Отам я ріс, отут,
Он за оцим парканом, –
Тоді був тин-тинок,
Теперки ж пан-паркан, –
Я безталанним був,
І звався хуліганом,
Бо кожний сирота –
То, звісно ж, – хуліган!ї
А хто тепер живе
За мудрим цим забором?
Навряд,
Щоб тут росла
Весела дітвора!
Змінилося село –
Вже не співає хором.
Баян веселунів
До клубу не збира.
на хащу схожий парк.
Останні новосілля
Ровесники мої
Справляють на горбі, –
Тож добре,
Хоч хрести
Біліють серед зілля,
Не зрубані,
Стоять
В просвітленій
Журбі!
Ось тут я пас корів,
Сусідських, безперечно, –
Своєї не було,
Й нічого – не було...
Он там вітряк стояв
Так храмово-статечно,
Бо справжній божий храм
Колись прокляв село.
Не пізнають мене
Хати оці, селянки,
Сула не признає
За того хлопчака,
Що глибоко пірнав
У дивосвіт світанків
І від життя, дивак,
Див неземних чекав.
До школи не піду, –
Хай тихо помирає,
Закинута, стара.
В запущенім саду, –
Веселками шибок
Нова
на площі
грає,
В два поверхи дзвенить
У світа на виду.
Тут нікого, мабуть,
Докорами карати –
За давністю років
Одвіялась вина...
На дальнім пустирі –
Всіма забута
Мати,
Але ж вона,
Така,
Забута,
Не одна!
Між вербами пройдусь,
Під вербами присяду,
Про все і не про все
В душі перемовчу:
Немає в ній ладу
Й не буде, видно, ладу
У храмі,
Де чомусь
Погашено свічу.

1995