ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
/
"Чекання ранку" (1986)
ВУЛИЦЯ ЛЕЙТЕНАНТА ОВСЕПЯНА (поема-реквієм)
Такої зливи не було в Донбасі!
Тугі, мов струни, струмені води
На швидкісній бетонній автотрасі
Лишають слюдяні свої сліди
Водій мовчить…
Які вже там розмови,
Коли навкруг стихії крутія,
В одну тривожну риску
Темні брови
Зійшлися над очима водія.
Він родом нетутешній –
З Єревана,
А все ж земляк.
Він їздить щовесни
В Донбас,
До лейтенанта Овсепяна,
Що тут навік прописаний з війни,
Прописаний металом на металі,
В щоденних наших помислах усіх.
У невимовній радості-печалі
Прописаний,
Як свій серед своїх.
…Моя печаль невтішна,
Безпричальна.
Вона мене й на мить не полиша.
Нечастими хвилинами
Мовчання
Від неї омивається
Душа.
І все ж печаль не вичахла з роками.
Я ніби чую батьків заповіт:
«Тримайся, сину,
обома руками
За цей тривожний,
вистражданий світ!»
О батьку!
Я боюся уявити:
Ревіння бомб…
і вибухи…
й пітьма…
Читаю імена…
На скорбних плитах
Твого немає імені.
Нема!
І я питаю чайку сизокрилу:
Чи жив колись мій батько,
Чи не жив?
Я хочу мати батьківську могилу –
Її я всім сирітством заслужив!
І я питаю в дерева і квітки:
Чи був у мене батько, чи не був?
Я мушу знати,
Хто я є
І звідки?
Що мав, що загубив, а що – забув?
Я все життя допитуюся в когось,
Куди подівся батько мій,
Куди:
Пішов у зав’язь, в паросток, у колос,
В пташиний голос, в плескоти води,
В історію, в легенду, в безгоміння,
Зорею – під високий небозвід?
А де ж могила?
Де оте коріння,
З якого починається мій рід?
…Дощ вистукує відповідь:
Крапка… тире…
Не встигаю
Дочитати –
Змиває
Ту відповідь злива сама.
І на склі вітровому
Я бачу воронячу зграю,
І під зливою бомб
Я бинти зашкарублі зриваю
І вмираю…
Якщо ж не вмираю,
То чому – пітьма?!
Прозріваю поволі…
Як тихо – лиш хлюпає злива.
…Сидимо при вікні,
При столі – мій товариш і я.
І ніякого снива,
Ніякого дивного дива.
І між нами в застоллі
Присутня лиш правда правдива
Та за вікнами хати –
Стихії сліпа крутія.
В недопитих склянках
Помутніло вино, потемніло.
Поминаєм батьків
Чи за стрічу, Норайре, п’ємо?
Щось ізнов ожило.
Щось навіки в душі омертвіло,
Щось осліпло у пам’яті,
Щось світанково прозріло,
Щось таке невимовне
За нас промовляє само.
І стихає стихія,
Влягається спати в яруги,
І розходяться хмари,
І все, що могло, ожило , –
Несподіване сонце,
Немовби народжене вдруге,
Залило виднокруг:
Терикони, поля, лісосмуги
І таке довгождане
Для тебе, Норайре, село.
Вже нема самоти.
Є Донбас
І земляк з Єревана.
Зараз прийдуть сюди
Піонери й старезні діди.
Привітають гостей
І по вулиці Овсепяна
Поведуть Овсепяна гуртом
До сільського майдану,
До святині святинь…
Не вагайся, Норайре,
Іди!
Не хвилюйся, Норайре…
Хвилюйся, Норайре, мій друже!
Це ж так рідко буває:
Стрічаються батько і син…
Навіть вербам принишклим
Дивитись на це не байдуже,
Навіть я,
Врівноважений зовні,
Хвилююся дуже,
Відчуваю на скронях
Пекучість майбутніх сивин…
…Що то мені мариться?
Що болить?
Знову небо хмариться,
Грім гримить?
Обрій насувається,
Мов стіна?
З-за стіни вчуваються
Імена?
Гуцал…
Коломієць…
Низовий –
Червоноармієць
Рядовий…
Батько мій сідає
На коня…
А коня – немає:
Танкова броня.
І йому незатишно
на броні,
І для нього завтрашні
Не настануть дні.
… А життя довколишнє –
Все одно, що рай…
Станьмо ж навколішки,
Друже Норайр!
… Я на мить лиш забув
Про твоє незагоєне горе.
І про тебе забув,
І про інше чуже-нечуже…
Тільки ж пам’ять мою
Ніякісінький плуг не прооре,
Не приспить мою пам’ять
Штормами розгойдане море, –
Моя пам’ять вкраїнська
Вселюдську печаль збереже.
Ти пробач мені, друже,
Цю довгу хвилинну мовчанку,
Мою втечу невільну
В мою особисту біду.
Я відчув себе в танку,
В палаючім батьковім танку:
Замість батька
Я в ньому згорів,
Мов сірник, на світанку,
А травневого ранку
Застиг обеліском в саду,
…Не зібрати докупи
Думок і смутних, і дозрілих.
Не одразу, не скоро
У мозку проявиться суть:
Суть життя,
Суть безсмертя і смерті.
В оселях згорілих
Не злічити ніколи
Ровесників осиротілих –
Їм ще й досі у снах
Похоронки із фронту несуть.
…І постукає в шибку гілка.
Хряснуть двері.
Підлога скрипне.
І одразу в душі – сопілка.
А в самісінькім серці – скрипка.
Сколихнеться у півня гребінь,
Сполотніє рушник ще більше…
– О мій гостоньку, не погребуй
Частуванням… Шинельку вішай…
Як ми довго тебе чекали.
Як втомились тебе чекати.
Вже і діти повиростали
Із одежі, з тісної хати.
Вже онуки тебе забули…
Ти не сердься – вони й не знали.
Час криницю навіть замулив
Ту,
Що ми до війни копали.
Вже нічого твого немає:
Ні тополі,
Ні чóвна й тину…
Лиш у скрині ще дотліває
Подарована в свято хустина,
Та сорочка твоя весільна.
Помережана гладдю тонко,
Та остання звістка осіння –
Помилкова ота похоронка…
…На портреті –
Муару стрічка,
А обличчя таке веселе.
День, мов жайвір,
Мов перепел, нічка…
Як жилось до війни,
Ой, леле!
…Захлинувсь кулемет,
І спіткнувсь Карапет,
І присів,
І схопився за груди,
І впав побратимам на руки.
Збагрянів листопадно
Зелений озимий посів.
І заплакали в полі
Сто тисяч сумних голосів,
І муарова тиша
За мить проковтнула всі звуки.
Коломієць упав…
Пірцхелава Петрова прикрив…
Знепритомнів Бушуєв…
Землею присипаний Осін…
Батько мій перед смертю
Запалені осі відкрив
І на чорному тлі
Розпростертих воронячих крил
Павутину помітив…
Вуста ворухнулися: «Осінь…»
Жовті трави зів’яли,
Без листків пагінці
І на ріці Каялі,
На Лугані-ріці.
На Араксі й на Волзі,
На Оці й на Дону,
На розбитім обозі.
На згорілім тину…
Біля рідної хати
І далеко від хат
Помирають солдати.
Щоб ні кроку – назад.
Що ж, ходімо, Норайре!
Прощатись не треба:
В землі,
В тій імлі,
Де ні свічка,
Ні вогник цигарки не зблиснуть,
Ми лежатимем поряд.
Над нами в густій ковилі
Недокучливо будуть
густі волохаті джмелі,
А над ними вгорі
Жайвори, мов дзвіночки, повиснуть.
А ще вище, в зеніті,
Оратиме небо літак,
А з тії борозни літакової
Дужі ракети
Проростуть,
Доростуть до космічних висот…
Лише так
Оправдаються жертви на полі жорстоких
атак,
Де лежать поряд з нами
Колгоспники,
зодчі,
поети,
Шахтарі,
лісоруби,
рибалки,
митці, вівчарі,
Виноградарі,
садівники, –
Славнозвісні Умільці…
Кожен з них о щасливій порі
Засвітив по зорі
В небесах Батьківщини, –
О чорній воєнній порі
Залишив на землі
По солдатській немеркнучій зірці.
Піднімайся, Норайре!
Гранати бери й автомат
І кинджал не забудь
Застромить за кирзову халяву.
За солдатом солдат,
За солдатом солдат
З традиційним російським «Ура!»
Піднялися – во славу!
Подолати лиш бруствер.
А страху – нема. Відняло.
В блискавичній атаці
Гарячий багнет – блискавиця…
Попереду – фашисти.
Між нами і ними – село:
Українське, вірменське –
Чиє б там воно не було, –
Українцю й вірменину
Рідне воно, мов столиця.
(Не боюся нічого…
Ганебної
смерті боюсь,
Безіменного праху свого
при забутій дорозі.
Перед смертю, не знаю,
Заплачу а чи засміюсь,
Чи в безмовних конвульсіях
Біля конвалій заб’юсь
І навіки застигну
В сльозині чиїйсь і тривозі).
Не зважай, мій Норайре, на те,
Що подоба людська
У твоїх і моїх ворогів.
У вгодовані пики
Приціляйся безжально.
Вони – не такі.
Не така
В них душа,
Як у справжній людей, –
Мов у гаддя, гидотно-бридка,
Безголоса,
сліпа,
нечутлива,
порожньо-безлика.
Мсти, Норайре, за батька,
За раннє сирітство своє,
За померлу сестричку,
За матері долю вдовину.
Вбий вбивцю батьків.
Бо інакше убивця уб’є
Навіть пам’ять про нас…
Доки в світі Вірменія є –
Не простить вона, друже,
Твою нерішучість-провину.
…Зійшла зоря над степом полум’яна,
І свіжістю війнуло від ріки.
На вулиці зеленій
Овсепяна
Хати біліють, квітнуть вишняки.
На вулиці широкій
Лейтенанта
Святковий день вітрила напина.
Крокує дітвора червонобантна,
Першотравневий заспів почина.
Вирує плесо людного майдану
Вже вкотре повнозвучно по війні,
І втішно Карапету Овсепяну
Наслухувати звуки весняні.
…Хто зупинить ходу.
Не ходу –
Дужокрилий політ
Наших рот, і полків,
І дивізій,
і всього народу,
На якого широкий,
Кордонами звужений світ,
Крізь колючий,
Електронапружений табірний дріт
Поглядає в надії,
Як ще не дивився ізроду?!
Тим, хто впав і не встане, –
Доземний синівський уклін,
І подяка – живим,
І повага, і добрая слава!
В найлихіші часи
Підняли вони людство з колін
І повергли до ніг
Ніцшеансько-арійський Берлін,
І стовкли в порохно
Те, що звалося: третя держава.
(Спіть, спокійно, солдати,
Як у рідному домі,
Рядові, лейтенанти,
Безіменні й відомі…)
…Вже до Дня Перемоги
Лишилися лічені дні,
Кров’ю мічені дні,
Вже недовго лежати в окопі,
Дорогий лейтенанте,
У рідній твоїй стороні
Зеленіють озимі надій
по торішнім стерні,
І бруньки бубнявіють бузку,
Як повсюдно в Європі.
За селом – висота.
Дротяна павутина густа,
І рояться в шипшині
Рої здичавілі свинцеві.
Пересохла земля
піт солдатський жадливо сота
І тісніше бійця
до грудей до своїх пригорта,
І певніше стає,
І радніше від того бійцеві.
Хто ж бо знав,
Що до травня.
До Дня Перемоги – роки?
Знали певно лиш те,
Що назад не відступлять, ні кроку.
За плечима – Донбас:
Над копрами зірки-маяки,
А під ними, в землі,
Добувають шахтарські жінки
Нелегкий антрацит –
Чорний хліб сорок першого року.
Сто разів,
як не більше,
в атаку ходив Овсепян:
В огневу і багнетну,
Частіше було – врукопашну.
Від безсоння знемігши,
Знесилівши зовсім від ран,
Він мажорно писав
у далеке село Баграмян:
«Я живий і здоровий.
На фронті нітрохи не страшно.
Що ж, стріляють фашисти.
Стріляємо, звісно, і ми,
Стоїмо, як стіна, –
Росіяни, вкраїнці, вірмени…
Доживем до зими
Й по снігах
під гарматні громи
Поженем ворогів!
Найщиріші вітання прийми
Від моїх побратимів, Арпек.
Не турбуйся за мене.
Ти спокійно трудись
І малого синка бережи…»
Лист останній від нього
одержали ще в листопаді…
Він до Дня Перемоги
Більше тисячі днів не дожив,
На рейхстагу в Берліні
імення свого не лишив.
Не радів з усіма
у травневій Москві
на параді…
У долинах Вірменії
Мерзне тендітна лоза.
На Вкраїні ж дощить,
І на батька твойого могилі
Кожна кругла дощинка
Блищить, мов жіноча сльоза,
Що і в люті морози гаряча
І не замерза.
А довкола могили
Печаляться верби похилі.
Бовваніє село
над Луганню
в густім тумані.
Лейтенант Овсепян
Спочива на майдані сільському.
Тануть ночі.
Спливають
за днями сповільнені дні,
І чекання обценьками
здавлює груди мені:
Лиш тобі зізнаюся у цьому,
А більше – нікому.
Ти приїдеш у травні
І матір свою привезеш.
Вся Вірменія
разом з тобою
приїде у травні
В українське село…
Вже давно із воєнних пожеж
Піднялося воно,
Зацвіло вишняками
І все ж
Не загоїло й досі тих ран,
Що у часі лиш – давні.
До війни в нім жило
Вісім тисяч щасливих життів.
Через долі цих тисяч
Війна проорала траншеї.
І ніхто помирати не думав,
не смів,
не хотів,
А такою от наглою смертю в огні –
Й поготів:
Дві третини сельчан
Не змогли вберегтися від неї.
Хто на фронті поліг,
Так далеко від батьківських нив,
Хто у ріднім селі,
Де проходила лінія фронту…
Повернулись десятки…
Ніхто і сльозу не зронив.
Відбудовував хату –
Немовби батьків хоронив
І дітей, –
І вгрузали цвяхи у просмолену гонту.
Розкопали окопи й воронки…
Знесли на майдан
Скорбний прах односельців
І тих
молодих, безіменних,
Що в бою полягли
Чи в санбаті сконали від ран.
Так удруге похований був
Лейтенант Овсепян…
Хто він був, звідкіля?
Лиш по прозвищу й знали: вірменин.
Тридцять років лежав
У донбаській землі Карапет.
…Вже на братській могилі
Встановлено бронзові плити.
І не в’яне ніколи
В підніжжі квітковий букет.
І Дев’ятого травня
Під спалахи-бризки ракет
Шлють вітальні листи в Єреван
школярі-слідопити.
Найсвітліша печаль
Моє серце синівське пройма:
Ти знайшов свого батька, Норайре!
Священна хвилина…
Українська земля
Всіх у матірне лоно прийма.
І хоч батька мого
У землі українській нема, –
Українська земля
Не забула загиблого сина.
І я вже не допитуюся в когось,
Куди подівся батько мій,
Куди?
Пішов у зав’язь,
В паросток і колос,
В пташиний голос, в плескоти води,
В історію, в легенду і в безсмертя,
Зорею – під високий небозвід!
А я живу в глобальних круговертях,
Безсмертний наш
продовжуючи рід.
Я знаю:
На могили безіменні
(В одній із них
Мій батько спочива)
Приходить хтось щодня
І замість мене
Беззвучно шепче клятвені слова,
І поливає квіти в узголів’ї,
І тишу вікову оберіга,
І в нього,
незнайомого,
в міжбрів’ї
Моя глибока зморшка заляга.
І в нього,
молодого ще,
на скронях
Моя біліє рання сивина,
І туга
То ж моя, а не стороння)
Його дев’ятим валом захлина…
… Наближається день,
і година,
і хвилька,
і мить…
Виднокруг даленіє,
просториться,
ніжно синіє.
Небозвід жайвориний
Од віщого грому дрижить.
Жито проситься жити,
І світові хочеться жить…
Не покинь його, доле!
Не зрадь його, світла надіє!
Як весніє в душі!
І в думках – яснота…
З глибини почуттів
Пробивається щось найчутливіше,
досі не знане…
Ми, Норайре, брати!
Ми, покривджені діти війни,
Побраталися в мирі,
Рясному суцвітті весни.
Що ти скажеш, Норайре?
– Ти правду говориш, Іване!
Епілог
Вляглися
Колишні солдатські дороги.
Мов шаблі у піхви,
В затишшя полів,
Лиш множиться в тиші
Луна Перемоги
Під крилами жайворів
і журавлів.
Вслухається в тишу вдова Овсепяна.
За обрієм –
Благословенна гроза…
На братській могилі зоря полум’яна.
На квітах – роса,
А на віях – сльоза.
І син Овсепяна вслухається в тишу.
Невичахлий смуток в глибоких очах…
Свого побратима в печалі не лишу, –
Я стану з ним поряд,
Плечем до плеча.
…Розорано
Давні війни перелоги.
Земля в пшеницях,
чебрецях,
воронцях…
Безмірно висока ціна Перемоги
Стократно помножилась в наших серцях.
І миром – щасливі,
І в дітях – щасливі.
І світ наш
Майбутністю благословен!
І все ж ми схиляємо голови сиві
В жалобі, в задумі, в печалі знамен
У скверах міських,
На сільському майдані,
Де плаче берізка і журиться клен,
Де плити гранітні
Від грані до грані
обпечені болем солдатських імен.
І хлібом – багаті,
І щастям – багаті,
І творимо в буднях святкову красу,
І все ж
На пресвітлому нашому святі
То радість – сльозою,
То хмаркою – сум,
То сплески салютів,
То стогін знемоги…
І так – без початку,
І так – без кінця…
Безмірно висока ціна Перемоги
З роками зростає у наших серцях!
1986
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВУЛИЦЯ ЛЕЙТЕНАНТА ОВСЕПЯНА (поема-реквієм)
Другові моєму Норайру Овсепяну,
який щороку приїздить на могилу батька
Карапета Овсепяна в село Троїцьке на Ворошилоградщині
(нині - Луганщина)
Такої зливи не було в Донбасі!
Тугі, мов струни, струмені води
На швидкісній бетонній автотрасі
Лишають слюдяні свої сліди
Водій мовчить…
Які вже там розмови,
Коли навкруг стихії крутія,
В одну тривожну риску
Темні брови
Зійшлися над очима водія.
Він родом нетутешній –
З Єревана,
А все ж земляк.
Він їздить щовесни
В Донбас,
До лейтенанта Овсепяна,
Що тут навік прописаний з війни,
Прописаний металом на металі,
В щоденних наших помислах усіх.
У невимовній радості-печалі
Прописаний,
Як свій серед своїх.
…Моя печаль невтішна,
Безпричальна.
Вона мене й на мить не полиша.
Нечастими хвилинами
Мовчання
Від неї омивається
Душа.
І все ж печаль не вичахла з роками.
Я ніби чую батьків заповіт:
«Тримайся, сину,
обома руками
За цей тривожний,
вистражданий світ!»
О батьку!
Я боюся уявити:
Ревіння бомб…
і вибухи…
й пітьма…
Читаю імена…
На скорбних плитах
Твого немає імені.
Нема!
І я питаю чайку сизокрилу:
Чи жив колись мій батько,
Чи не жив?
Я хочу мати батьківську могилу –
Її я всім сирітством заслужив!
І я питаю в дерева і квітки:
Чи був у мене батько, чи не був?
Я мушу знати,
Хто я є
І звідки?
Що мав, що загубив, а що – забув?
Я все життя допитуюся в когось,
Куди подівся батько мій,
Куди:
Пішов у зав’язь, в паросток, у колос,
В пташиний голос, в плескоти води,
В історію, в легенду, в безгоміння,
Зорею – під високий небозвід?
А де ж могила?
Де оте коріння,
З якого починається мій рід?
…Дощ вистукує відповідь:
Крапка… тире…
Не встигаю
Дочитати –
Змиває
Ту відповідь злива сама.
І на склі вітровому
Я бачу воронячу зграю,
І під зливою бомб
Я бинти зашкарублі зриваю
І вмираю…
Якщо ж не вмираю,
То чому – пітьма?!
Прозріваю поволі…
Як тихо – лиш хлюпає злива.
…Сидимо при вікні,
При столі – мій товариш і я.
І ніякого снива,
Ніякого дивного дива.
І між нами в застоллі
Присутня лиш правда правдива
Та за вікнами хати –
Стихії сліпа крутія.
В недопитих склянках
Помутніло вино, потемніло.
Поминаєм батьків
Чи за стрічу, Норайре, п’ємо?
Щось ізнов ожило.
Щось навіки в душі омертвіло,
Щось осліпло у пам’яті,
Щось світанково прозріло,
Щось таке невимовне
За нас промовляє само.
І стихає стихія,
Влягається спати в яруги,
І розходяться хмари,
І все, що могло, ожило , –
Несподіване сонце,
Немовби народжене вдруге,
Залило виднокруг:
Терикони, поля, лісосмуги
І таке довгождане
Для тебе, Норайре, село.
Вже нема самоти.
Є Донбас
І земляк з Єревана.
Зараз прийдуть сюди
Піонери й старезні діди.
Привітають гостей
І по вулиці Овсепяна
Поведуть Овсепяна гуртом
До сільського майдану,
До святині святинь…
Не вагайся, Норайре,
Іди!
Не хвилюйся, Норайре…
Хвилюйся, Норайре, мій друже!
Це ж так рідко буває:
Стрічаються батько і син…
Навіть вербам принишклим
Дивитись на це не байдуже,
Навіть я,
Врівноважений зовні,
Хвилююся дуже,
Відчуваю на скронях
Пекучість майбутніх сивин…
…Що то мені мариться?
Що болить?
Знову небо хмариться,
Грім гримить?
Обрій насувається,
Мов стіна?
З-за стіни вчуваються
Імена?
Гуцал…
Коломієць…
Низовий –
Червоноармієць
Рядовий…
Батько мій сідає
На коня…
А коня – немає:
Танкова броня.
І йому незатишно
на броні,
І для нього завтрашні
Не настануть дні.
… А життя довколишнє –
Все одно, що рай…
Станьмо ж навколішки,
Друже Норайр!
… Я на мить лиш забув
Про твоє незагоєне горе.
І про тебе забув,
І про інше чуже-нечуже…
Тільки ж пам’ять мою
Ніякісінький плуг не прооре,
Не приспить мою пам’ять
Штормами розгойдане море, –
Моя пам’ять вкраїнська
Вселюдську печаль збереже.
Ти пробач мені, друже,
Цю довгу хвилинну мовчанку,
Мою втечу невільну
В мою особисту біду.
Я відчув себе в танку,
В палаючім батьковім танку:
Замість батька
Я в ньому згорів,
Мов сірник, на світанку,
А травневого ранку
Застиг обеліском в саду,
…Не зібрати докупи
Думок і смутних, і дозрілих.
Не одразу, не скоро
У мозку проявиться суть:
Суть життя,
Суть безсмертя і смерті.
В оселях згорілих
Не злічити ніколи
Ровесників осиротілих –
Їм ще й досі у снах
Похоронки із фронту несуть.
…І постукає в шибку гілка.
Хряснуть двері.
Підлога скрипне.
І одразу в душі – сопілка.
А в самісінькім серці – скрипка.
Сколихнеться у півня гребінь,
Сполотніє рушник ще більше…
– О мій гостоньку, не погребуй
Частуванням… Шинельку вішай…
Як ми довго тебе чекали.
Як втомились тебе чекати.
Вже і діти повиростали
Із одежі, з тісної хати.
Вже онуки тебе забули…
Ти не сердься – вони й не знали.
Час криницю навіть замулив
Ту,
Що ми до війни копали.
Вже нічого твого немає:
Ні тополі,
Ні чóвна й тину…
Лиш у скрині ще дотліває
Подарована в свято хустина,
Та сорочка твоя весільна.
Помережана гладдю тонко,
Та остання звістка осіння –
Помилкова ота похоронка…
…На портреті –
Муару стрічка,
А обличчя таке веселе.
День, мов жайвір,
Мов перепел, нічка…
Як жилось до війни,
Ой, леле!
…Захлинувсь кулемет,
І спіткнувсь Карапет,
І присів,
І схопився за груди,
І впав побратимам на руки.
Збагрянів листопадно
Зелений озимий посів.
І заплакали в полі
Сто тисяч сумних голосів,
І муарова тиша
За мить проковтнула всі звуки.
Коломієць упав…
Пірцхелава Петрова прикрив…
Знепритомнів Бушуєв…
Землею присипаний Осін…
Батько мій перед смертю
Запалені осі відкрив
І на чорному тлі
Розпростертих воронячих крил
Павутину помітив…
Вуста ворухнулися: «Осінь…»
Жовті трави зів’яли,
Без листків пагінці
І на ріці Каялі,
На Лугані-ріці.
На Араксі й на Волзі,
На Оці й на Дону,
На розбитім обозі.
На згорілім тину…
Біля рідної хати
І далеко від хат
Помирають солдати.
Щоб ні кроку – назад.
Що ж, ходімо, Норайре!
Прощатись не треба:
В землі,
В тій імлі,
Де ні свічка,
Ні вогник цигарки не зблиснуть,
Ми лежатимем поряд.
Над нами в густій ковилі
Недокучливо будуть
густі волохаті джмелі,
А над ними вгорі
Жайвори, мов дзвіночки, повиснуть.
А ще вище, в зеніті,
Оратиме небо літак,
А з тії борозни літакової
Дужі ракети
Проростуть,
Доростуть до космічних висот…
Лише так
Оправдаються жертви на полі жорстоких
атак,
Де лежать поряд з нами
Колгоспники,
зодчі,
поети,
Шахтарі,
лісоруби,
рибалки,
митці, вівчарі,
Виноградарі,
садівники, –
Славнозвісні Умільці…
Кожен з них о щасливій порі
Засвітив по зорі
В небесах Батьківщини, –
О чорній воєнній порі
Залишив на землі
По солдатській немеркнучій зірці.
Піднімайся, Норайре!
Гранати бери й автомат
І кинджал не забудь
Застромить за кирзову халяву.
За солдатом солдат,
За солдатом солдат
З традиційним російським «Ура!»
Піднялися – во славу!
Подолати лиш бруствер.
А страху – нема. Відняло.
В блискавичній атаці
Гарячий багнет – блискавиця…
Попереду – фашисти.
Між нами і ними – село:
Українське, вірменське –
Чиє б там воно не було, –
Українцю й вірменину
Рідне воно, мов столиця.
(Не боюся нічого…
Ганебної
смерті боюсь,
Безіменного праху свого
при забутій дорозі.
Перед смертю, не знаю,
Заплачу а чи засміюсь,
Чи в безмовних конвульсіях
Біля конвалій заб’юсь
І навіки застигну
В сльозині чиїйсь і тривозі).
Не зважай, мій Норайре, на те,
Що подоба людська
У твоїх і моїх ворогів.
У вгодовані пики
Приціляйся безжально.
Вони – не такі.
Не така
В них душа,
Як у справжній людей, –
Мов у гаддя, гидотно-бридка,
Безголоса,
сліпа,
нечутлива,
порожньо-безлика.
Мсти, Норайре, за батька,
За раннє сирітство своє,
За померлу сестричку,
За матері долю вдовину.
Вбий вбивцю батьків.
Бо інакше убивця уб’є
Навіть пам’ять про нас…
Доки в світі Вірменія є –
Не простить вона, друже,
Твою нерішучість-провину.
…Зійшла зоря над степом полум’яна,
І свіжістю війнуло від ріки.
На вулиці зеленій
Овсепяна
Хати біліють, квітнуть вишняки.
На вулиці широкій
Лейтенанта
Святковий день вітрила напина.
Крокує дітвора червонобантна,
Першотравневий заспів почина.
Вирує плесо людного майдану
Вже вкотре повнозвучно по війні,
І втішно Карапету Овсепяну
Наслухувати звуки весняні.
…Хто зупинить ходу.
Не ходу –
Дужокрилий політ
Наших рот, і полків,
І дивізій,
і всього народу,
На якого широкий,
Кордонами звужений світ,
Крізь колючий,
Електронапружений табірний дріт
Поглядає в надії,
Як ще не дивився ізроду?!
Тим, хто впав і не встане, –
Доземний синівський уклін,
І подяка – живим,
І повага, і добрая слава!
В найлихіші часи
Підняли вони людство з колін
І повергли до ніг
Ніцшеансько-арійський Берлін,
І стовкли в порохно
Те, що звалося: третя держава.
(Спіть, спокійно, солдати,
Як у рідному домі,
Рядові, лейтенанти,
Безіменні й відомі…)
…Вже до Дня Перемоги
Лишилися лічені дні,
Кров’ю мічені дні,
Вже недовго лежати в окопі,
Дорогий лейтенанте,
У рідній твоїй стороні
Зеленіють озимі надій
по торішнім стерні,
І бруньки бубнявіють бузку,
Як повсюдно в Європі.
За селом – висота.
Дротяна павутина густа,
І рояться в шипшині
Рої здичавілі свинцеві.
Пересохла земля
піт солдатський жадливо сота
І тісніше бійця
до грудей до своїх пригорта,
І певніше стає,
І радніше від того бійцеві.
Хто ж бо знав,
Що до травня.
До Дня Перемоги – роки?
Знали певно лиш те,
Що назад не відступлять, ні кроку.
За плечима – Донбас:
Над копрами зірки-маяки,
А під ними, в землі,
Добувають шахтарські жінки
Нелегкий антрацит –
Чорний хліб сорок першого року.
Сто разів,
як не більше,
в атаку ходив Овсепян:
В огневу і багнетну,
Частіше було – врукопашну.
Від безсоння знемігши,
Знесилівши зовсім від ран,
Він мажорно писав
у далеке село Баграмян:
«Я живий і здоровий.
На фронті нітрохи не страшно.
Що ж, стріляють фашисти.
Стріляємо, звісно, і ми,
Стоїмо, як стіна, –
Росіяни, вкраїнці, вірмени…
Доживем до зими
Й по снігах
під гарматні громи
Поженем ворогів!
Найщиріші вітання прийми
Від моїх побратимів, Арпек.
Не турбуйся за мене.
Ти спокійно трудись
І малого синка бережи…»
Лист останній від нього
одержали ще в листопаді…
Він до Дня Перемоги
Більше тисячі днів не дожив,
На рейхстагу в Берліні
імення свого не лишив.
Не радів з усіма
у травневій Москві
на параді…
У долинах Вірменії
Мерзне тендітна лоза.
На Вкраїні ж дощить,
І на батька твойого могилі
Кожна кругла дощинка
Блищить, мов жіноча сльоза,
Що і в люті морози гаряча
І не замерза.
А довкола могили
Печаляться верби похилі.
Бовваніє село
над Луганню
в густім тумані.
Лейтенант Овсепян
Спочива на майдані сільському.
Тануть ночі.
Спливають
за днями сповільнені дні,
І чекання обценьками
здавлює груди мені:
Лиш тобі зізнаюся у цьому,
А більше – нікому.
Ти приїдеш у травні
І матір свою привезеш.
Вся Вірменія
разом з тобою
приїде у травні
В українське село…
Вже давно із воєнних пожеж
Піднялося воно,
Зацвіло вишняками
І все ж
Не загоїло й досі тих ран,
Що у часі лиш – давні.
До війни в нім жило
Вісім тисяч щасливих життів.
Через долі цих тисяч
Війна проорала траншеї.
І ніхто помирати не думав,
не смів,
не хотів,
А такою от наглою смертю в огні –
Й поготів:
Дві третини сельчан
Не змогли вберегтися від неї.
Хто на фронті поліг,
Так далеко від батьківських нив,
Хто у ріднім селі,
Де проходила лінія фронту…
Повернулись десятки…
Ніхто і сльозу не зронив.
Відбудовував хату –
Немовби батьків хоронив
І дітей, –
І вгрузали цвяхи у просмолену гонту.
Розкопали окопи й воронки…
Знесли на майдан
Скорбний прах односельців
І тих
молодих, безіменних,
Що в бою полягли
Чи в санбаті сконали від ран.
Так удруге похований був
Лейтенант Овсепян…
Хто він був, звідкіля?
Лиш по прозвищу й знали: вірменин.
Тридцять років лежав
У донбаській землі Карапет.
…Вже на братській могилі
Встановлено бронзові плити.
І не в’яне ніколи
В підніжжі квітковий букет.
І Дев’ятого травня
Під спалахи-бризки ракет
Шлють вітальні листи в Єреван
школярі-слідопити.
Найсвітліша печаль
Моє серце синівське пройма:
Ти знайшов свого батька, Норайре!
Священна хвилина…
Українська земля
Всіх у матірне лоно прийма.
І хоч батька мого
У землі українській нема, –
Українська земля
Не забула загиблого сина.
І я вже не допитуюся в когось,
Куди подівся батько мій,
Куди?
Пішов у зав’язь,
В паросток і колос,
В пташиний голос, в плескоти води,
В історію, в легенду і в безсмертя,
Зорею – під високий небозвід!
А я живу в глобальних круговертях,
Безсмертний наш
продовжуючи рід.
Я знаю:
На могили безіменні
(В одній із них
Мій батько спочива)
Приходить хтось щодня
І замість мене
Беззвучно шепче клятвені слова,
І поливає квіти в узголів’ї,
І тишу вікову оберіга,
І в нього,
незнайомого,
в міжбрів’ї
Моя глибока зморшка заляга.
І в нього,
молодого ще,
на скронях
Моя біліє рання сивина,
І туга
То ж моя, а не стороння)
Його дев’ятим валом захлина…
… Наближається день,
і година,
і хвилька,
і мить…
Виднокруг даленіє,
просториться,
ніжно синіє.
Небозвід жайвориний
Од віщого грому дрижить.
Жито проситься жити,
І світові хочеться жить…
Не покинь його, доле!
Не зрадь його, світла надіє!
Як весніє в душі!
І в думках – яснота…
З глибини почуттів
Пробивається щось найчутливіше,
досі не знане…
Ми, Норайре, брати!
Ми, покривджені діти війни,
Побраталися в мирі,
Рясному суцвітті весни.
Що ти скажеш, Норайре?
– Ти правду говориш, Іване!
Епілог
Вляглися
Колишні солдатські дороги.
Мов шаблі у піхви,
В затишшя полів,
Лиш множиться в тиші
Луна Перемоги
Під крилами жайворів
і журавлів.
Вслухається в тишу вдова Овсепяна.
За обрієм –
Благословенна гроза…
На братській могилі зоря полум’яна.
На квітах – роса,
А на віях – сльоза.
І син Овсепяна вслухається в тишу.
Невичахлий смуток в глибоких очах…
Свого побратима в печалі не лишу, –
Я стану з ним поряд,
Плечем до плеча.
…Розорано
Давні війни перелоги.
Земля в пшеницях,
чебрецях,
воронцях…
Безмірно висока ціна Перемоги
Стократно помножилась в наших серцях.
І миром – щасливі,
І в дітях – щасливі.
І світ наш
Майбутністю благословен!
І все ж ми схиляємо голови сиві
В жалобі, в задумі, в печалі знамен
У скверах міських,
На сільському майдані,
Де плаче берізка і журиться клен,
Де плити гранітні
Від грані до грані
обпечені болем солдатських імен.
І хлібом – багаті,
І щастям – багаті,
І творимо в буднях святкову красу,
І все ж
На пресвітлому нашому святі
То радість – сльозою,
То хмаркою – сум,
То сплески салютів,
То стогін знемоги…
І так – без початку,
І так – без кінця…
Безмірно висока ціна Перемоги
З роками зростає у наших серцях!
1986
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Анатолій Криловець | 7 | Майстер-клас / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Мішель Платіні | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію