"...А я чолом припала до вікна,
І смуток мій бере мене за плечі."

Ліна Костенко

Дорога помережана слідами
коліс,копит і лап,і каблуків.
Так світ умить засипало снігами,
аж він у небо скриком забілів.
Бреду сама, замислено,поволі,
у ніч,покраяну на час і честь,
на смак і несмак,на випадок й долю,-
бреду.Ще й моє в ночі місце десь.
Чуприна запорошена,мов сива.
Косинкою замотане чоло.
"Мені наснилася весняна сила?
Насправді,то весни ще не було?"
Шукаю час у ночі на колінах.
Міняє березень на плащ кожух.
Іду собі.Читаю стиха Ліну:
"Сніги-сучасники.."Знайти б межу..
"І де той час,що квітли хризантеми?"
"Коли й куди та осінь відійшла?"
"Це ти пісні складала і поеми?.."
Під"їзд.Сусідський гомін.Я прийшла.
Той день утік,бо вже давно не "нині".
Й та ніч уже в непам"ять одійшла.
..Ще казку гомоніла я дитині.
Торкався смуток стомлено чола..
Заснула..Завтра буде інший ранок.
Покришить ніч на шкалки протиріч.
А я..всміхаюсь зорям наостанок,
скидаю хустку снігову із пліч -
весна була насправді!Не приснилась.
То лиш на мить запорошило світ.
Від ночі смужечка тонка лишилась.
Примарний давній одинокий слід...

2001 - 2012