"Колись давно..."
Як мені подобається такий початок розповіді!
У нас в горах ще кажуть:"Колись давно,з-за царя Панька,як земля була тонка,а люди - великі.."
Колись давно я була маленька.
Брала до рук книжку і дивом дивувалася,що то можна цілий світ через букви запізнати.
А потім була вже більша.
Писала в грубий зошит якісь рефлексії,ще навіть такого слова не знаючи.
І щиро ображалася на авторів біографічних творів.
Бо часом вони забирали мені казку сприйняття Того,Хто Написав Книжку.
(так зникла до якогось часу чарівливість образів Оноре де Бальзака,а потім Віктора Гюго)
Колись давно...
Виростаючи собі тихо поміж лісів.
Споглядаючи корону гір навколо маминої хати(мені так і вимовлялося:"мамина").
Кожного ранку дивлячись у вічі сонечку,що зустрічало мене дорогою до школи.
Долаючи поворот на своїй третій горі,щоб відчути вмить пружний удар вітру в груди.
Голублячи думками кожну нову прочтану історію.
Вперше порівнюючи написаний від руки і видрукуваний на машинці той самий текст...
Не вміла навіть близько уявити себе так,як ото в цю хвилину:за клавіатурою,з такими широкими можливостями..
Але таким ,вже розпорошеним ,запалом.
У мене збереглися всі мої грубі зошити.
Я вмію "чути" текст.
А рефлексії стають тільки глибші й гостріші.
Але мене й далі насторожують автори,що пишуть біографічні твори.
Більше того,визнаю,що на мене нападає панічний острах,коли мені приписується невластиве,хай і дуже приємне.
Та коли вже заговорить десь в мені читач - я й далі творю для себе Того,Хто Написав Книжку.
Бо вже знаю,що незвичайні люди є.
Тут.
Поруч.
Часом око-в-око.
Варто лише відкрити нову історію.
Колись давно я буду згадувати про кожну мить нествореної мною історії.
А якщо доросту до Того,Хто Написав Книжку - тоді настане інший колір часу...