Давно не снився вітер.
Не лягала під ноги пахуча таємна стежка.
Не кликала за собою поміж смерек гомінка річечка.
Чи то життя скувало морозами.
Чи ніч захотіла взяти душу на пробу.
Чи просто час вирішив таки всі свої кольори виявити.
Але не одразу.
А рік за роком - все інша в його палітра.
Пробач мене,світе.
Вибачте,люди.
Так хочу,щоб у тих кольорах нам усім було якомога менше свинцево-сірого!

"Колись давно..."
Як мені подобається такий початок розповіді!
У нас в горах ще кажуть:"Колись давно,з-за царя Панька,як земля була тонка,а люди - великі.."
Колись давно я була маленька.
Брала до рук книжку і дивом дивувалася,що то можна цілий світ через букви запізнати.
А потім була вже більша.
Писала в грубий зошит якісь рефлексії,ще навіть такого слова не знаючи.
І щиро ображалася на авторів біографічних творів.
Бо часом вони забирали мені казку сприйняття Того,Хто Написав Книжку.
(так зникла до якогось часу чарівливість образів Оноре де Бальзака,а потім Віктора Гюго)
Колись давно...
Виростаючи собі тихо поміж лісів.
Споглядаючи корону гір навколо маминої хати(мені так і вимовлялося:"мамина").
Кожного ранку дивлячись у вічі сонечку,що зустрічало мене дорогою до школи.
Долаючи поворот на своїй третій горі,щоб відчути вмить пружний удар вітру в груди.
Голублячи думками кожну нову прочтану історію.
Вперше порівнюючи написаний від руки і видрукуваний на машинці той самий текст...
Не вміла навіть близько уявити себе так,як ото в цю хвилину:за клавіатурою,з такими широкими можливостями..
Але таким ,вже розпорошеним ,запалом.
У мене збереглися всі мої грубі зошити.
Я вмію "чути" текст.
А рефлексії стають тільки глибші й гостріші.
Але мене й далі насторожують автори,що пишуть біографічні твори.
Більше того,визнаю,що на мене нападає панічний острах,коли мені приписується невластиве,хай і дуже приємне.
Та коли вже заговорить десь в мені читач - я й далі творю для себе Того,Хто Написав Книжку.
Бо вже знаю,що незвичайні люди є.
Тут.
Поруч.
Часом око-в-око.
Варто лише відкрити нову історію.
Колись давно я буду згадувати про кожну мить нествореної мною історії.
А якщо доросту до Того,Хто Написав Книжку - тоді настане інший колір часу...

Різдво Христове.
Свято інтимне а водночас спільне.
Можна душі волю дати.Почути її.
Побути в дитячому світі,трохи казковому,трохи наївному.
Але щирому,чистому,правдивому.
А можна...
Люди інтуїтивно тяжіють до якоїсь сили.Або - відбиваються від неї.
Полюси притягання-відторгнення все одно підлягають властивостям магніта.
Де в людини скарб - там і її серце.
До чого я веду?
Нині вистрибує від багатьох інформація:та ціла верховна рада,той експрезидент,що вміє добре рахувати,той другий,що вчить правильно пити горілку,мене питають - нині (!) - кого би я вибрала наступного на свою шию сісти у тих партіях...етс.
Почманіли?
Та ні .Просто нормальна людина підсвідомо шукає,як виявити свою нормальність,щоб всі бачили.
Мімікрія самозахисту.Генетичний синдром страху.Втравлений людям в кров радвладою за роки рабовласництва.(одні рррррррр!)
Не замислюється людина,що вона сама по собі вартує поваги,бо створена на образ Божий.
Людоньки!
Хай у кожного з нас буде момент для себе.
Коли зуміємо почути в собі звучання Божого голосу - все тоді зуміємо.
Але ж не в галасі блуду світового себе самих слухати.
Різдво Христове.
Час,дарований,щоб зачинити двері світу і погомоніти з власною душею віч-на-віч.
Такий направду вийнятковий час.
Бо стільки народів його просто - не мають.Або втратили.
Хочеться залишатися людиною для Неба у тім непритомнім світі.
Христос рождається!Славімо Його!
2012 р.Б.

осколки цілого здатні лише поранити.
складаєш на шальки терезів свої провини.
з іншого боку лягають нескінченним валом чужі.
терези не втримують вантажу.
і в якийсь момент бачиш,що життя твоє - в осколках.
не тобі втримати шальки терезів.
не тобі судити.
не тобі.
життя важить багато.
якщо залишається цілим для Неба.
для всього іншого життя стає іграшкою.
хлопчики дуже часто іграшки ламають.
дівчатка впадають в крайнощі захоплення чи жалю.
життя чим раз більше стискається в напрузі дрібних пустощів.
одного разу не витримує тиску.
розлітається на осколки.

карає людину розбите життя.
бо продовжується й після руїни.
і нема на то ради?

Данилко сумував.Віхола позамітала всі стежки-доріжки,нагромадила величезні замети.І ще он завірюха не вщухає,аж у вікно визирати не хочеться.Данилко вже й книжечку замальовок всю розфарбував,і в конструкторі всі фігури склав по п*ять разів,і трансформера крутив-вертів,аж той поламався.До Пласту на сходини не пішов через негоду,а вдома так нудно!
Хлопчик взяв з полиці книжку.Бабуся якось принесла,а він читати ще не дуже вміє,то й відклав на потім.З малюнка на нього привітно глянув Хлопчик.Одягнений у біленькі шати,а в руках – свічечка.
Данилкові нараз стало якось весело на серці.Він придивився до малюнка пильніше..аж раптом почув – Хлопчик щось говорить.
- Данилку,доброго тобі вечора!
- Доброго вечора! – трохи розгублено обізвався Данилко, - А ти хто?
- Невже ти Мене не впізнаєш,Данилку?
Малий замислився на мить.
- Та ні,не впізнаю,- стенув плечима.
- Ну то зараз розповім тобі історію-може,пригадаєш.
Ой як це було до речі!Данилко дуже любив різні історії,то ж приготувався слухати.
- Коли Я народився,на небі з*явилася незвичайна Зоря.Вона рухалася і вміла показати дорогу всім,хто хотів до Мене прийти.ЇЇ бачили і Пастухи,і Три Царі,і вся звірина та птаство,котрі приходили привітати Мене з Народженнням.
Зоря зупинилася в небі над Вифлееємом .Вона не гасла доти,доки всі,хто приходив до Мене в гості, не повернулися додому.
Останніми поверталися в своє село старенький пастух з онуком.Хлопчик склав для Мене дуже гарну колядку,ще й сам її виконав,награваючи на скрипочці.Коли він вийшов зі стаєньки,Зоря простягнула свій промінчик і погладила хлопчика по голівці.Він радісно засміявся і сказав:
«Як би я хотів,щоб цей промінчик залишився зі мною назавжди!»
А Ніч,коли Я народився,була незвичайна,чарівна.В цей час здійснювалися всі добрі бажння людей.
Ось і тепер з неба до хлопчика злетів світлий Янгол.В руках він тримав Свічечку.
«Ось тобі частинка Небесного Вогню,добрий хлопчику!» – промовив Янгол і подав Свічечку хлопчикові. Зоря торкнулася її промінчиком і яскравий вогник одразу звеселив усіх навколо.
«Кожного року в честь Народження Дитятка Ісуса у Вифлеємі і на згадку про маленького доброго Пастушка з Неба буде сходити Вогонь і запалюватиме Свічечку,від якої Різдв*яне світло пошириться по всьому світу,»- сказав Янгол.
Так воно й стається до тепер.
Данилко сидів притихлий,дивився на Хлопчика в білих шатах і радісно посміхався.
- Я знаю,Ти – маленький Ісус! – сказав він до Хлопчика.
- Так,Данилку!Я приходжу до всіх дітей,щоб вони раділи разом зі Мною так,як колись радів маленький Пастушок.Бо ми всі народжуємося,щоб радісно славити Бога!А найщиріша радість – дитяча.Прочитай цю книжечку.Знайдеш в ній цікаві історії,що траплялися в різний час і з різними людьми.Спільне у них одне прагнення- вони хотіли побачити Дитятко і привітати Його.Ти дізнаєшся ,як їм це вдалося,а,може,й сам потрапиш у Різдв*яну історію.
Рипнули двері.То повернулися з роботи тато й мама.Данилко все ще розглядав Хлопчика на малюнку,аж мама здивувалася,що він не підбіг,як завжди,не спитав,що йому купили.
- Що ти там таке цікаве бачиш,Даню?- лагідно спитала мама.
- Ой,матусю!До мене в гості приходив Хлопчик у білих шатах.То Ісусик,мамо!Такий гарний! Пам*ятаєте,ми на Святвечір запалюємо свічечку?Тепер я знаю,чому вона горить!– відгукнувся Данилко.
Як радісно стало вмить мамі й татові!А Данилко почувався дуже щасливим.

Вчора на озері бачила диких качок,штук під сорок.А верховодив ними білий лебідь.Молоді пари знімали кІно про свої весіллЯ,і було з того трохи смішно,бо ганяв одних оператор,як на цемзаводі,а трохи - сумно.
Поділилася хлібом з молодими,їм не стало свого,а лебідь так красиво підплив у кадр.
Змерзла.Відчула крізь жили терпке проминання часу.
Ми часто самотні поміж людей.Гамір світу проминає душу,не зачіпає ніяких струн,але разом з ним проминає життя.І цього проминання не позбутися.
Вкінці заблудила.Йшла центральною вулицею,заглибилась в якісь спогади..нараз відчула,що навколо дуже тихо.Підняла голову-матінко,куди ж це я забрела?!Старий особняк,покришена штукатурка,важкі дубові двері,балкон,обвитий плющем,занедбаний квітник...а проминання ще тривало,бо хтось там жив.
Поки зрозуміла,де ,минула крішка часу.Пройшла вуличкою - жовто-багряного листу по котики.І вже за рогом знову загуркотів світ моторами і відлунням чужих думок...

Буває,хтось не дає собі ради з власним життям.
Не так,щоб це відбувалося глобально,час від часу людина зазнає невдач,які мають схожі причини.І в кінцевому результаті - весь час нуль.
Критична маса подібних людей - і розвиток життя на території,яку вони займають, враз тормозиться.
Події з історії підказують:щоб запустити наново механізм розвитку,повинен відбутися катаклізм.
Очевидно,як в людини у житті,так і в ширшому колі заторможених.
Іноді досить складно заставити себе не забути,що стан заторможеності теж тимчасовий,і насправді відбувається величезне переплетення подій і доль вкладене у відтинок із назвою "реальний час".
Не забути,що подібним переплетенням здатна керувати відповідної потужності сила.
Не забути,що боротьба триває кожну мить,поки триває життя.
Не забути,що людина ніколи не залишиться сама по собі,саме від неї залежить,до якої сили приєднатися.
Людина завжди має вибір.Як би вона не ховалася за причинами і перепонами.
А спільнота людей лише тоді й навчиться рухатися до розвитку,коли домінантою спільної праці стане розвиток кожної людини зокрема.

Мого діда по мамі фашисти вивозили до Німеччини у 42-му.Дивом йому після кількох місяців праці на бауера вдалося втекти.Бог поміг дістатися родини.
Ховався.Мав бункер,викопаний на городі.Прийшли німці.Шукали бункер,отже,хтось видав.Промацували землю залізними щупами,вилами.Приходили чотири рази,але пильнувала бабуся,встигали сховатися.Одного разу вила проткнули землю,потрапили на щілину між дошками,що прикривали сховок,пропороли на дідові одяг..Поки він плечами підпирав дошки,щоб не прогнулися,бабуся притискала до грудей мою маму,дуже боялася,щоб мама не заплакала від страху.І того разу Бог вберіг .
Німці більше не приходили.У 43-му прийшли вночі в хату ковпаківці.Діда забрали.Його і ще кількох хлопців з сусідніх присілків та з Текучі (сусіднє село) заставляли вести туди,де ховаються бандери.Звичайно ж,хлопці не знали цього,то були прості мирні гуцули.Але їх привели під Поляниці,вистроїли в один ряд на полонині під лісом і розстріляли.Всіх.
Мій дід вижив.Їх прикопали там же,під лісом.Вночі дідо прийшов до пам"яті,якось вибрався з могили.Три кулі в тілі.Повз лісом,поки мав пам"ять.Був за кілька десятків метрів від могили,коли повернулися ковпаки,перевіряли,чи хтось не прийшов до могили.Якимось дивом діда не помітили,мабуть тому,що в горах розвиднюється повільно.
Діда випадково знайшла жінка,що поверталася з Поляниць від родини.Виявилося,що він зміг виповзти на стежку,що вела через гірський хребет у Космач,та там і впав.Бог і милосердя жінки, що жила в одинокій серед лісів схованій хаті, врятували його втретє.
Не було діда вдома майже чотири місяці.Бабуся вже й панахиду відправила за ним.Аж якось увечері зайшов у хату...
Не розказував нікому,що з ним трапилося ні тоді,ні пізніше.Аж коли з Сибіру по тридцять двох роках заслання повернувся мій вуйко,(були вже вісімдесяті),якось зійшлися в бабусі в хаті старші чоловіки.Тоді дідо розповів,як у війну був розстріляний.А я ховалася під столом,то почула.
Якби мене побачили,звичайно прогнали б геть,ніхто нічого б не розказував.Боялися.Не за своє життя - за сім"ю.