легенько кусаєш мене за вухо…

Чорт! А десь у провулку вулиці Маяковського, у післявоєнній чи допотопній батьківській хаті вчора померло моє перше кохання. Може, він, той чорноокий, ще сто разів був чиїмось коханням? Тільки знайомий із тієї вулиці сказав, що моє – померло і, що весь куток знав про наше перше почуття. Три чорти! А воно ж, те яре кохання, померло під парканом нашого будинку ще тоді, коли темночубий і темноокий після служби влаштувався на завод електроприладів і пропив першу «шабашку» у чаднім генделику біля залізничного вокзалу. Пізніше у нього було багато «шабашок», ще більше – «біоміцину» і моє щеняче бажання кохати теж належало йому.
Ніхто й ніколи не міг знати, що місто тоді, наче в передчутті згубного фіналу, просто ридало-ридма, бо йшов дощ. Ми сховали себе і наше перше кохання в мороці павільйона дитячого садочка, і, коли фари поодиноких машин бризкали в очі світлом, чорний млинок парасольки рятував сяйво наших обіймів від випадкових поглядів. І тільки нитки моїх довгих мокрих кіс ліпилися до його грудей, обвивали вужами, текли ручаями…
А наступного вечора проводжали в армію новобранця із вулиці Маяковського. Ох і гуляли ж зальопівські! Тиха вуличка імені поета розповзлася, набубнявіла, вжарила семистрункою до хрипоти… Запивали «Пшенічную» бочковим пивом, «біоміцину» не було – була перепалена бормотуха «Портвейн 33»… «Арівідерчі!» , – кричав в дупель п’яний темночубий мій кавалер. І страшно було чути тоді спів наляканої канарейки, що голосила із клітки передсмертно на старій вишні, під якою стояли столи, заради слави дворового божевілля завалені пролетарським їдлом і питвом. І вичахало моє серце під тією вишнею, і пливли мої невидимі сльози в ріку розпачу, і потопельницею бачила я свою любов… Та не бачила я, що коїться за тим клятим рогом, за тим червоним будинком, на тій сивій старій лаві… Тільки знала, що якась курва десь тут валандається і дає всім вуличним пацанам задешево, а кому й за так… І чому ти не провалилася під нею, старезна лаво, коли він, темноокий і темночубий, розчахнув ту мальовану зайду навпіл? І чому мене, юну й дурну, чорти понесли за той будинок? Я хотіла упитися глобальним розпачем, втекти від суспільного, гуртового юродства, а стократ упилася розпачем власного маленького, нікчемного горечка, наштовхнувшись на смерть свого першого кохання. Мабуть, саме тоді мені треба було й вперше в житті набратися до чортиків, щоб плакати вранці навзрид за пташкою, як за малим дитям. Я не знала, хто повісив клітку із мініатюрною співачкою на вишню, але то був справжнісінький йолоп. Крихітне серце розірвалося. Канарейка лежала догори ніжками, а я все ще чула її передсмертну пісню…
А потому, як новобранця попід руки чи то ввели, чи то внесли до воєнкомату, знову пішов дощ. Тодішнє літо потопало у воді небесній. Я йшла, я пливла, я танцювала як уміла фанданго, я збовтувала босими ногами вранішні калюжі нашого міста і підставлялася під ринви – хотіла змити із себе сліди першого кохання. А воно, затяте, на змивалося – воно текло не по тілу – по жилах. І тоді мені заманулося чиркнути по вені скаженим лезом…

Ти ставиш на стіл пляшку вина і запитально дивишся на мене? Ти знаєш, що не питиму, бо ненавиджу ритуали: випили, закусили, покохалися, розбіглися… Хочу не підміни, не сурогату, не допінгу – хочу ритму, хочу вихлюпнути із себе силу і відчути твою втому на собі. А ще мені треба плин твоїх слів про галактики, про зорі-карлики, про сузір’я і чорні діри… І нехай потік свідомості повільно й плавно змиє сум’яття вигаданих ритуалів… Тільки чомусь страшенно кортить розповісти тобі про те, що на даху колишнього фабричного клубу ростуть анемічні деревця, а саме приміщення вгрузає в землю разом із моєю юнню. Ніколи не жалкую за тим зруйнованим стороннім світом і не хочу повернутися туди навіть на мить, хоча і в сучасному бедламі я прибилася до твого крихітного безлюдного острова, щоб врятуватися… Ти прибираєш пляшку зі столу.

А він, темноокий, прийшов тоді до моєї мами, бо у мами була найлагідніша душа, і став перед нею на коліна. Він хотів бачити мене, а прийшов до мами. Він ще не знав, що перше кохання з мене витекло і навіть струпи з рани вже повідпадали, тільки шрам ще іноді свербів. Мама сказала, що я пішла до фабричного клубу дивитися на Зіту і Гіту. Його молодша сестра, бодай (як у пісні) не зросла, виманила мене посеред сеансу. Тоді вже осінь оповила місто раннім мороком, і холодні вітри вилизували тепло із кожної щілини, кожного завулку, і ніде було знайти прихисток, щоб вислухати зізнання, та й боялася я слухати правду, бо бачила ненависну на власні очі й відчула її лезо на своїй шкірі. Мені здавалося, що він хоче полоснути мене тією правдою по очах, щоб осліпити на віки-вічні. І я боронилася від слів, закриваючись рукою. А він думав, що я ховаюся від вітру і скинув із себе шкірянку… І коли моїх пліч торкнулося його тепло, я зірвала ту шкірянку, кинула на землю, не мовивши слова, люто потоптала її і зафутболила у газон.
Згодом ми переїхали в інший район міста і тільки раз, один-єдиний раз за всі роки я бачила своє перше кохання. Ми їхали з десятирічною донечкою в автобусі, ми цокотіли, ми тулилися одна до одної, хихотіли, вигадуючи чудні нісенітниці. Донечка сказала, що якийсь дядьо дивиться на нас так, ніби ми в нього щось поцупили. Він тримав у руках повнісіньку корзину яблук. Ті великі, червонобокі яблука чомусь здалися мені атласними, бутафорськими, бо тут я ніколи не бачила таких ненатурально гарних плодів. Але в автобусі витав густий аромат стиглих фруктів, він аж дурманив, і всі пасажири озиралися на ті яблука, як на дивину. Той, що колись був темночубим, тепер був тільки темнооким, бо рясна сивина блідим цвітом лягла на волосся. Він підійшов до нас і поклав у пелену моїй донечці три яблука, потім він поклав ще три яблука мені в пелену. Ми обидві чемно подякували, але я не знала, що сказати ще. А він діставав і діставав із корзини яблука, він клав їх на нас, а ми мовчки обіймали плоди руками, притискали їх до грудей, ми обростали краснобокими красунчиками. Моя дівчинка розгублено поглядала то на мене, то на моє перше кохання, але їй, як і мені, заціпило. Він зійшов на зупинці й постояв якусь мить впритул до вікна. Мені здалося, що товсте скло зараз лусне від того темного аж каламутного погляду і скалки повстряють у моє тіло, у мою душу, у мою пам’ять. Хотілося затулитися від тих очей обома руками, але ж яблука… Автобус рушив, а ми з донечкою сиділи муміями, боячись поворухнутися, щоб дивні плоди не розбіглися по салону автобуса …

Ти береш мою лівицю й заголюєш її вище ліктя, ти чаклуєш пальцями і губами над рукою й не помічаєш тонесенької нитки шраму. Ти знову ставиш на стіл пляшку якогось заморського пійла, а я не хочу й пригубити, та й тобі те вино по барабану, бо хміль – він у наших доторках, у наших словах і в нашому мовчанні. І який же вистояний, і який же не згірклий, і який же… Справжній. Тільки страшно мені, що колись вип’ємо одне одного до дна і теж помремо вперше. Фінальна смерть буде легшою.
Та цю пляшку ти відкоркуєш і ми осушимо її до останньої краплини на спомин душі мого юного кохання, про яке ти навіть не здогадуєшся.

2013р.