ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
/
"Провесінь" (1971)
Образ мого дитинства
Мені п’ять років.
А старенька хата
Стоїть на світі сорок років з гаком.
Кутками наша хата небагата,
І пироги не з маком, а із «таком».
Бабуся на руках макітру бавить,
Щоб підійшло скоріше тісто кисле.
Піч хрумає червоними зубами
Сухий цурпалок
І пожухле листя.
А в вікна ллється місячність холодна,
Зітхає тихо вітер під вікном.
І за стіною по дзвінких колодах
Мороз неквапно стука молотком.
2
...А вночі
Мимо мене котились бублики,
Немов обручі.
Я доганяв і догнати не міг.
Падав обличчям в колючий сніг,
Плакав невтішно
І маму кликав...
(Та вона не приходила навіть у сни.)
І було моє горе таким великим,
І я не знав, що робити з ним.
3
Мою маму сховали в сумному лісі.
Я довго не знав,
Від кого її сховали.
А потім ходив на могилу.
І в лісі
Зозулі мамі вже не кували.
І берези мовчали,
Віти в воду вмочали...
Я тоді ще не міг збагнути,
Що берези плачуть ночами,
Щоб не бачили люди.
4
А люди ждали рідних з війни,
Ніби могли повернутись вони,
Ніби могли із могил безіменних
Встати
І йти до своїх, додому!
Батько мій не приходив до мене...
І з військомату одне: «Невідомо...!»
...Не плачте, берези,
В німому одчаї,
Горе не втопиш в сльозах-воді...
Люди надій не втрачають,
І ви не втрачайте надій.
5
Були снаряди, міни і «лимонки»
Відшукані у лісі, в гущині.
Ми кидали на вогнище їх мовчки,
Немов картоплю,
Щоб спеклась в огні.
Тоді Миколці руку відірвало...
(І батько повернувся без руки...
А на печі – голодні малюки...
І хвора мати тихо помирала.)
Хлоп’ята кулачками терли очі,
А на траві, безруке і бліде,
Миколчине дитинство довго корчилось,
Не видихнувши зойку із грудей.
6
Гармошка – дивна музика.
Як ми уважно слухали!
Стояли зимою – в картузиках,
З червоно-ліловими вухами.
Дядько сліпий –
З дерев’яшкою
Замість ноги –
Грав...
Чоловіки ніяково
Вислизали з двора.
А матері не ховали
Дрібних, як порічки, сліз...
І не було слів –
Слова на губах замерзали.
Вітер холодний шастав
По бур’янах...
Може, шукав він щастя
Осиротілим нам?
7
О, дитинство солоно-пекуче,
Як я мало тебе люблю!
Сни приходять до мене,
Щоб мучити...
Прокидаюсь і звуки ловлю.
Стукіт! – В мамину домовину
Хтось журно востаннє б’є.
Чую: в чорному сумовинні
Зотліває серце моє...
8
Мамо, спіть. Не сивійте рано,
Не будіть її, солов’ї.
Виллє росами свіжий ранок
Затамовані сльози мої.
Виллє рясно на трави і квіти,
На могили усіх матерів.
Розгойдає блакитний вітер
Довголітню печаль яворів.
Буде небо і сонце – в зеніті,
Сонях голову схилить на тин...
Я на луках збираю квіти.
Щоб до матері
в гості
піти.
9
Мати... Мабуть, гарно її мати.
А мені приснилася хоча б!
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти...
(На могилі посивів полин.)
А моя не буде вже сивіти,
І за неї посивіє син.
Плачуть очі. Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат...
...Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат!
Не вбивця окаянний.
В мене серце,
Як зоря вогненна.
Матері,
Материки і океани
Дивляться з надією на мене...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Образ мого дитинства
Міні-поема
1
Мені п’ять років.
А старенька хата
Стоїть на світі сорок років з гаком.
Кутками наша хата небагата,
І пироги не з маком, а із «таком».
Бабуся на руках макітру бавить,
Щоб підійшло скоріше тісто кисле.
Піч хрумає червоними зубами
Сухий цурпалок
І пожухле листя.
А в вікна ллється місячність холодна,
Зітхає тихо вітер під вікном.
І за стіною по дзвінких колодах
Мороз неквапно стука молотком.
2
...А вночі
Мимо мене котились бублики,
Немов обручі.
Я доганяв і догнати не міг.
Падав обличчям в колючий сніг,
Плакав невтішно
І маму кликав...
(Та вона не приходила навіть у сни.)
І було моє горе таким великим,
І я не знав, що робити з ним.
3
Мою маму сховали в сумному лісі.
Я довго не знав,
Від кого її сховали.
А потім ходив на могилу.
І в лісі
Зозулі мамі вже не кували.
І берези мовчали,
Віти в воду вмочали...
Я тоді ще не міг збагнути,
Що берези плачуть ночами,
Щоб не бачили люди.
4
А люди ждали рідних з війни,
Ніби могли повернутись вони,
Ніби могли із могил безіменних
Встати
І йти до своїх, додому!
Батько мій не приходив до мене...
І з військомату одне: «Невідомо...!»
...Не плачте, берези,
В німому одчаї,
Горе не втопиш в сльозах-воді...
Люди надій не втрачають,
І ви не втрачайте надій.
5
Були снаряди, міни і «лимонки»
Відшукані у лісі, в гущині.
Ми кидали на вогнище їх мовчки,
Немов картоплю,
Щоб спеклась в огні.
Тоді Миколці руку відірвало...
(І батько повернувся без руки...
А на печі – голодні малюки...
І хвора мати тихо помирала.)
Хлоп’ята кулачками терли очі,
А на траві, безруке і бліде,
Миколчине дитинство довго корчилось,
Не видихнувши зойку із грудей.
6
Гармошка – дивна музика.
Як ми уважно слухали!
Стояли зимою – в картузиках,
З червоно-ліловими вухами.
Дядько сліпий –
З дерев’яшкою
Замість ноги –
Грав...
Чоловіки ніяково
Вислизали з двора.
А матері не ховали
Дрібних, як порічки, сліз...
І не було слів –
Слова на губах замерзали.
Вітер холодний шастав
По бур’янах...
Може, шукав він щастя
Осиротілим нам?
7
О, дитинство солоно-пекуче,
Як я мало тебе люблю!
Сни приходять до мене,
Щоб мучити...
Прокидаюсь і звуки ловлю.
Стукіт! – В мамину домовину
Хтось журно востаннє б’є.
Чую: в чорному сумовинні
Зотліває серце моє...
8
Мамо, спіть. Не сивійте рано,
Не будіть її, солов’ї.
Виллє росами свіжий ранок
Затамовані сльози мої.
Виллє рясно на трави і квіти,
На могили усіх матерів.
Розгойдає блакитний вітер
Довголітню печаль яворів.
Буде небо і сонце – в зеніті,
Сонях голову схилить на тин...
Я на луках збираю квіти.
Щоб до матері
в гості
піти.
9
Мати... Мабуть, гарно її мати.
А мені приснилася хоча б!
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти...
(На могилі посивів полин.)
А моя не буде вже сивіти,
І за неї посивіє син.
Плачуть очі. Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат...
...Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат!
Не вбивця окаянний.
В мене серце,
Як зоря вогненна.
Матері,
Материки і океани
Дивляться з надією на мене...
1971
(с) Низовий Іван Данилович
«Провесінь» (поетична збірка)
Київ. – 1971. – 80 с. – С. 27 – 32
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію