Затиснувши кожен м'яз, Клариса тамувала моторошне відчуття, що оселилося між лопатками. На обличчі проступали засолені зморшки, які вона так-сяк припудрила зранку.
«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.
Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.
А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.
Скільки разів Клариса казала собі: «Все, немає більше сил!» — але кляті сили звідкись бралися. Скільки разів, проганяючи злі думки з голови, вона до крові кусала найболючіше місце — палець, що неправильно зрісся після перелому. Скільки разів вона готувалася впасти непритомною, але залишалася глядачем найжорстокішого сюжету.
Клариса підняла з підлоги замацану чашку, на дні якої було трохи кави. Сьорбнула — і скривилася: каламутне пійло простояло тут від учора. Ще трохи потинявшись будинком, Клариса вирішила піти до нього — до свого чоловіка. Вона тихо відчинила двері спальні та навшпиньках увійшла. Вуличний ліхтар підглядав розжареним оком у щілину між цупких гардин, вимальовуючи в темряві силует ліжка.
Тиша дзвеніла у вухах. Самуїл лежав горілиць, заплющивши очі. «Спи, мій милий», — Клариса вловила рівне дихання коханого та по-котячому згорнулася калачиком на краєчку ліжка.
— Я не сплю, — озвалася шепотом пітьма.
Клариса заціпеніла. Між лопаток засюрчав моторошний щем.
«Господи! Цілий тиждень без сну. Цілий тиждень!»
— Любий… — жінка не могла дібрати потрібні слова, втрачаючи останні дрібки надії та спокою.
— Усе добре, — м'яко сказав Самуїл.
Зашурхотіла ковдра. Чоловік витягнув руку та пригорнув кохану:
— Я тут оце лежав і думав, як поживає наш товстун Неро.
— Нормально, — машинально відповіла жінка.
— Ага, — мовив Самуїл.
Кілька хвилин вони не наважувалися що-небудь сказати. Самуїл уникав сумних розмов. Клариса проганяла сумні думки. Вони обоє раділи, що темно. Чоловік ховав від Клариси розчервонілі очі та закошлачену бороду, в якій за час безперервного лежання назбиралося чимало крихт. А Клариса не бажала постати перед Самуїлом зблякла і з бузковими напухлими очима.
— Я сьогодні знайшла в іграшках Марко листа до Бога… Він написав, що хоче, аби татусь був здоровий, — схлипування Клариси прорвало тишу, — і ще… щоб ти знову сміявся… Хіба Господь не послухає дитину?! Хіба він може не послухати?
— Перекажи Марко, що я його люблю, — усміхнувся Самуїл.
— Ти сам йому … — Клариса хотіла заперечити, але коханий не дав договорити, ніжно провівши пальцями по її тремтливих губах.
— Просто перекажи. Завтра зранку. Чуєш?
Клариса мовчки кивнула.
— Тобі треба поспати, — сказав Самуїл, розуміючи, що дружина вже знесилилася доглядати за ним, безпомічним і безсилим.
— І тобі треба поспати… — додала жінка.
— Так, правильно, і мені. От бачиш: і тобі треба поспати, і мені треба поспати. Нам обом зараз дуже треба поспати.
Клариса вмостилася під боком чоловіка, а той з останніх сил погладжував її розкішне чорне волосся, промовивши своє звичне:
— На добраніч, котеня.
«Господи, я знаю, що помру і цього вже не змінити. Я знаю, що вчинив багато гріхів у житті. Прошу в Тебе лиш одного — ще кілька хвилин. Кілька хвилин життя, поки вона засне…»
«Тепер знатиму, як помирають художники», — промайнуло наостанок у голові Самуїла, а потім почали розпадатися нейронні зв'язки його мозку.

2013