Дитя народилося лютневої ночі 1915 року в Сагунівці. Матері перед пологами уві сні явилася покійна тітка-італійка і сказала, щоб назвали маля Оріяною. Урешті-решт дівчинку так і нарекли. У Сагунівці вона виросла, ходила з подругами до сільської школи, закохалася у свого Михася, вийшла заміж, працювала, пережила війну.
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».

*

Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»