Початок квітня.Ніч.
Ні,пізній вечір.
Снується вірш.
Утома тисне плечі.
Одинадцята.
Двійко одиничок
відкрили ночі свій примарний шлях.

Дорога.
Струни вічних пожадань.
Бринять шалено-звільнено мотори.
Три перехрестя.
Жовтим світлофори
поблимують на першому - спіши.
А друге завше зблискує червоним -
хоч стій,хоч йди.
Перегуком вагонним
там,справа,обізветься поїзд знов.
Рвонуть машини - їм зелений.

Час.
Тече життя нічне.
Пливуть повз мене
таксомоторів жовті світляки.
І ще одне,уже біля ріки,
також знайоме,давнє перехрестя.
Темніє вулиця.
(Поміж роки
ще скільки пам"ять невигойну нести?)

Міст.
Крізь перила зблискує вода
під місяцем,як спина чудо-риби.
Незмінний доленосний поворот.
(І проситься в ту ж мить у руки хрестик.)
Всуціль побитий ямами хідник.
Ліхтар погас,чи,може,зовсім зник.
Провалля східців.Отвір чорний.
(Страх
десь там,на денці,нишкне у очах..)

Тими стежками було не ходити...
Тепер же що?
Життя,котре прожите.
Кудись майнули-сплинули літа
по темних давніх вулицях бродити.
А душу смуток терпко обгорта...
(Колись насняться троє перехресть.
Бо ще мостам гудіти під ногами.
Бо то не все перетерпілось нами.
Лише б не стали в герці час і честь.)

То тільки ніч квітнева.
То лиш мить.
Та он душа моя - з якогось дива
в минуле зазирає,юродива.
Весна.
А їй забаглося - щемить.

Ну що ж,нехай собі.
Усе минеться.
Світанок буде.
Звично обізветься -
одинадцята.
Двійко одиничок
відкриють дневі свій кілометраж.
Життя триває.
Час насправді - наш.

2012

Дорога помережана слідами
коліс,копит і лап,і каблуків.
Так світ умить засипало снігами,
аж він у небо скриком забілів.
Бреду сама, замислено,поволі,
у ніч,покраяну на час і честь,
на смак і несмак,на випадок й долю,-
бреду.Ще й моє в ночі місце десь.
Чуприна запорошена,мов сива.
Косинкою замотане чоло.
"Мені наснилася весняна сила?
Насправді,то весни ще не було?"
Шукаю час у ночі на колінах.
Міняє березень на плащ кожух.
Іду собі.Читаю стиха Ліну:
"Сніги-сучасники.."Знайти б межу..
"І де той час,що квітли хризантеми?"
"Коли й куди та осінь відійшла?"
"Це ти пісні складала і поеми?.."
Під"їзд.Сусідський гомін.Я прийшла.
Той день утік,бо вже давно не "нині".
Й та ніч уже в непам"ять одійшла.
..Ще казку гомоніла я дитині.
Торкався смуток стомлено чола..
Заснула..Завтра буде інший ранок.
Покришить ніч на шкалки протиріч.
А я..всміхаюсь зорям наостанок,
скидаю хустку снігову із пліч -
весна була насправді!Не приснилась.
То лиш на мить запорошило світ.
Від ночі смужечка тонка лишилась.
Примарний давній одинокий слід...

2001 - 2012

Бентежить вітер пагони березам.
Бентежить стежка і потреба йти.
Бентежить серце.
Розумом тверезим
не обійняти суті й суєти.
Бентежить світ.
Така маленька в йому -
ростеш і оживаєш,мов дитя.
Бентежить доля.
В простір твого дому
приходить час продовжити життя...

2012

Так далеко від долі
два ніжні березові пагони.
Тільки місто - те саме.
І місце - те саме...
На вершині терпіння,
земнім лобнім пагорбі
я безсила в прозрінні.
Але Воскресіння - настане!

2001 р.

Мов сполохана тінь,нецілована ніч надійде.
І думки невеселі торкнуть узвичаєно лоба.
І печаль несусвітня підкрадеться злодієм пізнім.
Відшукає найглибші шпарини.
Провина...
У Бога просили мене,
бо любились тоді ще батьки мої рідні.
Поки сіра,буденна людська розперезана злоба
не забрала нам тата.
А мама на смертній постелі в його долю приймила.
Не знала,що мовчки увійде
у знетямлений світ удовиний.
Полинний...
У студену хурделицю вічних жіночих терпінь.
...Нецілована ніч,мов сполохана тінь,
одійде.

2012

В павутинні гілок зачепились останні плоди...
Переплетенням днів давні спомини вмить заболіли.
Це ж отут наші предки лишили по собі сліди.
А за ними - сніги..а за ними сніги забіліли.
І тремтить передзвонами сивих далеких доріг
кожна ягідка,кожен маленький камінчик...
Наші предки не вернуться більше на отчий поріг,
лиш звідтіль,із небес,перешлють нам останній промінчик.
Чи зуміємо ним освітити прийдешньому шлях?
Чи впізнаємо стежку,покриту всуціль полинами?
Пригасає,щемить тихий гомін у рідних полях.
І лиш Бог Милосердний ще й далі пильнує за нами...

2012

Життя для людини - не просто перейдене поле...
На шкалки чекання нещадно посічена нічка.
Те серце уперте кривавиться тугою й болем,
а я все чекаю.
І блимає стомлено свічка.
Бо день забарився.Розгублено супиться лютий.
Мурує на вікнах морозище дивну картину.
Уже й не лунає Шекспірове:бути - не бути?
Лишилось одне - у собі захистити людину.
Ось мовкне надія у тиші нещадної ночі.
Здається,що свічка мала до кінця догоряє.
Хропе моє щастя.
А я вже й будити не хочу.
Лиш спрагло,як волю,
ранкову зорю виглядаю.
Бо Стрітення нині!
Зима зустрічається з літом.
А ще пригадалось,як Анна зустріла Ісуса -
на вході до Храму -
вклонилась Марії з привітом...
Ось де відігріюсь!
Тому й забуття не боюся.
Ще карою серцю не раз буде марне чекання.
Та радістю Світла не раз порятує молитва.
Як мало вартують утіхи земного кохання,
котрі дістаються у програній з совістю битві.
Не так воно просто - в собі захистити людину.
Не так воно легко - триматися в напрямку Неба.
Любов не минає.
І серце ні в чому не винне.
Прийде колись смерть.
Але нині - я житиму!
Треба.

2001 - 2012

День при дні отак відбуватиму
згіркле"вчора",пригасле "нині".
Чим я голубів годуватиму,
якщо хліб призначили - свиням?
2002 р.

Скінчитися б вчасно.
Нікому при тім не боліти.
У кожному смислі-
завершити зроблене,
чесно.
Скінчитись тоді,
коли іншому місце звільнити -
найвища потреба.
Себе наостанку донести
до власної світлої прірви.
На вихід,що є лиш один.
В не нами утворений спокій.
На грань нетутешніх,
не нами уявних просторів -
донести.
Бо є і найтяжчий з уроків -
коли уривається крок,
і ти мусиш - летіти.
2012

Ой,винесу усі смутки
до сіней
та запряжу кониченька
до саней
та почеплю на яремце
дзвіночок
та залишу на воротях
віночок
вези мене,кониченьку,
в дорогу
може,знайду свою долю
небогу
та най вдарять срібні дзвони
по церквах
та най прийду до Ісуса
у Яслах
та най складу Йому ясну
кодяду
та най вручу Йому долю
молоду...

Десь спрага дня -
на вістрі ворожнечі.
А спрага ночі -
в спазмах порожнечі.
Десь вік минає
невідбутий весь.
Душа
спливає болем вічним
десь.
А ти несеш й несеш
той горб гріховний.
Ти ще жива.
Твій вік іще неповний.
2005

алгоритми жадань тілесних
колообіг світил небесних
невагомі атоми душ
ти не руш мене
ні
не руш
аритмія неспівпадінь
а любов
примарна
як тінь

за раєм жовтих ясенів
за світом
чи за небокраєм
на перехрестях днів
чи снів
у гострій тузі почуттів
осіння музика
спливає
терпким
калиновим
вплітає
у коси доля сивину
і сну блаженного
жадає

Пакую валізу осінню.
В ній терпкість,
нічне одиноке квиління
нестерпне,
закинута давня провина,
тривога,
сльоза наболіло-полинна..
До всього
пронизливий спогад долучу
і зраду.
Й самотність,сестру нерозлучну,
покладу.

Завмираю...
Хвиля...Хвиля...
Неба ніжний поцілунок.
Далини морської силу
випиваю всю,мов трунок.

І стаю така висока,
що захмарні замки бачу!
І стаю така маленька,
мов піщинка.
Тихо плачу.

Та мою щоку вологу
сонце лагідно торкає.
Помолюсь-зітхну до Бога.
Оживаю...Оживаю!

Любіть!
Мов трунком напувайте
заснулу душу.
Не спиняйте
в польоті серця.
Не мовчіть.
Любіть.Любіть!Любіть!..
Та знайте,
що біль розлуки обпече
відкрите серце.
Пам"ятайте,
що завжди там міцне плече,
де люблять вас самих.
Прощайте...
Сховайте сльози під дощем,
бо йнакше -
вас засудять люди,
і більше спокою не буде.
Самі ж - нікого не судіть.
Любіть...

Осінь,моя королівна,
лагідно душу лікує,
тихо життя обгортає
легким сувоєм барвистим,
у завірюхах свавільних
спалахом ласки рятує -
тихим листочком кленовим,
давнім,замріяно-чистим...

музика
рветься за мури
повна терпкого прозріння
смутком налита по вінця
свічка горить поминальна
тиха
прощальна

музика
кришить на шкалки
сумну проминальність
страждає
тремтить у печалі
вічна
як справжня любов

Серце з полону трунку
визирне і поранить.
Спрага непоцілунку...
Тіла крихка омана...
"Пробі!!! На допомогу!" -
Крикнути доля хоче.
Любиш?
І слава Богу!
Не піддавайся ночі.

Осінні квіти пригасають смутно.
Мій голос змерз і Янгол мій примовк...
Я буду поруч,але вже нечутно,
бо у веселім гаморі розмов
я власну душу ледь не загубила.
Мій голос змерз і притомились крила.
Та кажуть,що усе в житті минає.
Так...Білим ночам вороття немає.
_________________________________

Коли з - під ніг раптово шкереберть
земля рвоне - за що тоді триматись?
Коли звикаєш більше не боятись
болючих втрат - а страх наздожене
і в душу звіром ласо увіп*ється -
то що тоді людині зостається?
...Мій Янголе,оборони мене...

24.09.2010 р.Б.

Був день,що гори з небом обнялись,
стежками підперезані крутими.
Смереки до води спускались вниз.
Ступала тихо жінка поміж ними.
В очах її блищали дві сльози,
тривожно обпекти щоку готові…
Аж,раптом, - парость дикої лози,
до болю ніжні котики вербові…
І посміхнулась крізь сльозу вона.
Торкнула пальчиком пухнасту гілку.
І ліс завмер…мить тиха,чарівна
міняла в серці на розраду гіркість.
Вже не звучать пісні холодних зим,
І дихати пора така - весною!..
З очей усе ж упали дві сльози,
Мов змили слід тяжкого неспокою.
Синіло небо. Ліс весну вітав!
Народжуючи спогади казкові,
для жінки в подарунок зберігав
маленьке диво – котики вербові.

Березень,2001 р.

ще мить
ще чутно трішки
подих літа
ще павучок
сплітає павутинки
в піддашші неба
сховані вітри
дорогу осені терпкій
віщують

Таємний шарм під відблиск перламутру,
останні миті щедрого цвітіння...
Коли не стану лагідна і мудра,
то не знайду твойого розуміння.

У суперечці полум"я і ночі
мій час короткий краю добігає.
Останній раз поглянь мені у очі -
я ще люблю...Але уже вмираю.

Дзвони...Дзвони...Дзвони...Дзвони!

Сива туга каяття.

На безцільні перегони

переведене життя.

Гомін...Гомін...Гомін...Гомін!

У нікуди мертвий шлях.

Ніч.Тривога.Давній спомин.

Тихий смуток у очах.

а ти приходиш
ніч приводиш сиву
і відчай глухо гупає у скроні
вода жива простягнена в долонях
поривом щирим віддано й красиво
неприйнята у чорний грунт стікає

і самотина серце обпікає
і гомонить душа моя з тобою
а ти не чуєш

інші дні настали
сховали згадку дати збайдужілі
і треба б відійти
бо то не діло
так серце під зневагу підставляти

жалю немає місця там де сила
оманливо відвагу демонструє
а ти приходиш
та мене не чуєш
і відчай розтікається по жилах
терпкий

і спрагло жду,що зазоріє
я б відійшла набік
та ще не вмію
твоє осяяння дивне
забути

2011

а Янгол Білий прилетів
а тиша вдарила у груди
а що тепер із нами буде
а вже не треба давніх снів
бо Янгол Білий прилетів
бо верби ярі похилились
бо ми такими народились
бо завжди там бракує слів
де Янгол Білий пролетів
де світло тихе пломеніє
де мить тремтить душа ясніє
де понад хмари лине спів
там Янгол Білий пролетів
там сняться зоряні сонати
там дива хочеться чекати
там пережити б кілька днів
щоб Янгол Білий прилетів
щоб тиша вдарила у груди
щоб з тебе й мене були люди
щоб не знайти чужих слідів

і Янгол Білий прилетів
і обпекло мій день страждання
і стали зустрічі прощанням
і час спинитися посмів

2006-2012

Знаєш,що я хочу?Трішки спокою.
Лісової тиші кароокої.
Смерекових ранків незахмарених.
На грибах настояного марева.
Пахнуть трави лісові колискою.
Попід скелі річенька поблискує.
Там стежина хвоєю постелена
і казками,мудрими й веселими.
Сняться гори!Кличуть,усміхаються,
афинами й бриндзою вітаються.
Небо близько,можна хмар торкнутися.
Де б не був - захочеш повернутися.
1997 р. липень

просто - світло
просто - дні
просто - шлях далекий
відспіваються пісні
відлетять лелеки
стану гола і сумна
перед світом чорним
і обізветься струна
щемом неповторним
і душа моя нараз
вибухне прозрінням
і життя моє у час
проросте корінням
бо попереду й пісні
і весна й лелеки
просто - світло
просто - дні
просто шлях далекий...