
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.21
21:40
Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.
Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.
Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
2025.06.21
20:15
Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
2025.06.21
17:06
Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
2025.06.21
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ілюзія
О
Ілюзія
О
2025.06.21
15:16
Маючи за плечима 12 років досвіду роботи в психіатрії та 9 — у психотерапії, я щодня стикаюся зі складністю людських переживань. Поряд із цією професійною діяльністю моє життя завжди супроводжує любов до поезії — як до читання, так і до написання. Нерідко
2025.06.21
12:57
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
2025.06.21
05:06
Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
2025.06.20
21:58
Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
2025.06.20
15:51
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Проза
На добраніч, К. (новела)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На добраніч, К. (новела)
Затиснувши кожен м'яз, Клариса тамувала моторошне відчуття, що оселилося між лопатками. На обличчі проступали засолені зморшки, які вона так-сяк припудрила зранку.
«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.
Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.
А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.
Скільки разів Клариса казала собі: «Все, немає більше сил!» — але кляті сили звідкись бралися. Скільки разів, проганяючи злі думки з голови, вона до крові кусала найболючіше місце — палець, що неправильно зрісся після перелому. Скільки разів вона готувалася впасти непритомною, але залишалася глядачем найжорстокішого сюжету.
Клариса підняла з підлоги замацану чашку, на дні якої було трохи кави. Сьорбнула — і скривилася: каламутне пійло простояло тут від учора. Ще трохи потинявшись будинком, Клариса вирішила піти до нього — до свого чоловіка. Вона тихо відчинила двері спальні та навшпиньках увійшла. Вуличний ліхтар підглядав розжареним оком у щілину між цупких гардин, вимальовуючи в темряві силует ліжка.
Тиша дзвеніла у вухах. Самуїл лежав горілиць, заплющивши очі. «Спи, мій милий», — Клариса вловила рівне дихання коханого та по-котячому згорнулася калачиком на краєчку ліжка.
— Я не сплю, — озвалася шепотом пітьма.
Клариса заціпеніла. Між лопаток засюрчав моторошний щем.
«Господи! Цілий тиждень без сну. Цілий тиждень!»
— Любий… — жінка не могла дібрати потрібні слова, втрачаючи останні дрібки надії та спокою.
— Усе добре, — м'яко сказав Самуїл.
Зашурхотіла ковдра. Чоловік витягнув руку та пригорнув кохану:
— Я тут оце лежав і думав, як поживає наш товстун Неро.
— Нормально, — машинально відповіла жінка.
— Ага, — мовив Самуїл.
Кілька хвилин вони не наважувалися що-небудь сказати. Самуїл уникав сумних розмов. Клариса проганяла сумні думки. Вони обоє раділи, що темно. Чоловік ховав від Клариси розчервонілі очі та закошлачену бороду, в якій за час безперервного лежання назбиралося чимало крихт. А Клариса не бажала постати перед Самуїлом зблякла і з бузковими напухлими очима.
— Я сьогодні знайшла в іграшках Марко листа до Бога… Він написав, що хоче, аби татусь був здоровий, — схлипування Клариси прорвало тишу, — і ще… щоб ти знову сміявся… Хіба Господь не послухає дитину?! Хіба він може не послухати?
— Перекажи Марко, що я його люблю, — усміхнувся Самуїл.
— Ти сам йому … — Клариса хотіла заперечити, але коханий не дав договорити, ніжно провівши пальцями по її тремтливих губах.
— Просто перекажи. Завтра зранку. Чуєш?
Клариса мовчки кивнула.
— Тобі треба поспати, — сказав Самуїл, розуміючи, що дружина вже знесилилася доглядати за ним, безпомічним і безсилим.
— І тобі треба поспати… — додала жінка.
— Так, правильно, і мені. От бачиш: і тобі треба поспати, і мені треба поспати. Нам обом зараз дуже треба поспати.
Клариса вмостилася під боком чоловіка, а той з останніх сил погладжував її розкішне чорне волосся, промовивши своє звичне:
— На добраніч, котеня.
«Господи, я знаю, що помру і цього вже не змінити. Я знаю, що вчинив багато гріхів у житті. Прошу в Тебе лиш одного — ще кілька хвилин. Кілька хвилин життя, поки вона засне…»
«Тепер знатиму, як помирають художники», — промайнуло наостанок у голові Самуїла, а потім почали розпадатися нейронні зв'язки його мозку.
2013
«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.
Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.
А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.
Скільки разів Клариса казала собі: «Все, немає більше сил!» — але кляті сили звідкись бралися. Скільки разів, проганяючи злі думки з голови, вона до крові кусала найболючіше місце — палець, що неправильно зрісся після перелому. Скільки разів вона готувалася впасти непритомною, але залишалася глядачем найжорстокішого сюжету.
Клариса підняла з підлоги замацану чашку, на дні якої було трохи кави. Сьорбнула — і скривилася: каламутне пійло простояло тут від учора. Ще трохи потинявшись будинком, Клариса вирішила піти до нього — до свого чоловіка. Вона тихо відчинила двері спальні та навшпиньках увійшла. Вуличний ліхтар підглядав розжареним оком у щілину між цупких гардин, вимальовуючи в темряві силует ліжка.
Тиша дзвеніла у вухах. Самуїл лежав горілиць, заплющивши очі. «Спи, мій милий», — Клариса вловила рівне дихання коханого та по-котячому згорнулася калачиком на краєчку ліжка.
— Я не сплю, — озвалася шепотом пітьма.
Клариса заціпеніла. Між лопаток засюрчав моторошний щем.
«Господи! Цілий тиждень без сну. Цілий тиждень!»
— Любий… — жінка не могла дібрати потрібні слова, втрачаючи останні дрібки надії та спокою.
— Усе добре, — м'яко сказав Самуїл.
Зашурхотіла ковдра. Чоловік витягнув руку та пригорнув кохану:
— Я тут оце лежав і думав, як поживає наш товстун Неро.
— Нормально, — машинально відповіла жінка.
— Ага, — мовив Самуїл.
Кілька хвилин вони не наважувалися що-небудь сказати. Самуїл уникав сумних розмов. Клариса проганяла сумні думки. Вони обоє раділи, що темно. Чоловік ховав від Клариси розчервонілі очі та закошлачену бороду, в якій за час безперервного лежання назбиралося чимало крихт. А Клариса не бажала постати перед Самуїлом зблякла і з бузковими напухлими очима.
— Я сьогодні знайшла в іграшках Марко листа до Бога… Він написав, що хоче, аби татусь був здоровий, — схлипування Клариси прорвало тишу, — і ще… щоб ти знову сміявся… Хіба Господь не послухає дитину?! Хіба він може не послухати?
— Перекажи Марко, що я його люблю, — усміхнувся Самуїл.
— Ти сам йому … — Клариса хотіла заперечити, але коханий не дав договорити, ніжно провівши пальцями по її тремтливих губах.
— Просто перекажи. Завтра зранку. Чуєш?
Клариса мовчки кивнула.
— Тобі треба поспати, — сказав Самуїл, розуміючи, що дружина вже знесилилася доглядати за ним, безпомічним і безсилим.
— І тобі треба поспати… — додала жінка.
— Так, правильно, і мені. От бачиш: і тобі треба поспати, і мені треба поспати. Нам обом зараз дуже треба поспати.
Клариса вмостилася під боком чоловіка, а той з останніх сил погладжував її розкішне чорне волосся, промовивши своє звичне:
— На добраніч, котеня.
«Господи, я знаю, що помру і цього вже не змінити. Я знаю, що вчинив багато гріхів у житті. Прошу в Тебе лиш одного — ще кілька хвилин. Кілька хвилин життя, поки вона засне…»
«Тепер знатиму, як помирають художники», — промайнуло наостанок у голові Самуїла, а потім почали розпадатися нейронні зв'язки його мозку.
2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію