Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Проза
На добраніч, К. (новела)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На добраніч, К. (новела)
Затиснувши кожен м'яз, Клариса тамувала моторошне відчуття, що оселилося між лопатками. На обличчі проступали засолені зморшки, які вона так-сяк припудрила зранку.
«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.
Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.
А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.
Скільки разів Клариса казала собі: «Все, немає більше сил!» — але кляті сили звідкись бралися. Скільки разів, проганяючи злі думки з голови, вона до крові кусала найболючіше місце — палець, що неправильно зрісся після перелому. Скільки разів вона готувалася впасти непритомною, але залишалася глядачем найжорстокішого сюжету.
Клариса підняла з підлоги замацану чашку, на дні якої було трохи кави. Сьорбнула — і скривилася: каламутне пійло простояло тут від учора. Ще трохи потинявшись будинком, Клариса вирішила піти до нього — до свого чоловіка. Вона тихо відчинила двері спальні та навшпиньках увійшла. Вуличний ліхтар підглядав розжареним оком у щілину між цупких гардин, вимальовуючи в темряві силует ліжка.
Тиша дзвеніла у вухах. Самуїл лежав горілиць, заплющивши очі. «Спи, мій милий», — Клариса вловила рівне дихання коханого та по-котячому згорнулася калачиком на краєчку ліжка.
— Я не сплю, — озвалася шепотом пітьма.
Клариса заціпеніла. Між лопаток засюрчав моторошний щем.
«Господи! Цілий тиждень без сну. Цілий тиждень!»
— Любий… — жінка не могла дібрати потрібні слова, втрачаючи останні дрібки надії та спокою.
— Усе добре, — м'яко сказав Самуїл.
Зашурхотіла ковдра. Чоловік витягнув руку та пригорнув кохану:
— Я тут оце лежав і думав, як поживає наш товстун Неро.
— Нормально, — машинально відповіла жінка.
— Ага, — мовив Самуїл.
Кілька хвилин вони не наважувалися що-небудь сказати. Самуїл уникав сумних розмов. Клариса проганяла сумні думки. Вони обоє раділи, що темно. Чоловік ховав від Клариси розчервонілі очі та закошлачену бороду, в якій за час безперервного лежання назбиралося чимало крихт. А Клариса не бажала постати перед Самуїлом зблякла і з бузковими напухлими очима.
— Я сьогодні знайшла в іграшках Марко листа до Бога… Він написав, що хоче, аби татусь був здоровий, — схлипування Клариси прорвало тишу, — і ще… щоб ти знову сміявся… Хіба Господь не послухає дитину?! Хіба він може не послухати?
— Перекажи Марко, що я його люблю, — усміхнувся Самуїл.
— Ти сам йому … — Клариса хотіла заперечити, але коханий не дав договорити, ніжно провівши пальцями по її тремтливих губах.
— Просто перекажи. Завтра зранку. Чуєш?
Клариса мовчки кивнула.
— Тобі треба поспати, — сказав Самуїл, розуміючи, що дружина вже знесилилася доглядати за ним, безпомічним і безсилим.
— І тобі треба поспати… — додала жінка.
— Так, правильно, і мені. От бачиш: і тобі треба поспати, і мені треба поспати. Нам обом зараз дуже треба поспати.
Клариса вмостилася під боком чоловіка, а той з останніх сил погладжував її розкішне чорне волосся, промовивши своє звичне:
— На добраніч, котеня.
«Господи, я знаю, що помру і цього вже не змінити. Я знаю, що вчинив багато гріхів у житті. Прошу в Тебе лиш одного — ще кілька хвилин. Кілька хвилин життя, поки вона засне…»
«Тепер знатиму, як помирають художники», — промайнуло наостанок у голові Самуїла, а потім почали розпадатися нейронні зв'язки його мозку.
2013
«Нарешті заснув», — жінка видихнула з грудей застояне повітря й уперше за кілька днів розслабила плечі. Різкий біль прошив шию і почав муляти під шкірою, ніби вузлик.
Клариса м'яко ступала по килиму. Вона плинула широким коридором, ніби крапля руслом пересохлої ріки. Її погляд блукав по стелі та зелених шпалерах, щоби випадково не натрапити на його картини або портрети. Клариса повимикала всі будильники, висмикнула з розетки телефони і дверний дзвінок. Неро, вгодованого британського кота, ще тиждень тому переселили до готелю для домашніх тварин. Марко, семирічний син, тимчасово жив у Кларисиних батьків.
А він спав у сусідній кімнаті. Жінка притулилася до стіни, силкуючись почути пошум найприємнішого на світі дихання.
Скільки разів Клариса казала собі: «Все, немає більше сил!» — але кляті сили звідкись бралися. Скільки разів, проганяючи злі думки з голови, вона до крові кусала найболючіше місце — палець, що неправильно зрісся після перелому. Скільки разів вона готувалася впасти непритомною, але залишалася глядачем найжорстокішого сюжету.
Клариса підняла з підлоги замацану чашку, на дні якої було трохи кави. Сьорбнула — і скривилася: каламутне пійло простояло тут від учора. Ще трохи потинявшись будинком, Клариса вирішила піти до нього — до свого чоловіка. Вона тихо відчинила двері спальні та навшпиньках увійшла. Вуличний ліхтар підглядав розжареним оком у щілину між цупких гардин, вимальовуючи в темряві силует ліжка.
Тиша дзвеніла у вухах. Самуїл лежав горілиць, заплющивши очі. «Спи, мій милий», — Клариса вловила рівне дихання коханого та по-котячому згорнулася калачиком на краєчку ліжка.
— Я не сплю, — озвалася шепотом пітьма.
Клариса заціпеніла. Між лопаток засюрчав моторошний щем.
«Господи! Цілий тиждень без сну. Цілий тиждень!»
— Любий… — жінка не могла дібрати потрібні слова, втрачаючи останні дрібки надії та спокою.
— Усе добре, — м'яко сказав Самуїл.
Зашурхотіла ковдра. Чоловік витягнув руку та пригорнув кохану:
— Я тут оце лежав і думав, як поживає наш товстун Неро.
— Нормально, — машинально відповіла жінка.
— Ага, — мовив Самуїл.
Кілька хвилин вони не наважувалися що-небудь сказати. Самуїл уникав сумних розмов. Клариса проганяла сумні думки. Вони обоє раділи, що темно. Чоловік ховав від Клариси розчервонілі очі та закошлачену бороду, в якій за час безперервного лежання назбиралося чимало крихт. А Клариса не бажала постати перед Самуїлом зблякла і з бузковими напухлими очима.
— Я сьогодні знайшла в іграшках Марко листа до Бога… Він написав, що хоче, аби татусь був здоровий, — схлипування Клариси прорвало тишу, — і ще… щоб ти знову сміявся… Хіба Господь не послухає дитину?! Хіба він може не послухати?
— Перекажи Марко, що я його люблю, — усміхнувся Самуїл.
— Ти сам йому … — Клариса хотіла заперечити, але коханий не дав договорити, ніжно провівши пальцями по її тремтливих губах.
— Просто перекажи. Завтра зранку. Чуєш?
Клариса мовчки кивнула.
— Тобі треба поспати, — сказав Самуїл, розуміючи, що дружина вже знесилилася доглядати за ним, безпомічним і безсилим.
— І тобі треба поспати… — додала жінка.
— Так, правильно, і мені. От бачиш: і тобі треба поспати, і мені треба поспати. Нам обом зараз дуже треба поспати.
Клариса вмостилася під боком чоловіка, а той з останніх сил погладжував її розкішне чорне волосся, промовивши своє звичне:
— На добраніч, котеня.
«Господи, я знаю, що помру і цього вже не змінити. Я знаю, що вчинив багато гріхів у житті. Прошу в Тебе лиш одного — ще кілька хвилин. Кілька хвилин життя, поки вона засне…»
«Тепер знатиму, як помирають художники», — промайнуло наостанок у голові Самуїла, а потім почали розпадатися нейронні зв'язки його мозку.
2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
