Був день,що гори з небом обнялись,
стежками підперезані крутими.
Смереки до води спускались вниз.
Ступала тихо жінка поміж ними.
В очах її блищали дві сльози,
тривожно обпекти щоку готові…
Аж,раптом, - парость дикої лози,
до болю ніжні котики вербові…
І посміхнулась крізь сльозу вона.
Торкнула пальчиком пухнасту гілку.
І ліс завмер…мить тиха,чарівна
міняла в серці на розраду гіркість.
Вже не звучать пісні холодних зим,
І дихати пора така - весною!..
З очей усе ж упали дві сльози,
Мов змили слід тяжкого неспокою.
Синіло небо. Ліс весну вітав!
Народжуючи спогади казкові,
для жінки в подарунок зберігав
маленьке диво – котики вербові.

Березень,2001 р.