Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.02
19:44
І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
2026.09.02
16:01
Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
2026.09.02
15:32
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
2026.09.02
14:52
Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
2026.09.02
13:21
Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
2026.09.02
12:34
Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
2026.09.02
07:00
Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
2026.09.01
22:13
Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
2026.09.01
07:40
Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
2026.08.31
20:40
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
2026.08.31
14:55
Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Проза
Політ Оріяни (новела)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Політ Оріяни (новела)
Дитя народилося лютневої ночі 1915 року в Сагунівці. Матері перед пологами уві сні явилася покійна тітка-італійка і сказала, щоб назвали маля Оріяною. Урешті-решт дівчинку так і нарекли. У Сагунівці вона виросла, ходила з подругами до сільської школи, закохалася у свого Михася, вийшла заміж, працювала, пережила війну.
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».
*
Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».
*
Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
