Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.15
11:56
У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.
У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.
У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
2026.03.15
10:51
Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.
2026.03.15
02:02
Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?
Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?
Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
2026.03.14
21:40
Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.
І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
2026.03.14
21:36
Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.
А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
2026.03.14
16:16
Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
2026.03.14
13:57
Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.
2026.03.14
13:32
Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
2026.03.14
11:31
Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
/
"Нічний вістун" (1998)
НІЧНИЙ ВІСТУН
1
Нічному Львову – пошепки:
«Віват!»
Статутне все в казармі полишаю.
Хоча й вістун, але не поспішаю
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат,
Вже не «москаль...»
Правдивіше – поет.
І йду проспектом імені Поета,
І мимоволі гасне сигарета –
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
Зі Львовом...
...Це ж, подумати, було
Давно-давно!
Вже тридцять п’ять по тому
Минуло літ.
Життя відчувши втому,
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Нічного неба львівського...
«Віват!» –
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові,
Якщо, дасть Бог, ми будемо здорові
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат.
Живуть у Львові син мій та онук –
То ж гавань і причал!
Колись причалю,
Спонуканий пресвітлою печаллю –
Найкращою з усіх земних спонук.
2
Статутне все в казармі полишаю,
І - за ворота...
А за ворітьми
Така весна
Високими грудьми
Дівочими
І вабить, і втішає!
На Погулянку!
З вистрибом
Трамвай
Під гору котить.
Вискочу з трамваю
І зовсім по-цивільному гуляю,
Отож, патруль, пантруй – не приставай.
Кохатися б із кимось,
Та, на жаль,
Не можу я знайти собі кобіту
Ві Львові,
Бо для галицького світу
Я не жених –
Задрипаний москаль.
Нехай і так...
Я службу відслужу
І поступлю до університету,
І – не секрет –
Ще вклоняться поету
Дівчата,
Я себе ще покажу!
А покищо гуляю впорожні,
Сам по собі:
Морозиво і пиво,
І диво-Львів –
Архітектурне сниво,
Й Високий
Замок мріє вдалині...
3
Хоча й вістун, але не поспішаю
Скликати командирів на «алярм» –
Ходжу,
Відпочиваю від казарм
Душею:
І в служивого душа є
Чутлива й ніжна.
Пахощами мальв
І матіол
Її я напуваю,
А про своє вістунство я згадаю
Аж при сполохах світанкових сальв.
Який служака з мене?
Так собі –
Ані значка відмінника,
Ні лички,
І в голові одні лишень дурнички:
Весна, любов, світанки голубі...
А ще хлюпоче в спогаді Сула,
А ще верба – листочком не шелесне –
Над річкою,
Й таке христовоскресне
Пробудження зі сну
Мого села...
А ще пустир в колючих будяках,
Де вже я не знайду
Могилу мами
Незнаної –
На тлі цієї драми
Одразу блідне драма будь-яка.
Дзвенить бруківка.
Місяць запада
За ратушу...
Збуджу я капітана –
Хай служить із самісінького рана,
В трудах майорську зірку
Вигляда.
4
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат
Із новобранців.
Музи я обранець
І віршами наповнений мій ранець
По зав’язку.
Комбат мені не брат!
З газет мені надходить гонорар.
У боржниках у мене – офіцери,
І старшина суворий – до холери! –
Благоволить мені сам генерал.
Я міг творити справжні чудеса
Воістину гвардійсько-комсомольські:
З маестро знаним А. Кос-
Анатольським
Я навіть марш бригади написав!
І мав за те відпустку –
Сорок діб
Свободи й незалежності.
Недарма
Всі сорок діб проплакала казарма
За мною,
Жуючи солдатський хліб, –
Я одружився...
Як воно було,
Вже й не згадаю:
Взяв і одружився...
Мій старшина лиш хмикнув:
«Що, нажився?»,
А капітан спромігся на:
«Фуфло!»
Нехай собі злорадствують.
А я
Ще поживу, помрію, почекаю
Щасливого продовження.
Я знаю:
Я – вже не Я.
У мене є Сім’я!
5
Вже не «москаль»...
Правдивіше – поет,
І вже,
Як личить справжньому поету,
Я поступив до університету,
Досягши однії з високих мет.
Життя у гриву штурхає
І в хвіст –
Завідую
Будинком піонерів
І шкрябаю щовечір на папері
Репортажі,
Оскільки – журналіст.
Вже й батьком став –
Синочка Ігорка
Мені принесла в пелені Людмила,
Та... втрутилась
Якась недобра
Сила –
Невдовзі знову я в холостяках
І квартирантах.
Потай випивав
На самоті –
Життя не задалося,
Отож пилося,
Марилось,
Верзлося,
Губилися в буденщині слова
Ліричні...
Дочекавшись вихідних,
Втікав я до омріяного лісу,
Ховався за його густу завісу
Від чарки і других житейських лих.
Ніхто не бачив сліз моїх –
Вони
Змішалися з росою в нетрях моху
І падолисту...
Я мужнів потроху,
Звикав потроху до самотини.
6
І йду проспектом імені Поета
У центрі Львова.
Юрмиться народ,
Ховається в кав’ярнях від негод
І спекоти.
Душа ж моя, комета,
Притулку не знаходить...
Мож, піти
В «Поезію»,
До Віри до Петрівни,
Франкової онуки?
Та зустріне
Привітно,
В ореолі простоти
І щирості –
Новинки розкладе,
Видання щонайкращі поетичні...
Її поради й справді бо незвичні –
Таких мені
Не дасть ніхто
Й ніде:
«Антонича візьміть.
А це – бридня.
Шмигельського ж нічого не читайте,
Бо там нема думок – одні цитати.
А цей поет... комуну здоганя
На паровозі...»
...Мабуть, вже нема
Цієї жінки дивної на світі.
Уже й моє життя не на орбіті
Весінній –
Підкрадається зима,
І туга в’яже туго,
Й самота
З усіх сторін тісніше облягає,
І десь, можливо, коней запрягає
Вже костомаха –
Згоди не пита...
7
І мимоволі гасне сигарета...
Були у мене друзі – розгубив.
Таких дурниць – оглянусь – наробив,
Що ойойой!
На власного портрета
Дивитися не хочу.
Розлучивсь
Із першою дружиною
І сина
Не виростив...
Тяжка моя провина.
Та, слава Богу, –
Каятись навчивсь.
На синовім весіллі не пилось,
Не їлось і, звичайно ж, не співалось –
Батьківське слово
В горлі задихалось,
Все найщиріше –
В серці запеклось.
Не склалась доля синова –
І він
В самотині живе...
Яка ж то мука –
Онука мати
І свого онука
Не пригортати ніжно до колін!
Живу в Луганську.
Злагода в сім’ї.
Дружина й донька –
Вся моя держава
І Всесвіт мій!
І слава, і неслава
Тяжкі труди означили мої.
Виходять книги.
Пишуться нові.
Знаходить серце втіху
В мудрім слові.
Лиш час від часу сниться:
Я – у Львові,
І всі,
Кого любив,
Іще живі...
8
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
З минулим.
Пам’ять зовсім не неволю
Згадати Толю Тарана –
До болю
Мені близький
Чудовий цей поет!
Ми ж земляки,
Й служили в час один
У Львові,
Зустрічались на дозвіллі,
І говорили:
Я – про Білопілля,
А він – про свій казковий Лебедин;
Читали вірші...
(Толя не помер –
Його убили!
Плачу в тиші нишком
І бережу його первінку-книжку,
Зухвалу на той час –
«Я – мільярдер!»).
...Не стало вже і Гриця Чубая
В моєму
Штучно вилюдненім Львові,
І вже не передам Івасюкові
Володі
Свій привіт сердечний я;
У гості не зайду до Лучука,
Оксаниних закусок не скуштую...
Прегірко так за друзями баную –
Душа до порожнечі не звика!
9
Зі Львовом – це ж подумати! –
Було
У мене співчуття – співрозуміння:
Його
Холодне з вигляду
Каміння
Мені передавало все тепло
Своїх сторіч.
Моя вістунська ніч
Була у всі чотири пори року
І не холодна,
Й затишна, нівроку,
Під сяєвом зірок і білих свіч
Каштанових.
На Янівськім колись,
Вночі,
Пославши геть нечисту силу,
Я відшукав Антонича могилу
В каштанах,
Що гіллям переплелись.
На Личаковім часто я блукав
Сновидою,
Одначе ж не без цілі:
Каштанові суцвіття сніжнобілі
Клав до узніж
Шашкевича й Франка.
Завжди музеєм був для мене Львів:
Своїм правічним криком
І мовчанням,
Камінням і каштановим
Клечанням
Мені він так багато розповів!
10
Давно-давно! –
Вже тридцять п’ять по тому
Спливло років,
І тридцять п’ять підків
Згубилось у траві –
Гостинний Львів
Мені відкрився,
Зайшлому, чужому,
Мов рідному.
Про це я написав
На іспиті вступному
Білим віршем –
Віддячити ж не міг я чимось більшим
За львівські неповторні чудеса...
А що повторне?
Вже не повторю
Того,
Що відлетіло за вітрами.
Далеко від твоєї, Львове, брами
Свою інтимну драму я творю.
Боюся, що уже й не доживу
До зустрічі жаданої
З тобою,
Хилюсь на стіл важкою головою,
Пишу, і перекреслюю, і рву
Написане...
Порвав я стільки струн
І не одну вже поміняв домівку,
Та все частіше згадую
Бруківку,
У снах іду по ній –
Нічний вістун...
11
...минуло літ.
Життя відчувши втому,
Спішу
Свої довершити
Труди
І відшукать загублені сліди,
Й до Львова повернутись,
Як додому.
Чи це можливо?
Хто мене там жде?
Хто пам’ята колишнього солдата,
Чия душа розлукою розп’ята
Між Львовом і Луганськом,
І – ніде?..
Всі аліменти я сплатив сповна
І всі борги усім вернув стократно.
Ніхто не зна,
Що мав я,
Що я втратив,
І що здобрів –
Ніхто того не зна.
Діждусь весни,
Зберусь в далеку путь,
Не маючи конкретної адреси, –
Свої до Львова маю інтереси,
То ж не біда,
Якщо мене й не ждуть.
Провідаю Миколу Красюка,
Романа Качурівського...
До сина
Постукаю –
Моя вина-провина,
Можливо, й не досмертна вже
Така?
12
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Юнацьких мрій:
По зоряному Львову
Носити естафету вістунову
Всім капітанам,
Скільки б не було
Тих капітанів!
Завше рядовий,
Не мав ніколи гонору служаки,
Сержантів не любив –
Мов ті вужаки,
Вони звивались...
Ваня Низовий
Ні перед ким звиватись не хотів!
Я з генералом ручкався, бувало,
І це всіх офіцерів дивувало
Й бісило,
А сержантів – поготів.
Я був нормальний хлопець і солдат,
Носив звання армійського поета,
Подобалась вістунська естафета –
Не поступався нею напрокат
Нікому!
Я ж любив свої нічні
Алярмово-умовні мандрування
По Львову –
Всі зірки передсвітання
Самі охоче сипались мені
Сузір’ям на погони.
Я себе
Над маршалами числив,
Над вождями.
А хто повище?
Небо,
До нестями
Високе,
Недосяжне,
Голубе..
13
Нічного неба львівського!
«Віват!» –
Кричу я небу львівському
З Донбасу. –
Ти непідвладне збуреному часу,
З роками поблакитніло стократ.
Замайоріло вільності стягами,
Державності
Потугою
Звелось
Над жовтизною сонячних колось,
Освячене правічними богами
І славою повите...»
Я молюсь
На всі каплиці галицькі
Й собори –
Соборність нашу вже не переборе
Псевдосоюз «Расєя – Беларусь»!
Мазепинці, петлюрівці ми знову,
Бандерівці ми –
Нас не перебить,
Ніяким «визволителям»
Ходить
Ніколи не дозволимо по Львову!
Хоча Донбас на іншому кінці
Держави української,
Я знаю,
Що хата і моя тепер не скраю,
Отож і сплю впівока,
Назирці,
Готовий боронити кожну мить
Свої кордони,
Рубежі та межі...
Донбас,
Неначе море в безбережжі,
В передчутті
Погожості
Штормить.
14
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові
(Про це я говорив уже не раз)...
Магнетизує Захід
Наш Донбас,
Не острівні шляхи –
Материкові,
Мов рушники,
Гостинно простеля:
Прямуй в усі усюди безупинно,
Вростай в нову епоху так глибинно,
Щоб якорилась до корінь земля!
Мій спогаде, в наявності постань,
В яву перетворись обов’язково,
Улийся в очі,
Перевтілься в слово,
В основу всіх високих поривань
І почувань!
Мені Галичина
Така ж близька,
Як і сумська, первинна
Земля батьків,
Де вогняна калина
Мій родовід рослинний зачина.
Мені Галичина – блаженний край:
Живопис міст у верхньому
Побужжі,
Пастелі сіл,
В яких і мальви, й ружі,
І маків цвіт –
Живи й не помирай...
Мій спомине про здійснення бажань
Юнацьких,
У вчорашній день загляньмо:
За Стрептовом одразу –
Деревляни,
А там близенько вже й
До Побужан...
15
Якщо дасть Бог, ми будемо здорові
І повні сил, і щирої снаги,
Повернемося знов на береги
Своїх надії, віри і любові.
Жаданий Львове,
Буську запашний
В оздобі парку
І лугів розлогих,
До вас ведуть усі мої дороги
З найдальшої долини-далини.
Зійду колись на станції Красне
Перед світанком
З поїзда нічного –
Не може ж буть,
Щоб не було нікого
В Красному,
Хто любив колись мене!
Піду до Буська пішки.
Тут мій дім.
Колишній дім...
Вклонюся лиш замкові
Й гайну до Львова –
Всі мої у Львові...
І цей ось дім уже не є моїм.
І цей город за Бугом теж не мій,
Повужчав ніби
Й не такий родючий –
Колись, було, він так мене замучив:
Труїв жуків я –
І себе труїв...
Та це – між іншим.
Знову поспішу
На станцію Красне, до електрички,
Що йде на Львів, –
Пригоди невеличкі
І незначні
Я потім опишу.
16
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат
Оговтатись нелегко і з роками:
Хапаюся руками і думками
За промінці
Моїх примарних
Свят.
Стрімка вода крізь пальці протіка.
Пісок тече з-під ніг – немає тверді
Для опертя.
А лестощі відверті:
Пусті слова з гнучкого язика...
Не постарів, говорите?
Овва!
Пом’якшав серцем, кажете?
Дурнички!
Я просто поміняв колишні звички
На більш консервативні –
Це бува...
Візитом ощасливив?
Не кажіть...
Я поховав любов
Несамовиту,
Мета ж мого «щасливого» візиту
Доволі прозаїчна:
Мимохідь
Заглянув...
Озирнуся і пощезну,
А ви – живіть,
Не рвіть задарма струн:
Ви – капітан колишній,
Я – вістун
Давно не ваш
і вашим не воскресну
Підлеглим
Із минулого.
Піду...
Мене чекають клопоти незвичні:
Знайти свої початки поетичні
По так давно загубленім сліду.
17
Живуть у Львові син мій та онук.
На Городоцьку заверну спочатку.
Постукаю.
Послухаю мовчанку
У відповідь на свій тривожний стук.
На службі, мабуть,
Ігор...
Чи гайнув
До матері –
Вона живе окремо,
Заміжня вкотре...
Я слизьку цю тему
Замовчував, та, бач, не оминув,
Роз’ятрив біль невигоєних ран...
Побачити б онука!
Я ж ніколи
Його не бачив...
Ходить вже до школи
На мене схожий
Низовий Богдан.
Ні, спершу забіжу до
Красюків,
Чи, мо, до
Качурівських –
Треба з кимся
Провідати невістку:
Я ж звалився,
Мов камінь з неба!
Хто б мене завів
До Лесі та Богданчика?!
Душа
Болить,
І розривається,
Й палає:
Ніхто мене давно не пам’ятає,
Ніхто мені назустріч не руша
Вже стільки літ!
Нікого не виню,
А лиш себе самого я караю:
Бач, запалив колись
І сам згораю
Від власного шаленого вогню!
18
То ж гавань і причал!
Колись причалю?
Коли – причалю?
Хто я там такий?
Який то вітер –
Добрий а чи злий –
Мене заніс?
Не знаю:
Опечалю
Чи ощасливлю радістю?
Роки,
Зістаривши,
Сміливість відібрали,
Мої стежки всі геть переорали,
Через річки спалили всі містки.
Сім’я у мене інша.
Інше – все:
Домівка, друзі, задуми, умови...
Змінити все?
Не може бути й мови!
А що засумував, так натщесе...
По-своєму щасливий,
Я прожив
Життя немарно,
Хоч і не безхмарно,
Писав своє,
І вельми не бездарно,
Осмислено я жив –
Не ворожив,
Не підроблявся під чужу методу,
Всім віддавав усе, що завинив,
Зі злом боровся – слабих боронив
І на чужі млини
Не лив я
Воду.
19
Спонуканий пресвітлою печаллю,
Сповідуюсь відверто і винюсь:
Я все ж до тебе, Львове, повернусь,
Бодай ти був хоч за якою даллю!
Нічний вістун –
Довіку буду ним,
Але нестиму радість,
Не тривогу:
Вечеряйте,
Молітесь ревно Богу,
Спокійно спіть під небом золотим,
Мої львівяни –
Друзі і знайомі,
І найрідніші в світі!
Уночі
Пральвівські зорі в мене на плечі
Щебечуть.
У моїм луганськім домі
Натхненна тиша.
Пишуться рядки
Так легко,
Так невимушено ллються
Із-під руки,
Й слова у них сміються
І плачуть одночасно залюбки.
Світатиме вже скоро у вікні.
Сторінку за сторінкою гортаю,
З минулого
В сьогодні
Повертаю
Все найлюбіше й дороге мені.
20
Найкращою з усіх земних спонук,
Я знаю,
Є оця моя спонука:
Із сином замиритися
Й онука
Обняти –
Він єдиний мій онук!
Я знаю:
Міста кращого нема
За місто Лева,
Знаю,
Що недарма
Мені така судьба, чи, може, карма
Судилася:
Мій Львів мене трима
Так міцно й невідчепно!
Друже Львів,
Мій поклику одвічний і досмертний,
Лише з тобою я такий відвертий,
Лише тобі про все я розповів.
Люблю тебе,
Як в юності любив,
Звіряю всі чуття по цій любові
І по-юнацьки вірю,
Що у Львові
Знайду все те,
Що мав і загубив.
Зима – минеться.
Лихо промине.
І променево
Травень
Засміється,
І в серці знов
Дзвіночок обізветься,
Який колись...
Вночі...
Будив мене...
січень 1998
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
НІЧНИЙ ВІСТУН
Львівська поема
1
Нічному Львову – пошепки:
«Віват!»
Статутне все в казармі полишаю.
Хоча й вістун, але не поспішаю
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат,
Вже не «москаль...»
Правдивіше – поет.
І йду проспектом імені Поета,
І мимоволі гасне сигарета –
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
Зі Львовом...
...Це ж, подумати, було
Давно-давно!
Вже тридцять п’ять по тому
Минуло літ.
Життя відчувши втому,
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Нічного неба львівського...
«Віват!» –
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові,
Якщо, дасть Бог, ми будемо здорові
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат.
Живуть у Львові син мій та онук –
То ж гавань і причал!
Колись причалю,
Спонуканий пресвітлою печаллю –
Найкращою з усіх земних спонук.
2
Статутне все в казармі полишаю,
І - за ворота...
А за ворітьми
Така весна
Високими грудьми
Дівочими
І вабить, і втішає!
На Погулянку!
З вистрибом
Трамвай
Під гору котить.
Вискочу з трамваю
І зовсім по-цивільному гуляю,
Отож, патруль, пантруй – не приставай.
Кохатися б із кимось,
Та, на жаль,
Не можу я знайти собі кобіту
Ві Львові,
Бо для галицького світу
Я не жених –
Задрипаний москаль.
Нехай і так...
Я службу відслужу
І поступлю до університету,
І – не секрет –
Ще вклоняться поету
Дівчата,
Я себе ще покажу!
А покищо гуляю впорожні,
Сам по собі:
Морозиво і пиво,
І диво-Львів –
Архітектурне сниво,
Й Високий
Замок мріє вдалині...
3
Хоча й вістун, але не поспішаю
Скликати командирів на «алярм» –
Ходжу,
Відпочиваю від казарм
Душею:
І в служивого душа є
Чутлива й ніжна.
Пахощами мальв
І матіол
Її я напуваю,
А про своє вістунство я згадаю
Аж при сполохах світанкових сальв.
Який служака з мене?
Так собі –
Ані значка відмінника,
Ні лички,
І в голові одні лишень дурнички:
Весна, любов, світанки голубі...
А ще хлюпоче в спогаді Сула,
А ще верба – листочком не шелесне –
Над річкою,
Й таке христовоскресне
Пробудження зі сну
Мого села...
А ще пустир в колючих будяках,
Де вже я не знайду
Могилу мами
Незнаної –
На тлі цієї драми
Одразу блідне драма будь-яка.
Дзвенить бруківка.
Місяць запада
За ратушу...
Збуджу я капітана –
Хай служить із самісінького рана,
В трудах майорську зірку
Вигляда.
4
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат
Із новобранців.
Музи я обранець
І віршами наповнений мій ранець
По зав’язку.
Комбат мені не брат!
З газет мені надходить гонорар.
У боржниках у мене – офіцери,
І старшина суворий – до холери! –
Благоволить мені сам генерал.
Я міг творити справжні чудеса
Воістину гвардійсько-комсомольські:
З маестро знаним А. Кос-
Анатольським
Я навіть марш бригади написав!
І мав за те відпустку –
Сорок діб
Свободи й незалежності.
Недарма
Всі сорок діб проплакала казарма
За мною,
Жуючи солдатський хліб, –
Я одружився...
Як воно було,
Вже й не згадаю:
Взяв і одружився...
Мій старшина лиш хмикнув:
«Що, нажився?»,
А капітан спромігся на:
«Фуфло!»
Нехай собі злорадствують.
А я
Ще поживу, помрію, почекаю
Щасливого продовження.
Я знаю:
Я – вже не Я.
У мене є Сім’я!
5
Вже не «москаль»...
Правдивіше – поет,
І вже,
Як личить справжньому поету,
Я поступив до університету,
Досягши однії з високих мет.
Життя у гриву штурхає
І в хвіст –
Завідую
Будинком піонерів
І шкрябаю щовечір на папері
Репортажі,
Оскільки – журналіст.
Вже й батьком став –
Синочка Ігорка
Мені принесла в пелені Людмила,
Та... втрутилась
Якась недобра
Сила –
Невдовзі знову я в холостяках
І квартирантах.
Потай випивав
На самоті –
Життя не задалося,
Отож пилося,
Марилось,
Верзлося,
Губилися в буденщині слова
Ліричні...
Дочекавшись вихідних,
Втікав я до омріяного лісу,
Ховався за його густу завісу
Від чарки і других житейських лих.
Ніхто не бачив сліз моїх –
Вони
Змішалися з росою в нетрях моху
І падолисту...
Я мужнів потроху,
Звикав потроху до самотини.
6
І йду проспектом імені Поета
У центрі Львова.
Юрмиться народ,
Ховається в кав’ярнях від негод
І спекоти.
Душа ж моя, комета,
Притулку не знаходить...
Мож, піти
В «Поезію»,
До Віри до Петрівни,
Франкової онуки?
Та зустріне
Привітно,
В ореолі простоти
І щирості –
Новинки розкладе,
Видання щонайкращі поетичні...
Її поради й справді бо незвичні –
Таких мені
Не дасть ніхто
Й ніде:
«Антонича візьміть.
А це – бридня.
Шмигельського ж нічого не читайте,
Бо там нема думок – одні цитати.
А цей поет... комуну здоганя
На паровозі...»
...Мабуть, вже нема
Цієї жінки дивної на світі.
Уже й моє життя не на орбіті
Весінній –
Підкрадається зима,
І туга в’яже туго,
Й самота
З усіх сторін тісніше облягає,
І десь, можливо, коней запрягає
Вже костомаха –
Згоди не пита...
7
І мимоволі гасне сигарета...
Були у мене друзі – розгубив.
Таких дурниць – оглянусь – наробив,
Що ойойой!
На власного портрета
Дивитися не хочу.
Розлучивсь
Із першою дружиною
І сина
Не виростив...
Тяжка моя провина.
Та, слава Богу, –
Каятись навчивсь.
На синовім весіллі не пилось,
Не їлось і, звичайно ж, не співалось –
Батьківське слово
В горлі задихалось,
Все найщиріше –
В серці запеклось.
Не склалась доля синова –
І він
В самотині живе...
Яка ж то мука –
Онука мати
І свого онука
Не пригортати ніжно до колін!
Живу в Луганську.
Злагода в сім’ї.
Дружина й донька –
Вся моя держава
І Всесвіт мій!
І слава, і неслава
Тяжкі труди означили мої.
Виходять книги.
Пишуться нові.
Знаходить серце втіху
В мудрім слові.
Лиш час від часу сниться:
Я – у Львові,
І всі,
Кого любив,
Іще живі...
8
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
З минулим.
Пам’ять зовсім не неволю
Згадати Толю Тарана –
До болю
Мені близький
Чудовий цей поет!
Ми ж земляки,
Й служили в час один
У Львові,
Зустрічались на дозвіллі,
І говорили:
Я – про Білопілля,
А він – про свій казковий Лебедин;
Читали вірші...
(Толя не помер –
Його убили!
Плачу в тиші нишком
І бережу його первінку-книжку,
Зухвалу на той час –
«Я – мільярдер!»).
...Не стало вже і Гриця Чубая
В моєму
Штучно вилюдненім Львові,
І вже не передам Івасюкові
Володі
Свій привіт сердечний я;
У гості не зайду до Лучука,
Оксаниних закусок не скуштую...
Прегірко так за друзями баную –
Душа до порожнечі не звика!
9
Зі Львовом – це ж подумати! –
Було
У мене співчуття – співрозуміння:
Його
Холодне з вигляду
Каміння
Мені передавало все тепло
Своїх сторіч.
Моя вістунська ніч
Була у всі чотири пори року
І не холодна,
Й затишна, нівроку,
Під сяєвом зірок і білих свіч
Каштанових.
На Янівськім колись,
Вночі,
Пославши геть нечисту силу,
Я відшукав Антонича могилу
В каштанах,
Що гіллям переплелись.
На Личаковім часто я блукав
Сновидою,
Одначе ж не без цілі:
Каштанові суцвіття сніжнобілі
Клав до узніж
Шашкевича й Франка.
Завжди музеєм був для мене Львів:
Своїм правічним криком
І мовчанням,
Камінням і каштановим
Клечанням
Мені він так багато розповів!
10
Давно-давно! –
Вже тридцять п’ять по тому
Спливло років,
І тридцять п’ять підків
Згубилось у траві –
Гостинний Львів
Мені відкрився,
Зайшлому, чужому,
Мов рідному.
Про це я написав
На іспиті вступному
Білим віршем –
Віддячити ж не міг я чимось більшим
За львівські неповторні чудеса...
А що повторне?
Вже не повторю
Того,
Що відлетіло за вітрами.
Далеко від твоєї, Львове, брами
Свою інтимну драму я творю.
Боюся, що уже й не доживу
До зустрічі жаданої
З тобою,
Хилюсь на стіл важкою головою,
Пишу, і перекреслюю, і рву
Написане...
Порвав я стільки струн
І не одну вже поміняв домівку,
Та все частіше згадую
Бруківку,
У снах іду по ній –
Нічний вістун...
11
...минуло літ.
Життя відчувши втому,
Спішу
Свої довершити
Труди
І відшукать загублені сліди,
Й до Львова повернутись,
Як додому.
Чи це можливо?
Хто мене там жде?
Хто пам’ята колишнього солдата,
Чия душа розлукою розп’ята
Між Львовом і Луганськом,
І – ніде?..
Всі аліменти я сплатив сповна
І всі борги усім вернув стократно.
Ніхто не зна,
Що мав я,
Що я втратив,
І що здобрів –
Ніхто того не зна.
Діждусь весни,
Зберусь в далеку путь,
Не маючи конкретної адреси, –
Свої до Львова маю інтереси,
То ж не біда,
Якщо мене й не ждуть.
Провідаю Миколу Красюка,
Романа Качурівського...
До сина
Постукаю –
Моя вина-провина,
Можливо, й не досмертна вже
Така?
12
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Юнацьких мрій:
По зоряному Львову
Носити естафету вістунову
Всім капітанам,
Скільки б не було
Тих капітанів!
Завше рядовий,
Не мав ніколи гонору служаки,
Сержантів не любив –
Мов ті вужаки,
Вони звивались...
Ваня Низовий
Ні перед ким звиватись не хотів!
Я з генералом ручкався, бувало,
І це всіх офіцерів дивувало
Й бісило,
А сержантів – поготів.
Я був нормальний хлопець і солдат,
Носив звання армійського поета,
Подобалась вістунська естафета –
Не поступався нею напрокат
Нікому!
Я ж любив свої нічні
Алярмово-умовні мандрування
По Львову –
Всі зірки передсвітання
Самі охоче сипались мені
Сузір’ям на погони.
Я себе
Над маршалами числив,
Над вождями.
А хто повище?
Небо,
До нестями
Високе,
Недосяжне,
Голубе..
13
Нічного неба львівського!
«Віват!» –
Кричу я небу львівському
З Донбасу. –
Ти непідвладне збуреному часу,
З роками поблакитніло стократ.
Замайоріло вільності стягами,
Державності
Потугою
Звелось
Над жовтизною сонячних колось,
Освячене правічними богами
І славою повите...»
Я молюсь
На всі каплиці галицькі
Й собори –
Соборність нашу вже не переборе
Псевдосоюз «Расєя – Беларусь»!
Мазепинці, петлюрівці ми знову,
Бандерівці ми –
Нас не перебить,
Ніяким «визволителям»
Ходить
Ніколи не дозволимо по Львову!
Хоча Донбас на іншому кінці
Держави української,
Я знаю,
Що хата і моя тепер не скраю,
Отож і сплю впівока,
Назирці,
Готовий боронити кожну мить
Свої кордони,
Рубежі та межі...
Донбас,
Неначе море в безбережжі,
В передчутті
Погожості
Штормить.
14
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові
(Про це я говорив уже не раз)...
Магнетизує Захід
Наш Донбас,
Не острівні шляхи –
Материкові,
Мов рушники,
Гостинно простеля:
Прямуй в усі усюди безупинно,
Вростай в нову епоху так глибинно,
Щоб якорилась до корінь земля!
Мій спогаде, в наявності постань,
В яву перетворись обов’язково,
Улийся в очі,
Перевтілься в слово,
В основу всіх високих поривань
І почувань!
Мені Галичина
Така ж близька,
Як і сумська, первинна
Земля батьків,
Де вогняна калина
Мій родовід рослинний зачина.
Мені Галичина – блаженний край:
Живопис міст у верхньому
Побужжі,
Пастелі сіл,
В яких і мальви, й ружі,
І маків цвіт –
Живи й не помирай...
Мій спомине про здійснення бажань
Юнацьких,
У вчорашній день загляньмо:
За Стрептовом одразу –
Деревляни,
А там близенько вже й
До Побужан...
15
Якщо дасть Бог, ми будемо здорові
І повні сил, і щирої снаги,
Повернемося знов на береги
Своїх надії, віри і любові.
Жаданий Львове,
Буську запашний
В оздобі парку
І лугів розлогих,
До вас ведуть усі мої дороги
З найдальшої долини-далини.
Зійду колись на станції Красне
Перед світанком
З поїзда нічного –
Не може ж буть,
Щоб не було нікого
В Красному,
Хто любив колись мене!
Піду до Буська пішки.
Тут мій дім.
Колишній дім...
Вклонюся лиш замкові
Й гайну до Львова –
Всі мої у Львові...
І цей ось дім уже не є моїм.
І цей город за Бугом теж не мій,
Повужчав ніби
Й не такий родючий –
Колись, було, він так мене замучив:
Труїв жуків я –
І себе труїв...
Та це – між іншим.
Знову поспішу
На станцію Красне, до електрички,
Що йде на Львів, –
Пригоди невеличкі
І незначні
Я потім опишу.
16
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат
Оговтатись нелегко і з роками:
Хапаюся руками і думками
За промінці
Моїх примарних
Свят.
Стрімка вода крізь пальці протіка.
Пісок тече з-під ніг – немає тверді
Для опертя.
А лестощі відверті:
Пусті слова з гнучкого язика...
Не постарів, говорите?
Овва!
Пом’якшав серцем, кажете?
Дурнички!
Я просто поміняв колишні звички
На більш консервативні –
Це бува...
Візитом ощасливив?
Не кажіть...
Я поховав любов
Несамовиту,
Мета ж мого «щасливого» візиту
Доволі прозаїчна:
Мимохідь
Заглянув...
Озирнуся і пощезну,
А ви – живіть,
Не рвіть задарма струн:
Ви – капітан колишній,
Я – вістун
Давно не ваш
і вашим не воскресну
Підлеглим
Із минулого.
Піду...
Мене чекають клопоти незвичні:
Знайти свої початки поетичні
По так давно загубленім сліду.
17
Живуть у Львові син мій та онук.
На Городоцьку заверну спочатку.
Постукаю.
Послухаю мовчанку
У відповідь на свій тривожний стук.
На службі, мабуть,
Ігор...
Чи гайнув
До матері –
Вона живе окремо,
Заміжня вкотре...
Я слизьку цю тему
Замовчував, та, бач, не оминув,
Роз’ятрив біль невигоєних ран...
Побачити б онука!
Я ж ніколи
Його не бачив...
Ходить вже до школи
На мене схожий
Низовий Богдан.
Ні, спершу забіжу до
Красюків,
Чи, мо, до
Качурівських –
Треба з кимся
Провідати невістку:
Я ж звалився,
Мов камінь з неба!
Хто б мене завів
До Лесі та Богданчика?!
Душа
Болить,
І розривається,
Й палає:
Ніхто мене давно не пам’ятає,
Ніхто мені назустріч не руша
Вже стільки літ!
Нікого не виню,
А лиш себе самого я караю:
Бач, запалив колись
І сам згораю
Від власного шаленого вогню!
18
То ж гавань і причал!
Колись причалю?
Коли – причалю?
Хто я там такий?
Який то вітер –
Добрий а чи злий –
Мене заніс?
Не знаю:
Опечалю
Чи ощасливлю радістю?
Роки,
Зістаривши,
Сміливість відібрали,
Мої стежки всі геть переорали,
Через річки спалили всі містки.
Сім’я у мене інша.
Інше – все:
Домівка, друзі, задуми, умови...
Змінити все?
Не може бути й мови!
А що засумував, так натщесе...
По-своєму щасливий,
Я прожив
Життя немарно,
Хоч і не безхмарно,
Писав своє,
І вельми не бездарно,
Осмислено я жив –
Не ворожив,
Не підроблявся під чужу методу,
Всім віддавав усе, що завинив,
Зі злом боровся – слабих боронив
І на чужі млини
Не лив я
Воду.
19
Спонуканий пресвітлою печаллю,
Сповідуюсь відверто і винюсь:
Я все ж до тебе, Львове, повернусь,
Бодай ти був хоч за якою даллю!
Нічний вістун –
Довіку буду ним,
Але нестиму радість,
Не тривогу:
Вечеряйте,
Молітесь ревно Богу,
Спокійно спіть під небом золотим,
Мої львівяни –
Друзі і знайомі,
І найрідніші в світі!
Уночі
Пральвівські зорі в мене на плечі
Щебечуть.
У моїм луганськім домі
Натхненна тиша.
Пишуться рядки
Так легко,
Так невимушено ллються
Із-під руки,
Й слова у них сміються
І плачуть одночасно залюбки.
Світатиме вже скоро у вікні.
Сторінку за сторінкою гортаю,
З минулого
В сьогодні
Повертаю
Все найлюбіше й дороге мені.
20
Найкращою з усіх земних спонук,
Я знаю,
Є оця моя спонука:
Із сином замиритися
Й онука
Обняти –
Він єдиний мій онук!
Я знаю:
Міста кращого нема
За місто Лева,
Знаю,
Що недарма
Мені така судьба, чи, може, карма
Судилася:
Мій Львів мене трима
Так міцно й невідчепно!
Друже Львів,
Мій поклику одвічний і досмертний,
Лише з тобою я такий відвертий,
Лише тобі про все я розповів.
Люблю тебе,
Як в юності любив,
Звіряю всі чуття по цій любові
І по-юнацьки вірю,
Що у Львові
Знайду все те,
Що мав і загубив.
Зима – минеться.
Лихо промине.
І променево
Травень
Засміється,
І в серці знов
Дзвіночок обізветься,
Який колись...
Вночі...
Будив мене...
січень 1998
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
| Найвища оцінка | Світлана Костюк | 7 | Майстер-клас / Майстер-клас |
| Найнижча оцінка | Ярослав Чорногуз | 6 | Майстер-клас / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
