
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.25
05:50
Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
2025.08.24
22:12
В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
2025.08.24
15:28
Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
2025.08.24
11:51
був ти для мене тільки чотирикутником паперу
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
2025.08.24
10:55
Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
2025.08.24
09:29
Із Бориса Заходера
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
2025.08.24
09:23
Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
2025.08.24
06:35
Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
2025.08.23
21:39
Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
2025.08.23
20:58
Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
2025.08.23
16:25
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Муза смієтьс
Муза смієтьс
2025.08.23
13:02
Серед тваринних звичок москалів найхарактерніша – мітити чужі території.
Носії істини в останній інстанції частенько надривають пупа під своєю ношею.
Манія величі для недомірків – майже професійне захворювання.
Найбільше світ намагаються змінити
2025.08.23
12:36
Із поезією Сергія Жадана я познайомився у Львові. На дошці меню студентського кафе, яку виставили просто на вулицю, білою крейдою були написані такі не дуже рівні літери:
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощ
2025.08.23
06:03
Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
2025.08.22
21:59
У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
2025.08.22
20:35
іде війна, о Господи, іде війна
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
/
"Я з такої глибинки" (1999)
ВЕЛИКОРОДИ
В міжліссі,
Де вільнота і вільгота,
Дух козацький не перевівся,
Бунтуватись не перестав.
Цар московський не всіх прикоськав.
Битий шлях з-під коліс курів:
Йшли і їхали за Виговським
Гречкосії і гончарі.
Славно клали під Конотопом,
Трамбували широку гать
По грузькому болоту –
Тобто
Погромили московську рать.
Чи були там Великороди?
Хочу вірити,
Що були:
Із епохи в епоху
Броди
Відшукавши,
Перебрели;
З переможного дня –
В поразки...
Збиткувались уже свої:
Трохи – пряникової ласки,
А найбільше – гнучких київ.
Хто Мазепі служив – на палю.
Хто ж підтакував Палію,
Той іудинською медаллю
Ощасливив рідню свою.
1
Чисті роси і тихі води
Ще й заслужені береги...
Рід козацький –
Великороди –
Розгалузився навкруги
Хуторами понад ярами,
Де пульсують серця криниць...
Первозданними кольорами
Ранніх зорь і нічних зірниць
Тут вершилось літописання
Аж до того сумного дня,
Як підкова дзвінка
Остання
Загубила свого коня...
2
Я – підкови цвяшок останній –
Загубивсь у траві
Й ганьблюсь
Тим,
Що в новій добі
Захланній
Не в своєму роду пишусь.
…Я ніколи нічого злого
Не помислив на Низових,
Не прокляв –
Хоч і міг –
Нікого,
Лиш пройшов,
Мовчазний,
Повз них.
Що про батька мені відомо?
Він ходив у більшовиках
І куркульські вчиняв погроми –
Може, кров на його руках...
Відібравши коня й корову
В безсловесного «куркуля»,
Звів і доньку його тонкоброву,
Бо ж хотілось душі гулять...
Я не знаю,
Чи батько вірив
Тій ідеї,
Якій служив...
Строк свій табірний все ж
Відміряв,
Оцінивши сповна
«Режим».
Все ж покаявся
На догоду
Тим, що правили,
І сповна
Був відпущений на свободу
Без провини...
А тут – війна...
«Поновили».
Дали й «посаду» –
Невелику і немалу:
Рятувати радянську владу
Від своїх же
В своїм тилу.
Батько – зник.
Може, так і краще –
Слід загублено на Дону...
Я сирітства свого нізащо
Не поставлю йому в вину.
Він – програв.
І його поразка –
Перемога,
Що зветься Смерть...
...Плакав часто я від образи,
Переповнений нею вщерть,
На байстрюцьку свою недолю
І радянську свою судьбу,
Що носила мене на горбу,
Вудила закусивши до болю.
3
Отже, маю таку нагоду
Поновити старі жалі,
Діду Гнату Великороду
Поклонитися до землі.
Три війни він пройшов героєм
Із георгіївським хрестом.
Спадок прадідівський
Потроїв
Мозолястим своїм трудом.
Революції не перечив –
Безвідмовно давав сіна
І богунцям із-під Унечі,
І махновцям із-під Ромна.
Драли з нього чотири шкури
Доброзичливо, залюбки
Отамани-пани Петлюри
Й збільшовичені лайдаки.
Стерпів дід.
Бо куди подіти
Страх одвічний перед києм?
А до того ж – маленькі діти
І добро ж не чуже – своє.
Роз-кур-ку-ли-ли інваліда,
Хоч криваво ридав: «Не руш!»
Через руки діряві діда
В невідь витекло вісім душ.
Закопали в яру героя,
Зарівняли,
Щоб ні сліда...
В тридцять третім
Зосталось троє
Переборювать голода:
Баба Уля,
Майбутня мати –
Настя
Й дядечко мій –
Іван...
(Теж збиралися помирати,
Та наріс рятівний бур’ян.)
Не пропало коріння роду
Під червоний гучний мажор –
Дядько Йван із цукрозаводу
І мелясу привіз, і жом...
Тут і в прийми пристав Данило,
Що прибився в село здаля,
Тож, вважайте, поталанило
Недонищеним куркулям.
Вже й на Рудці купили хату,
Записались гуртом в артіль.
Звеселяли
Вже небагату
Хату
Хліб трудовий
І сіль.
Дядько вже відслужив у війську,
Повернувся у рідний край
І Марусю привів,
Невістку,
В примітивний сімейний
Рай.
Мати вже народила Люду,
Мою старшу сестру…
В селі
На той час
(Для добра ж!)
Без суду
Всіх донищили куркулів.
Процвітав розколгосп рудянський,
І народ «процвітав» із ним,
Поголовно ставав радянським,
Розкріпачено-кріпосним.
Поживали як-небудь, з миром,
Прикусивши «дурний» язик…
Дядька вибрали бригадиром,
Батько «вислуживсь» – рахівник,
Мати в яслах була за няньку,
Куховарила й хліб пекла,
А бабуся корову Маньку
Від райкомівців стерегла.
…Вже мій батько,
Відбувши міру
Покарання за «саботаж»,
Повернувся в село з Сибіру
Вельми справний,
Погладшав аж…
Мати дуже була щаслива –
Недаремно ж з тії весни
Наливалась, мов слива-глива,
Материнством новим ясним…
4
Народивсь я не дуже вчасно –
У землянці, в чаду війни…
Нашу хату бомба фугасна
Вщент спалила ще восени.
Народивсь я не дуже вдало –
Закричати не міг ніяк…
Та бабуся щось нажувала
І дала мені в рот глевтяк.
Заволав я від тої жуйки!
Породілля мене взяла,
Спеленала
І до «буржуйки»,
Щоб зігрівся я,
Піднесла.
Визирала сестра з ганчір’я:
Що то справді за дивина –
Ні волосся нема,
Ні пір’я
В голомозого крикуна?!
Ми жили в земляній криївці,
Мов зайці у тісній норі.
В нашу нору, бувало, німці
Щедро кидали сухарі.
«Шайзе-кіндер», – мене «жаліли»,
Белькотали чужі слова,
А в самих аж носи біліли
Від морозяного Різдва.
Допікала бабуся згодом
Моїй мамі:
«Вже годі лих…
Запиши його Великородом –
Хай не знає про Низових!»
Мати вперто на те мовчала,
Бо ж любила свого Данька,
Бо і п’янки йому прощала,
І шаландання по дівках.
Віднесла мене до району,
До попа, аби охрестив,
Там поставила під ікону
Трійці
Пару свічок товстих.
Пресвята, всеблага й пречиста
Під опіку взяла дитя
Богохульного комуніста
І куркульки… Таке життя!
…Натерпілись такого страху
Мати з бабою навесні:
Гнали німці дівчат до райху,
Похапавши в часи нічні!
Пожаліла-таки німчура
Молодичку із немовлям –
Відпустила.
І тітка Шура
Врятувалась:
Моя, мовляв,
На сестричку мою вказала,
На хрещеницю
(Ще жива
Тітка Шура – довікувала,
Щоб підтвердить мої слова).
Щось вигадувать я боюся
Про свій рід
І пишу лиш те,
Що розказувала бабуся,
Мов читала письмо святе.
У бабусі ж найбільша рана –
Син Іван: чи живий іще?
Виглядала з доріг Івана
І під снігом, і під дощем.
Він – останній з Великородів,
Найдорожчий, бо племінний,
А без нього в цілім народі
Щезне ланка…
Чи він – живий?
Бог тоді ще беріг Івана
Й допоміг йому утекти
Із полону
Від басурмана,
Крізь концтабірні всі дроти.
Та недовго раділи рідні –
Лиш від смерку і до зорі:
Віднайшлися людці негідні
Й дядька видали німчурі…
…Вдруге втік аж із-під Берліна
(Неймовірно, але ж – утік!),
Разом з ним був Хведько Щербина,
Наш – із хутора – чоловік.
Той Хведько,
Наче янгол білий,
Перед бабою, був, постав:
«Ми з Іваном… полями… бігли…
Він в колодязь… старий… упав…»
Баба, звісно, завила в тузі.
А Щербина: «Єдрьона мать!
Не волайте – беріть мотуззя,
Щоб Івана порятувать…»
5
Дядько в клуні тоді ховався,
Аж допоки й прийшли свої…
«Ти чого у полон здавався,
Коли смертні були бої? –
Доскіпались енкаведисти. –
Мабуть, німцям, хохол, служив?
Будеш землю криваву гризти…
Що, не винен? То докажи…»
Смертним доказом,
Що не здався
Добровільно в полон,
Довів
Дядько мій
І навік зостався
Полином у густій траві.
Бій під Штепівкою –
Про нього
Історична наука зна.
Не відомими ж ні для кого
Залишаються імена
«Чорносвиточників»…
Ділами
З них ніхто прозвучать не встиг –
Генерал Шашло
Їх тілами
Своїм танкам шляхи мостив.
День останній життя
Над ними
Рідним жайвором віддзвенів…
На полях,
Що стали рудими
Від кровищі,
Своїх синів
Не знаходили бідні вдови –
Тільки місиво
І метал –
Рукотворний,
Цілком готовий
Для убивці Шашла
П’єдестал.
Перемога –
Суспільна згода
Без якихось на краще змін,
Без Івана Великорода…
Хто згадав,
Як загинув він,
Де загинув?
І де – могила?
Хто проклав до могили слід?
Чорна-чорна земля покрила
Весь колишній великий рід…
6
Відкупилась державна влада
Від знедолених матерів
Копійками…
Бабуся рада:
Купить сиротам сухарів!
Бо ж за батька нам не платили:
Сиріт, бабо, годуй сама…
Похоронки – нема.
Могили –
Не знайшли.
То проблем – нема.
Добра дядина,
Марусина,
Комірничкою, бач, була,
Й нашій бабі
Вночі носила
Потай
Все,
Що лишень могла.
Найдорожча моя хрещена
Із Судевського
Кожен рік
Шила одіж сяку на мене
З лахів тих,
Що зносив
Чоловік.
А найбільше нас годувала
Наша рідна й свята земля –
Їстівним бур’яном буяла
У перелісках і полях!
7
Після матері навіть фото
Не зосталось…
Яка вона?
На колгоспних важких роботах
В сорок третім
(Ще йшла війна)
Полягла вона.
Не померла.
Не преставилась –
Полягла!
(Наша дійсність і пам’ять стерла,
І могилу в нас відняла.)
Після маминого загину –
Півстоліття…
Іще живі
Пам’ятають:
Її по глину –
Хату мазати голові –
Нарядили в провалля.
Сила
Тії глини сліпа була:
П’ять жінок,
Обвалившись,
Вбила,
В напівсиріт їх відняла.
Що то значить – сирітство кругле!
Знаю мову – не знаю слів,
Щоб повідать про всі наруги,
Передати жагу жалів…
Рай радянський – довгоборода,
З пальця висмоктана брехня!
Замерзав я при всіх негодах,
Мов покинуте цуценя;
Всі хвороби в дитинстві звідав,
Та не вмер я,
Бо жить хотів:
У свинячім гурті обідав,
По-свинячому й хрюкотів;
Дивом вижив – на зло державі,
Що батьків моїх відняла
Й лицемірно
Діла криваві
В добродійний чин возвела.
Я бездарну радянську владу
Буду лаять і зневажать:
Не навчила дружка Миколу
(Бо – приблудний) читать-писать.
Та й мене,
Вже у шостім класі,
Позбулася –
Я ж був такий:
До правдивості продирався
Вперто й болісно,
Хоч убий!
Порішили:
Тупий – хай в’яже
Розколгоспним волам хвости
Це куркульське поріддя враже,
Що об’їлося блекоти!
8
Не знайшлося моїй родині
І посмертної тишини,
Щоб лежати у домовині
В землях рідної сторони.
Де зарито дядьків і діда,
У селі вже ніхто не зна,
І сьогодні про це лиш віда
Неіснуючий Сатана.
Батька й дядька я символічно
В центрі Марківки поховав
Лиш недавно:
Все ж пам’ять вічна,
Хоч умовна і нежива.
А про материну могилу
Що сказати?
Вона – була
За лісочком.
Мене й Людмилу
На могилу,
Малих,
Вела
Щовеликодня баба Уля.
Вже й тоді не було хреста –
Комуністам, бач, очі муляв,
Тож зрубали його неспроста.
Вже як з армії у відпустку
Я приїхав,
То за селом
Лиш руїну побачив,
Пустку:
Бур’яном усе поросло!
Тільки вітер ще колобродив,
Розкошуючи в бур’янах…
Від родини Великородів
Не зосталося й порохна.
Ось і все про мій рід великий,
Що галузився в цих краях, –
Його вольниця
Полем диким
Розлягається в кураях.
Тільки небо дощем полоще
Сиву нехворощ і полин.
Тільки я
Йду сюди
На прощу –
Непрощенний онук і син.
Серце й розум шукають згоди
Між собою…
Хто ж я такий?
Почуваюсь Великородом,
Хоч по суті я – Низовий.
Відчахнулись обидві гілки,
Облетіли з обох листки.
Я стою на землі,
Та тільки
Без коріння
І ґрунт – хисткий.
Трави лащаться на Посуллі,
Пригортаються:
«Ти – лежи,
Адже свій…»
Тільки я, по суті,
Вже не свій, а давно чужий.
Обірвалася пуповина,
Корінь пружитись перестав,
І одна моя половина
До другої не прироста.
Я роздвоївся доконечно,
Я заледве себе терплю:
Я і батька люблю сердечно,
Я і діда свого люблю.
Хай не мали ніколи згоди
На козацькій справік землі
Низові і Великороди,
Комуністи і куркулі.
Хай не миряться й під землею
В історичній своїй порі
Всі Мазепи і Кочубеї,
Всі Виговські і Пушкарі…
Що до того мені сьогодні?!
Я шукаю свій рід і слід
На землі,
На оцім безродді,
Де розносять вітри й послід.
Я пишатися хочу родом
І народом своїм чудним –
Почуваюсь Великородом,
А пишусь-таки Низовим!
червень 1999
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВЕЛИКОРОДИ
Поема-реквієм
...У верхів’ї Сули,
В міжліссі,
Де вільнота і вільгота,
Дух козацький не перевівся,
Бунтуватись не перестав.
Цар московський не всіх прикоськав.
Битий шлях з-під коліс курів:
Йшли і їхали за Виговським
Гречкосії і гончарі.
Славно клали під Конотопом,
Трамбували широку гать
По грузькому болоту –
Тобто
Погромили московську рать.
Чи були там Великороди?
Хочу вірити,
Що були:
Із епохи в епоху
Броди
Відшукавши,
Перебрели;
З переможного дня –
В поразки...
Збиткувались уже свої:
Трохи – пряникової ласки,
А найбільше – гнучких київ.
Хто Мазепі служив – на палю.
Хто ж підтакував Палію,
Той іудинською медаллю
Ощасливив рідню свою.
1
Чисті роси і тихі води
Ще й заслужені береги...
Рід козацький –
Великороди –
Розгалузився навкруги
Хуторами понад ярами,
Де пульсують серця криниць...
Первозданними кольорами
Ранніх зорь і нічних зірниць
Тут вершилось літописання
Аж до того сумного дня,
Як підкова дзвінка
Остання
Загубила свого коня...
2
Я – підкови цвяшок останній –
Загубивсь у траві
Й ганьблюсь
Тим,
Що в новій добі
Захланній
Не в своєму роду пишусь.
…Я ніколи нічого злого
Не помислив на Низових,
Не прокляв –
Хоч і міг –
Нікого,
Лиш пройшов,
Мовчазний,
Повз них.
Що про батька мені відомо?
Він ходив у більшовиках
І куркульські вчиняв погроми –
Може, кров на його руках...
Відібравши коня й корову
В безсловесного «куркуля»,
Звів і доньку його тонкоброву,
Бо ж хотілось душі гулять...
Я не знаю,
Чи батько вірив
Тій ідеї,
Якій служив...
Строк свій табірний все ж
Відміряв,
Оцінивши сповна
«Режим».
Все ж покаявся
На догоду
Тим, що правили,
І сповна
Був відпущений на свободу
Без провини...
А тут – війна...
«Поновили».
Дали й «посаду» –
Невелику і немалу:
Рятувати радянську владу
Від своїх же
В своїм тилу.
Батько – зник.
Може, так і краще –
Слід загублено на Дону...
Я сирітства свого нізащо
Не поставлю йому в вину.
Він – програв.
І його поразка –
Перемога,
Що зветься Смерть...
...Плакав часто я від образи,
Переповнений нею вщерть,
На байстрюцьку свою недолю
І радянську свою судьбу,
Що носила мене на горбу,
Вудила закусивши до болю.
3
Отже, маю таку нагоду
Поновити старі жалі,
Діду Гнату Великороду
Поклонитися до землі.
Три війни він пройшов героєм
Із георгіївським хрестом.
Спадок прадідівський
Потроїв
Мозолястим своїм трудом.
Революції не перечив –
Безвідмовно давав сіна
І богунцям із-під Унечі,
І махновцям із-під Ромна.
Драли з нього чотири шкури
Доброзичливо, залюбки
Отамани-пани Петлюри
Й збільшовичені лайдаки.
Стерпів дід.
Бо куди подіти
Страх одвічний перед києм?
А до того ж – маленькі діти
І добро ж не чуже – своє.
Роз-кур-ку-ли-ли інваліда,
Хоч криваво ридав: «Не руш!»
Через руки діряві діда
В невідь витекло вісім душ.
Закопали в яру героя,
Зарівняли,
Щоб ні сліда...
В тридцять третім
Зосталось троє
Переборювать голода:
Баба Уля,
Майбутня мати –
Настя
Й дядечко мій –
Іван...
(Теж збиралися помирати,
Та наріс рятівний бур’ян.)
Не пропало коріння роду
Під червоний гучний мажор –
Дядько Йван із цукрозаводу
І мелясу привіз, і жом...
Тут і в прийми пристав Данило,
Що прибився в село здаля,
Тож, вважайте, поталанило
Недонищеним куркулям.
Вже й на Рудці купили хату,
Записались гуртом в артіль.
Звеселяли
Вже небагату
Хату
Хліб трудовий
І сіль.
Дядько вже відслужив у війську,
Повернувся у рідний край
І Марусю привів,
Невістку,
В примітивний сімейний
Рай.
Мати вже народила Люду,
Мою старшу сестру…
В селі
На той час
(Для добра ж!)
Без суду
Всіх донищили куркулів.
Процвітав розколгосп рудянський,
І народ «процвітав» із ним,
Поголовно ставав радянським,
Розкріпачено-кріпосним.
Поживали як-небудь, з миром,
Прикусивши «дурний» язик…
Дядька вибрали бригадиром,
Батько «вислуживсь» – рахівник,
Мати в яслах була за няньку,
Куховарила й хліб пекла,
А бабуся корову Маньку
Від райкомівців стерегла.
…Вже мій батько,
Відбувши міру
Покарання за «саботаж»,
Повернувся в село з Сибіру
Вельми справний,
Погладшав аж…
Мати дуже була щаслива –
Недаремно ж з тії весни
Наливалась, мов слива-глива,
Материнством новим ясним…
4
Народивсь я не дуже вчасно –
У землянці, в чаду війни…
Нашу хату бомба фугасна
Вщент спалила ще восени.
Народивсь я не дуже вдало –
Закричати не міг ніяк…
Та бабуся щось нажувала
І дала мені в рот глевтяк.
Заволав я від тої жуйки!
Породілля мене взяла,
Спеленала
І до «буржуйки»,
Щоб зігрівся я,
Піднесла.
Визирала сестра з ганчір’я:
Що то справді за дивина –
Ні волосся нема,
Ні пір’я
В голомозого крикуна?!
Ми жили в земляній криївці,
Мов зайці у тісній норі.
В нашу нору, бувало, німці
Щедро кидали сухарі.
«Шайзе-кіндер», – мене «жаліли»,
Белькотали чужі слова,
А в самих аж носи біліли
Від морозяного Різдва.
Допікала бабуся згодом
Моїй мамі:
«Вже годі лих…
Запиши його Великородом –
Хай не знає про Низових!»
Мати вперто на те мовчала,
Бо ж любила свого Данька,
Бо і п’янки йому прощала,
І шаландання по дівках.
Віднесла мене до району,
До попа, аби охрестив,
Там поставила під ікону
Трійці
Пару свічок товстих.
Пресвята, всеблага й пречиста
Під опіку взяла дитя
Богохульного комуніста
І куркульки… Таке життя!
…Натерпілись такого страху
Мати з бабою навесні:
Гнали німці дівчат до райху,
Похапавши в часи нічні!
Пожаліла-таки німчура
Молодичку із немовлям –
Відпустила.
І тітка Шура
Врятувалась:
Моя, мовляв,
На сестричку мою вказала,
На хрещеницю
(Ще жива
Тітка Шура – довікувала,
Щоб підтвердить мої слова).
Щось вигадувать я боюся
Про свій рід
І пишу лиш те,
Що розказувала бабуся,
Мов читала письмо святе.
У бабусі ж найбільша рана –
Син Іван: чи живий іще?
Виглядала з доріг Івана
І під снігом, і під дощем.
Він – останній з Великородів,
Найдорожчий, бо племінний,
А без нього в цілім народі
Щезне ланка…
Чи він – живий?
Бог тоді ще беріг Івана
Й допоміг йому утекти
Із полону
Від басурмана,
Крізь концтабірні всі дроти.
Та недовго раділи рідні –
Лиш від смерку і до зорі:
Віднайшлися людці негідні
Й дядька видали німчурі…
…Вдруге втік аж із-під Берліна
(Неймовірно, але ж – утік!),
Разом з ним був Хведько Щербина,
Наш – із хутора – чоловік.
Той Хведько,
Наче янгол білий,
Перед бабою, був, постав:
«Ми з Іваном… полями… бігли…
Він в колодязь… старий… упав…»
Баба, звісно, завила в тузі.
А Щербина: «Єдрьона мать!
Не волайте – беріть мотуззя,
Щоб Івана порятувать…»
5
Дядько в клуні тоді ховався,
Аж допоки й прийшли свої…
«Ти чого у полон здавався,
Коли смертні були бої? –
Доскіпались енкаведисти. –
Мабуть, німцям, хохол, служив?
Будеш землю криваву гризти…
Що, не винен? То докажи…»
Смертним доказом,
Що не здався
Добровільно в полон,
Довів
Дядько мій
І навік зостався
Полином у густій траві.
Бій під Штепівкою –
Про нього
Історична наука зна.
Не відомими ж ні для кого
Залишаються імена
«Чорносвиточників»…
Ділами
З них ніхто прозвучать не встиг –
Генерал Шашло
Їх тілами
Своїм танкам шляхи мостив.
День останній життя
Над ними
Рідним жайвором віддзвенів…
На полях,
Що стали рудими
Від кровищі,
Своїх синів
Не знаходили бідні вдови –
Тільки місиво
І метал –
Рукотворний,
Цілком готовий
Для убивці Шашла
П’єдестал.
Перемога –
Суспільна згода
Без якихось на краще змін,
Без Івана Великорода…
Хто згадав,
Як загинув він,
Де загинув?
І де – могила?
Хто проклав до могили слід?
Чорна-чорна земля покрила
Весь колишній великий рід…
6
Відкупилась державна влада
Від знедолених матерів
Копійками…
Бабуся рада:
Купить сиротам сухарів!
Бо ж за батька нам не платили:
Сиріт, бабо, годуй сама…
Похоронки – нема.
Могили –
Не знайшли.
То проблем – нема.
Добра дядина,
Марусина,
Комірничкою, бач, була,
Й нашій бабі
Вночі носила
Потай
Все,
Що лишень могла.
Найдорожча моя хрещена
Із Судевського
Кожен рік
Шила одіж сяку на мене
З лахів тих,
Що зносив
Чоловік.
А найбільше нас годувала
Наша рідна й свята земля –
Їстівним бур’яном буяла
У перелісках і полях!
7
Після матері навіть фото
Не зосталось…
Яка вона?
На колгоспних важких роботах
В сорок третім
(Ще йшла війна)
Полягла вона.
Не померла.
Не преставилась –
Полягла!
(Наша дійсність і пам’ять стерла,
І могилу в нас відняла.)
Після маминого загину –
Півстоліття…
Іще живі
Пам’ятають:
Її по глину –
Хату мазати голові –
Нарядили в провалля.
Сила
Тії глини сліпа була:
П’ять жінок,
Обвалившись,
Вбила,
В напівсиріт їх відняла.
Що то значить – сирітство кругле!
Знаю мову – не знаю слів,
Щоб повідать про всі наруги,
Передати жагу жалів…
Рай радянський – довгоборода,
З пальця висмоктана брехня!
Замерзав я при всіх негодах,
Мов покинуте цуценя;
Всі хвороби в дитинстві звідав,
Та не вмер я,
Бо жить хотів:
У свинячім гурті обідав,
По-свинячому й хрюкотів;
Дивом вижив – на зло державі,
Що батьків моїх відняла
Й лицемірно
Діла криваві
В добродійний чин возвела.
Я бездарну радянську владу
Буду лаять і зневажать:
Не навчила дружка Миколу
(Бо – приблудний) читать-писать.
Та й мене,
Вже у шостім класі,
Позбулася –
Я ж був такий:
До правдивості продирався
Вперто й болісно,
Хоч убий!
Порішили:
Тупий – хай в’яже
Розколгоспним волам хвости
Це куркульське поріддя враже,
Що об’їлося блекоти!
8
Не знайшлося моїй родині
І посмертної тишини,
Щоб лежати у домовині
В землях рідної сторони.
Де зарито дядьків і діда,
У селі вже ніхто не зна,
І сьогодні про це лиш віда
Неіснуючий Сатана.
Батька й дядька я символічно
В центрі Марківки поховав
Лиш недавно:
Все ж пам’ять вічна,
Хоч умовна і нежива.
А про материну могилу
Що сказати?
Вона – була
За лісочком.
Мене й Людмилу
На могилу,
Малих,
Вела
Щовеликодня баба Уля.
Вже й тоді не було хреста –
Комуністам, бач, очі муляв,
Тож зрубали його неспроста.
Вже як з армії у відпустку
Я приїхав,
То за селом
Лиш руїну побачив,
Пустку:
Бур’яном усе поросло!
Тільки вітер ще колобродив,
Розкошуючи в бур’янах…
Від родини Великородів
Не зосталося й порохна.
Ось і все про мій рід великий,
Що галузився в цих краях, –
Його вольниця
Полем диким
Розлягається в кураях.
Тільки небо дощем полоще
Сиву нехворощ і полин.
Тільки я
Йду сюди
На прощу –
Непрощенний онук і син.
Серце й розум шукають згоди
Між собою…
Хто ж я такий?
Почуваюсь Великородом,
Хоч по суті я – Низовий.
Відчахнулись обидві гілки,
Облетіли з обох листки.
Я стою на землі,
Та тільки
Без коріння
І ґрунт – хисткий.
Трави лащаться на Посуллі,
Пригортаються:
«Ти – лежи,
Адже свій…»
Тільки я, по суті,
Вже не свій, а давно чужий.
Обірвалася пуповина,
Корінь пружитись перестав,
І одна моя половина
До другої не прироста.
Я роздвоївся доконечно,
Я заледве себе терплю:
Я і батька люблю сердечно,
Я і діда свого люблю.
Хай не мали ніколи згоди
На козацькій справік землі
Низові і Великороди,
Комуністи і куркулі.
Хай не миряться й під землею
В історичній своїй порі
Всі Мазепи і Кочубеї,
Всі Виговські і Пушкарі…
Що до того мені сьогодні?!
Я шукаю свій рід і слід
На землі,
На оцім безродді,
Де розносять вітри й послід.
Я пишатися хочу родом
І народом своїм чудним –
Почуваюсь Великородом,
А пишусь-таки Низовим!
червень 1999
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію