Львівська поема

1
Нічному Львову – пошепки:
«Віват!»
Статутне все в казармі полишаю.
Хоча й вістун, але не поспішаю
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат,
Вже не «москаль...»
Правдивіше – поет.
І йду проспектом імені Поета,
І мимоволі гасне сигарета –
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
Зі Львовом...
...Це ж, подумати, було
Давно-давно!
Вже тридцять п’ять по тому
Минуло літ.
Життя відчувши втому,
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Нічного неба львівського...
«Віват!» –
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові,
Якщо, дасть Бог, ми будемо здорові
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат.
Живуть у Львові син мій та онук –
То ж гавань і причал!
Колись причалю,
Спонуканий пресвітлою печаллю –
Найкращою з усіх земних спонук.


2
Статутне все в казармі полишаю,
І - за ворота...
А за ворітьми
Така весна
Високими грудьми
Дівочими
І вабить, і втішає!
На Погулянку!
З вистрибом
Трамвай
Під гору котить.
Вискочу з трамваю
І зовсім по-цивільному гуляю,
Отож, патруль, пантруй – не приставай.
Кохатися б із кимось,
Та, на жаль,
Не можу я знайти собі кобіту
Ві Львові,
Бо для галицького світу
Я не жених –
Задрипаний москаль.
Нехай і так...
Я службу відслужу
І поступлю до університету,
І – не секрет –
Ще вклоняться поету
Дівчата,
Я себе ще покажу!
А покищо гуляю впорожні,
Сам по собі:
Морозиво і пиво,
І диво-Львів –
Архітектурне сниво,
Й Високий
Замок мріє вдалині...


3
Хоча й вістун, але не поспішаю
Скликати командирів на «алярм» –
Ходжу,
Відпочиваю від казарм
Душею:
І в служивого душа є
Чутлива й ніжна.
Пахощами мальв
І матіол
Її я напуваю,
А про своє вістунство я згадаю
Аж при сполохах світанкових сальв.
Який служака з мене?
Так собі –
Ані значка відмінника,
Ні лички,
І в голові одні лишень дурнички:
Весна, любов, світанки голубі...
А ще хлюпоче в спогаді Сула,
А ще верба – листочком не шелесне –
Над річкою,
Й таке христовоскресне
Пробудження зі сну
Мого села...
А ще пустир в колючих будяках,
Де вже я не знайду
Могилу мами
Незнаної –
На тлі цієї драми
Одразу блідне драма будь-яка.
Дзвенить бруківка.
Місяць запада
За ратушу...
Збуджу я капітана –
Хай служить із самісінького рана,
В трудах майорську зірку
Вигляда.


4
Щоб аж занадто –
Я вже не солдат
Із новобранців.
Музи я обранець
І віршами наповнений мій ранець
По зав’язку.
Комбат мені не брат!
З газет мені надходить гонорар.
У боржниках у мене – офіцери,
І старшина суворий – до холери! –
Благоволить мені сам генерал.
Я міг творити справжні чудеса
Воістину гвардійсько-комсомольські:
З маестро знаним А. Кос-
Анатольським
Я навіть марш бригади написав!
І мав за те відпустку –
Сорок діб
Свободи й незалежності.
Недарма
Всі сорок діб проплакала казарма
За мною,
Жуючи солдатський хліб, –
Я одружився...
Як воно було,
Вже й не згадаю:
Взяв і одружився...
Мій старшина лиш хмикнув:
«Що, нажився?»,
А капітан спромігся на:
«Фуфло!»
Нехай собі злорадствують.
А я
Ще поживу, помрію, почекаю
Щасливого продовження.
Я знаю:
Я – вже не Я.
У мене є Сім’я!


5
Вже не «москаль»...
Правдивіше – поет,
І вже,
Як личить справжньому поету,
Я поступив до університету,
Досягши однії з високих мет.
Життя у гриву штурхає
І в хвіст –
Завідую
Будинком піонерів
І шкрябаю щовечір на папері
Репортажі,
Оскільки – журналіст.
Вже й батьком став –
Синочка Ігорка
Мені принесла в пелені Людмила,
Та... втрутилась
Якась недобра
Сила –
Невдовзі знову я в холостяках
І квартирантах.
Потай випивав
На самоті –
Життя не задалося,
Отож пилося,
Марилось,
Верзлося,
Губилися в буденщині слова
Ліричні...
Дочекавшись вихідних,
Втікав я до омріяного лісу,
Ховався за його густу завісу
Від чарки і других житейських лих.
Ніхто не бачив сліз моїх –
Вони
Змішалися з росою в нетрях моху
І падолисту...
Я мужнів потроху,
Звикав потроху до самотини.


6
І йду проспектом імені Поета
У центрі Львова.
Юрмиться народ,
Ховається в кав’ярнях від негод
І спекоти.
Душа ж моя, комета,
Притулку не знаходить...
Мож, піти
В «Поезію»,
До Віри до Петрівни,
Франкової онуки?
Та зустріне
Привітно,
В ореолі простоти
І щирості –
Новинки розкладе,
Видання щонайкращі поетичні...
Її поради й справді бо незвичні –
Таких мені
Не дасть ніхто
Й ніде:
«Антонича візьміть.
А це – бридня.
Шмигельського ж нічого не читайте,
Бо там нема думок – одні цитати.
А цей поет... комуну здоганя
На паровозі...»
...Мабуть, вже нема
Цієї жінки дивної на світі.
Уже й моє життя не на орбіті
Весінній –
Підкрадається зима,
І туга в’яже туго,
Й самота
З усіх сторін тісніше облягає,
І десь, можливо, коней запрягає
Вже костомаха –
Згоди не пита...


7
І мимоволі гасне сигарета...
Були у мене друзі – розгубив.
Таких дурниць – оглянусь – наробив,
Що ойойой!
На власного портрета
Дивитися не хочу.
Розлучивсь
Із першою дружиною
І сина
Не виростив...
Тяжка моя провина.
Та, слава Богу, –
Каятись навчивсь.
На синовім весіллі не пилось,
Не їлось і, звичайно ж, не співалось –
Батьківське слово
В горлі задихалось,
Все найщиріше –
В серці запеклось.
Не склалась доля синова –
І він
В самотині живе...
Яка ж то мука –
Онука мати
І свого онука
Не пригортати ніжно до колін!
Живу в Луганську.
Злагода в сім’ї.
Дружина й донька –
Вся моя держава
І Всесвіт мій!
І слава, і неслава
Тяжкі труди означили мої.
Виходять книги.
Пишуться нові.
Знаходить серце втіху
В мудрім слові.
Лиш час від часу сниться:
Я – у Львові,
І всі,
Кого любив,
Іще живі...


8
Інтимнішим стає мій тет-а-тет
З минулим.
Пам’ять зовсім не неволю
Згадати Толю Тарана –
До болю
Мені близький
Чудовий цей поет!
Ми ж земляки,
Й служили в час один
У Львові,
Зустрічались на дозвіллі,
І говорили:
Я – про Білопілля,
А він – про свій казковий Лебедин;
Читали вірші...
(Толя не помер –
Його убили!
Плачу в тиші нишком
І бережу його первінку-книжку,
Зухвалу на той час –
«Я – мільярдер!»).
...Не стало вже і Гриця Чубая
В моєму
Штучно вилюдненім Львові,
І вже не передам Івасюкові
Володі
Свій привіт сердечний я;
У гості не зайду до Лучука,
Оксаниних закусок не скуштую...
Прегірко так за друзями баную –
Душа до порожнечі не звика!


9
Зі Львовом – це ж подумати! –
Було
У мене співчуття – співрозуміння:
Його
Холодне з вигляду
Каміння
Мені передавало все тепло
Своїх сторіч.
Моя вістунська ніч
Була у всі чотири пори року
І не холодна,
Й затишна, нівроку,
Під сяєвом зірок і білих свіч
Каштанових.
На Янівськім колись,
Вночі,
Пославши геть нечисту силу,
Я відшукав Антонича могилу
В каштанах,
Що гіллям переплелись.
На Личаковім часто я блукав
Сновидою,
Одначе ж не без цілі:
Каштанові суцвіття сніжнобілі
Клав до узніж
Шашкевича й Франка.
Завжди музеєм був для мене Львів:
Своїм правічним криком
І мовчанням,
Камінням і каштановим
Клечанням
Мені він так багато розповів!


10
Давно-давно! –
Вже тридцять п’ять по тому
Спливло років,
І тридцять п’ять підків
Згубилось у траві –
Гостинний Львів
Мені відкрився,
Зайшлому, чужому,
Мов рідному.
Про це я написав
На іспиті вступному
Білим віршем –
Віддячити ж не міг я чимось більшим
За львівські неповторні чудеса...
А що повторне?
Вже не повторю
Того,
Що відлетіло за вітрами.
Далеко від твоєї, Львове, брами
Свою інтимну драму я творю.
Боюся, що уже й не доживу
До зустрічі жаданої
З тобою,
Хилюсь на стіл важкою головою,
Пишу, і перекреслюю, і рву
Написане...
Порвав я стільки струн
І не одну вже поміняв домівку,
Та все частіше згадую
Бруківку,
У снах іду по ній –
Нічний вістун...


11
...минуло літ.
Життя відчувши втому,
Спішу
Свої довершити
Труди
І відшукать загублені сліди,
Й до Львова повернутись,
Як додому.
Чи це можливо?
Хто мене там жде?
Хто пам’ята колишнього солдата,
Чия душа розлукою розп’ята
Між Львовом і Луганськом,
І – ніде?..
Всі аліменти я сплатив сповна
І всі борги усім вернув стократно.
Ніхто не зна,
Що мав я,
Що я втратив,
І що здобрів –
Ніхто того не зна.
Діждусь весни,
Зберусь в далеку путь,
Не маючи конкретної адреси, –
Свої до Львова маю інтереси,
То ж не біда,
Якщо мене й не ждуть.
Провідаю Миколу Красюка,
Романа Качурівського...
До сина
Постукаю –
Моя вина-провина,
Можливо, й не досмертна вже
Така?


12
Запрагнув я до Львова,
Під крило
Юнацьких мрій:
По зоряному Львову
Носити естафету вістунову
Всім капітанам,
Скільки б не було
Тих капітанів!
Завше рядовий,
Не мав ніколи гонору служаки,
Сержантів не любив –
Мов ті вужаки,
Вони звивались...
Ваня Низовий
Ні перед ким звиватись не хотів!
Я з генералом ручкався, бувало,
І це всіх офіцерів дивувало
Й бісило,
А сержантів – поготів.
Я був нормальний хлопець і солдат,
Носив звання армійського поета,
Подобалась вістунська естафета –
Не поступався нею напрокат
Нікому!
Я ж любив свої нічні
Алярмово-умовні мандрування
По Львову –
Всі зірки передсвітання
Самі охоче сипались мені
Сузір’ям на погони.
Я себе
Над маршалами числив,
Над вождями.
А хто повище?
Небо,
До нестями
Високе,
Недосяжне,
Голубе..


13
Нічного неба львівського!
«Віват!» –
Кричу я небу львівському
З Донбасу. –
Ти непідвладне збуреному часу,
З роками поблакитніло стократ.
Замайоріло вільності стягами,
Державності
Потугою
Звелось
Над жовтизною сонячних колось,
Освячене правічними богами
І славою повите...»
Я молюсь
На всі каплиці галицькі
Й собори –
Соборність нашу вже не переборе
Псевдосоюз «Расєя – Беларусь»!
Мазепинці, петлюрівці ми знову,
Бандерівці ми –
Нас не перебить,
Ніяким «визволителям»
Ходить
Ніколи не дозволимо по Львову!
Хоча Донбас на іншому кінці
Держави української,
Я знаю,
Що хата і моя тепер не скраю,
Отож і сплю впівока,
Назирці,
Готовий боронити кожну мить
Свої кордони,
Рубежі та межі...
Донбас,
Неначе море в безбережжі,
В передчутті
Погожості
Штормить.


14
Мій спогаде,
Зустрінемось у Львові
(Про це я говорив уже не раз)...
Магнетизує Захід
Наш Донбас,
Не острівні шляхи –
Материкові,
Мов рушники,
Гостинно простеля:
Прямуй в усі усюди безупинно,
Вростай в нову епоху так глибинно,
Щоб якорилась до корінь земля!
Мій спогаде, в наявності постань,
В яву перетворись обов’язково,
Улийся в очі,
Перевтілься в слово,
В основу всіх високих поривань
І почувань!
Мені Галичина
Така ж близька,
Як і сумська, первинна
Земля батьків,
Де вогняна калина
Мій родовід рослинний зачина.
Мені Галичина – блаженний край:
Живопис міст у верхньому
Побужжі,
Пастелі сіл,
В яких і мальви, й ружі,
І маків цвіт –
Живи й не помирай...
Мій спомине про здійснення бажань
Юнацьких,
У вчорашній день загляньмо:
За Стрептовом одразу –
Деревляни,
А там близенько вже й
До Побужан...


15
Якщо дасть Бог, ми будемо здорові
І повні сил, і щирої снаги,
Повернемося знов на береги
Своїх надії, віри і любові.
Жаданий Львове,
Буську запашний
В оздобі парку
І лугів розлогих,
До вас ведуть усі мої дороги
З найдальшої долини-далини.
Зійду колись на станції Красне
Перед світанком
З поїзда нічного –
Не може ж буть,
Щоб не було нікого
В Красному,
Хто любив колись мене!
Піду до Буська пішки.
Тут мій дім.
Колишній дім...
Вклонюся лиш замкові
Й гайну до Львова –
Всі мої у Львові...
І цей ось дім уже не є моїм.
І цей город за Бугом теж не мій,
Повужчав ніби
Й не такий родючий –
Колись, було, він так мене замучив:
Труїв жуків я –
І себе труїв...
Та це – між іншим.
Знову поспішу
На станцію Красне, до електрички,
Що йде на Львів, –
Пригоди невеличкі
І незначні
Я потім опишу.


16
Опісля всіх
Таких болючих
Втрат
Оговтатись нелегко і з роками:
Хапаюся руками і думками
За промінці
Моїх примарних
Свят.
Стрімка вода крізь пальці протіка.
Пісок тече з-під ніг – немає тверді
Для опертя.
А лестощі відверті:
Пусті слова з гнучкого язика...
Не постарів, говорите?
Овва!
Пом’якшав серцем, кажете?
Дурнички!
Я просто поміняв колишні звички
На більш консервативні –
Це бува...
Візитом ощасливив?
Не кажіть...
Я поховав любов
Несамовиту,
Мета ж мого «щасливого» візиту
Доволі прозаїчна:
Мимохідь
Заглянув...
Озирнуся і пощезну,
А ви – живіть,
Не рвіть задарма струн:
Ви – капітан колишній,
Я – вістун
Давно не ваш
і вашим не воскресну
Підлеглим
Із минулого.
Піду...
Мене чекають клопоти незвичні:
Знайти свої початки поетичні
По так давно загубленім сліду.


17
Живуть у Львові син мій та онук.
На Городоцьку заверну спочатку.
Постукаю.
Послухаю мовчанку
У відповідь на свій тривожний стук.
На службі, мабуть,
Ігор...
Чи гайнув
До матері –
Вона живе окремо,
Заміжня вкотре...
Я слизьку цю тему
Замовчував, та, бач, не оминув,
Роз’ятрив біль невигоєних ран...
Побачити б онука!
Я ж ніколи
Його не бачив...
Ходить вже до школи
На мене схожий
Низовий Богдан.
Ні, спершу забіжу до
Красюків,
Чи, мо, до
Качурівських –
Треба з кимся
Провідати невістку:
Я ж звалився,
Мов камінь з неба!
Хто б мене завів
До Лесі та Богданчика?!
Душа
Болить,
І розривається,
Й палає:
Ніхто мене давно не пам’ятає,
Ніхто мені назустріч не руша
Вже стільки літ!
Нікого не виню,
А лиш себе самого я караю:
Бач, запалив колись
І сам згораю
Від власного шаленого вогню!


18
То ж гавань і причал!
Колись причалю?
Коли – причалю?
Хто я там такий?
Який то вітер –
Добрий а чи злий –
Мене заніс?
Не знаю:
Опечалю
Чи ощасливлю радістю?
Роки,
Зістаривши,
Сміливість відібрали,
Мої стежки всі геть переорали,
Через річки спалили всі містки.
Сім’я у мене інша.
Інше – все:
Домівка, друзі, задуми, умови...
Змінити все?
Не може бути й мови!
А що засумував, так натщесе...
По-своєму щасливий,
Я прожив
Життя немарно,
Хоч і не безхмарно,
Писав своє,
І вельми не бездарно,
Осмислено я жив –
Не ворожив,
Не підроблявся під чужу методу,
Всім віддавав усе, що завинив,
Зі злом боровся – слабих боронив
І на чужі млини
Не лив я
Воду.


19
Спонуканий пресвітлою печаллю,
Сповідуюсь відверто і винюсь:
Я все ж до тебе, Львове, повернусь,
Бодай ти був хоч за якою даллю!
Нічний вістун –
Довіку буду ним,
Але нестиму радість,
Не тривогу:
Вечеряйте,
Молітесь ревно Богу,
Спокійно спіть під небом золотим,
Мої львівяни –
Друзі і знайомі,
І найрідніші в світі!
Уночі
Пральвівські зорі в мене на плечі
Щебечуть.
У моїм луганськім домі
Натхненна тиша.
Пишуться рядки
Так легко,
Так невимушено ллються
Із-під руки,
Й слова у них сміються
І плачуть одночасно залюбки.
Світатиме вже скоро у вікні.
Сторінку за сторінкою гортаю,
З минулого
В сьогодні
Повертаю
Все найлюбіше й дороге мені.


20
Найкращою з усіх земних спонук,
Я знаю,
Є оця моя спонука:
Із сином замиритися
Й онука
Обняти –
Він єдиний мій онук!
Я знаю:
Міста кращого нема
За місто Лева,
Знаю,
Що недарма
Мені така судьба, чи, може, карма
Судилася:
Мій Львів мене трима
Так міцно й невідчепно!
Друже Львів,
Мій поклику одвічний і досмертний,
Лише з тобою я такий відвертий,
Лише тобі про все я розповів.
Люблю тебе,
Як в юності любив,
Звіряю всі чуття по цій любові
І по-юнацьки вірю,
Що у Львові
Знайду все те,
Що мав і загубив.
Зима – минеться.
Лихо промине.
І променево
Травень
Засміється,
І в серці знов
Дзвіночок обізветься,
Який колись...
Вночі...
Будив мене...


січень 1998