В дитинстві грались ми в героїв,
Йдучи по їхньому сліду...
Геройством награним я гоїв
Сирітства власного біду,
Я був Чапаєвим і Щорсом,
В атаку вів палких бійців
Найблагородніших!
Та щось там
Завжди не клеїлось в кінці:
Герої гинули, як мухи,
Бійці лягали, як один...
В житті ж реальному псяюхи
По трупах лізли до вершин
І за чужий рахунок мали
Всілякі пільги й ордени,
Всі ідеали заплювали
В радянській дійсності вони.
Одна псяюха – головою
Колгоспу нашого була,
Героя справжнього, без бою
В енкавеес, була, здала.
Друга псяюха – з партократа
Простого
Вибилась в ЦеКа –
Не пожаліла навіть брата
Підступно-зрадницька рука!

Що виніс я з дитячих ігор
В життя свідоме?
Лиш одне:
Ніяке іноземне іго
Зі світу не зведе мене;
Не знищить племені і роду
Аніжоднісінька орда...

Є в українського народу
Незапозичена біда –
Свої недолюдки-ординці.
Запроданці на всі часи.
Вчорашні, себто, українці,
Жерці гнилої ковбаси
І генетичні яничари
(В перекладі – більшовики),
Призвідники всіх бід,
Отари
Безмовної
Провідники...

Життєвий досвід час потроїв,
А, може, й подесятерив,
І я,
Наживши гемороїв,
«Героїв» шлях не повторив.
Бо вибув з гри...
Мої ж герої
Під забороною були,
І я любив героїв Трої
Свого села в багні Сули:
Зануду Тихона і Марка,
Що завше лаяв закордон,
Допоки тітонька Одарка
Для нього гнала самогон;
І мудрагеля Кривоноса,
І недотепу Коваля,
І Яковошку-малороса,
І дядю Пашу, москаля...
А нині – час антигероїв
Вже в іншім вимірі,
Хоча –
Все те ж:
Чого дідусь не скоїв,
Те скоїть вірне онуча,
І коїть!
Матір Україну
Веде, псявіра, на загин,
Приховуючи суть зміїну
За тризуб княжий
І за гімн.
Він за лихим свавіллям скучив,
Жадоба влади допекла –
В особі малороса Кучми
Доп’явсь до княжого стола,
До булави гетьмана-пана,
Який народ свій зневажа,
Якому славна тінь Богдана
Спокійно жити заважа.

...Моя закуска – хліб та соя,
А випивачка – самограй...
Лиш Чорновола за героя
Вважаю, і на цьому: край!
Ще багатьох я поважаю
(І не шаную багатьох).
Та вірую: моєму краю
Вже долю визначив сам Бог,
Хоч ми ще Бога й не відчули
І не почули Божий глас,
Бо мову предківську забули,
В безмежжі загубили час
Відродження...

2001

Дністро,
Стрімливий,
Наче струм,
В каньйоні струменить…
А я стримлю,
Немов на глум,
На березі…
Ще мить –
І вибухну,
Й полишу пост,
Обридлий,
Наче піст,
І, побажавши сто корост
Статуту,
Через міст
Гайну за Дністер –
Заловлю
Попутку –
І гайда
До дівчини,
Яку люблю,
Яка ще вигляда
Свого солдата-дивака,
Що служить на Дністрі…
Вона ж бо юна ще така,
В такій іще порі,
Коли в душі весна-красна
Свавільно розцвіта;
Вона нічого ще не зна
Й ні в кого не пита
Про шал кохання…
На вустах
У неї – тихий сміх:
Вона живе в моїх листах
І в мареннях своїх;
Мій поцілунок зігріва
Її в холодні дні;
Вона усі мої слова
Повторює ві сні…

…Як остогид цей караул –
Хоч «Калавур!» кричи…
Але ж Дністра шалений гул
Не заглушить нічим –
Він все ліричне покрива
Стихійно, не зі зла:
Не чути,
Як росте трава,
Як гомонить бджола…
А хто почує голос мій
В суцільній глушині?!
Хіба ж раїн солдатський стрій
В крутій бережині…
Хіба ж вітрець із-за горба,
Чи під горбом верба…
Сто раз повторюю: «Хіба…»
І ще сто раз: «Хіба…»

Я перший рік служу,
Я ще
Душею не черствий:
У ній такий цивільний щем –
Хоч сірим вовком вий!
Я ще себе на тім ловлю,
Що – лютий пацифіст –
Армійську муштру не люблю,
Її брутальний зміст;
Мене принижує тупий,
Як мій сержант,
Статут:
За ним – куди лиш не ступи –
Все’дно потрапиш в кут!
«Не хочеш – змусимо!» – горла
На мене старшина.
«Ми з тебе зробимо орла!» –
Волає рать штабна.
А мій комроти
Так
Мою
Розв’язує судьбу:
«На кухні, мать твою, згною,
Відправлю на «губу»!
Не вмієш – навчимо, мудак…»
Отак мій капітан
Мене «виховує»,
Отак
Повчає, ветеран…

«Людмило, дівчинко,
Тобі
Я не писав листів
Тому,
Що знову на «губі»
Мітлою шелестів
Десяток діб…
Мій чорний хліб
Був чорний,
Мов земля,
Від нього я за десять діб
Охляв, немов теля
Колгоспне…
Господи, прости
Метафору дурну,
Я ж ненаписані листи
Спишу на старшину,
На службу рекрутську,
На все,
Що дихать не дає.
А далі… далі Бог спасе,
Якщо він справді є.

Людмило, сонечку,
Стою
Я на нічнім посту
І лиш про тебе,
Про свою
Намічену мету
До ранку думаю –
Лічу
Хвилин лінивий хід.
Їй-богу, вранці я втечу
З поста –
Сховаюсь від
Цієї дійсності!
Терпець
Скінчивсь –
Я вже не жду
Кінця щасливого:
Кінець
Я всьому покладу
Своєю втечею з поста…
Он там, удалині,
Шумлять олюднені міста –
Там знайдеться й мені
Достойне місце;
Там тебе
Знайду…»

…А за Дністром
Безкрає небо голубе
Проміниться добром,
Веселим травнем!
На траві
Ряхтить роси яса,
І барви міняться живі
Там,
Де ряхтить роса.
І я на міст уже ступив,
По мосту вже іду
На правий берег,
У степи,
До міста,
Де знайду
Любов і спокій,
Де нема
Сержантів і старшин,
Де я чуттями усіма
Збагну,
Що не один,
Я не один,
Я – не мішень
Для стріл чужих і куль,
Що буду слухати лишень
Палких брехух-зозуль
І всіх подільських солов’їв…
Яка ж то благодать
Серед розвеснених гаїв
Людмилу цілувать!
І не боятись патрулів,
Ховаючись від них,
Не знать принизливих жалів
І всеармійських лих!

…Наївні мрії
Диваку –
Розрада, ще й яка…
Армійську службу нелегку
Три роки,
До дзвінка,
Тягнув терпляче;
І завжди
В душі моїй жила
І рятувала від біди,
І берегла від зла
Моя Людмила.
Це ж вона
Зуміла без вагань
Всю чашу випити до дна
Жадань і сподівань!
Це ж лиш Людмилі завдяки
Я витримати зміг
Всі капітанські матюки
Й казармений барліг…

…Давно нема того Дністра –
В минулий витік час,
І незабутня та пора
Не вернеться до нас.
Давно вже службу не кляну, –
Багато що забув, –
Та пам`ятаю ту весну
Солдатську:
Певне ж був
Тоді щасливим я...

1963

Такої зливи не було в Донбасі!
Тугі, мов струни, струмені води
На швидкісній бетонній автотрасі
Лишають слюдяні свої сліди
Водій мовчить…
Які вже там розмови,
Коли навкруг стихії крутія,
В одну тривожну риску
Темні брови
Зійшлися над очима водія.
Він родом нетутешній –
З Єревана,
А все ж земляк.
Він їздить щовесни
В Донбас,
До лейтенанта Овсепяна,
Що тут навік прописаний з війни,
Прописаний металом на металі,
В щоденних наших помислах усіх.
У невимовній радості-печалі
Прописаний,
Як свій серед своїх.
…Моя печаль невтішна,
Безпричальна.
Вона мене й на мить не полиша.
Нечастими хвилинами
Мовчання
Від неї омивається
Душа.

І все ж печаль не вичахла з роками.
Я ніби чую батьків заповіт:
«Тримайся, сину,
обома руками
За цей тривожний,
вистражданий світ!»
О батьку!
Я боюся уявити:
Ревіння бомб…
і вибухи…
й пітьма…

Читаю імена…
На скорбних плитах
Твого немає імені.
Нема!
І я питаю чайку сизокрилу:
Чи жив колись мій батько,
Чи не жив?
Я хочу мати батьківську могилу –
Її я всім сирітством заслужив!
І я питаю в дерева і квітки:
Чи був у мене батько, чи не був?
Я мушу знати,
Хто я є
І звідки?
Що мав, що загубив, а що – забув?
Я все життя допитуюся в когось,
Куди подівся батько мій,
Куди:
Пішов у зав’язь, в паросток, у колос,
В пташиний голос, в плескоти води,
В історію, в легенду, в безгоміння,
Зорею – під високий небозвід?
А де ж могила?
Де оте коріння,
З якого починається мій рід?

…Дощ вистукує відповідь:
Крапка… тире…
Не встигаю
Дочитати –
Змиває
Ту відповідь злива сама.
І на склі вітровому
Я бачу воронячу зграю,
І під зливою бомб
Я бинти зашкарублі зриваю
І вмираю…
Якщо ж не вмираю,
То чому – пітьма?!
Прозріваю поволі…
Як тихо – лиш хлюпає злива.
…Сидимо при вікні,
При столі – мій товариш і я.
І ніякого снива,
Ніякого дивного дива.
І між нами в застоллі
Присутня лиш правда правдива
Та за вікнами хати –
Стихії сліпа крутія.
В недопитих склянках
Помутніло вино, потемніло.
Поминаєм батьків
Чи за стрічу, Норайре, п’ємо?
Щось ізнов ожило.
Щось навіки в душі омертвіло,
Щось осліпло у пам’яті,
Щось світанково прозріло,
Щось таке невимовне
За нас промовляє само.
І стихає стихія,
Влягається спати в яруги,
І розходяться хмари,
І все, що могло, ожило , –
Несподіване сонце,
Немовби народжене вдруге,
Залило виднокруг:
Терикони, поля, лісосмуги
І таке довгождане
Для тебе, Норайре, село.
Вже нема самоти.
Є Донбас
І земляк з Єревана.
Зараз прийдуть сюди
Піонери й старезні діди.
Привітають гостей
І по вулиці Овсепяна
Поведуть Овсепяна гуртом
До сільського майдану,
До святині святинь…
Не вагайся, Норайре,
Іди!
Не хвилюйся, Норайре…
Хвилюйся, Норайре, мій друже!
Це ж так рідко буває:
Стрічаються батько і син…
Навіть вербам принишклим
Дивитись на це не байдуже,
Навіть я,
Врівноважений зовні,
Хвилююся дуже,
Відчуваю на скронях
Пекучість майбутніх сивин…
…Що то мені мариться?
Що болить?
Знову небо хмариться,
Грім гримить?
Обрій насувається,
Мов стіна?
З-за стіни вчуваються
Імена?
Гуцал…
Коломієць…
Низовий –
Червоноармієць
Рядовий…
Батько мій сідає
На коня…
А коня – немає:
Танкова броня.
І йому незатишно
на броні,
І для нього завтрашні
Не настануть дні.
… А життя довколишнє –
Все одно, що рай…
Станьмо ж навколішки,
Друже Норайр!
… Я на мить лиш забув
Про твоє незагоєне горе.
І про тебе забув,
І про інше чуже-нечуже…
Тільки ж пам’ять мою
Ніякісінький плуг не прооре,
Не приспить мою пам’ять
Штормами розгойдане море, –
Моя пам’ять вкраїнська
Вселюдську печаль збереже.
Ти пробач мені, друже,
Цю довгу хвилинну мовчанку,
Мою втечу невільну
В мою особисту біду.
Я відчув себе в танку,
В палаючім батьковім танку:
Замість батька
Я в ньому згорів,
Мов сірник, на світанку,
А травневого ранку
Застиг обеліском в саду,
…Не зібрати докупи
Думок і смутних, і дозрілих.
Не одразу, не скоро
У мозку проявиться суть:
Суть життя,
Суть безсмертя і смерті.
В оселях згорілих
Не злічити ніколи
Ровесників осиротілих –
Їм ще й досі у снах
Похоронки із фронту несуть.
…І постукає в шибку гілка.
Хряснуть двері.
Підлога скрипне.
І одразу в душі – сопілка.
А в самісінькім серці – скрипка.
Сколихнеться у півня гребінь,
Сполотніє рушник ще більше…
– О мій гостоньку, не погребуй
Частуванням… Шинельку вішай…
Як ми довго тебе чекали.
Як втомились тебе чекати.
Вже і діти повиростали
Із одежі, з тісної хати.
Вже онуки тебе забули…
Ти не сердься – вони й не знали.
Час криницю навіть замулив
Ту,
Що ми до війни копали.
Вже нічого твого немає:
Ні тополі,
Ні чóвна й тину…
Лиш у скрині ще дотліває
Подарована в свято хустина,
Та сорочка твоя весільна.
Помережана гладдю тонко,
Та остання звістка осіння –
Помилкова ота похоронка…
…На портреті –
Муару стрічка,
А обличчя таке веселе.
День, мов жайвір,
Мов перепел, нічка…
Як жилось до війни,
Ой, леле!
…Захлинувсь кулемет,
І спіткнувсь Карапет,
І присів,
І схопився за груди,
І впав побратимам на руки.
Збагрянів листопадно
Зелений озимий посів.
І заплакали в полі
Сто тисяч сумних голосів,
І муарова тиша
За мить проковтнула всі звуки.
Коломієць упав…
Пірцхелава Петрова прикрив…
Знепритомнів Бушуєв…
Землею присипаний Осін…
Батько мій перед смертю
Запалені осі відкрив
І на чорному тлі
Розпростертих воронячих крил
Павутину помітив…
Вуста ворухнулися: «Осінь…»

Жовті трави зів’яли,
Без листків пагінці
І на ріці Каялі,
На Лугані-ріці.
На Араксі й на Волзі,
На Оці й на Дону,
На розбитім обозі.
На згорілім тину…
Біля рідної хати
І далеко від хат
Помирають солдати.
Щоб ні кроку – назад.

Що ж, ходімо, Норайре!
Прощатись не треба:
В землі,
В тій імлі,
Де ні свічка,
Ні вогник цигарки не зблиснуть,
Ми лежатимем поряд.
Над нами в густій ковилі
Недокучливо будуть
густі волохаті джмелі,
А над ними вгорі
Жайвори, мов дзвіночки, повиснуть.
А ще вище, в зеніті,
Оратиме небо літак,
А з тії борозни літакової
Дужі ракети
Проростуть,
Доростуть до космічних висот…
Лише так
Оправдаються жертви на полі жорстоких
атак,
Де лежать поряд з нами
Колгоспники,
зодчі,
поети,
Шахтарі,
лісоруби,
рибалки,
митці, вівчарі,
Виноградарі,
садівники, –
Славнозвісні Умільці…
Кожен з них о щасливій порі
Засвітив по зорі
В небесах Батьківщини, –
О чорній воєнній порі
Залишив на землі
По солдатській немеркнучій зірці.
Піднімайся, Норайре!
Гранати бери й автомат
І кинджал не забудь
Застромить за кирзову халяву.

За солдатом солдат,
За солдатом солдат
З традиційним російським «Ура!»
Піднялися – во славу!
Подолати лиш бруствер.
А страху – нема. Відняло.
В блискавичній атаці
Гарячий багнет – блискавиця…
Попереду – фашисти.
Між нами і ними – село:
Українське, вірменське –
Чиє б там воно не було, –
Українцю й вірменину
Рідне воно, мов столиця.
(Не боюся нічого…
Ганебної
смерті боюсь,
Безіменного праху свого
при забутій дорозі.
Перед смертю, не знаю,
Заплачу а чи засміюсь,
Чи в безмовних конвульсіях
Біля конвалій заб’юсь
І навіки застигну
В сльозині чиїйсь і тривозі).
Не зважай, мій Норайре, на те,
Що подоба людська
У твоїх і моїх ворогів.
У вгодовані пики
Приціляйся безжально.
Вони – не такі.
Не така
В них душа,
Як у справжній людей, –
Мов у гаддя, гидотно-бридка,
Безголоса,
сліпа,
нечутлива,
порожньо-безлика.
Мсти, Норайре, за батька,
За раннє сирітство своє,
За померлу сестричку,
За матері долю вдовину.
Вбий вбивцю батьків.
Бо інакше убивця уб’є
Навіть пам’ять про нас…
Доки в світі Вірменія є –
Не простить вона, друже,
Твою нерішучість-провину.
…Зійшла зоря над степом полум’яна,
І свіжістю війнуло від ріки.
На вулиці зеленій
Овсепяна
Хати біліють, квітнуть вишняки.
На вулиці широкій
Лейтенанта
Святковий день вітрила напина.
Крокує дітвора червонобантна,
Першотравневий заспів почина.
Вирує плесо людного майдану
Вже вкотре повнозвучно по війні,
І втішно Карапету Овсепяну
Наслухувати звуки весняні.


…Хто зупинить ходу.
Не ходу –
Дужокрилий політ
Наших рот, і полків,
І дивізій,
і всього народу,
На якого широкий,
Кордонами звужений світ,
Крізь колючий,
Електронапружений табірний дріт
Поглядає в надії,
Як ще не дивився ізроду?!
Тим, хто впав і не встане, –
Доземний синівський уклін,
І подяка – живим,
І повага, і добрая слава!
В найлихіші часи
Підняли вони людство з колін
І повергли до ніг
Ніцшеансько-арійський Берлін,
І стовкли в порохно
Те, що звалося: третя держава.

(Спіть, спокійно, солдати,
Як у рідному домі,
Рядові, лейтенанти,
Безіменні й відомі…)

…Вже до Дня Перемоги
Лишилися лічені дні,
Кров’ю мічені дні,
Вже недовго лежати в окопі,
Дорогий лейтенанте,
У рідній твоїй стороні
Зеленіють озимі надій
по торішнім стерні,
І бруньки бубнявіють бузку,
Як повсюдно в Європі.

За селом – висота.
Дротяна павутина густа,
І рояться в шипшині
Рої здичавілі свинцеві.
Пересохла земля
піт солдатський жадливо сота
І тісніше бійця
до грудей до своїх пригорта,
І певніше стає,
І радніше від того бійцеві.

Хто ж бо знав,
Що до травня.
До Дня Перемоги – роки?
Знали певно лиш те,
Що назад не відступлять, ні кроку.
За плечима – Донбас:
Над копрами зірки-маяки,
А під ними, в землі,
Добувають шахтарські жінки
Нелегкий антрацит –
Чорний хліб сорок першого року.

Сто разів,
як не більше,
в атаку ходив Овсепян:
В огневу і багнетну,
Частіше було – врукопашну.
Від безсоння знемігши,
Знесилівши зовсім від ран,
Він мажорно писав
у далеке село Баграмян:

«Я живий і здоровий.
На фронті нітрохи не страшно.
Що ж, стріляють фашисти.
Стріляємо, звісно, і ми,
Стоїмо, як стіна, –
Росіяни, вкраїнці, вірмени…
Доживем до зими
Й по снігах
під гарматні громи
Поженем ворогів!
Найщиріші вітання прийми
Від моїх побратимів, Арпек.
Не турбуйся за мене.
Ти спокійно трудись
І малого синка бережи…»

Лист останній від нього
одержали ще в листопаді…
Він до Дня Перемоги
Більше тисячі днів не дожив,
На рейхстагу в Берліні
імення свого не лишив.
Не радів з усіма
у травневій Москві
на параді…
У долинах Вірменії
Мерзне тендітна лоза.
На Вкраїні ж дощить,
І на батька твойого могилі
Кожна кругла дощинка
Блищить, мов жіноча сльоза,
Що і в люті морози гаряча
І не замерза.
А довкола могили
Печаляться верби похилі.
Бовваніє село
над Луганню
в густім тумані.
Лейтенант Овсепян
Спочива на майдані сільському.
Тануть ночі.
Спливають
за днями сповільнені дні,
І чекання обценьками
здавлює груди мені:
Лиш тобі зізнаюся у цьому,
А більше – нікому.
Ти приїдеш у травні
І матір свою привезеш.
Вся Вірменія
разом з тобою
приїде у травні
В українське село…
Вже давно із воєнних пожеж
Піднялося воно,
Зацвіло вишняками
І все ж
Не загоїло й досі тих ран,
Що у часі лиш – давні.
До війни в нім жило
Вісім тисяч щасливих життів.
Через долі цих тисяч
Війна проорала траншеї.
І ніхто помирати не думав,
не смів,
не хотів,
А такою от наглою смертю в огні –
Й поготів:
Дві третини сельчан
Не змогли вберегтися від неї.
Хто на фронті поліг,
Так далеко від батьківських нив,
Хто у ріднім селі,
Де проходила лінія фронту…
Повернулись десятки…
Ніхто і сльозу не зронив.
Відбудовував хату –
Немовби батьків хоронив
І дітей, –
І вгрузали цвяхи у просмолену гонту.
Розкопали окопи й воронки…
Знесли на майдан
Скорбний прах односельців
І тих
молодих, безіменних,
Що в бою полягли
Чи в санбаті сконали від ран.
Так удруге похований був
Лейтенант Овсепян…
Хто він був, звідкіля?
Лиш по прозвищу й знали: вірменин.
Тридцять років лежав
У донбаській землі Карапет.
…Вже на братській могилі
Встановлено бронзові плити.
І не в’яне ніколи
В підніжжі квітковий букет.
І Дев’ятого травня
Під спалахи-бризки ракет
Шлють вітальні листи в Єреван
школярі-слідопити.
Найсвітліша печаль
Моє серце синівське пройма:
Ти знайшов свого батька, Норайре!
Священна хвилина…
Українська земля
Всіх у матірне лоно прийма.
І хоч батька мого
У землі українській нема, –
Українська земля
Не забула загиблого сина.

І я вже не допитуюся в когось,
Куди подівся батько мій,
Куди?
Пішов у зав’язь,
В паросток і колос,
В пташиний голос, в плескоти води,
В історію, в легенду і в безсмертя,
Зорею – під високий небозвід!
А я живу в глобальних круговертях,
Безсмертний наш
продовжуючи рід.
Я знаю:
На могили безіменні
(В одній із них
Мій батько спочива)
Приходить хтось щодня
І замість мене
Беззвучно шепче клятвені слова,
І поливає квіти в узголів’ї,
І тишу вікову оберіга,
І в нього,
незнайомого,
в міжбрів’ї
Моя глибока зморшка заляга.
І в нього,
молодого ще,
на скронях
Моя біліє рання сивина,
І туга
То ж моя, а не стороння)
Його дев’ятим валом захлина…
… Наближається день,
і година,
і хвилька,
і мить…
Виднокруг даленіє,
просториться,
ніжно синіє.
Небозвід жайвориний
Од віщого грому дрижить.
Жито проситься жити,
І світові хочеться жить…
Не покинь його, доле!
Не зрадь його, світла надіє!
Як весніє в душі!
І в думках – яснота…
З глибини почуттів
Пробивається щось найчутливіше,
досі не знане…
Ми, Норайре, брати!
Ми, покривджені діти війни,
Побраталися в мирі,
Рясному суцвітті весни.
Що ти скажеш, Норайре?
– Ти правду говориш, Іване!


Епілог

Вляглися
Колишні солдатські дороги.
Мов шаблі у піхви,
В затишшя полів,
Лиш множиться в тиші
Луна Перемоги
Під крилами жайворів
і журавлів.
Вслухається в тишу вдова Овсепяна.
За обрієм –
Благословенна гроза…
На братській могилі зоря полум’яна.
На квітах – роса,
А на віях – сльоза.
І син Овсепяна вслухається в тишу.
Невичахлий смуток в глибоких очах…
Свого побратима в печалі не лишу, –
Я стану з ним поряд,
Плечем до плеча.
…Розорано
Давні війни перелоги.
Земля в пшеницях,
чебрецях,
воронцях…
Безмірно висока ціна Перемоги
Стократно помножилась в наших серцях.
І миром – щасливі,
І в дітях – щасливі.
І світ наш
Майбутністю благословен!
І все ж ми схиляємо голови сиві
В жалобі, в задумі, в печалі знамен
У скверах міських,
На сільському майдані,
Де плаче берізка і журиться клен,
Де плити гранітні
Від грані до грані
обпечені болем солдатських імен.
І хлібом – багаті,
І щастям – багаті,
І творимо в буднях святкову красу,
І все ж
На пресвітлому нашому святі
То радість – сльозою,
То хмаркою – сум,
То сплески салютів,
То стогін знемоги…
І так – без початку,
І так – без кінця…

Безмірно висока ціна Перемоги
З роками зростає у наших серцях!

1986

1

І кажуть мені:
«Про війну не пиши...
Холодного попелу не воруши.
Доволі вже горя!
Щоправда, було,
Та з громом травневим
навік одгуло».

І кажуть мені:
«Не пиши про війну...
В солодке вино
Гіркоти полину
Доволі вже лити –
Уволю пили!
Ненавистю
білий папір не пали...»
І кажуть мені:
«Ти оглянься, либонь:
Повсюди – весна,
І повсюди – любов,
І люди радіють,
Бо знають:
Вони
Для миру народжені –
Не для війни!»


2

Я ж про ненависть напишу,
Хоч про любов
писать приємніш...
Холодний попіл ворушу
На давніх згарищах воєнних.
Холодний попіл...
А коли
Він охолов?!
Та ж він і нині
Сліпучо жевріє в Хатині!
Ви бачили.
Ви там були...
(В Хатині не було хатин,
Що скраю,
За високим тином,
І тому спалена Хатинь
Вовіки житиме – Хатинню.
Вона горітиме в мені,
Неопалима й неспалима,
І клекотітиме в огні
Моя ненависть невтолима!)

Я про ненависть напишу...
Вогонь здіймається все вище:
Палає в пам’яті Копище –
Село в обіймах споришу,
Пшениць, черемхи і калин,
Село вкраїнське, непокірне,
Законам прадідівським вірне:
За честь і волю – на загин!

(Моя ненависть, не холонь
Під синню неба
в мирні роки:
Допоки й світ стоїть –
Допоки
Гуде ненависті вогонь!)

Я про ненависть напишу...
Від неї нікуди подіться.
Вже скільки років я спішу
В Хатинь,
у Копище,
в Лідіце
І не встигаю...
Чорний мур
Мені дорогу заступає.
І догорає Орадур
Ген за лісами, за степами.
За горами горить-пала
Іспанська Герніка-руїна;
Сонгмі – в’єтнамського села –
Ядучий дим на Україну
Зі сходу принесли вітри;
Горить – не гасне Хіросіма,
І Хіросіми біль
Усім нам
Вже стільки літ
серця
ятрить...

Я про ненависть напишу...
Хоча любов сьогодні – ближча.
Гарячий попіл ворушу
На всіх у світі попелищах,
В болючій пам’яті ношу
Неопалиму
рідну землю
І про війну тому пишу,
Що серцем
тільки мир
приємлю!

1980

1. Осінь життя

В такім дощі
Й заплакати не можна,
І посміхнутись –
Вимиє вода
Чуттєвий вияв.
Непровидь обложна
Обклала світ –
Ніщо не прогляда.
Ні лялечки в тумані
Не побачиш,
Ні юрмища людського,
А тим пак
Майбутнього,
І в ньому не означиш
Себе самого – злива змиє знак.
Така вже осінь пізня:
І в природі,
І в серці –
До останку вимива
Мажорне все...
Лишаються насподі
Лиш спомини сумні
Й скупі слова.
Отож я ними гріюсь
І годуюсь,
А щоб не піддаватися
Хандрі,
В минулому пасуся
І тирлуюсь
Самотньо
На старому пустирі.



2. Ретро: Комуна

Усе,
Що в межах обрію, –
Комуна:
Ярами пошматковані
Поля,
Баштану
Автономія кавунна,
Яку вітряк
Надійно окриля;
Тінявий сад
Ще панського заводу
Алею лип
Виводить до містка
Через ставок;
Задивлений у воду
Ставкову
Екзотичний рай
Ліска –
Занедбаного парку;
На узліссі –
Безхрестий цвинтар,
Весь у барвінках
Оспівано-хрещатих;
На горісі –
Сороки
В чорно-білих
Сорочках;
В гущавині черемхи
І ясмину
Ховаються зайці
Та їжачки –
І всю оцю
Поезію рослинну
Увінчують
Каштанові свічки!

Немов у церкві,
Свято-молитовно,
І безгріховно,
Начеб у раю...

Не можна
З серця вирвати
Безкровно
Комуну
Вщент понищену
Мою!
Вже сорок літ
Нема її на карті
Сучасності...
Отож я поспішу:
Її ознаки,
Сліз болючих варті,
Згадаю
І по змозі опишу.

...Колодязь був і серцем,
І зенітом,
Заглибленим у вічність,
А довкруж
Колодязя,
Благословенні світом,
Кружляли хати
В цвіті рож
І руж;
Будівля дерев’яного бароко
В мереживі
Найтоншої різьби
Пережила всі вироки
І строки,
Усі морóки
Й мóроки судьби,
Полишена ж господарем,
Вгасала,
Трухлявіла,
Топилась в бур’яні –
Не вистачало кременя
Й кресала,
Аби пропасти
В буйному
Вогні...



3. Ностальгія

Я був серед найменших
У Комуні
(Гірчить мені минуле
Гіркома):
Який лелека жив
На ветхій клуні,
Крильми її накривши
Обома;
Які тополі небо
Підпирали
На обрії в той час;
Біда яка
В голодну хату нашу
Зазирала
Й просила хоч якогось
Глевтяка;
Яка сліпучо-жовта
Домовина
Гойдалась
На скрипучому візку,
Приспавши матір, –
Біла павутина
Снувалася
По цвинтарнім ліску,
Такому загущавленому!..

Нині –
Один ставок...
Дорога заросла
До «комунізму»...
В нетрища полинні
Сховалася історія села,
В якому я народжений,
В якому
Мої літа пастушачі
Пройшли...

Ніколи вже
Не бачити нікому,
Як в нашій хаті
Вишивки цвіли
На рушниках...

З далекого Донбасу
Навідуюсь в Комуну –
Як-не-як,
Все ж вистояв,
Зберіг прикмети часу
Бодай один
Комунівський будяк!
На нього і молюся
Безсловесно,
І матір поминаю
Разом з ним,
І в’яже нас докупи
Перевеслом
Ядучий аж до сліз
Кадильний дим.



4. Дещо з біографії

Я все життя –
На протягах епохи.
На потягах
Півсвіту прокотив
Заради пізнання.
Ніде й нітрохи
Не завинив –
Готівкою платив.
Щось будував,
Бідуючи постійно,
Зі спеки потрапляючи
В сніги.
Був рядовим солдатом
І потрійно
За батька відшкодовував
Борги,
Оскільки він в герої
Не спромігся
Зачислитись –
Десь безвісти пропав...

Старався я,
Стерігся я,
Берігся,
Та владі все ж
До серця
Не припав.
Розбірлива була
Радянська влада:
Іще здаля
Онука куркуля
Розпізнавала.
Числилась і «зрада»
За батьком –
Хай пером йому земля!

Я був по духу ленінцем,
Бо вірив
Новітньому пророку
(Це тепер
Я знаю правду:
Був «пророк» той звіром
Зажерливим
У зграї ненажер!)
Я вірив тільки Леніну,
А сущим
Так званим «вірним ленінцям» –
Ні-ні...
Вони були для мене
Кодлом сучим,
Клубком гадючим
В смітті-бур’яні.

Сьогодні, слава Богу,
Я прозрілий,
Спокутую
Невільні всі гріхи.
І листопад,
На перегній зопрілий,
Вже не встеля
Грузькі мої шляхи.

...Пройшов і я свої
«Ніверситети»,
Наук чимало
Похапцем добув...

Зі школи мене вигнано
В поети
Ще в шостім класі –
Неслухом я був,
Дочасним «неформалом»:
Неформально
Сприймав «програмні» вірші
Бажана
Про «батька всіх народів»
(Аморально
Моїм сумлінням правив
Сатана).

Я на артіль змінив охоче
Школу:
Стеріг баштан,
У полі пас корів,
Був прийнятий,
Авжеж,
До комсомолу
І разом з ним
По-ленінськи
Горів.
Дали путівку –
Як винагороду,
Найвищу,
За дармові всі труди –
В народнім господарстві
Для народу
Ударні я будови
Городив,
Голодний і холодний.
Ті будови
Давно вже розвалилися,
Либонь
(Я ж був завжди
Халтурником бідовим –
В будови не «вдихав»
Святий вогонь).



5. Продовження біографії

Трирічну школу мужності
І гарту
В душевного
Пройшовши
Старшини,
Я сів нарешті
За вечірню парту
Й сумлінно протирав на ній
Штани,
Допоки не добився атестата...
Ніколи не забуду
Того дня:
В мені співала
Ленінська цитата
Про вічне
Героїчне
Навчання!

Прозріння перше
У Франковім вузі
Прийшло до мене –
Висновки гіркі:
В широкому
Радянському
Союзі –
Вузькі стежки до істини
Й слизькі!
Отож і я невдовзі
Послизнувся –
В питанні «прав»
Дещицю перебрав –
Заснув на лівім боці,
А проснувся
Уже на правім,
Голий і... без прав.

Донбас мене прийняв.
У цьому краї
Усіх приймають:
Звісно ж бо – Донбас!
І заховався я
У сірій зграї
Злютованих трудом
Червоних мас.



6. Ретро: руйнування Комуни

Я Леніна оспівував,
Комуну –
Своє село понищене –
Не ту
Комуну,
Що труїла душу юну,
Ллючи
ідейну
в неї
блекоту.

З вождем я достеменно розібрався.
Своє ж село оплакую
Завжди,
І хоч давно від нього
Відірвався,
Від споминів подінуся
Куди?
Я ще не схоронив її,
Покійну,
Не запечатав очі
І вуста,
Могилу не насипав їй
Надійну
І не поставив путнього
Хреста.

Ніякої іронії
В цій мові,
Адже хреста й над матір’ю
Нема:
На кладовищі
Хащі будякові
І розбайдужа тиш
Глухоніма.

Я сто разів звертався
До сільради
І голову морочив
Голові
Колгоспному,
Але завжди
Для влади
Дорожчими були
Іще живі.
Забула влада «правильна»,
Що мертві
Колись були живими,
Що вони
В насильницькій
Лягли самопожертві
Під ноги влади,
Що від Сатани
Прийшла на землю.
Всі забули драму
У сорок третім:
Влада під «коток»
Поклала
Молоденьку мою маму
І ще п’ятьох рабинь труда –
Жінок.
Загинули вони
В ім’я колгоспу,
Залишивши дрібних своїх
Сиріт
На пожраття
Новому голокосту,
Який уже стояв
Біля воріт...

Комуну не забуду я
Ніколи!

Мене й сестру
Бабуся зберегла
Без помочі держави
І до школи
Облатаних і вмитих
Відвела.
О як вона плекала нас,
Жаліла,
Не ївши
І не спавши по ночах,
Коли сестра
Легенями хворіла,
А я в гарячці танув, мов свіча;
О як вона молилася
Іконам,
Прощаючи святим
І несвятим
Неправди всі...
Що влада беззаконна
Її судьбу на попіл
І на дим
Перевела...
Що кляті «активісти»
Усі добра
Привласнили собі,
А п’ятеро малих кричали:
«Їсти!»
Й замовкли
У смертельній худорбі...
Що сина Йвана кинуто
Під танки,
Беззбройного,
Під Штепівкою –
Там
Не те що тіл,
Скривавлені останки,
І ті пішли на кормище
Плугам...
Що доньку,
Нашу маму-трудівницю,
На полі замордовано
(За це
Начальниці –
Вгодованій лошиці –
Медаль на груди
Жовту, мов яйце,
Почеплено)...

Свята моя, безвинна,
Давно вже склала рученьки
Святі
Уляна Олексіївна,
Єдина
В моєму
Многолюдному житті.
Далеко від Комуни,
На чужині –
Під зіркою лежить
І під хрестом,
І сам Господь,
Я думаю віднині,
Могилу осіня
Святим перстом.

...Колишні мертві
(Ні, це не обмовка)
Сьогодні вже й не мертві,
Вже й не прах
Могильний –
Більшовицька влада
«Ловка»
Розвіяла і пам’ять
По вітрах,
З історії викреслюючи
Цілі
Періоди:
«Нема і не було!..
Щасливі всі в червонім
Білопіллі!..
Цвіте-вирує
Марківка-село!..»

Виходить,
Я наклепник на державу
Радянську справедливу?
Очорнив?
Комуністичну совість,
честь
і славу
На посміх та хулу
Перетворив?

Я не приймаю
Ваших звинувачень,
«Історики-марксисти».
Бо ж нова
Вже пишеться історія...
Означень
Партійних
В ній немає,
І слова
У ній – живі,
Правдиві та справдешні!
Я вкотре переучуюсь;
Любов
До України,
Помисли сердечні
В мені
Переоновлюються знов.



7. Ретро: колгоспна Марківка

Бабуся хату в Марківці
Купила,
Коли Комуна впала.
З саману
Була та хата –
Справдішня могила
Для нашого
Живого
Жахосну.
Була сліпа та хата,
Глухувата –
Лишень по смерті Сталіна
До нас
Електрика прийшла –
Прикмета свята
Й ознака,
Що змінивсь на краще
Час.
І радіо
Нарешті
Заспівало
На покуті,
Якраз біля ікон –
Одразу
Веселіше
пити
стало
Сільський
напівлегальний
самогон.

...Позбавленому права
На навчання,
Хребет в колгоспі гнути
Довелось
Від раннього рання
І до смеркання –
Бодай разочок похвалив би
Хтось
І пожалів недоростка!
Ночами
Картоплю крав колгоспну,
Буряки
І «королеву золотокачанну»,
Бо ж за труди платили
Копійки.
У нас це «комунізмом»
Називали,
А був по суті то
Феодалізм,
З якого
По можливості
Втікали
З чувалами,
Не маючи валіз.

Тож втік і я.
На ті ж новобудови
Сяйного комунізму,
В рабський труд,
І закладав
Фундаменти-основи
Стійких
Хрущовсько-брежнєвських
Полуд.



8. Авторський відступ
(необов’язковий)

Нагадую:
Три роки в ролі Швейка
Дурив я капітана
Й старшину,
Наслухуючи співи
Соловейка,
Пописуючи лірику
Нічну.
І замполіт не був для мене
Богом –
Душа моя
не знала волі
меж...
А що із рядового Низового
По вищому рахунку
Ти візьмеш?



9. Авторський відступ
(суттєвий)

Писання всі мої –
Біографічні,
І ця поема – теж:
Мої літа
Римуються не поспіль...
Хай не вічні,
Та, може, хтось
колись
і прочита,
Повірить і сплакне
Чи усміхнеться
Невесело:
У кожного в житті
Була своя Комуна –
Прихист серця,
Пристанище
Притомленим в путі.
Своя, нехай обідрана,
Голодна,
Принижена
вперед
на сотню літ,
Зате ж – своя,
Воістину народна,
Співчутлива до вдів
І до сиріт;
Державою забута –
Лишень Богом
Підперта й одушевлена
Завжди...
Дітей у ній
Виховували строго,
В добрі й чеснотах:
З чистої води
І тихої трави
Ми виростали
І стали всі
Достойними людьми.

Тепер я хороню –
Уже востаннє –
Свою Комуну...
Господи, прийми
Оці руїни пам’яті,
Цю Трою
Двадцятого століття;
Сохрани
Все те,
Що час безжально перекроїв,
Четвертував кинджально –
Без вини!



10. Самоутвердження

Земля батьків,
Немов єдина грудка,
Затверднула під серцем
І пече...
Сестра Комуни –
Тополина Рудка,
Іще жива,
Пливе, немов ковчег,
У повені пшеничній...
Все шукає
Свій Арарат:
Пливе – не допливе, –
То з’явиться гора,
А то зникає,
Як марево серпневе
Степове.
Чи ж допливе?
Давно вже пощезали
Всі інші,
Окрім Рудки,
Хутори,
І там,
Де людські долі
Колисались,
Тепер дощі пасуться
І вітри
Та сніговії...
Все позаростало,
Пощезло в лопухах
І бугилі...
Людей не стало,
І мене не стало,
Хоч я ще не помер
На цій землі.

На Кучерівці
(Нині це Садова)
Садибу нашу
Інший обжива.
Та не про це
Моя печальна мова
І не від цього пухне
Голова.
Я все життя
Відрізаним окрайцем
Невільно почуваюсь
В цім краю,
Де народився,
Де із ріднокраєм
Збирався долю пов’язать
Свою.
Та не вдалося...

Вирвано коріння
Ще в тридцять третім –
Вимерла рідня
На дві третини...
Старше покоління
З понищених могил
Вже не піднять.
Середнє
Геть розтрощене війною –
Ні тихих трав тобі,
Ні чистих вод.
Ніхто в селі,
Вітаючись зі мною,
Не відає,
Що я – Великород
По материнській лінії,
Що маю
Найвище право
Бути тут своїм,
Бо мій прапрадід,
Перший в цьому краї,
У Верхосуллі
Збудував свій дім
І цілину підняв
Середньовічну,
На крутосхилах
виростив
сади,
Щоб заглядали в річку
Тихотічну
І колисали
сонячні
плоди...



11. Напровесні життя

Я залишився
Круглим сиротою
Півторарічним.
Сорок третій рік
За клопітнею
Та за суєтою
Цього і не помітив.

Віддалік
Моєї
посмутнілої
Комуни
Війна ще гримотіла
З краю в край.
Та все глухіші
долинали
луни
З окраїн дальніх,
Де горів курай.
Ми їли хліб
З картоплі та полови
Та ще й борщі кропив’яні
Пісні.
В артільний плуг запряжені
Корови
По-людськи помирали
В борозні.
Хоч був малий,
Але тяжку ту пору
Я не забув.
Скажу,
Хай чує світ:
То був жахливий час
Голодомору,
Що розтягнувсь
На кілька довгих літ!
Зате жили ми
В панському палаці,
Вогонь палав
У кахляній печі...
Бабуся наша
З фермівської праці
Верталася,
Замучена,
Вночі,
Як ми вже спали...
Вранці
На ослоні
Картопля парувала
В чавунці,
А до картоплі –
Огірки солоні
Й такі розкішні,
З висівок,
Млинці!
Бабуся запевняла:
«Ці гостинці –
Від зайчика!»
(Ми ж знали:
Був то корм,
Який в артілі відпускали
Вівцям
За нормою,
А нам – ніяких норм!)...
Бабуся потай брала
Ці наїдки-
Недоїдки,
І Бог її простив:
Голодні дітки –
Найчесніші свідки
Бабусиних чеснот
І чистоти
Душі...
Вона сама недоїдала,
Ходила по землі легка,
Мов тінь,
І як могла,
Від смерті рятувала
Заради всіх наступних
Поколінь
Мене й сестру...
Ми – покидьки держави,
Могутньої
в жорстокості
своїй,
Росли з її трагічної
Неслави,
З її комуністичних
Безнадій...



12. Замість епілогу

В минулім травні
Знову я поїхав
На батьківщину.
В Марківці якраз
Всіх рідних поминали.
Тиха втіха
На площі біля пам’ятника...
Враз-
ливе серце стислося
До болю –
На камені читаю
Імена:
«Великород» (Не повернувся
З бою)
І «Низовий» (У безвістях...
Війна...)

Мої, мої!
Мій дядечко і тато!
Ми розминулись –
Ні вони мене,
Ні я їх...
Ми не бачились!
Це свято –
День Перемоги –
Тихе і сумне,
Звело нас вперше.
Плакати не вмію.
Все ж плачу.
Без сльозиночки.
В собі.
Ніколи не забуду
Цю подію,
Цю посмішку судьби
В гіркій журбі!

Мій батько будував
Свою комуну.
Мій дядько ту комуну
Захищав –
Оте село,
Комуністичним гуном
Понищене...

Я з ними попрощавсь,
Можливо, вже навіки.
Вже, можливо,
Ніколи не приїду.
Вже нема
Здоров’я.
Вже роки мої,
Мов ріки,
Течуть в нікуди.
Вже – зима.
Зима...

Я схоронив Комуну.
Вже востаннє.
Я повертаюсь
В наш реальний час,
В крикливо-матюкливий
І брутальний,
І через силу люблений
Донбас;
В свою злидоту
Посткомуністичну...

Не скаржачись на долю,
Визнаю:
Понад усе люблю оцю
Величну
Епоху перетворень
І стою
З останніх сил
на протягах
епохи,
Що все чуже,
все штучне
видува
Із України!

Потерплю ще трохи...
Ще поживу...
Надія ще жива...


1993 – 1996

Занепадаю і впадаю в розпач
Нічної самоти –
Мов сич на клуні.
Думки розумні кидаються врозтіч.
Їх місце посідають нерозумні.
Ґвалтується душа дрібним буденням,
Згубивши крила сокола по п’янці, –
Воно б їх пошукати...
Тільки де нам
Піднятися,
знесиленим,
уранці?!
Їх, певно, підібрали голодранці,
Що рано-вранці смітники обходять,
І продали задрипаній циганці
За самогон. Такі постійно шкодять
Порядним людям!
Дріб’язок нікчемний
З кишені вигрібаю –
Справи дивні:
Видать, учора я не довечеряв,
Отож бо й зекономилось півгривні.
А що ж за них купити,
Вже не знаю.
Сто грамів самограю?
Так не п’ю вже...
Мо’, дулю з маком?
Таж в кишені маю
Їх аж чотири...
В цьому надолужив,
Компенсував хоч ними більші втрати.
Крім дуль, ще й інші маю я надбання:
Три зуби (символ Тризуба!) –
Жувати
Щомісячне державне подаяння;
Пів-гімну (зредаговано обачно,
Щоб не дрочити зопалу сусіду!),
Свободу слова –
Лаятись подячно
На цілий світ,
Як личить індивіду
В державі незалежній...
Сходить паром
Мій розпач тимчасовий –
Знов радію:
Є гонорар маленький…
Незабаром
І я відзначу визначну подію –
День незалежності!
Куплю на ринку
Собакам і котам своїм гостинці,
Дружині – бублик,
Донечці – цитринку,
Розтринькаю зароблені червінці
На прохарч побутовий;
Лишки збагрю
Старцям – хай і вони пригублять чарку
В цей день святий...
На Гагру чи віагру
Мені все’дно грошей не вистачає.
А ще ж п’ятірку – Віктору на чарку –
За поміч безвідмовну і всебічну,
Та плюс трояк
(До чарки – для приварку)
За вдачу пристосовницько-обтічну.

Полегшало...
Всі клопоти відпали...
Є курева доволі, чаю доста...
Нові проблеми душу схвилювали:
До чого ж ця політика непроста!
Жили в Союзі...
Звісно ж, мед на пузі
Не виступав,
Та з голоду не пухли...
Союз пропав. Ідеї всі протухли.
Калина зацвіла в козацькім лузі!
Держава знов постала – ніби й наша –
І щастям чаша повниться по вінця,
Й душа – турбота вічна українця –
Запрагла по-вкраїнськи «Отченаша»
У храмі українськім.
Ейфорія
Хрещатиком текла,
В Дніпро впадала.
Повія найостанніша,
Марія,
Покаялась в гріхах,
Святою стала.
Прокинулася засвіт Україна
Від Сяну, як у пісні, аж до Дону,
На повен зріст,
Розправивши коліна,
Звелася – повернулася додому.
Аж трісли шви – розправились рамена
Козацької дитини, козаченька...
Богданів кінь –
Аж дзвякнули стремена –
Поніс Богдана ближче до Шевченка,
До «Заповіту» генія...

Стривайте!
Огляньтеся – не будьте ж дітваками!
Не рвіть грудей собі!
Не присягайте,
Обведені круг пальця Кравчуками,
Псевдодержаві –
Це мана-примара
Для зомбування тих,
Кого Чорнобиль
Минув...
Ви ж придивіться:
Яничара
Не Бог,
А Сатана обрать сподобив
На гетьмана!
Це ж той,
Кому не можна
Довірити й малесеньку бригаду,
Не те що Україну...
Чорну зраду
Таїть в собі душа його безбожна!

Тепер вперед погляньте:
Після нього
Гряде ще більше лихо забугорне,
Годоване Москвою.
Це пригорне
Під себе все –
Не лишиться нічого
Вкраїнського
Від Сяну аж до Дону:
Ні мови (лиш язик, як у тварини),
Ні правди, хоч гіркої,
Ні закону,
Хоч куцого,
Ні тіні від людини...

Тепер довкола себе озирніться:
Де синьо-жовтий стяг?
Роззуйте більма...
В очах двоїться?
Ні, таки ж троїться,
І світ стає червоно-синьо-білим.
То – триколор все той же!
Звикнуть очі
До будь-якого кольору –
Не вперше.
Трагедію батуринської ночі
Забродники з охотою довершать.
Тепер уже анафему народу –
Не гетьману –
Редіггер проголосить
В церквах безбожних...
Всі кінці у воду!
Все «на круги» повернеться –
І досить!

Мене заносить.
Неодмінно – вправо,
Все ближче до Петлюри і Бандери.
Дочасно ти відправила, державо,
Опозиційного мене в пенсіонери,
На грудях власних ворога пригрівши, –
Знешкодити б плюгавця, щоб не гавкав...

Гріховному немає перегрішень.
Повішеним на гак не шкода гака,
Бо й гак жалю не відає до жертви.

Про що це я?
Живеться ж непогано,
Порівняно зі смертю.
Надто рано
З життям прощатись:
Встигну ще померти!
Ось видав книжку –
Втіха честолюбству,
Хоча яке до біса честолюбство?!
Надумав поголитися
І в люстро
Заглянув –
Потемніло з ляку люстро...
Як постарів!
Як виснаживсь, одначе...
А був же молодим,
А був же юним,
Та геть перестаравсь – переюначив,
Перетруївся вірусом комунним
Ще змалечку...

Народжений в Комуні
(Так звався хутірець),
Втікав од неї
То в козаки,
Махаючи матнею,
То в комсомол,
Гумові взувши чуні,
Щоб не втонути в багнах забобонів
І пережитків...
Знов перестарався
І патрулям пантруючим попався
В останню мить,
Якраз на прикордонні.
«Куди? Чого? За чим? З якою ціллю?
Все маєш тут: державу, справу, славу!..»
Посипали гарячі рани сіллю,
Вчинили суд, призначили розправу...
А я ж бо так хотів у закордоння
Хоча бодай би в статусі туриста –
Я ж там не був, принаймні, років триста
І потерпав у стані беззаконня!
Яка несправедливість!
Я ж людина
Масштабу планетарного,
Я вдачу
Успадкував мамаївську, бродячу:
Побачить світ – мета моя єдина!
Нікого ж я ніде не завоюю,
Нічого силоміць не приєднаю
До Києва – пантофлю поцілую
Понтифіка, в раю посиджу скраю
І повернусь на рідні маргінеси,
Оновлений,
І буду будувати
Нову державу...
Маю ж інтереси
Патріотичні –
Іншим не бувати!
І знов мене заносить –
В крайньоправі:
Крайніше і правіше вже не можна,
Бо далі – тільки іроди лукаві
І порожнеча, смерті лиш тотожна...

Куди це я, чого це я?
Від тиску
От-от вже череп лусне.
Ось пігулка
Чарівна...
Заспокойсь – немає зиску
Від вереску з приватного завулка.
Пиши собі в шухляду –
Для нащадків:
Мо’, й прочитають років через двісті
І під музики висміють
Троїсті
Беззлобно,
Що тим паче безпощадно.
Вари борщі, картоплю чисть хутенько,
Підсмаж цибульку. Не забудь
приправу...
З візитом чемним завіта Орленко –
Лиш він один твою оцінить страву
І віршики похвалить...
Клопочися,
Де взяти грошей.
Зовсім небагато:
П’ять гривень... десять...
А бодай би чимся
Перетворити будень цей
У свято!
Живи не клято –
І не буде м’ято
Твоє ім’я,
І ребра будуть цілі,
Й душа твоя затримається в тілі...
Людині ж так потрібно небагато!

«Алло! Алло! Це Ужгород?
Варшава?..
Нє, панє, я не вєм єще по-польську...
Чого я хочу? Це – не ваша справа!
Де я живу? А хоч би в Суходольську...
Не п’яний, ні. Водою отруївся...»
«О матка боска! Шляк би єго трафив...»
«Чого ти, брате-ляше, так завівся?
Гляди: отак дограєшся до штрафу!»
«Алло! Це Харків?!»
«Нєт, єнто Калуга...»
«Алло! Це Суми?»
«Нєм тудом, Європа...»
Нічого я з усього не второпав,
Шукаючи в етері голос друга.
Я ж так давно не бачив Петю Скунця –
Вкраїнського поета видатного –
За ним я скучив, зменшився і скуцивсь
До цуцика-мацуцика малого!
«І як йому живеться там, –
Снується
Тривожна думка, –
Мабуть, в Закарпатті
Життя ще гірше.
Є що їсти в хаті?
А якщо є,
Чи їсться йому, п’ється?..»
Я ж наварив борщу –
Й не можу їсти –
Один, як палець, вдома
«Розкошую»,
Собачки –
Одесную і ошую –
І три коти понявкують троїсто.
Дружина й донька десь подорожують
Не для розваги власної –
З принуди...
Мої колеги щезнули – віршують?
Душа самотня – аж холонуть груди.

«Гальо! Гальок? Галюнечко? Не Галя?!
Галюники, говорите? Ой, ні,
Я непитущий... Галя – моя краля,
Украла серце й зрадила мені.
Та ви ж бо всі вродливі та зрадливі!
Ви не така? Як звати вас? Вальок?
Говорите, цнотливі і чутливі,
І взагалі у всьому – нормальок?
Ото, гальо, рахуба аномальна, –
Хіба ж нормальні не перевелись?!
Я сам давно – істота ненормальна,
А нині – то ще більше, ніж колись...»

«Гальо, це – Київ? Господи, це ж Київ!
Ви – Леонід Данилович?
А я – Іван, і теж Данилович... Таки є
Зв’язок між нами! Як живе сім’я?
Та ні... не той... Не донька і дружина,
А та сім’я, що зветься нині «клан»...
Скажіть, чом пробуксовує машина
Державна? Клапан вкрали? Барабан?
Зламались гальма? Лопнули всі шини?
Нема пального? Гвинтиків катма?
Всього – нема?! То злазьте із машини
Й не тратьте, куме, сили задарма!»

Кому ж іще «гальокнути» знічев’я
В цей пізній час – не спиться ж все одно?
Борщем пісним нікчемним повечеряв
Народ мій чемний – дивиться кіно
По «телеку»...
А що ж іще? Рекламу?!
А ну її до біса!
Зокрема,
Усіх новин гарячих панораму
Нам замінив останній час Кучма.
Такий бо красномовно-балакучий
Виходить на екрані наш гарант –
Талант лапшонавішування
Кучмин
Затьмить хіба що путінський талант...

«Гальо, Москва-столиця?
Ні, Барвиха?
Це та, де Єльцин тихо пожива?
Ну, той, що перегаром в рурку чмиха?
Пішла ти нафік, зоряна Москва!»

«Гальо! Це Вашингтон?
Ви – Бушин Жора?
Не брешете, звиняйте?
Жорик Буш,
Подейкують, в Багдаді ти учора
З Саддама-дяді взяв чималий куш...
Не поділився б з нашим президентом?
Що, знову дав хахлові відкоша?!»

О Господи! У мене цим моментом
Вступила в п’яти вражена душа...
Не буду більш «гальокати» нікому,
Бо нічим за дзвінки мені платить,
Хоч з голоду вмиратиму,
Та з дому
Не хочу витикатись і на мить.
Сидітиму самітником в печері,
Наклепницькі писатиму «стішки»,
Оскільки до «таємної вечері»
Вже вкотре не запрошений ніким.
З’їдять мої ковбаси і котлети
Творці новітніх культів...
Що ж, біди
Не обійти –
Вмиратимуть поети,
Забиті і забуті,
Як завжди!..
І вилетить душа моя на простір,
І вознесеться в небо осяйне...

З державців лиш один Володя Просін
Мене, я хочу вірить, пом’яне
Незлим і тихим словом,
Як Щепенка
Чи Уманця:
Так жаль його, мовляв...
Та ще вдова заплаче.
Та ще, певно,
Той,
Хто за мій рахунок пив-гуляв...

Дощі все ллють –
По неврожайнім літі
Оплакують нерадісне майбутнє...
Так хороше, й погано так у світі!
Смерть – лише мить?
Життя – неперебутнє?
Василь, мій кіт, локаторами вуха
Наставив – що він слухає, не знаю...
Не пишеться, ледь дишеться...
Задуха
Душі
Триває –
Ледве видихаю
Своє сум’яття:
Люди, птахи, звірі,
Мирімося!
Єдиний раз рожденні,
Братаймося в жорстокому буденні,
Й ніщо нас не здола ні в якій мірі.
На всяк випадок будьмо обережні
В стосунках з тими,
Хто вгорі, над нами,
Нам тиця в очі владними перстами...
Вони від нас, залежних, теж залежні!

Про що це я?
Навіщо це сум’яття
Душі,
Що неприкаяно-самотня,
Шука рятунку?!

Вліво: там – безодня...
А вправо і не смій,
Бо там – прокляття!

2003

1

Мені п’ять років.
А старенька хата
Стоїть на світі сорок років з гаком.
Кутками наша хата небагата,
І пироги не з маком, а із «таком».
Бабуся на руках макітру бавить,
Щоб підійшло скоріше тісто кисле.

Піч хрумає червоними зубами
Сухий цурпалок
І пожухле листя.
А в вікна ллється місячність холодна,
Зітхає тихо вітер під вікном.
І за стіною по дзвінких колодах
Мороз неквапно стука молотком.



2

...А вночі
Мимо мене котились бублики,
Немов обручі.
Я доганяв і догнати не міг.
Падав обличчям в колючий сніг,
Плакав невтішно
І маму кликав...
(Та вона не приходила навіть у сни.)
І було моє горе таким великим,
І я не знав, що робити з ним.



3

Мою маму сховали в сумному лісі.
Я довго не знав,
Від кого її сховали.
А потім ходив на могилу.
І в лісі
Зозулі мамі вже не кували.
І берези мовчали,
Віти в воду вмочали...
Я тоді ще не міг збагнути,
Що берези плачуть ночами,
Щоб не бачили люди.



4

А люди ждали рідних з війни,
Ніби могли повернутись вони,
Ніби могли із могил безіменних
Встати
І йти до своїх, додому!
Батько мій не приходив до мене...
І з військомату одне: «Невідомо...!»
...Не плачте, берези,
В німому одчаї,
Горе не втопиш в сльозах-воді...
Люди надій не втрачають,
І ви не втрачайте надій.



5

Були снаряди, міни і «лимонки»
Відшукані у лісі, в гущині.
Ми кидали на вогнище їх мовчки,
Немов картоплю,
Щоб спеклась в огні.
Тоді Миколці руку відірвало...
(І батько повернувся без руки...
А на печі – голодні малюки...
І хвора мати тихо помирала.)
Хлоп’ята кулачками терли очі,
А на траві, безруке і бліде,
Миколчине дитинство довго корчилось,
Не видихнувши зойку із грудей.



6

Гармошка – дивна музика.
Як ми уважно слухали!
Стояли зимою – в картузиках,
З червоно-ліловими вухами.
Дядько сліпий –
З дерев’яшкою
Замість ноги –
Грав...
Чоловіки ніяково
Вислизали з двора.
А матері не ховали
Дрібних, як порічки, сліз...
І не було слів –
Слова на губах замерзали.
Вітер холодний шастав
По бур’янах...
Може, шукав він щастя
Осиротілим нам?



7

О, дитинство солоно-пекуче,
Як я мало тебе люблю!
Сни приходять до мене,
Щоб мучити...
Прокидаюсь і звуки ловлю.
Стукіт! – В мамину домовину
Хтось журно востаннє б’є.
Чую: в чорному сумовинні
Зотліває серце моє...



8

Мамо, спіть. Не сивійте рано,
Не будіть її, солов’ї.
Виллє росами свіжий ранок
Затамовані сльози мої.
Виллє рясно на трави і квіти,
На могили усіх матерів.
Розгойдає блакитний вітер
Довголітню печаль яворів.
Буде небо і сонце – в зеніті,
Сонях голову схилить на тин...

Я на луках збираю квіти.
Щоб до матері
в гості
піти.



9

Мати... Мабуть, гарно її мати.
А мені приснилася хоча б!
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти...
(На могилі посивів полин.)
А моя не буде вже сивіти,
І за неї посивіє син.
Плачуть очі. Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат...
...Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат!
Не вбивця окаянний.
В мене серце,
Як зоря вогненна.
Матері,
Материки і океани
Дивляться з надією на мене...

1.Замість прологу

Я виростав у крайній хаті
На тій околиці села,
Де в жабуринні і лататті
Сула між вільхами текла.
Там все ще дихало війною:
В заплаві, серед осоки,
З-під торф’яного перегною
Жовтіли гострі мослаки.
В кущах таїлися окопи,
В окопах – розсипи свинцю.
І пахло порохом, і кропом,
І млосним духом чебрецю...
В постійних злигоднях жили ми
На ті «ударні» трудодні,
Що мозолями кров’яними
Писалися на п’ятірні.
Були стахановцями в полі,
Рекорди ставили нові.
Свого ж не мали ні в стодолі,
Ані в дірявому хліві.
П’ялися вдови і солдатки,
Аж надривали животи,
На безкінечні продподатки
Й оптимістичні рапорти.
Сільські одвічні хлібороби
Пекли з лушпайок деруни
І «сповідали» культ особи,
Йому не знаючи ціни.
Вождем і батьком називали
Того, хто й Бога заміняв
І на «високі перевали»
Народ охлялий заганяв.

Із-за гір та з-за високих
Сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить.

Здавалося: не буде краю
Біді – голодній лободі.
Від врожаю до урожаю
Спливали роки по воді.
І по воді, і за водою,
І за вітрами, й по вітрах.
І обнімався із бідою
Дрімучий і живучий страх.

Заростали споришем руїни,
І раділо радіо нове:
«Я не знаю іншої країни,
Де людина вільно так живе...»



2. «Відхідна» Мишкові, і не тільки йому

Мишко помирав від сухот у лункій, наче пустка, батьківській хаті. Перед його згасаючими очима безкінечними блискавками миготіли залізничні состави: той, із сорок першого року, вантажений бакинською нафтою, і ще один, порожняк із сорок третього, остуджений лютневими вітрами і страхітливо громохкий. На першому Мишко – помічник машиніста; кінцева станція – прикордонний Брест. На другому Мишко – втікач із фашистського концтабору, і єдина його мета: дістатися до рідного села...


...останній шматочок легень
Крадькома
Викашляв він
І поклався тихесенько спати.
Чорна й тягуча, мов нафта, пітьма
Лилась через вікна у білу цистерну кімнати.
Судомило ноги, і ноги чорніли, як ніч.
Судомило ніжки столу, і стільцям,
І канапі.
Холодна, мов крига у січні,
Й гаряча, як в лютому піч,
Лилась
чорнота
у бездонну
цистерну
кімнати...
Тонка па-ву-тин-ка свідомості –
Майже примарна межа
Між смертю й життям,
Між тривожним «Коли?»
І відчайним «Ніколи!»
А в темних Мишкових очах,
Мов проміння по лезу ножа,
Мчать два состави:
Оба – по одній колії.
Збились докупи секунди, години, роки,
Все, що було, чому бути і чому – не бути.
Мчать два состави,
І рейки, мов дві руки
В’язня, що здався в неволю, в недолю –
Без бунту.
Рейки дзвенять.
Кілометри покірно біжать.
Що їм політика, час,
і держави,
і нацїі?!
Мчать два состави –
проміння по лезу ножа.
Мчать дві епохи
назустріч жахній кульмінації.

...А за Бугом, за Бугом,
Звідки йдуть поїзди,
Зупинить їх забули,
Мов не чули біди.
Двадцять першого червня
На радянській землі
Цілувались, вечеряли
І співали: «Лю-лі...»
Ой лю-лі, Севастополю,
Ой Одесо, лю-лі...
Ще не скоро вам – в попелі,
Ще не скоро – в золі.
Ой лю-лі, Ленінграде,
І не бійся блокад.
Таж ніякій блокаді
Не здолать Ленінград!
Ой лю-лі, моя Марківко, –
Світе мій на Сулі, –
Дня гарячого маківка
Визріває в теплі.
Ой лю-лі, Сталінграде,
Та й при волзькій воді,
Сни тривожні розрадять
Наші мудрі вожді.
Сніть у Києві й Мінську,
В Краснодоні й Орлі.
Спіть у кожному місті
І в глибиннім селі.
Спочивай, моя матінко, –
Незабаром жнива.
«Спати, спатки, ой спатоньки...» –
Лебедіє трава.
Ой у зорянім гомоні
На вервечках тонких
Небо гойда-вигойдує
Літаки-павуки...

...Дзвенять під колесами рейки –
Дві монотонні струни.
Нафта бакинська для «третього рейху»
По рейках тих струменить.
Договір!
Згода!
Угода!
Вигода?
Злагода?
Честь?!
А крізь павутину
На чорні вагони
Дивляться поляк і чех.
І заніміла Європа
Перед газетним листком:
Лисячу посмішку Ріббентропа
Ловить «залізний» нарком,
Сталінець вірний, улюбленець – Молотов…
«Як же це? Що це? Хіба?..»
Небо над світом розколоте
Навпіл – народів судьба.
Тіштесь, кому це на руку...
Плачте, як сором обпік...
Кованим кроком
крочив по бруку
сорок проклятий рік.

…А за Бугом, за Бугом,
Звідки йдуть поїзди,
Зупинить їх забули,
Мов не чули біди.
Мов не знали загрози
От-та-кої чуми...
«Захистять нас від ворога люті морози.
Ми відсидимось тихо в закапелках зими».
А за Бугом, за Бугом
В ніч котились глуху
Зорі, впряжені цугом
В колісницю лиху.
Ой ламались колеса
На Чумацькім шляху...
Біля срібного плеса лебеділа Одеса,
Біля Чорного моря, в тополинім пуху.
Як у небі завізно
Від чужих ескадриль!
Ще проснутись не пізно
Для загальних зусиль.
До зусиль – на засилля
Хрестокрилих армад...
Ескадрилья гримить. На зелене бадилля
Не краплини дощеві, не град – бомбопад!
Вже не рано, не рано –
Миють крильця пташки,
Плюскотить за туманом
Синя хвиля ріки.
Мати доять корову, батько гострять косу...
Я під маминим серцем ворухнувся,
І знову
Задрімав чи заснув – до слушного часу.



3. В павутині колючих дротів

Поїзну бригаду захопили в Бресті й погнали по етапу з одного концтабору в інший, з одного страшного пекла – в інше, ще пекельніше. «Дай-но цигарку, – нервово просить Мишко, і руки його тремтять, і тремтить надтріснутий голос. І тютюновий дим додавлює його, ледве живого... ще живого... – Нам говорили, що назад вороття нема, що тим, хто здався в полон, прощення не буде...»


...А за Бугом, за Бугом,
Де фронти вже гудуть,
За своїми
Забули
Про Мишкову біду.
Ким він був донедавна?
Кочегаром – і все...
Нині ж доля безславна
Бородою трясе:
«Хто віддався в неволю –
Співчуття не проси.
Ти в неволі – не воїн,
Ти Вітчизні – не син!
Твоя хата – руїна,
А дружина – вдова,
І тебе Україна
Проклина й забува...»

(«О Бухенвальд,
Тебе не позабути!
Хто тебе покине,
Тільки той оцінить,
Яка прекрасна свобода...»)

...Рейки сумно бринять,
Мов печаляться рейки,
Що й тепер, як і завше,
Сходить сонце над Рейном.
Що й тепер, як тоді, як за Гете
І Гейне,
Сходить сонце над Рейном –
Над коричневим рейхом!
Сходить сонце й щодень зависає
На дроті,
На колючому дроті,
Мов глечик – на плоті.
А Мишко прикипає до сонця очима:
Там, за Рейном, за Бугом –
Його Батьківщина!..



4. Втеча з неволі

У лютому сорок третього Мишко втікає з полону. «Їхав у цистерні з-під нафти, по коліна в холодній рідині. Промерз до кісток... – Мишко надривно кашляє – Дай іще цигарку: може, полегшає...»


...Вмирати – нестерпно.
І жити – нестерпно.
«В неволі – не воїн, не син...»
Чорна, з-під нафти, цистерна –
Залізна сестра домовин.
Хлюпоче холодна рідота:
«В неволі – не воїн, не син...»
І треба терпіти аж доти,
Допоки й вистачить сил.
А сили його потрощили
Знедоля, зневіра, знесил
Й суворе твоє, Батьківщино:
«В неволі – не воїн, не син!»
А він – твоя квітка зів’яла,
Знекровлена жилка твоя.
В неволі для нього сіяло
Твоє незчужіле ім’я.
До тебе він – через кордони
(Допоки й вистачить сил),
В твої невмолимі закони:
«В неволі – не воїн, не син...»



5. Віра – зневіра

«У концтаборах були всілякі, у тому числі й провокатори. А я не вірив нікому –тільки товаришеві Сталіну. Він у всьому правий. Хто здався в полон – той зрадник і ворог. А я не зрадник! – гаряче запевняв Мишко. – Великий вождь мені повірить...»


…«У сірій військовій шинелі
Ішов він і люльку курив...»
І досі цей вірш пам’ятаю,
І досі не можу забуть.
Я вчився у п’ятому класі
І Сталіна дуже любив,
Бо як же я міг не любити
Учителя, батька й вождя?!
Усі його дуже любили:
Бабуся моя, і сестра,
І мама, яку поховали,
І батько, який десь пропав.
Любив його Федір безрукий,
І Прокіп безногий любив,
І Мотря – безграмотна баба,
І Муха – сільський грамотій.
Лиш дід попелясто-дрімучий
(Сто років, напевно, прожив)
Цигарку крутив товстелезну
З газети з портретом вождя.
Крутив, і смалив, і варнякав,
І душу мені оскверняв:
«Колись був Христос.
Він за правду
Народну
Стояв до хреста.
А поряд з Христом був Іуда
(Дід гнівно плював на ріллю) –
Ото був падлюка, й зануда,
І перший у світі фашист!
Був Ленін-безбожник,
Та правду
Христову
Народам він ніс.
А Сталін-Іуда ту правду
В народів безбожно украв.
І всіх правдолюбців партєйних
Розп’яв на святому хресті,
Церкви зруйнував
І натомість
Тюремні создав лагеря.
За що ж його любиш, дитино?..»

...Я вперше зі школи приніс
Велику й страшну одиницю
За перший в житті моїм гріх.
А в березні, в школі холодній,
Ридав голосніше за всіх,
Бо траурна стрічка обвила
Портрет дорогого вождя.
Ридали директор і завуч,
І класний сопів керівник,
Відмінник слізьми обливався,
І двієчник соплі ковтав.

Я виправив ту одиницю
На «круглу» п’ятірку –
За вірш,
В якому оплакав утрату
Народів усіх і часів.
А підлого діда Ягора
Поклявся убити за те,
Що він мою душу пречисту
Миттєвим гріхом осквернив.
«Відмию сльозами і кров’ю
Свою несвідому вину!»
...Та дід, передбачивши помсту,
У запічку тихо помер.



6. Спогади Мишка і мої власні

«Довелось мені «пожити» і в сталінських таборах: у Воркуті, за Уралом, у Караганді. Мало не забув свого імені – Мишко...»


...Мишко розказував мені...
Як це давно було, їй-право!
Та я забуть не маю права
Мишкові спогади сумні.
Сумні, печальні, і жахні,
І неймовірні та правдиві.
Мишкові згадки полохливі
Шукали затишку в мені.
І не знаходили.
В ті дні
Я був затятим «сталіністом»
Усім єством своїм і змістом,
До забуття і маячні.
Хоч мав обиди я свої,
Але хотів скоріш забути,
Не пити споминів отрути...
Бо ж так співали солов’ї!
Бо ж як вгиналася дорога
І так прозорилась Сула,
Коли до нашого села
Прийшла на милицях
І строго
Мене малого обняла
Така жадана
Перемога!


«Ти, коли виростеш і вивчишся, про все напиши, хлопчику, – наказував чи просив Мишко. – Правдиво й чесно напиши, чуєш?» – «А я не хочу про погане, я погане все свідомо забуду...»


...Хотів навік забути –
І не зміг.
Упам’ятку мені пожнивне поле.
Стерня, мов дріт, і крізь підошви коле,
А по мені «гуля» Петрів батіг.
Петрів батіг – не квітка, не трава,
А справжній, із сириці, батожище,
Що гулко так виляскує і свище,
Петрові утверждаючи права.
Петро жорстокий був, мов сатана,
Кулак у нього – що кузнечний молот.
Таких петрів породжують
Війна,
Руйновище і повоєнний голод.
Він возсідав на гливому коні,
У кованім сідлі – немов опецьок.
Кінь був «трофей», добутий на війні,
І розумів Петра лиш по-німецьки.
Він по команді пер і на людей,
І на дітей – лиш гупали копита.
Мене бабуся тисла до грудей,
Сама в пилюку батожищем збита.
Петро колгоспне об’їжджав добро, –
Об’їждчиком тому і прозивався, –
Добром колгоспним об’їдавсь Петро
За всіх за нас
І все не наїдався.
Мою сестру він бив за колоски.
В тюрму запроторив свою сусідку
За рижієві ті перепічки,
В яких ані смаку, ані наїдку.
Підручним був Петро у голови.
А голову прислали із району.
Той голова призвів нас до трави,
До лободи, свиріпи і пасльону.

Хотів би я забути –
І не зміг.
Мишко хотів забути – не виходить.
…«Гуляє» по мені Петрів батіг:
Оре, і боронує, і скородить.


«Мій батько, – роздумливо говорив Мишко, – хоч до перемоги дожив, помер удома від ран... А твій де? Ні вістей від нього, ні «похоронки» на нього. Через це тобі й допомоги ніякої по сирітству...»


...Я заздрив одноліткам –
Їхні батьки
Вернулись у травні до рідного дому:
Миколчин – без ніг, а Сашків – без руки...
А мій десь пропав – ні пилинки по ньому.
Петьків по святах начищав ордени,
Володьчин – протез приміряв
І медалі.
А мій не озвався з війни-чужини,
З далекої далі, з гіркої печалі.
Листи посилав я на Волгу і Дон,
Міністрам писав я і скарживсь вождеві:
«Не зрадив мій батько! Не здався в полон!»
«А де ж він?
А де ж він?
А де ж він?»
Я сиротам заздрив: скупий соцзабез
Їм одяг і харч видавав по талону.
А я залишався без батька
І без
Почесно-принизливого «пенсіону».
Я виріс на травах, що буйно цвіли
На цвинтарі, біля могил невідомих,
І всі безіменні могили були
Для мене і рідні, й святі – до судоми,
До зойку в душі, до пожежі в крові,
До слів молитовних і вчинків жертовних.
І я задихався в травневій траві
Від тих недитячих чуттів невимовних.
Я ждав «похоронку», як ждуть журавля
На стріху нову, на зелені покоси, –
Та мій журавель десь далеко кружляв...
...А мій журавель десь кружляє і досі.



7. Вірш про мою бабусю-безбожницю»

«Дожити б мені до поминальної суботи, – мрійно говорив Мишко. – Батька пом’янути, твою рідню всю. У баби Уляни чарку випросити – останню. Нещасна твоя баба Уляна: чоловіка вбили, семеро синів і дочку – матір твою...»


...Вийняла з пазухи, мов із серця вийняла,
Бляклу від давності, а може, від сліз вилинялу,
Зстебнуту дратвою поминальну книжку,
Прикипіла поглядом до книжки – принишкла.
Батюшка молитвою тишу колише.
Батюшко, облиште!
Чого вона варта – біблійська геєна?
Блимання свічки... А та війна:
П’ятдесят мільйонів убієнних,
А скільки скалічених – ніхто не зна.
Було ж:
На плитах могильних точили ножі,
Аж здригались мерці в домовинах.
Переступали кордони чужі,
Мов пороги хат удовиних.
І є ж:
Мільйони могил –
На могилах зірки і хрести...
Бог «милосердний» гріхи відпустив
І тим, хто свинцеве вино готував,
І тим, хто смертельний напій випивав.
Всіх приголубив «лагідний» Бог:
Під небом одним і Москва, і Бонн,
І братська могила – куля земна –
На всіх одна. Сира і тісна.
На бомбах, на мінах, багнетах, ножах
Поруч Івани і Фріци лежать.
Знаєте, батюшко, й там – війна:
Землю навпіл землетрус розтина,
Кров’ю вивержується вулкан –
Поруч із Фріцем не влежить Іван.
...В пам’ятній книжечці поіменно:
Гнат – убієнний,
Настя – убієнна,
Іван – убієнний,
Петро... Борис...
Юрко... Тарас...
Федько... Семен...
...убієнні.

Знайти б їх могили, упасти на плити
І затужити тугу-молитву.
«Муже мій Гнате,
З тамтого світу
Вертай до хати
Нашої світлої.
Насточко, дочко,
Біленька вишенько,
Свайбову сорочку
Тобі я вишию!
Сину Іваночку...»

Широкий світ.
А в баби Уляни – лиш хутір свій,
Та пустка-дворище, та чорна світлиця,
Та доля вдовина – гірка зоряниця.
А в баби Уляни лиш чорна робота
Й відрада одна – поминальна субота.
А в баби Уляни зневіра й знемога:
Не вірить ні в Сталіна баба, ні в Бога.
«Ви ж чуєте, батюшко: зем-ле-труууус...
Що сатана витворяє-витвóрює!
Всміхається Сталін.
А ваш Ісус
Корчиться в полум’ї крематорію».



8. Марення Мишка

«Що з тобою, Мишко? Ти смієшся чи плачеш? Вже скоро – поминальна субота: бабуся наллє тобі чарку. Пом’янеш усіх – і знову житимеш...»


...Хто я? Тінь.
Звідкіля я? З невіді.
Не почують мене живі.
Хвора думка, мов риба у неводі,
Все ще б’ється в моїй голові.
Жив на світі Мишко – і не стало.
Виріс ще один хрест – і тільки.
Ой зелене-зелене яблуко впало
Із рясної-рясної гілки!
Дрібен дощик (поплаче літо)...
Ясен дощик (та й перестане)...
Тільки яблуні ваговиті –
Біля цвинтаря
Над хрестами.
Був на світі Мишко – і не стало.
І нічого навкруг не змінилось.
Просто яблуко з яблуні впало
І в густі бур’яни закотилось.



9. Фінал

Змішались докупи «коли» і «ніколи»,
Роки і епохи, держави і нації,
Лиш мчать два состави.
Оба по одній колії:
До кульмінації!
І рейки дзвенять.
І дзижчить десь у запічку муха.
Минають епохи, і лихо минається...
Лиш мчать два состави.
Стукочуть колеса щодуху:
До кульмінації!
Два чорні состави, –
Дві чорні сторінки доби, –
Не вирвати їх із історії людства нікому!
Й кінець – неминучий.
Кінця не минути,
Якби...
...якби й чудотворну
на рейках поставить ікону.
...І раптом – зіткнулись!!!
Почувся оглушливий вибух...
(А може, то вітер торохнув галузкою в шибу...
А може, то з печі вуглинка випала...
А може, то серце...
Мишкове...
вибухло...)

1
Нічному Львову – пошепки:
«Віват!»
Статутне все в казармі полишаю.
Хоча й вістун, але не поспішаю
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат,
Вже не «москаль...»
Правдивіше – поет.
І йду проспектом імені Поета,
І мимоволі гасне сигарета –
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
Зі Львовом...
...Це ж, подумати, було
Давно-давно!
Вже тридцять п’ять по тому
Минуло літ.
Життя відчувши втому,
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Нічного неба львівського...
«Віват!» –
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові,
Якщо, дасть Бог, ми будемо здорові
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат.
Живуть у Львові син мій та онук –
То ж гавань і причал!
Колись причалю,
Спонуканий пресвітлою печаллю –
Найкращою з усіх земних спонук.


2
Статутне все в казармі полишаю,
І - за ворота...
А за ворітьми
Така весна
Високими грудьми
Дівочими
І вабить, і втішає!
На Погулянку!
З вистрибом
Трамвай
Під гору котить.
Вискочу з трамваю
І зовсім по-цивільному гуляю,
Отож, патруль, пантруй – не приставай.
Кохатися б із кимось,
Та, на жаль,
Не можу я знайти собі кобіту
Ві Львові,
Бо для галицького світу
Я не жених –
Задрипаний москаль.
Нехай і так...
Я службу відслужу
І поступлю до університету,
І – не секрет –
Ще вклоняться поету
Дівчата,
Я себе ще покажу!
А покищо гуляю впорожні,
Сам по собі:
Морозиво і пиво,
І диво-Львів –
Архітектурне сниво,
Й Високий
Замок мріє вдалині...


3
Хоча й вістун, але не поспішаю
Скликати командирів на «алярм» –
Ходжу,
Відпочиваю від казарм
Душею:
І в служивого душа є
Чутлива й ніжна.
Пахощами мальв
І матіол
Її я напуваю,
А про своє вістунство я згадаю
Аж при сполохах світанкових сальв.
Який служака з мене?
Так собі –
Ані значка відмінника,
Ні лички,
І в голові одні лишень дурнички:
Весна, любов, світанки голубі...
А ще хлюпоче в спогаді Сула,
А ще верба – листочком не шелесне –
Над річкою,
Й таке христовоскресне
Пробудження зі сну
Мого села...
А ще пустир в колючих будяках,
Де вже я не знайду
Могилу мами
Незнаної –
На тлі цієї драми
Одразу блідне драма будь-яка.
Дзвенить бруківка.
Місяць запада
За ратушу...
Збуджу я капітана –
Хай служить із самісінького рана,
В трудах майорську зірку
Вигляда.


4
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат
Із новобранців.
Музи я обранець
І віршами наповнений мій ранець
По зав’язку.
Комбат мені не брат!
З газет мені надходить гонорар.
У боржниках у мене – офіцери,
І старшина суворий – до холери! –
Благоволить мені сам генерал.
Я міг творити справжні чудеса
Воістину гвардійсько-комсомольські:
З маестро знаним А. Кос-
Анатольським
Я навіть марш бригади написав!
І мав за те відпустку –
Сорок діб
Свободи й незалежності.
Недарма
Всі сорок діб проплакала казарма
За мною,
Жуючи солдатський хліб, –
Я одружився...
Як воно було,
Вже й не згадаю:
Взяв і одружився...
Мій старшина лиш хмикнув:
«Що, нажився?»,
А капітан спромігся на:
«Фуфло!»
Нехай собі злорадствують.
А я
Ще поживу, помрію, почекаю
Щасливого продовження.
Я знаю:
Я – вже не Я.
У мене є Сім’я!


5
Вже не «москаль»...
Правдивіше – поет,
І вже,
Як личить справжньому поету,
Я поступив до університету,
Досягши однії з високих мет.
Життя у гриву штурхає
І в хвіст –
Завідую
Будинком піонерів
І шкрябаю щовечір на папері
Репортажі,
Оскільки – журналіст.
Вже й батьком став –
Синочка Ігорка
Мені принесла в пелені Людмила,
Та... втрутилась
Якась недобра
Сила –
Невдовзі знову я в холостяках
І квартирантах.
Потай випивав
На самоті –
Життя не задалося,
Отож пилося,
Марилось,
Верзлося,
Губилися в буденщині слова
Ліричні...
Дочекавшись вихідних,
Втікав я до омріяного лісу,
Ховався за його густу завісу
Від чарки і других житейських лих.
Ніхто не бачив сліз моїх –
Вони
Змішалися з росою в нетрях моху
І падолисту...
Я мужнів потроху,
Звикав потроху до самотини.


6
І йду проспектом імені Поета
У центрі Львова.
Юрмиться народ,
Ховається в кав’ярнях від негод
І спекоти.
Душа ж моя, комета,
Притулку не знаходить...
Мож, піти
В «Поезію»,
До Віри до Петрівни,
Франкової онуки?
Та зустріне
Привітно,
В ореолі простоти
І щирості –
Новинки розкладе,
Видання щонайкращі поетичні...
Її поради й справді бо незвичні –
Таких мені
Не дасть ніхто
Й ніде:
«Антонича візьміть.
А це – бридня.
Шмигельського ж нічого не читайте,
Бо там нема думок – одні цитати.
А цей поет... комуну здоганя
На паровозі...»
...Мабуть, вже нема
Цієї жінки дивної на світі.
Уже й моє життя не на орбіті
Весінній –
Підкрадається зима,
І туга в’яже туго,
Й самота
З усіх сторін тісніше облягає,
І десь, можливо, коней запрягає
Вже костомаха –
Згоди не пита...


7
І мимоволі гасне сигарета...
Були у мене друзі – розгубив.
Таких дурниць – оглянусь – наробив,
Що ойойой!
На власного портрета
Дивитися не хочу.
Розлучивсь
Із першою дружиною
І сина
Не виростив...
Тяжка моя провина.
Та, слава Богу, –
Каятись навчивсь.
На синовім весіллі не пилось,
Не їлось і, звичайно ж, не співалось –
Батьківське слово
В горлі задихалось,
Все найщиріше –
В серці запеклось.
Не склалась доля синова –
І він
В самотині живе...
Яка ж то мука –
Онука мати
І свого онука
Не пригортати ніжно до колін!
Живу в Луганську.
Злагода в сім’ї.
Дружина й донька –
Вся моя держава
І Всесвіт мій!
І слава, і неслава
Тяжкі труди означили мої.
Виходять книги.
Пишуться нові.
Знаходить серце втіху
В мудрім слові.
Лиш час від часу сниться:
Я – у Львові,
І всі,
Кого любив,
Іще живі...


8
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
З минулим.
Пам’ять зовсім не неволю
Згадати Толю Тарана –
До болю
Мені близький
Чудовий цей поет!
Ми ж земляки,
Й служили в час один
У Львові,
Зустрічались на дозвіллі,
І говорили:
Я – про Білопілля,
А він – про свій казковий Лебедин;
Читали вірші...
(Толя не помер –
Його убили!
Плачу в тиші нишком
І бережу його первінку-книжку,
Зухвалу на той час –
«Я – мільярдер!»).
...Не стало вже і Гриця Чубая
В моєму
Штучно вилюдненім Львові,
І вже не передам Івасюкові
Володі
Свій привіт сердечний я;
У гості не зайду до Лучука,
Оксаниних закусок не скуштую...
Прегірко так за друзями баную –
Душа до порожнечі не звика!


9
Зі Львовом – це ж подумати! –
Було
У мене співчуття – співрозуміння:
Його
Холодне з вигляду
Каміння
Мені передавало все тепло
Своїх сторіч.
Моя вістунська ніч
Була у всі чотири пори року
І не холодна,
Й затишна, нівроку,
Під сяєвом зірок і білих свіч
Каштанових.
На Янівськім колись,
Вночі,
Пославши геть нечисту силу,
Я відшукав Антонича могилу
В каштанах,
Що гіллям переплелись.
На Личаковім часто я блукав
Сновидою,
Одначе ж не без цілі:
Каштанові суцвіття сніжнобілі
Клав до узніж
Шашкевича й Франка.
Завжди музеєм був для мене Львів:
Своїм правічним криком
І мовчанням,
Камінням і каштановим
Клечанням
Мені він так багато розповів!


10
Давно-давно! –
Вже тридцять п’ять по тому
Спливло років,
І тридцять п’ять підків
Згубилось у траві –
Гостинний Львів
Мені відкрився,
Зайшлому, чужому,
Мов рідному.
Про це я написав
На іспиті вступному
Білим віршем –
Віддячити ж не міг я чимось більшим
За львівські неповторні чудеса...
А що повторне?
Вже не повторю
Того,
Що відлетіло за вітрами.
Далеко від твоєї, Львове, брами
Свою інтимну драму я творю.
Боюся, що уже й не доживу
До зустрічі жаданої
З тобою,
Хилюсь на стіл важкою головою,
Пишу, і перекреслюю, і рву
Написане...
Порвав я стільки струн
І не одну вже поміняв домівку,
Та все частіше згадую
Бруківку,
У снах іду по ній –
Нічний вістун...


11
...минуло літ.
Життя відчувши втому,
Спішу
Свої довершити
Труди
І відшукать загублені сліди,
Й до Львова повернутись,
Як додому.
Чи це можливо?
Хто мене там жде?
Хто пам’ята колишнього солдата,
Чия душа розлукою розп’ята
Між Львовом і Луганськом,
І – ніде?..
Всі аліменти я сплатив сповна
І всі борги усім вернув стократно.
Ніхто не зна,
Що мав я,
Що я втратив,
І що здобрів –
Ніхто того не зна.
Діждусь весни,
Зберусь в далеку путь,
Не маючи конкретної адреси, –
Свої до Львова маю інтереси,
То ж не біда,
Якщо мене й не ждуть.
Провідаю Миколу Красюка,
Романа Качурівського...
До сина
Постукаю –
Моя вина-провина,
Можливо, й не досмертна вже
Така?


12
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Юнацьких мрій:
По зоряному Львову
Носити естафету вістунову
Всім капітанам,
Скільки б не було
Тих капітанів!
Завше рядовий,
Не мав ніколи гонору служаки,
Сержантів не любив –
Мов ті вужаки,
Вони звивались...
Ваня Низовий
Ні перед ким звиватись не хотів!
Я з генералом ручкався, бувало,
І це всіх офіцерів дивувало
Й бісило,
А сержантів – поготів.
Я був нормальний хлопець і солдат,
Носив звання армійського поета,
Подобалась вістунська естафета –
Не поступався нею напрокат
Нікому!
Я ж любив свої нічні
Алярмово-умовні мандрування
По Львову –
Всі зірки передсвітання
Самі охоче сипались мені
Сузір’ям на погони.
Я себе
Над маршалами числив,
Над вождями.
А хто повище?
Небо,
До нестями
Високе,
Недосяжне,
Голубе..


13
Нічного неба львівського!
«Віват!» –
Кричу я небу львівському
З Донбасу. –
Ти непідвладне збуреному часу,
З роками поблакитніло стократ.
Замайоріло вільності стягами,
Державності
Потугою
Звелось
Над жовтизною сонячних колось,
Освячене правічними богами
І славою повите...»
Я молюсь
На всі каплиці галицькі
Й собори –
Соборність нашу вже не переборе
Псевдосоюз «Расєя – Беларусь»!
Мазепинці, петлюрівці ми знову,
Бандерівці ми –
Нас не перебить,
Ніяким «визволителям»
Ходить
Ніколи не дозволимо по Львову!
Хоча Донбас на іншому кінці
Держави української,
Я знаю,
Що хата і моя тепер не скраю,
Отож і сплю впівока,
Назирці,
Готовий боронити кожну мить
Свої кордони,
Рубежі та межі...
Донбас,
Неначе море в безбережжі,
В передчутті
Погожості
Штормить.


14
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові
(Про це я говорив уже не раз)...
Магнетизує Захід
Наш Донбас,
Не острівні шляхи –
Материкові,
Мов рушники,
Гостинно простеля:
Прямуй в усі усюди безупинно,
Вростай в нову епоху так глибинно,
Щоб якорилась до корінь земля!
Мій спогаде, в наявності постань,
В яву перетворись обов’язково,
Улийся в очі,
Перевтілься в слово,
В основу всіх високих поривань
І почувань!
Мені Галичина
Така ж близька,
Як і сумська, первинна
Земля батьків,
Де вогняна калина
Мій родовід рослинний зачина.
Мені Галичина – блаженний край:
Живопис міст у верхньому
Побужжі,
Пастелі сіл,
В яких і мальви, й ружі,
І маків цвіт –
Живи й не помирай...
Мій спомине про здійснення бажань
Юнацьких,
У вчорашній день загляньмо:
За Стрептовом одразу –
Деревляни,
А там близенько вже й
До Побужан...


15
Якщо дасть Бог, ми будемо здорові
І повні сил, і щирої снаги,
Повернемося знов на береги
Своїх надії, віри і любові.
Жаданий Львове,
Буську запашний
В оздобі парку
І лугів розлогих,
До вас ведуть усі мої дороги
З найдальшої долини-далини.
Зійду колись на станції Красне
Перед світанком
З поїзда нічного –
Не може ж буть,
Щоб не було нікого
В Красному,
Хто любив колись мене!
Піду до Буська пішки.
Тут мій дім.
Колишній дім...
Вклонюся лиш замкові
Й гайну до Львова –
Всі мої у Львові...
І цей ось дім уже не є моїм.
І цей город за Бугом теж не мій,
Повужчав ніби
Й не такий родючий –
Колись, було, він так мене замучив:
Труїв жуків я –
І себе труїв...
Та це – між іншим.
Знову поспішу
На станцію Красне, до електрички,
Що йде на Львів, –
Пригоди невеличкі
І незначні
Я потім опишу.


16
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат
Оговтатись нелегко і з роками:
Хапаюся руками і думками
За промінці
Моїх примарних
Свят.
Стрімка вода крізь пальці протіка.
Пісок тече з-під ніг – немає тверді
Для опертя.
А лестощі відверті:
Пусті слова з гнучкого язика...
Не постарів, говорите?
Овва!
Пом’якшав серцем, кажете?
Дурнички!
Я просто поміняв колишні звички
На більш консервативні –
Це бува...
Візитом ощасливив?
Не кажіть...
Я поховав любов
Несамовиту,
Мета ж мого «щасливого» візиту
Доволі прозаїчна:
Мимохідь
Заглянув...
Озирнуся і пощезну,
А ви – живіть,
Не рвіть задарма струн:
Ви – капітан колишній,
Я – вістун
Давно не ваш
і вашим не воскресну
Підлеглим
Із минулого.
Піду...
Мене чекають клопоти незвичні:
Знайти свої початки поетичні
По так давно загубленім сліду.


17
Живуть у Львові син мій та онук.
На Городоцьку заверну спочатку.
Постукаю.
Послухаю мовчанку
У відповідь на свій тривожний стук.
На службі, мабуть,
Ігор...
Чи гайнув
До матері –
Вона живе окремо,
Заміжня вкотре...
Я слизьку цю тему
Замовчував, та, бач, не оминув,
Роз’ятрив біль невигоєних ран...
Побачити б онука!
Я ж ніколи
Його не бачив...
Ходить вже до школи
На мене схожий
Низовий Богдан.
Ні, спершу забіжу до
Красюків,
Чи, мо, до
Качурівських –
Треба з кимся
Провідати невістку:
Я ж звалився,
Мов камінь з неба!
Хто б мене завів
До Лесі та Богданчика?!
Душа
Болить,
І розривається,
Й палає:
Ніхто мене давно не пам’ятає,
Ніхто мені назустріч не руша
Вже стільки літ!
Нікого не виню,
А лиш себе самого я караю:
Бач, запалив колись
І сам згораю
Від власного шаленого вогню!


18
То ж гавань і причал!
Колись причалю?
Коли – причалю?
Хто я там такий?
Який то вітер –
Добрий а чи злий –
Мене заніс?
Не знаю:
Опечалю
Чи ощасливлю радістю?
Роки,
Зістаривши,
Сміливість відібрали,
Мої стежки всі геть переорали,
Через річки спалили всі містки.
Сім’я у мене інша.
Інше – все:
Домівка, друзі, задуми, умови...
Змінити все?
Не може бути й мови!
А що засумував, так натщесе...
По-своєму щасливий,
Я прожив
Життя немарно,
Хоч і не безхмарно,
Писав своє,
І вельми не бездарно,
Осмислено я жив –
Не ворожив,
Не підроблявся під чужу методу,
Всім віддавав усе, що завинив,
Зі злом боровся – слабих боронив
І на чужі млини
Не лив я
Воду.


19
Спонуканий пресвітлою печаллю,
Сповідуюсь відверто і винюсь:
Я все ж до тебе, Львове, повернусь,
Бодай ти був хоч за якою даллю!
Нічний вістун –
Довіку буду ним,
Але нестиму радість,
Не тривогу:
Вечеряйте,
Молітесь ревно Богу,
Спокійно спіть під небом золотим,
Мої львівяни –
Друзі і знайомі,
І найрідніші в світі!
Уночі
Пральвівські зорі в мене на плечі
Щебечуть.
У моїм луганськім домі
Натхненна тиша.
Пишуться рядки
Так легко,
Так невимушено ллються
Із-під руки,
Й слова у них сміються
І плачуть одночасно залюбки.
Світатиме вже скоро у вікні.
Сторінку за сторінкою гортаю,
З минулого
В сьогодні
Повертаю
Все найлюбіше й дороге мені.


20
Найкращою з усіх земних спонук,
Я знаю,
Є оця моя спонука:
Із сином замиритися
Й онука
Обняти –
Він єдиний мій онук!
Я знаю:
Міста кращого нема
За місто Лева,
Знаю,
Що недарма
Мені така судьба, чи, може, карма
Судилася:
Мій Львів мене трима
Так міцно й невідчепно!
Друже Львів,
Мій поклику одвічний і досмертний,
Лише з тобою я такий відвертий,
Лише тобі про все я розповів.
Люблю тебе,
Як в юності любив,
Звіряю всі чуття по цій любові
І по-юнацьки вірю,
Що у Львові
Знайду все те,
Що мав і загубив.
Зима – минеться.
Лихо промине.
І променево
Травень
Засміється,
І в серці знов
Дзвіночок обізветься,
Який колись...
Вночі...
Будив мене...


січень 1998

...У верхів’ї Сули,
В міжліссі,
Де вільнота і вільгота,
Дух козацький не перевівся,
Бунтуватись не перестав.

Цар московський не всіх прикоськав.
Битий шлях з-під коліс курів:
Йшли і їхали за Виговським
Гречкосії і гончарі.
Славно клали під Конотопом,
Трамбували широку гать
По грузькому болоту –
Тобто
Погромили московську рать.

Чи були там Великороди?
Хочу вірити,
Що були:
Із епохи в епоху
Броди
Відшукавши,
Перебрели;
З переможного дня –
В поразки...
Збиткувались уже свої:
Трохи – пряникової ласки,
А найбільше – гнучких київ.
Хто Мазепі служив – на палю.
Хто ж підтакував Палію,
Той іудинською медаллю
Ощасливив рідню свою.



1

Чисті роси і тихі води
Ще й заслужені береги...
Рід козацький –
Великороди –
Розгалузився навкруги
Хуторами понад ярами,
Де пульсують серця криниць...

Первозданними кольорами
Ранніх зорь і нічних зірниць
Тут вершилось літописання
Аж до того сумного дня,
Як підкова дзвінка
Остання
Загубила свого коня...



2

Я – підкови цвяшок останній –
Загубивсь у траві
Й ганьблюсь
Тим,
Що в новій добі
Захланній
Не в своєму роду пишусь.

…Я ніколи нічого злого
Не помислив на Низових,
Не прокляв –
Хоч і міг –
Нікого,
Лиш пройшов,
Мовчазний,
Повз них.

Що про батька мені відомо?
Він ходив у більшовиках
І куркульські вчиняв погроми –
Може, кров на його руках...
Відібравши коня й корову
В безсловесного «куркуля»,
Звів і доньку його тонкоброву,
Бо ж хотілось душі гулять...

Я не знаю,
Чи батько вірив
Тій ідеї,
Якій служив...
Строк свій табірний все ж
Відміряв,
Оцінивши сповна
«Режим».
Все ж покаявся
На догоду
Тим, що правили,
І сповна
Був відпущений на свободу
Без провини...

А тут – війна...
«Поновили».
Дали й «посаду» –
Невелику і немалу:
Рятувати радянську владу
Від своїх же
В своїм тилу.

Батько – зник.
Може, так і краще –
Слід загублено на Дону...
Я сирітства свого нізащо
Не поставлю йому в вину.
Він – програв.
І його поразка –
Перемога,
Що зветься Смерть...
...Плакав часто я від образи,
Переповнений нею вщерть,
На байстрюцьку свою недолю
І радянську свою судьбу,
Що носила мене на горбу,
Вудила закусивши до болю.



3

Отже, маю таку нагоду
Поновити старі жалі,
Діду Гнату Великороду
Поклонитися до землі.
Три війни він пройшов героєм
Із георгіївським хрестом.
Спадок прадідівський
Потроїв
Мозолястим своїм трудом.
Революції не перечив –
Безвідмовно давав сіна
І богунцям із-під Унечі,
І махновцям із-під Ромна.

Драли з нього чотири шкури
Доброзичливо, залюбки
Отамани-пани Петлюри
Й збільшовичені лайдаки.

Стерпів дід.
Бо куди подіти
Страх одвічний перед києм?
А до того ж – маленькі діти
І добро ж не чуже – своє.

Роз-кур-ку-ли-ли інваліда,
Хоч криваво ридав: «Не руш!»
Через руки діряві діда
В невідь витекло вісім душ.
Закопали в яру героя,
Зарівняли,
Щоб ні сліда...
В тридцять третім
Зосталось троє
Переборювать голода:
Баба Уля,
Майбутня мати –
Настя
Й дядечко мій –
Іван...
(Теж збиралися помирати,
Та наріс рятівний бур’ян.)
Не пропало коріння роду
Під червоний гучний мажор –
Дядько Йван із цукрозаводу
І мелясу привіз, і жом...
Тут і в прийми пристав Данило,
Що прибився в село здаля,
Тож, вважайте, поталанило
Недонищеним куркулям.

Вже й на Рудці купили хату,
Записались гуртом в артіль.
Звеселяли
Вже небагату
Хату
Хліб трудовий
І сіль.

Дядько вже відслужив у війську,
Повернувся у рідний край
І Марусю привів,
Невістку,
В примітивний сімейний
Рай.
Мати вже народила Люду,
Мою старшу сестру…
В селі
На той час
(Для добра ж!)
Без суду
Всіх донищили куркулів.

Процвітав розколгосп рудянський,
І народ «процвітав» із ним,
Поголовно ставав радянським,
Розкріпачено-кріпосним.
Поживали як-небудь, з миром,
Прикусивши «дурний» язик…
Дядька вибрали бригадиром,
Батько «вислуживсь» – рахівник,
Мати в яслах була за няньку,
Куховарила й хліб пекла,
А бабуся корову Маньку
Від райкомівців стерегла.

…Вже мій батько,
Відбувши міру
Покарання за «саботаж»,
Повернувся в село з Сибіру
Вельми справний,
Погладшав аж…
Мати дуже була щаслива –
Недаремно ж з тії весни
Наливалась, мов слива-глива,
Материнством новим ясним…



4

Народивсь я не дуже вчасно –
У землянці, в чаду війни…
Нашу хату бомба фугасна
Вщент спалила ще восени.
Народивсь я не дуже вдало –
Закричати не міг ніяк…
Та бабуся щось нажувала
І дала мені в рот глевтяк.
Заволав я від тої жуйки!
Породілля мене взяла,
Спеленала
І до «буржуйки»,
Щоб зігрівся я,
Піднесла.
Визирала сестра з ганчір’я:
Що то справді за дивина –
Ні волосся нема,
Ні пір’я
В голомозого крикуна?!
Ми жили в земляній криївці,
Мов зайці у тісній норі.
В нашу нору, бувало, німці
Щедро кидали сухарі.
«Шайзе-кіндер», – мене «жаліли»,
Белькотали чужі слова,
А в самих аж носи біліли
Від морозяного Різдва.

Допікала бабуся згодом
Моїй мамі:
«Вже годі лих…
Запиши його Великородом –
Хай не знає про Низових!»
Мати вперто на те мовчала,
Бо ж любила свого Данька,
Бо і п’янки йому прощала,
І шаландання по дівках.
Віднесла мене до району,
До попа, аби охрестив,
Там поставила під ікону
Трійці
Пару свічок товстих.
Пресвята, всеблага й пречиста
Під опіку взяла дитя
Богохульного комуніста
І куркульки… Таке життя!

…Натерпілись такого страху
Мати з бабою навесні:
Гнали німці дівчат до райху,
Похапавши в часи нічні!
Пожаліла-таки німчура
Молодичку із немовлям –
Відпустила.
І тітка Шура
Врятувалась:
Моя, мовляв,
На сестричку мою вказала,
На хрещеницю
(Ще жива
Тітка Шура – довікувала,
Щоб підтвердить мої слова).

Щось вигадувать я боюся
Про свій рід
І пишу лиш те,
Що розказувала бабуся,
Мов читала письмо святе.
У бабусі ж найбільша рана –
Син Іван: чи живий іще?
Виглядала з доріг Івана
І під снігом, і під дощем.
Він – останній з Великородів,
Найдорожчий, бо племінний,
А без нього в цілім народі
Щезне ланка…
Чи він – живий?

Бог тоді ще беріг Івана
Й допоміг йому утекти
Із полону
Від басурмана,
Крізь концтабірні всі дроти.
Та недовго раділи рідні –
Лиш від смерку і до зорі:
Віднайшлися людці негідні
Й дядька видали німчурі…

…Вдруге втік аж із-під Берліна
(Неймовірно, але ж – утік!),
Разом з ним був Хведько Щербина,
Наш – із хутора – чоловік.
Той Хведько,
Наче янгол білий,
Перед бабою, був, постав:
«Ми з Іваном… полями… бігли…
Він в колодязь… старий… упав…»
Баба, звісно, завила в тузі.
А Щербина: «Єдрьона мать!
Не волайте – беріть мотуззя,
Щоб Івана порятувать…»



5

Дядько в клуні тоді ховався,
Аж допоки й прийшли свої…
«Ти чого у полон здавався,
Коли смертні були бої? –
Доскіпались енкаведисти. –
Мабуть, німцям, хохол, служив?
Будеш землю криваву гризти…
Що, не винен? То докажи…»

Смертним доказом,
Що не здався
Добровільно в полон,
Довів
Дядько мій
І навік зостався
Полином у густій траві.
Бій під Штепівкою –
Про нього
Історична наука зна.
Не відомими ж ні для кого
Залишаються імена
«Чорносвиточників»…
Ділами
З них ніхто прозвучать не встиг –
Генерал Шашло
Їх тілами
Своїм танкам шляхи мостив.
День останній життя
Над ними
Рідним жайвором віддзвенів…
На полях,
Що стали рудими
Від кровищі,
Своїх синів
Не знаходили бідні вдови –
Тільки місиво
І метал –
Рукотворний,
Цілком готовий
Для убивці Шашла
П’єдестал.

Перемога –
Суспільна згода
Без якихось на краще змін,
Без Івана Великорода…
Хто згадав,
Як загинув він,
Де загинув?
І де – могила?
Хто проклав до могили слід?

Чорна-чорна земля покрила
Весь колишній великий рід…



6

Відкупилась державна влада
Від знедолених матерів
Копійками…
Бабуся рада:
Купить сиротам сухарів!
Бо ж за батька нам не платили:
Сиріт, бабо, годуй сама…
Похоронки – нема.
Могили –
Не знайшли.
То проблем – нема.

Добра дядина,
Марусина,
Комірничкою, бач, була,
Й нашій бабі
Вночі носила
Потай
Все,
Що лишень могла.
Найдорожча моя хрещена
Із Судевського
Кожен рік
Шила одіж сяку на мене
З лахів тих,
Що зносив
Чоловік.
А найбільше нас годувала
Наша рідна й свята земля –
Їстівним бур’яном буяла
У перелісках і полях!



7

Після матері навіть фото
Не зосталось…
Яка вона?
На колгоспних важких роботах
В сорок третім
(Ще йшла війна)
Полягла вона.
Не померла.
Не преставилась –
Полягла!
(Наша дійсність і пам’ять стерла,
І могилу в нас відняла.)
Після маминого загину –
Півстоліття…
Іще живі
Пам’ятають:
Її по глину –
Хату мазати голові –
Нарядили в провалля.
Сила
Тії глини сліпа була:
П’ять жінок,
Обвалившись,
Вбила,
В напівсиріт їх відняла.

Що то значить – сирітство кругле!
Знаю мову – не знаю слів,
Щоб повідать про всі наруги,
Передати жагу жалів…
Рай радянський – довгоборода,
З пальця висмоктана брехня!

Замерзав я при всіх негодах,
Мов покинуте цуценя;
Всі хвороби в дитинстві звідав,
Та не вмер я,
Бо жить хотів:
У свинячім гурті обідав,
По-свинячому й хрюкотів;
Дивом вижив – на зло державі,
Що батьків моїх відняла
Й лицемірно
Діла криваві
В добродійний чин возвела.
Я бездарну радянську владу
Буду лаять і зневажать:
Не навчила дружка Миколу
(Бо – приблудний) читать-писать.
Та й мене,
Вже у шостім класі,
Позбулася –
Я ж був такий:
До правдивості продирався
Вперто й болісно,
Хоч убий!
Порішили:
Тупий – хай в’яже
Розколгоспним волам хвости
Це куркульське поріддя враже,
Що об’їлося блекоти!



8

Не знайшлося моїй родині
І посмертної тишини,
Щоб лежати у домовині
В землях рідної сторони.
Де зарито дядьків і діда,
У селі вже ніхто не зна,
І сьогодні про це лиш віда
Неіснуючий Сатана.
Батька й дядька я символічно
В центрі Марківки поховав
Лиш недавно:
Все ж пам’ять вічна,
Хоч умовна і нежива.
А про материну могилу
Що сказати?
Вона – була
За лісочком.
Мене й Людмилу
На могилу,
Малих,
Вела
Щовеликодня баба Уля.
Вже й тоді не було хреста –
Комуністам, бач, очі муляв,
Тож зрубали його неспроста.

Вже як з армії у відпустку
Я приїхав,
То за селом
Лиш руїну побачив,
Пустку:
Бур’яном усе поросло!
Тільки вітер ще колобродив,
Розкошуючи в бур’янах…
Від родини Великородів
Не зосталося й порохна.

Ось і все про мій рід великий,
Що галузився в цих краях, –
Його вольниця
Полем диким
Розлягається в кураях.
Тільки небо дощем полоще
Сиву нехворощ і полин.
Тільки я
Йду сюди
На прощу –
Непрощенний онук і син.
Серце й розум шукають згоди
Між собою…
Хто ж я такий?
Почуваюсь Великородом,
Хоч по суті я – Низовий.
Відчахнулись обидві гілки,
Облетіли з обох листки.
Я стою на землі,
Та тільки
Без коріння
І ґрунт – хисткий.
Трави лащаться на Посуллі,
Пригортаються:
«Ти – лежи,
Адже свій…»
Тільки я, по суті,
Вже не свій, а давно чужий.
Обірвалася пуповина,
Корінь пружитись перестав,
І одна моя половина
До другої не прироста.
Я роздвоївся доконечно,
Я заледве себе терплю:
Я і батька люблю сердечно,
Я і діда свого люблю.
Хай не мали ніколи згоди
На козацькій справік землі
Низові і Великороди,
Комуністи і куркулі.
Хай не миряться й під землею
В історичній своїй порі
Всі Мазепи і Кочубеї,
Всі Виговські і Пушкарі…

Що до того мені сьогодні?!
Я шукаю свій рід і слід
На землі,
На оцім безродді,
Де розносять вітри й послід.
Я пишатися хочу родом
І народом своїм чудним –
Почуваюсь Великородом,
А пишусь-таки Низовим!

червень 1999

Кінчався світ.
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.


– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.


– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.


– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.


– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.


– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!


– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!


...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?


А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!