(продовження)

Ярослав Саландяк

Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
що обирала стріли й ланцюги,
а символізм топтала, як коняка,
поки душа не влізла у борги,
не повернувши взяте в зодіаку
чи в обрію у барвах осяйних.
Коли не повертаєш, то біднієш,
бо черствієш і лупить час під дих
і повсякчас в очах твоїх завія
і холод, холод, що з роками звичний.
Хоч ближні зовсім не уздріли змін,
я гнав непотріб міцністю насичень
на полотні! Й підводився з колін
як майстер без основ академічних,
але мастак двовимірних штрихів.
Мої картини – мов небесне віче,
що просвітом між схованих гріхів
у формах ідеального мистецтва,
де суть вдягають так, як личить всім,
проте забули, що вона без герцю,
як сплутаний здаля із риком грім.

Богдан Манюк

А все ж ти не витаєш в небесах.
Твої сюжети з огнива земного…

Ярослав Саландяк

Картини відчуттями я писав.
Чого в них більше? Чоловіка? Бога?
Це як для кого… Тут нема мірил.
Тут сенс упряг метафори у воза.
Якщо у них ти не помітиш крил,
вони тебе приваблять, як мімоза
любителя екзотики — не більш,
а руху, лету геть не зауважиш,
що зазвичай небесного не згірш


Степан Колодницький

О, грайте марша! Маю купу вражень!
Ти, Славку, з Примаченко й Білокур
один щабель приміряв…

Ярослав Саландяк (з усміхом)

Не упасти б…

Степан Колодницький

Він ще отут сміється, балагур,
хоч так, як ті жінки, малює щастя —
у розмаїтті барв чи краще навіть.

Богдан Метик (задумливо)

На власний розсуд. Лінії цупкі…
У просторі свої відмітки ставить
і звужує його для диваків —
таких, як він… Пардон, скажу влучніше:
є в нього шанувальники довкруг:
картини осягають, наче вірші,
з пів погляду, на вдиху, без потуг.

Іван Банах (розглядаючи полотна на стінах)

Тут перед нами «Містечковий ряд» —
історії в художницьких штрихах
із суміші катренів і балад,
де острах відлітає, наче птах,
а підгайчани, тихі та буденні,
знайомці родзинкові — так, авжеж —
зав'язують минуле й сьогодення
в єдиний вузол, що не розірвеш.

Богдан Манюк

Вузлів багато. Всі з нитками вічності
у сонмі незбагненних таємниць.
Знання тут завше пастками освіченості,
тож допоможуть нам насамкінець.

Богдан Метик

Хоч образна, а все ж якась рутина.
Як лікар, я шаную простоту.

Степан Колодницький

Тут, пане Метик, вам не медицина.
Достоту лиш душевну наготу
уздріємо на слічних цих полотнах.
Уважно ось погляньте на оце.
(Вказує на картину «Гніздечко»)
На нім душа висока й не голодна,
міцне гніздечко має — як кільце,
до німбу золотистого подібне.

Богдан Метик

Лелеки у гнізді до чого тут?

Іван Банах

Коли душі і радісно, і хлібно,
у ній лелеча — споконвічна суть,
що виплекана вірністю і зростом
з гніздечка до незраджених небес.

Богдан Метик

Я зрозумів, хоч у мистецтві гостем.
(усміхнувшись)
А в іншому повчаю неотес.

Богдан Манюк

Ви поліглот од Бога! Унікальний!
У всіх ви на устах як поліглот.

Богдан Метик

Я тут… Я ще…

Степан Колодницький

Відкинувши печальне,
шануєте науку й анекдот.

Усі присутні миттєво звертають увагу на картину «Анекдот».

Голос поза світлинами

Поки гості художника розглядають його сатиричне, на перший погляд, полотно, де на фоні будівель і парку з проваллям у підземелля зображено двох співрозмовників, я тихцем прочитаю авторський надпис на ньому:

А у вас у Підгайцях є метро?
Аякже і сусід Дмитро, і кум!

Зверніть увагу, юні та статечні особи, на те, що усмішки присутніх поступово зникають, а натомість на високі чола осідає задума. Чого б це? Інколи потрібно бачити те, на чому автор з певних міркувань не акцентує увагу пошановувачів його картин, але дуже сподівається додати нових акцентів до їхнього світогляду.

Іван Банах

Отам, ліворуч, гетто на картині.
У сорокових, звісно, кров лилась.
А пам'ять — мов ядро на волосині,
шубовснула у прірву, адже зась
було їй у совєцькому союзі
до злочинів диктаторських держав.
Коричневі відкрили вбивствам шлюзи,
червоними влаштовано анклав
єврейству безталанному з талантом
плекати мудрість з устроєм своїм.

Степан Колодницький

Єврейський цвинтар бачу я — гігантом
на полотні, що поряд…

Богдан Метик

Там, на нім
румовища лишень… і листопад.
Та все ж погоджусь: міцністю руїна
катам безглуздим промовляє німо
про те, що кожен Всесвіту невлад
діяння люті хижо приурочив,
тож листям облетівши перед очі
Всевишнього, під деревом життя
зостанеться притоптаним сміттям.

Ярослав Саландяк

Наїв — блаженний! Стилем цим молюсь,
Месію кличу пензлем у містечко.
Він у такі хвилини недалечко
і я, крилатий хоч на мить якусь,
йому побіг би браму відчиняти,
якби знайшов потрібну хоч колись…

Богдан Манюк

Різдво в Підгайцях зобразив ти — свято,
яке тутешній люд не забаривсь
вертепом привітати на місцині,
де ще недавно з постаменту ленін
простягував правицю загребущу
і гепнувся у зашморгу на діл.
На тому місці чорт з вертепу….

Ярослав Саландяк

Сущим
хотів я показати всім тирана,
бо й досі ностальгуючи за ним,
душили б Україну безнастанно
червоні та зросійщені ждуни.

Іван Банах

Картина «Спас» наступна в галереї.
У прихожан за спинами мішки,
з якими в церкву входять…

Ярослав Саландяк

То грішки
в отих мішках і рохкають, і виють,
а ще й кусають спини зазвичай.
Хто їх відмолить, вже без вантажу
піде додому, наче за межу,
яку не перетне його печаль.

Степан Колодницький

Там з-поміж інших тільки янголя
струнке, як соковита бадилина.
На те й воно безгрішна ще дитина,
святе як небо, щире мов земля.

Богдан Манюк

Тому вантаж його не гне, не мучить
і всіх нас оминає неминуче
під крильцями дитини-янголяти.
Але допоки? Славкові сказати
про це вдалося. Та уважний лиш
за колосок не матиме спориш
на цій картині про… гріхи і свято…

Ярослав Саландяк

Наїв! Наїв! Я з ним — дитя кирпате
і стариган водночас, той мудрець,
що досвідом не повнить гаманець.
а поєднавши барви з відчуттями,
здається, оживив би навіть камінь.


Іван Банах

Було, утрьох ми на Старому Місті
на барельєф натрапили. Секрет
Художник, Краєзнавець і Поет,
у поміч взявши літ минулих двісті,
хотіли, хутко розгадати, власне,
кого увінчано у барельєфі тім.
Гіпотези спалахували й гасли,
Було й саме дослідження прекрасним,
та істина ховалася в густій,
як джунглі, невідомості упертій,
бо той, у Камені усміхнений, мовчав.
То ж ми тоді зі всіх його начал
перо і книгу визнали як жертву,
що світові приніс він сміючись
з невігласів і бовдурів бездушних,
а сам, канону віршувань порушник,
в поемах прославляти мав за честь
Творця, народ і діву у цвітінні,
хоч був на вигляд скромний та осінній.

Ярослав Саландяк

Його украли, нашого Поета!
Якоїсь ночі з постаменту зник.
До поголосу знав я це, бо в леті
за шибками моїми знаний лик
і дужий шквал про втрату сповістили.

Богдан Метик

Я, звісно, вірю у небесні сили,
але щоб так, буквально, дати знак
про скоєне людині, геть сторонній…
В Саландяка небесне завіконня?

Ярослав Саландяк

Та ні ж бо, пане Метику — навспак.
Воно завжди було собі звичайним,
дощило чи здіймало пилюгу,
людей збирало, тішило речами
або ж природу восени нагу
підсвічувало чітко ліхтарями;
не нехтувало птахом будь-яким.
За ним і ми, було, зустрівшись з вами,
гуляли парком у стрімкі роки,
коли ще не боліли руки й ноги.
Та нещодавно дзеркалом тривоги
йому судилось стати.

Богдан Метик

У видіння
я вірю менше, ніж у плинний збіг,
коли ще гострий розум наполіг
метаморфозами вважати тіні
чи казна-що з розряду аномалій.

Ярослав Саландяк

А все ж вони були — і лик, і шквал,
і дивина з картинами надалі,
що, раптом відкриваючи портал,
вели мене в минуле і майбутнє,
де визначали місце і об'єм…

Степан Колодницький

Якщо цей чоловік говорить путнє,
хай доведе, що так воно і є.

Голос поза світлинами

Охо-хо, юні та поважні особи! Бачите, як воно закрутилося? Одна справа — виходити у портал на вулиці, як це траплялося з домушниками, а інша — з квартири, в якій не вельми сприяє простір. Мене аж розпирає від цікавості, як це можливо. Гадаю, вас, дорогі мої, також. Ану, простежимо за поглядом художника Саландяка… О, він зосереджений на шедеврі «Котився вагон…». Читаю внизу художницького творіння надпис:

Котився вагон
«Підгайці — ООН»
через вогринівський ліс,
що між шпали поріс.

Ось наш художник підходить до картини і торкається її. Ах, що це? Завіса туману ховає від нас геть усе. Сподіваюся, коли вона зникне, ми побачимо і почуємо щось несподіване і цікаве. А поки що скажу кілька фраз про художника і його гостей. Усі вони близькі мені як творчі люди. Я захоплений ними! «Хто я і чому мене не видно?» — запитує хтось. Хіба цього ще не повідомлено? От забудькуватий! (Після павзи) А власне, як себе можу відрекомендувати, якщо розмовляю й не маю тіла? Мабуть, так: я Дух творчості, що завше там, де його потребують. Як приємно стоялося мені за плечима Ярослава Саландяка, трохи зісутуленого, але з вогнем натхнення в очах перед першим штрихом на полотні. Ми з художником були одним цілим навіть тоді, коли він сумнівався, нервував чи підіймався по драбині, щоб дістати з полиць книги з важливою для нього інформацією. Я майже ніколи не покидав його, якщо не брати до уваги моє роздвоєння… Воно траплялося в оглянутій вже вами квартирі. Якось завітав у це помешкання Іван Банах, краєзнавець зі Львова з тутешнім корінням, сьогоднішній ваш знайомець. Інтелектуал, юні та поважні особи! Стільки чудових задумів у мудрій його голові! Роздвоївшись, я подався за ним у Львів, ходив услід у помешканні, супроводжував на роботу і навіть коли він, лікар, реанімував хворого, я боявся бути витісненим з палати інтенсивної терапії. Власне, забувши про попереднє роздвоєння, я вдавався до цієї дивовижі знову й знову в кімнаті художника, де завжди зоставався первісним. Було, помандрував звідти за іншим знаним краєзнавцем — Степаном Колодницьким, чию козацьку статуру ви теж уже зауважили. Цей чоловік не цурається міцного слівця, але воно у нього настільки дотепне та життєрадісне, що одразу підіймає настрій кожному і в рази пришвидшує процес творення. Щодо наступних ваших знайомців — тезків, то, як ви розумієте, вони також не обділені моєю увагою. Щоправда, перший, Богдан Метик, мовознавець, жахко пунктуальний… Інколи я, Дух творчості, хвилююся не на жарт, що отримаю від нього на горіхи за якесь незначне спізнення. Про іншого — Богдана Манюка також скажу з усмішкою: він, як і я, часто витає над буденним і може бути одночасно в гурті однодумців і разом зі своїми літературними героями. А загалом, означена мною непересічна п'ятірка творчих має певні здобутки, які, без сумніву, хтось колись та назве знаковими.
А сьогодні… Сьогодні знову минається туман чи то пак його загадкова завіса. Чим не нагода для нової світлини? Цим разом у розкішному вагоні. Я замовкаю, але не зникаю. І, дуже прошу, величайте мене й надалі голосом поза світлинами, а не Духом творчості, бо якось не скромно навіть найгуманнішому духові мати таке ймення.

Світлини у вагоні «Підгайці — ООН»

Вагон зелений. Він добре освітлений і виблискує. На зручних сидіннях обличчями до глядача розмістилися Ярослав Саландяк, Іван Банах, Степан Колодницький, Богдан Метик і Богдан Манюк. Деякий час чути помірне гуркотіння європейського потягу, та невдовзі воно стихає.


Ярослав Саландяк

Ну ось, панове, і мандрівка-диво!
Здивовані, я бачу, ви — без меж!
Прозорі кулі за вікном… Властиво
утворювати їм нараз кортеж
услід за нашим…

Богдан Манюк

За твоїм вагоном.
У кожній люди. Теж мандрівники?

Ярослав Саландяк

Вже потойбічні… Та прийдуть з поклоном
у транспорт наш, гадаю, — залюбки.

Степан Колодницький

Або ж картати будуть нас за ґанжі
чи за якусь нікчемну метушню.

Богдан Метик

Терпіння нам! Лиш це багато важить.
Не треба враз хапатись за матню,
коли штани іще сухі та гожі.

Степан Колодницький

Хіба тут мовить хтось про переляк?

Богдан Метик

Ви, пане КолоднИцький, щось не так
слова мої трактуєте. На Божий —
найвищий суд віддав би я здобутки
і промахи якісь в житті моїм.

Степан Колодницький

І тут вам пунктуальним треба бути?
Не поспішали б краще в Божий дім,
якщо земні не відпускають справи.
А їх у вас… Ну, греблю хоч гати.
Ви мовознавець, завсігди яскравий.
За захист желехівки Бог простить
усі гріхи вам, зримі та незримі.
Але кажу повторно: не спішіть!
Цікавтесь, як Манюк різьбить нам рими,
як Саландяк малює для душі
і як шляхетно друзі-краєзнавці
прославлять рідне місто на віки.

Богдан Метик

Мені прощально мовили Підгайці,
в серцебиття занадто ритм швидкий…

Ярослав Саландяк

Я бачу з кулі вийшов наш Рудницький.
Секунди три — і має бути тут!

У вагон у діловому костюмі білого кольору входить визначний уродженець Підгайців, літературний критик Михайло Рудницький. На обличчях усіх творчих пасажирів захоплення, тільки Богдан Метик хмурить брови.

Богдан Метик (Михайлові Рудницькому)

Так, пане знаменитий, не годиться:
на дві секунди спізнення! Ні в кут
ні в двері ваша пунктуальність!
(Замислюється)
Але ніде не ділась геніальність,
яку ми всі шануємо, звичайно.

Михайло Рудницький

Моє життя, як в реп'яхах, у тайнах,
а те, що вмів, я висловив сповна,
хоча й частенько терни оминав,
аби не проколоти душу й долю.
Бувало, що й Франкові текст посолю
як ліберальний критик, той цупкий,
що професійні навики й гаки
пускав у хід, коли спливали ґанжі.

Богдан Манюк

Ви ліберал доволі епатажний,
релятивізму вправний провідник
у літпроцес і загалом в культуру.
Для вас авторитети — то не мури,
а лик епохи, той цікавий лик,
що надто вже серйозний чи смішний
залежно від обставин та епохи.

Михайло Рудницький

Я з європейців тих, що анітрохи
не шанували культ, бо з бузини,
як мовлять у народі, — чорт на шию!
Я не вважав, що культами ідею,
якою не була б вона й чиєю б,
можливо підштовхнути до розкрилля.

Ярослав Саландяк

Дослідники тепер ламають списи
в гарячих суперечках щодо вас:
чому на ліберальність повелися,
якщо життя кричало: ще не час!
Про це й Донцов вам мовив у трактатах,
звитяжець українства, опонент.

Михайло Рудницький

Дослідникам скажу: як зводим хату,
потрібен зразу якісний цемент
і цегла, що не кришиться невпинно.
Цим прикладом письменників я вчив,
аби, перо у руку беручи,
насамперед, майстерність без рутини
відточували вправно. Так годиться!
У творчого так завше європейця,
що відкидає сіре й застаріле
задля своїх новаторських поривів.
(усміхнувшись)
Тож не лишень тримається за гриву,
а править скакуном-пегасом вміло.

Богдан Манюк

А все ж загал і досі так тлумачить:
Рудницький не уникнув звинувачень,
що був одним із тих соціалістів,
які в країні зла змогли осісти,
коли Європа кликала їх щиро.

Михайло Рудницький

Осів у Львові. У червонім вирі
це місто, оповите українством,
було із більшовизмом не сумісне,
хоч мусило коритися сатрапам.
Вагався я, та усвідомив раптом,
що стану в ньому символом поволі
лібералізму у широкім колі
і тим збагнути сотням допоможу,
що поклонятись культові не гоже
грузинського бандита, бузувіра,
який життя людське плювками міряв,
а в мене не поцілив, біснуватий,
хоч я комісій ряд саботувати
зумів у чорнім вихорі терору.
(після павзи)
Тепер відчув: здіймаюся угору
над забуттям і кругом полемічним.
(Іванові Банаху)
Твоїм я боржником, Іване, вічним
за інтерв'ю з Денисюком, Ільницьким,
де постаю справжнісіньким Рудницьким,
як, власне, в Крушельницької словах.
А ще з-поміж усіх посмертних благ
мої, тобою видані новели*,
мене утішать, друже, що й весело
з вагона цього повернуся в кулю…
(Вклонившись, виходить)

Ярослав Саландяк

Наступна близько вже…


Степан Колодницький

Це Дуріх. Дуріх!
Славетний чех, що знаний як прозаїк
і вишуканий вельми драматург.

Ярослав Дуріх (Степанові Колодницькому, увійшовши у вагон)

Моє пошанування Вам навзаєм,
успішний краєзнавцю! Тільки друг
міг дослідити всі мої творіння
в словесному мистецтві — до пуття.
На небі все відомо без видіння
й записується все із опертям
на знаковість, значимість і потрібність.
Ще й відзначають стилю своєрідність
в кругах небесних — так, як на землі,
але стають тут буквочки малі
гігантськими й цілющими, повірте.

Богдан Метик

Сказали «тут»… То наш вагон, виходить…

Ярослав Дуріх

Ах, сумніватись, мовознавцю, годі —
у небі він! Гукнув би німець: Bitte!
Мандрівкою утіштеся, шановні.

Богдан Метик (настирливо)

А зовні, за вагоном… Що там зовні
у кулях тих прозорих?

Ярослав Дуріх

Світло раю!
Земні творці у ньому добирають
снагу і міць для вічності своєї.

Богдан Метик

А ми вагоном вернемо домів?

Ярослав Дуріх

Не всі…

Іван Банах (майже скоромовкою, щоб вивести друзів з оторопіння від почутого)

У небі скріплено ідеї,
які в земній плекаємо пітьмі
або у світлі денному й душевнім.
Чи ви, таланте чеський, нині певні,
що в Першу світову були за правду
у підгаєцькім терені кривавім?

Ярослав Дуріх

О, пошкодуйте душу, Бога ради,
обпечену й потоптану в заграві,
затіяній володарями світу,
кому його переділ був, як вітер
у день спекотний.

Іван Банах

Але до свободи
нам, українцям, вже виднівся шлях.

Ярослав Дуріх

Шляхи… вони різняться, як нагоди:
де ґрунт твердіший, там не вдарить крах…
А вашим «пра» державницькі підходи
були, мов пуд заліза на плечах,
з яким хіба що в полум'я прострації.
Та вже тоді святилась ваша нація
і жодним нервом не пішла у прах!
(перевівши подих)
Іду. Пора — прозора куля кличе,
і анонсую третього. За звичне
вам, краєзнавцям, взявся чолов'яга,
якого ви уздрієте для блага
свого, довіку творчого, бо він
Край підгаєцький описав найпершим
і мріяв, що його хтось перевершить,
сягнувши фактів нових і колін.**

Кивнувши на прощання, Дуріх виходить.

Ярослав Саландяк

Нєдзвєцький Міколай сюди в пенсне
з указкою і картою — утне
урок, мабуть, для нас новоприбулих.

Міколай Нєдзвєцький (увійшовши)

Про мене, знаю, ви уже почули.

Степан Колодницький

Ви, пане вчителю, знайомі нам давно.
Методу краєзнавчу Вашу знаю.
Зігравши фактами успішно в доміно,
припасували врешті край до краю,
мов та кравчиня клаптики окремі
на сукнях для вибагливих дівиць.

Міколай Нєдзвєцький

О так, ми з Вами, КолоднИцький в темі,
а ще я з-поміж тут присутніх лиць
упізнаю відоме в краєзнавстві,
бо й на сучаснім знаюся я панстві,
що профілює тему підгаєцьку.
(Зупиняється перед Іваном Банахом)
Сей чоловік Підгайці геть не кепсько
на всю Галичину пером уславив.
Захоплений я вельми! Браво! Браво
вам, краєзнавці Банах, Колодницький,
бо все буденне зблякне і минеться,
а те, що описали ви майстерно,
хутчіше зорі вибере, ніж терни…

Степан Колодницький

Ми, власне, в цьому дивному вагоні
з руки легкої віртуоза барв.
Це він, художник, в плині монотоннім,
опершись на якийсь нестямний дар,
сюди нас запровадив, що й незчулись,
як дихаємо небом вже вповні.

Ярослав Саландяк

Не я, гадаю…

Богдан Метик

З космосу прибулець
таке утнув, бо наче уві сні,
щось діється свідомості навкірки
і ні на йоту не бентежить нас.
А ще ці троє… Що їм до мандрівки,
що аж ніяк не схожа на колапс,
а протікає плавно і спокійно.
Хотілось би пояснень вже тепер.

Міколай Нєдзвєцький

Вважайте, кожен з кулі — благодійник,
а ще, у певнім сенсі, вояжер.
З вагона вийду зараз — і одразу
утрьох ми вам покажемо плато,
де образи художницькі всі разом
відкриються нараз не як фантом,
а відображенням краси земної
у дзеркалі небесному. Отож,
спрямуйте зір туди, де вкажуть троє…

Ярослав Саландяк

На виплекане мною…

Богдан Метик

Ну то що ж,
показуйте… Та тільки пунктуально
цю акцію, небесні, розпочніть.

Міколай Нєдзвєцький

О так! Усе відбудеться нагально.
Усі за мною! Я ж бо перший гід.

Вагон поступово зникає за новою завісою туману. Чути звуки інструментів, якими зазвичай різьблять по дереву. Згодом доноситься якийсь монотонний шум і припиняється лише тоді, коли замість завіси постає голубе плато, що скидається радше на хмарину, ніж на звичне утворення в горах. Михайло Рудницький, Ярослав Дуріх і Міколай Нєдзвєцький стоять до нього ближче від усіх інших.

Світлини на голубому плато

Михайло Рудницький

Усе мистецьке в небесах — живе!
Лиш зауважу, що «живе» — прикметник.
Чіткий літературний теоретик,
пустих уникну нині теревень
про задум різьбяра, що тут, між нами.
Хай Саландяк побачить, панство, сам,
як мовлять про минуле й небеса
його скульптури мудрими словами
вже у своєму плині безконечнім.

Ярослав Дуріх

Я сказане підтримую сердечно.
Творіння відкривають суть свою,
коли в них на дорозі не стою,
а дозволяю максимум свободи.

Міколай Нєдзвєцький

З таким і я погоджуюсь підходом.
Тож споглядаймо дійство на плато,
немов уперше дно морське Кусто,
і цю пораду для гостей тим паче
сьогодні я первинною означу.

Голос поза світлинами

Я тут! Тут! Я не відстав від вагона, не загубився на переході на плато. Лишень зачаївся в очікуванні скульптур Ярослава Саландяка. Хай би йому грець, як цікаво уздріти й почути колишню деревину, яку могли спалити в пічці, але якій поталанило потрапити до рук майстра і врешті ожити. Що ж, юні та поважні особи, спостерігаймо за новим дійством, що… О, хто б міг подумати, що засвідчимо справжній вертеп. В години щонайбільшого надиху Ярослав Саландяк створив картину «Війна з дивами», де поєднано малювання і художню різьбу. Герої цього шедевру — демон Див із луком і чоловік-язичник розпочинають….

Див

Сюди, нікчемо! Непорушно стій!
У тебе маю влучити сьогодні.

Чоловік-язичник

Але чому для тебе я невгодний?
Чому я споконвіку ворог твій?
На дереві могутньому сидиш,
яке, між іншим, виплекали люди.
Хіба за це принижують і судять?
А може, не помітив ти з узвиш,
що будь-кого звеличить краще мир,
аніж війна щодня через дрібницю?

Див

Мовчи, комахо! Так у нас ведеться —
хто не вбиває, той не богатир
і не володар. Світ на цім стоїть!

Чоловік-язичник

А міг би ще й по-іншому стояти.
Скажімо, так, як добрі батько й мати,
що на землиці проливають піт,
аби в дітей було тепло і хліб,
і одежина, й радощі маленькі.

Див

Ти знахабнів, притоптаний опеньку!
Чи не надумав золотистий німб
над головою власною! Ну-ну…
Ану ж переді мною на коліна!
Тебе зроблю навіки древа тінню,
якщо вже в три погибелі зігнув.

Чоловік-язичник

Ах, змилуйся!

Див

Ніколи! І не мрій!
Ти жертва слабкості й моїх амбіцій
Я ставлю крапку у твоєму віці.
Умри й епосі послужи старій
звичайним перегноєм.

Чоловік-язичник

Пошкодуй!
Нічим тобі зашкодити не можу!

Див

Каратиму я кожного і кожну,
бо завше втіху в цьому віднайду.
(Влучає стрілою у груди чоловікові, і той падає).

На плато з'являється богиня Макоша. В її очах неабиякий острах, та все ж озивається до демона.

Макоша

Навіщо, Диве, ти його убив?
Мені ставав він часто у пригоді.
Вирощував пшеницю і дуби,
не дорікав за вибрики негоди.
Він майстром був, придумав добрий плуг
і, уяви, слова нові придумав.
Когось беріг, від когось гнав недуг,
А ти убив… Чому? Заради глуму?

Див

Ти хто, Макошо? Ти хитка богиня.
Не вродило, то ж винувата ти.
І сльози ллєш, коли нема у скринях
або ж комор побільшало пустих.
Займися градом, нападом вітрів
чи полічи клубки і веретена.
А ні, то знаєш, стрілами з-під брів
і з лука покараю достеменно.

Макоша лякається ще дужче і втікає, заледве не збивши з ніг богиню Лелю.

Леля (над загиблим, оговтавшись)

Ой, горе… Мертвий! Молодий іще.
Йому б вінки ловити на Купала…
Його у срібних водах я скупала б
і діву посадила б на плече,
аби у шлюбну ніч її поніс
так лагідно, як зяблика у жмені.
(Сахається)
Тут демон Див на погляди вогненні
намотує довкілля і навскіс
тримає лук. Стрілятиме! Це жах!
Я краще заховаюсь у суцвіття,
аби цього не бачити жахіття.
А мертвий хай би вже собі лежав,
бо що йому закоханість і спів,
якими обдаровую красивих.
Потрапив під гарячу руку Дива,
то значить не для нього ласки дів.
(Зникає)

Зі свічками в руках над убитим зупиняються Білобог і Чорнобог.

Білобог (вказуючи на чоловіка)

Дивися, Чорнобоже, твій улов!
У надбанні ти знову переважив.
Я й не дивуюсь: зло… воно не маже,
не гріє. А, виточуючи кров,
примножує себе, мов сарана.
Утішся, протиборе і зухвальцю,
що не рахуєш знищених на пальцях,
а маєш їх, приречених, — до дна
у царстві мертвих — темнім і жахкім.

Чорнобог

Сказав би звично — Велесовім царстві.
(З посмішкою)
А ти щодня вправляєшся в бунтарстві,
хоч результати завше не такі,
які хотів би мати Білобог.

Білобог

О так, я прагну більшого сягнути:
щоб зло відчуло присмаки покути
й останній вбивця…

Чорнобог

Схаменувся? Здох?
Ну це примарне… В Дива запитай,
чи він, як біс, хотів би зупинитись…

Див

Я чую.
(крізь сміх)
Не буває так, щоб квити
добро і зло, безглуздя і мета,
що начеб мудра здавна й назавжди.
Отож, боги, з чим ви прийшли сюди,
то з тим і розбігайтесь по кутах,
відведених вам дужчими у світі.

Білобог

Я Коляду он поблизу помітив.
Нехай розсудить нас…

Чорнобог

Чи скаже Диву,
що він убивця, бовдур, юродивий?

Див

Сюди іде. Прихід її невчасний…

Білобог

Боїшся, вбивце? Тут вона доконче…

Вбігає схвильована Коляда

Коляда

Мене покликав син мій Божич-Сонце!
Який він щирий, ніжний і прекрасний!
Любуюсь ним. Щодня любуюсь ним.

Білобог

О, Колядо, життя тут поруч згасле.
(Вказує на язичника)
Чи міг би Божич зглянутись над цим,
іще безвусим смертним чоловіком.

Коляда

Він мертвий? Мертвий… Але ж він не бог.
Мабуть, йому його достатньо віку.
Прощаюся. Біжу.
(Віддаляється)

Див (змахнувши піт з чола)

Фу!..

Білобог

Ох!..

Усі завмирають, побачивши наближення Трояна.

Див (пошепки)

Моїм страхам сьогодні буде тісно,
хоч їх завжди приховую я, звісно.

Чорнобог

Щоб Див шептав… Тут щось непересічне
йому одразу кинулось у вічі.

Підходить Троян

Білобог

Трояне, знаю: ти правдивий вісник.
Скажи усім, хто смертного увічнить.

Троян

Спасе й увічнить Той, хто для людини
зуміє вмерти за її провини,
розп'яття не злякавшись — Божий Син!
А всі ми відійдемо як один
з людських сердець, що не зійдуть на клин
у справжній вірі й мудрості родин.

Знову опускається завіса туману. Чути, як за нею хутко стихає гомін кроків учасників вертепу, а за кілька миттєвостей туман поступається місцем чотирьом прозорим кулям, перед якими стоять Міколай Нєдзвєцький, Ярослав Дуріх і Михайло Рудницький. Ближче до глядача жваво переглядаються Ярослав Саландяк, Іван Банах, Степан Колодницький та Богдан Манюк. Неподалік них не зводить погляду з прозорої кулі Богдан Метик.

Ярослав Саландяк

Вони зіграли так, як я замислив
мій цикл недавній різьблених робіт,
де первісно убивць боїться світ
й загал богів зумисне й незумисне
лишень себе шанує бездоганно.

Богдан Манюк

Я зауважив: небожитель паном
над смертними в небеснім закуліссі
і на землі не обирає місій
для захисту людини, а тим паче
вдає одразу глухоту й незрячість,
коли над людом нависає смерть.

Іван Банах

Не ці боги наповнили ущерть
велику чашу співчуття й терпіння,
то ж поступились вмить Богоявлінню
для нас усіх насправді рятівному.

Богдан Метик (підійшовши до друзів-попутників)

Я з ним, Ісусом, повернусь додому…
Вагон без мене вирушить униз.
Мені тепер у кулю, вам відому,
в святу прозорість!

Степан Колодницький

Як це?

Іван Банах

Серце? Тиск?

Богдан Метик

Не треба запитань. Сьогодні хочу
прощально сповідатись вам… Отут!

Ярослав Саландяк (вкрай схвильовано)

Ми мовчимо, хоч так серця тріпочуть,
як стяг, прошитий кулями, мабуть.

Голос поза світлинами

Знаєте, я, Дух творчості, не часто приходжу до людини за крок до її вічності, але сьогодні той випадок, коли відомий лікар і мовознавець Богдан Метик, що не вельми переймався сентиментами в юності чи на схилі літ, озветься як поет-лірик, і, повірте, це не буде вигадкою, бо за його цілковитою незворушністю завжди ховалась вразлива і зболена душа незручного для багатьох, але істинного українця-правдолюба.

Богдан Метик

На стежинах своїх був я завше не злим
і сорочки не прав у брехні,
та проблем вороння з тих, нацькованих, зим
налетіло на серце мені.
Похитнувся мій день і пішов навмання,
ні калюж, ані ям не обходив.
І клювало нестямно мене вороння,
щоб приборкати легко згодом.
І забув я себе. Тільки біль пам'ятав,
тільки стін чотирьох розмову,
хоч весна за вікном, наче Діва Свята,
воскрешала надію знову.
Притулився до неї, мов зраджений спів.
Стрепенувся — вмила журбою:
кактус, глянь, перед тим, як зів'яти, розцвів,
не доглянутий, друже, тобою.
Ставши жертвою днів марноти й забуття,
смерть свою зустрічає з цвітом.
Треба, певно, колюче прожити життя,
щоб отак помирати вміти.
Ох, прости! — нахилився над кактусом тим, —
за майбутнє, що в прірву шквалом.
Відповів: каяття, мов пташа, відпусти —
відкриваюсь справжнім загалу.
З усіма ми, колючі, бува, не в ладах,
не гнучкі та завжди непокірні.
Тільки правду приносимо в гущу невдах,
не куємо броні лицемірним.
Добивають нас часто громами проклять,
гонять псами злоби од воріт.
А тепер войовнича здивована рать
скрикне раптом: немислимо — цвіт!
І опустять мечі і вельможі, й раби,
і завмруть на очах граніту,
щоб од їхнього дихання або ходьби
не залишився світ без цвіту…

Богдан Метик прямує повз друзів до прозорих куль, де вже його чекають Провідники. Знову опускається завіса туману, але тепер у цілковитій тиші. Останніми з похиленими головами за нею зникають четверо залишених мовознавцем друзів.

Голос поза світлинами

Хочеться павзи, юні та поважні особи, бо відхід унікальних талантів може підкосити й мене, Духа творчості. Ще й як може! На тижні, на місяці і навіть на роки! Але переведімо подих та будьмо стійкими за найскрутніших часів. А ще не забуваймо цінувати дружбу. І зокрема творчу, бо така продовжує земне життя авторам після їхньої реєстрації на небі. Хто, як не творчі друзі, усвідомлять раніше від усіх цінність створеного мистцем, що вже у засвітах, і хто, як не вони, торкнуться дзвонів пам'яті так як належить.

Завіса туману піднімається. Перед глядачем знову вагон «Підгайці — ООН», в якому на звичних місцях четверо — Ярослав Саландяк, Степан Колодницький, Іван Банах і Богдан Манюк.

Іван Банах

Поменшало нас, друзі, у вагоні,
але у творчім братстві — ні! О ні,
пан Метик не зостанеться стороннім,
хоч від усіх уже віддаленів
у кулі тій прозорій, Божій кулі.
Чи згадує в мандрівці він земне,
коли про Бога варвари забули
і сатаніли дужче з кожним днем
наступним? А таких було без ліку
в часи УПА. У гранях боротьби
вважав він сатанинським жалом зірку,
що на Кремлі та на пагонах гіркла,
і українські барви так любив,
як Бог безгрішних.

Ярослав Саландяк

Він без фальші був,
хоч та в совєцькім устрої, імперськім,
на холуїв і покидьків зіпершись,
була, як добре авто, — на ходу,
але давила всіх, хто їй перечив.

Богдан Манюк

Знання його — без домислів і зречень —
вивищували розуму снагу.
Вважаю, перед ним усі в боргу,
хто оминув їх тихо через втому
або ж тому, що завше поспішав
чи намагався дати відкоша
в дрібницях самобутньому старому.

Степан Колодницький

Одним зі символів Підгайців пан Богдан,
а символи… вони, як вічні крила,
злітають понад долі і могили
та переходять у блаженства стан,
якщо людської гідні пошанівки.

Ярослав Саландяк

Тепер ми розминемося в мандрівках
з легендою і символом містечка,
хоч паралельно рухаючись, ґречно
небесне і земне єднати будем
у творчості незрадженій повсюди.
Пан Метик оберегом стане Братству,
що вдалий образ визнало багатством:
у часовому вимірі — безмежним,
а в сьогоденні світлим і бентежним
і краєзнавчо-літописним здвигом
в серцях байдужих справдило відлигу,
аби такі вітцівської основи
не відцурались в поступі і слові.

Іван Банах

Ти, Ярославе, часто в завіконні
стрімким, як промінь, поглядом своїм…

Ярослав Саландяк

Без мене домандруйте у вагоні:
у Вінниці зійду. Новий мій дім
у цьому місті за велінням долі.

Богдан Манюк

А як Підгайці? Твій останній крок
звучатиме завжди в Художній школі,
як музика, що линула поволі
та раптом експресивно — у ривок!

Ярослав Саландяк

Живемо ми і творимо ривками.
Таке буття.
(Оптимістично)
А вмерши, знов живеш,
бо ти тоді мистцем, що вріс у Камінь
з довіку нерухомими руками,
але ж іще потужніший, до веж
подібний на чиємусь горизонті.
Дай Боже нам усім такий фінал!

Степан Колодницький

А до фіналу менше поворотів,
що добирають вирви або шквал
в обличчя незахищені і груди.
(зітхнувши)
Втомились ми, а втома — то сльоза,
яку і не змахнути вже нікуди,
й не розказати вдома образам,
якщо вона дісталась од творінь,
з якими, хлопці, кожен, безсумнівно,
богемний і божественно-нетлінний
в обіймах осяйних благоговінь.

Ярослав Саландяк

З благоговінням в дар свої полотна
зоставив я Підгайцям — три ряди
мистецьких образів з роси й води
і з філософських вимірів істотних
послужать гуманізму кардинально.
Для цього, власне, щедро я творив,
давно унеможлививши розрив
мистецтва з дійсністю — воно детально
буденності ніколи не торкалось,
а вибирало вічності штрихи
й було підгрунтям для священних схим
та карбувало справно позосталість.
(виглянувши у вікно)
Вагон зупинено. Прощаюся і йду.
Творець усього зобразив розстання —
земне поки що. Згодом без вагання
зведе нас у Небесному ряду…
(Обіймається з усіма й виходить).

Опускається завіса туману. З- за неї доноситься станційне оголошення: «Прибув вагон «Підгайці — ООН». З невідомої нам причини його маршрут було змінено і куди він поїде далі, невідомо».

Степан Колодницький (з-за туманної завіси)

В Підгайці він поїде, аж до хати
художника, що вимріяв турне…
Спокійно каву пийте чи гербату
і хай вас, панство, Бог не омине.

Доносяться звуки вагону, що зрушив з місця і хутко віддалився. Завіса піднімається, але за нею суцільна темрява. Невдовзі спалахує кишеньковий ліхтарик у руці Фірми, тьмяно освітлюючи всіх домушників.
(Продовження в наступній публікації)