Затиснувши кожен м'яз, Клариса тамувала моторошне відчуття, що оселилося між лопатками. На обличчі проступали засолені зморшки, які вона так-сяк припудрила зранку.
«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.
Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.
А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.
Скільки разів Клариса казала собі: «Все, немає більше сил!» — але кляті сили звідкись бралися. Скільки разів, проганяючи злі думки з голови, вона до крові кусала найболючіше місце — палець, що неправильно зрісся після перелому. Скільки разів вона готувалася впасти непритомною, але залишалася глядачем найжорстокішого сюжету.
Клариса підняла з підлоги замацану чашку, на дні якої було трохи кави. Сьорбнула — і скривилася: каламутне пійло простояло тут від учора. Ще трохи потинявшись будинком, Клариса вирішила піти до нього — до свого чоловіка. Вона тихо відчинила двері спальні та навшпиньках увійшла. Вуличний ліхтар підглядав розжареним оком у щілину між цупких гардин, вимальовуючи в темряві силует ліжка.
Тиша дзвеніла у вухах. Самуїл лежав горілиць, заплющивши очі. «Спи, мій милий», — Клариса вловила рівне дихання коханого та по-котячому згорнулася калачиком на краєчку ліжка.
— Я не сплю, — озвалася шепотом пітьма.
Клариса заціпеніла. Між лопаток засюрчав моторошний щем.
«Господи! Цілий тиждень без сну. Цілий тиждень!»
— Любий… — жінка не могла дібрати потрібні слова, втрачаючи останні дрібки надії та спокою.
— Усе добре, — м'яко сказав Самуїл.
Зашурхотіла ковдра. Чоловік витягнув руку та пригорнув кохану:
— Я тут оце лежав і думав, як поживає наш товстун Неро.
— Нормально, — машинально відповіла жінка.
— Ага, — мовив Самуїл.
Кілька хвилин вони не наважувалися що-небудь сказати. Самуїл уникав сумних розмов. Клариса проганяла сумні думки. Вони обоє раділи, що темно. Чоловік ховав від Клариси розчервонілі очі та закошлачену бороду, в якій за час безперервного лежання назбиралося чимало крихт. А Клариса не бажала постати перед Самуїлом зблякла і з бузковими напухлими очима.
— Я сьогодні знайшла в іграшках Марко листа до Бога… Він написав, що хоче, аби татусь був здоровий, — схлипування Клариси прорвало тишу, — і ще… щоб ти знову сміявся… Хіба Господь не послухає дитину?! Хіба він може не послухати?
— Перекажи Марко, що я його люблю, — усміхнувся Самуїл.
— Ти сам йому … — Клариса хотіла заперечити, але коханий не дав договорити, ніжно провівши пальцями по її тремтливих губах.
— Просто перекажи. Завтра зранку. Чуєш?
Клариса мовчки кивнула.
— Тобі треба поспати, — сказав Самуїл, розуміючи, що дружина вже знесилилася доглядати за ним, безпомічним і безсилим.
— І тобі треба поспати… — додала жінка.
— Так, правильно, і мені. От бачиш: і тобі треба поспати, і мені треба поспати. Нам обом зараз дуже треба поспати.
Клариса вмостилася під боком чоловіка, а той з останніх сил погладжував її розкішне чорне волосся, промовивши своє звичне:
— На добраніч, котеня.
«Господи, я знаю, що помру і цього вже не змінити. Я знаю, що вчинив багато гріхів у житті. Прошу в Тебе лиш одного — ще кілька хвилин. Кілька хвилин життя, поки вона засне…»
«Тепер знатиму, як помирають художники», — промайнуло наостанок у голові Самуїла, а потім почали розпадатися нейронні зв'язки його мозку.

2013

Ліс закляк від ущипливого морозцю, і дерева загорталися в шарфи з густого туману. Старий Олень вискуб із-під снігу зелений кущик трави та озирнувся. Навколо глухо, мов у печері. Олень подивився своїм вічно журливим поглядом удалечінь і побачив, як над лісом розцвітала Чорна Троянда.

Зайці бігли засніженою долиною до річки. Одним стрибком вони перелітали повалені дерева, велетенські посохлі гілляки. Під прудкими лапками збивалася біла снігова курява. Ш-ш-шусть! Більший із Зайців злякано зиркнув у бік лісової гущавини. Це Вовк? Чи Лисиця? Троянда… Високо над лісом розцвітала велика Чорна Троянда.

Білка дрімала в сосновому дуплі, переглядаючи свої білячі сни, згадуючи, де заховала горіхи. Вчорашні – під деревом у хвої, ще кілька – біля струмка, трохи – поруч із великим сірим каменем. Та сон обірвався. Білці стало жарко, захотілося пити. Вона вибігла з дупла та стрибнула на гілку. В маленькому оці віддзеркалилася Чорна Троянда, що розцвітала над лісом.

Над сніговим горбом темніла дірка, помережана інеєм. У теплому барлозі спав Ведмідь й уві сні замріяно нюхав зимовий вітерець крізь оте своє «вікно». Вітерець приносив думки про мед, хрумкі стежки, Ведмедицю. Проте сьогодні зранку в повітрі запахло димом і мисливцями. Ведмідь не бачив, як над барлогом, над соснами, над усім лісом розцвітала Чорна Троянда.

*

6 грудня, Яснопущинський полігон. Вітер північно-західний, 25 метрів на секунду. Рівень хмарності 5 балів на висоті 4000 – 5000 метрів.
9 година 47 хвилин ранку. Початок загальновійськових навчань «Сніжинка». Сигнал «Атомна тривога». Війська йдуть в укриття. Екіпажі танків і самохідних артилерійських установок закривають люки.
9 година 58 хвилин ранку. Літак-носій виконує бомбометання з висоти 8000 метрів. Через 47 секунд відбувається вибух на висоті 350 метрів від поверхні землі. Відхилення від цілі 150 метрів на північ.

Вибух супроводжує сліпучий спалах. Над місцем вибуху можна спостерігати кулеподібне утворення, що світиться та розширюється. Горизонтальний розмір утворення – 815 метрів.
Через 3,7 секунди після вибуху поверхня кулеподібного утворення починає темніти, з’являються окремі менш яскраві плями, які охоплюють його. Початок розвитку вибухової хмари. Хмара набуває форми тороїдального вихору з поверхнею, що клубочиться. Крізь хмару прориваються язики полум’я.
З епіцентральної зони вибуху піднімається пиловий стовп. Через 5 секунд він наближається до хмари.

1 хвилина після вибуху. Вибухова хмара піднялася вгору на 4 кілометри.
7 хвилин після вибуху. Хмара піднялася на 17 кілометрів.
40 хвилин після вибуху. В епіцентрі підрозділ радіаційної розвідки зафіксував рівень радіації 50 рентгенів на годину. В зоні радіусом 400 метрів – 25 рентгенів на годину, у зоні 550 метрів – 0,5 рентгена на годину, у зоні 850 метрів – 0,1 рентгена на годину.

2012

1. Батьки, ви хочете «продовжити» себе в дітях? А оригінал хороший?

2. Бог — Великий Оригінал.

3. Бог усіх чує, а не всім дає. Інколи таке враження, що Він — жінка.

4. В енциклопедії з філософії статті «Ніцше» та «Нігілізм» розташовані поряд.

5. Вдарять по лівій щоці — підстав праву. Але: в людини дві щоки, тільки дві.

6. Глибину думок письменника виявляє розтин тіла.

7. Жінка змушує вбивати,
Як волає із кімнати:
Тут павук сидить
Страшний!

8. Зазвичай «вічна пам’ять» не триває і одного року.

9. Змусити публіку плакати — пік естетичного садизму.

10. Зраджує той, хто забагато слухає інших.

11. Коли прагнеш неможливого, не ризикуєш розчаруватися отриманим.

12. Коли я приходжу до себе в душу, то завжди бачу Бога; коли ж до церкви — лише натовп людей.

13. Латинська мова вже кількасот років помирає.

14. Люблю казки, адже в них більше правди, і найбільша полягає в тому, що мало не все на світі — брехня.

15. Люди поділяються на два типи: тих, хто вважає, що люди поділяються на два типи, і тих, хто так не думає.

16. Людина без ворогів — погана людина.

17. Людина далі від Бога, ніж Він від неї.

18. Людям притаманно завищувати чи занижувати самооцінку. Їм складно з однаковим завзяттям ганити того, хто ще мить тому заслуговував на похвалу.

19. Ми захоплюємося кращими. Кращими з тих, кого знаємо.

20. Ми різні, бо різними очима дивимося; схожі, бо один і той же світ бачимо.

21. Митці не залишили би місця на Землі, якби не містичні сили, що інколи нищать їхні витвори, залишаючи найліпші чи, може, найменш громіздкі.

22. Мрія — продукт мислення з необмеженим терміном придатності.

23. Найдурніша справа — з дурня робити дурня.

24. Наука — лиш мода на теорії.

25. Не будь-яка чесність — справжня чеснота.

26. Не кожному Аврааму Бог дозволяє помилувати сина.

27. Не можна довіряти мистецтво матеріалістам, бо вони його спаплюжать. Не можна довіряти науку
романтикам: вони її спростують.

28. Ніколи не пиши того, під чим не маєш сміливості підписатися.

29. Перед тим як запропонувати гостю почуватися, як удома, поцікавтеся, як він зазвичай поводиться вдома.

30. Писати просто і примітивно можуть усі. Писати складно й оригінально здатна більшість. А просто й оригінально пишуть лише майстри.

31. Підліток — Великий Сумнів.

32. Подяка за минулу послугу — водночас хабар за майбутню.

33. Православ'я виховує, католицизм учить, протестантство відучує.

34. Проспиртовані душі не стають стерильними.

35. Розумний має багато вчитися, аби писати для невігласів

36. Скромність людей — не вдача, а потилиця їхнього самолюбства.

37. Сміх — це особлива реакція людей на особливий вид насильства.

38. Спочатку б’є бойовий клич. І лише потім — клинок.

39. Сталося диво: дива не сталося!

40. Старими людей роблять не діти й онуки, а їхня відсутність.

41. Старість. Волосся з голови тікає у вуха та ніздрі.

42. Страшно не взагалі померти, а померти у невдалий момент.

43. Сучасна емансипована жінка. Вона має право навчатися в університеті, але не може сидячи проїхати в повному тролейбусі.

44. Тільки генно-модифікована людина не має черв’яків.

45. Того, що «було колись», ніколи не було.

46. Треба просити вибачення не для того, щоб його отримати, а щоб ображений міг його дати.

47. У німб слави одягнена лише голова.

48. У юні роки майже всі пишуть вірші, але в поетів і графоманів це не минає з часом.

49. Холерик у гніві ладен зарубати себе, щоб інших хоч кров’ю заляпало.

50. «Хоч до рани прикладай», – сказала вона, витираючи поріз на руці зіжмаканою сторінкою з його книжки.

51. Часом здається, що з християн лишилися тільки комахи-богомоли.

52. Часто «соціальний пакет» включає тільки поліетилен.

53. Шлунковий сік пуританина, мабуть, мультивітамінний.

54. Що менший твір, то більше треба думати, як його написати.

55. Яйця курку не вчать. Тому курці спочатку відрубають голову, а потім із тушки зварять борщ.

56. Якби Бога не існувало, люди вигадали би лояльнішого вседержителя.

57. Якби вампіри існували, то з’їли б усіх діабетиків. Бо ті — найсолодші.

58. Якщо вірш поганий, поет його перепише або взагалі знищить; у графомана ж немає поганих віршів.

2012

Дитя народилося лютневої ночі 1915 року в Сагунівці. Матері перед пологами уві сні явилася покійна тітка-італійка і сказала, щоб назвали маля Оріяною. Урешті-решт дівчинку так і нарекли. У Сагунівці вона виросла, ходила з подругами до сільської школи, закохалася у свого Михася, вийшла заміж, працювала, пережила війну.
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».

*

Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»

Я — бажаний гість в обох світах: Небесному та Підземному. Так, в обох. Так, найбажаніший гість.
Обоє Великих Антагоністів раді мене бачити, і я не залишаюся в боргу — відвідую їх по черзі щодня.

*

Диявол приймає мене у своєму палаці. І ви досі гадаєте, що він живе серед смердючого вогняно-нафтового болота? Я вам співчуваю. У нього чудовий архітектурний смак. Якщо це і демон, то демон-митець, безперечно.
Палац Люцифера блакитно-фіолетового кольору, з сапфіровими прикрасами. Не знаю, чи то справжні сапфіри, зате вигляд мають приголомшливий! Високі вежі, барвисті вітражі, колонади, колонади, колонади… Краса.
Зазвичай у диявола в погребі знаходиться пляшечка коньяку сторічної витримки чи міцний моряцький ром, який провів у дубовій бочці більше часу, ніж може прожити середньостатистична людина.
Люцифер (він любить, коли до нього звертаються на ім'я) часто показує свій сад. То молода яблунька почне плодоносити, то чудернацькі кактуси зацвітуть. І Боже збав, аби ви подумали, що на якомусь із дерев живе «лукавий змій»! Їх тут витравили ще за царя Опенька, так би мовити, коли земля була тоненька. До речі, це Люциферова улюблена українська приказка.
В саду є зелена альтанка. Усередині — квадратний столик і чотири крісла. На столику стоїть видзігорний сервіз. Із чайника завжди курить міцний аромат зеленого чаю з терпкими прянощами.
У цій альтанці регулярно засідаємо ми: владика Люцифер, його досвідчений радник — герцог Гасіон, король усесвітніх змін — юний Веліал, а також я, ваш скромний оповідач. Бесіди в нас найрізноманітніші: від чергової дати апокаліпсису до чудного опусу когось із сучасних художників або музикантів.
Веліал зазвичай жартує, любить іронізувати із будь-якого приводу. Гасіон намагається переконати всіх у правильності будь-якої своєї думки, а Люцифер — о, він же талановитий дипломат! — єдиною фразою заспокоює норовистих друзів і зводить розмову подалі від усього сумного й політичного.
Я зазвичай слухаю і рідко щось кажу, а коли говорю, мене чомусь особливо уважно слухає Веліал. Його очі в цей момент відсвічують малахітовим сяйвом, а погляд, здається, приглушує довколишній шум і мерехтіння.

*

Господь Саваоф часто запрошує мене у хатину, що на Сіон-горі. З верхівки видно безкрайні простори хмар, підзолочених сонцем. Якщо дивитися звідси, світило затуляє собою аж півнеба. Довкола ж ліс, височенний сосновий ліс. У ньому ніжно співають прозорі птахи. Їх ледве помітно між гілок; видає співаків дзвінка мелодія та порухи глиці.
Усевишній кожному гостеві являється по-різному. Особисто мені зручніше бачити перед собою високого (під два метри) діда з ясним поглядом і довгим білосніжним волоссям. І Бог це знає. Так я давно вже звик. Одне не змінити – Його яскраво-зелені очі. Такий чистий трав’яний колір важко уявити (звичайно, коли хоч раз не побачити)…
Ми йдемо до хатки через ліс. Тут немає стежок. Як хто і залишить витоптану смужку між дерев, вона миттєво заростає травою, припорошується голками з дерев… Ледь не забув, що тут ходять винятково босоніж. Усі: архангели, янголи, душі людські та власне Господь Бог. Ноги гріє сіро-зелена земля, а на хмарах можна плавати, ніби по воді.
У хатині є двері та немає вікон. Принаймні ззовні їх не видно. Велетенське вікно — на стелі. Вночі видно зіркове небо.
Бог сідає за стіл і щирим рухом пухкої руки запрошує мене сісти навпроти. Він ділить навпіл хлібину, і, повірте, оця проста хлібина смакує так, як не припадає до смаку найсмачніший пиріг.
За стіною будинку рівномірно дзюрчить струмок. Захотілося пити – вибіг, набрав у кухлик святої води — й утамовуй спрагу досхочу.
Бог рідко говорить. Дуже рідко. Можна сказати, що майже завжди мовчить. Ось такий у Нього непростий характер.
Зате Він уміє чудово слухати. Коли Йому раптом набридає чи Він стомлюється, так і каже: «На сьогодні все. Нам обом час уже йти». Я можу лишитися в хатці та споглядати зірки (ніхто не забороняє), але вже на самоті…

*

«Vater unser im Himmel, geheiligt werde dein Name.
Dein Reich komme.
Dein Wille geschehe, wie im Himmel so auf Erden.
Unser tägliches Brot gib uns heute.
Und vergib uns unsere Schuld, wie auch wir vergeben unseren Schuldigeren.
Und führe uns nicht in Versuchung, sondern erlöse uns von dem Bösen.
Denn dein ist das Reich und die Kraft und die Herrlichkeit in Ewigkeit».

*

Я — бажаний гість в обох світах, Небесному і Підземному.
Бо я людина. Amen.