Початок квітня.Ніч.
Ні,пізній вечір.
Снується вірш.
Утома тисне плечі.
Одинадцята.
Двійко одиничок
відкрили ночі свій примарний шлях.

Дорога.
Струни вічних пожадань.
Бринять шалено-звільнено мотори.
Три перехрестя.
Жовтим світлофори
поблимують на першому - спіши.
А друге завше зблискує червоним -
хоч стій,хоч йди.
Перегуком вагонним
там,справа,обізветься поїзд знов.
Рвонуть машини - їм зелений.

Час.
Тече життя нічне.
Пливуть повз мене
таксомоторів жовті світляки.
І ще одне,уже біля ріки,
також знайоме,давнє перехрестя.
Темніє вулиця.
(Поміж роки
ще скільки пам"ять невигойну нести?)

Міст.
Крізь перила зблискує вода
під місяцем,як спина чудо-риби.
Незмінний доленосний поворот.
(І проситься в ту ж мить у руки хрестик.)
Всуціль побитий ямами хідник.
Ліхтар погас,чи,може,зовсім зник.
Провалля східців.Отвір чорний.
(Страх
десь там,на денці,нишкне у очах..)

Тими стежками було не ходити...
Тепер же що?
Життя,котре прожите.
Кудись майнули-сплинули літа
по темних давніх вулицях бродити.
А душу смуток терпко обгорта...
(Колись насняться троє перехресть.
Бо ще мостам гудіти під ногами.
Бо то не все перетерпілось нами.
Лише б не стали в герці час і честь.)

То тільки ніч квітнева.
То лиш мить.
Та он душа моя - з якогось дива
в минуле зазирає,юродива.
Весна.
А їй забаглося - щемить.

Ну що ж,нехай собі.
Усе минеться.
Світанок буде.
Звично обізветься -
одинадцята.
Двійко одиничок
відкриють дневі свій кілометраж.
Життя триває.
Час насправді - наш.

2012