Банальність, як завжди захопила ще один будень і потягла його у вічність. Там, у вічності, вона наскладала вже цілі Горгани буднів але їй було мало... Тягне і тягне... Нічого не вдіяти... Останній був жарким, дивно що не обпекла рук собі... Та й тхнув він потом і порохом доріг а ще вже звичним для неї сигаретним димом... Сумно та одиноко... Боляче... Але тягне і не спиняється перепочити... Дивна ота Банальність...


********

Сиділа собі на припічку біда, курила люльку, думала до кого б це їй податись. Всюди небажана, звідусіль гонять-проганяють... Один лише чорний-чорний будень їй нічого не говорив, та й то мабуть тому, що був німий та старий як світ і його ніхто не любив. От він і розумів трішки біду та й не гонив, не проганяв від себе... Коли разом то тихо опустивши голови, взявшись за руки брели собі кудись, куди ніхто не знав та й вони самі мабуть не знали... Але сьогодні біда не хотіла до будня... І почувалась самотньою, сумною, одненькою на сім світі... Ніякої тобі ласки, розуміння, підтримки... От думає, заскочу зараз комусь на плечі і хай як він мене не проганяє не піду! Заскочила... Зненацька... І зраділа...

Вона собі ніжно спала... На устах завмерла така щаслива, добра усмішка смачного сну. Здавалось їй сниться що вона летить, десь високо над горами , квітучими, зеленими горами... і щастя, і добро матеріалізувались навколо неї...
Собака збоку теж собі засинала, позіхнула так, що здавалось розірветься та її симпатична мордочка і навіть якийсь незрозумілий людям звук видала ,мабуть, то був „ох” або „ ах” . Собака була породи великовухів маленьких і навіть засинаючи свято вірила, що вона дуже зла і сильна, і нікому не дозволить порушити сон хазяйки. Смачний сон в якому здавалось вона літала над горами , квітучими, зеленими горами... і щастя ,і добро матеріалізувались навколо неї...
Біля ліжка собі сопів пухнастий котяра, та так вже сопів що йому, мабуть, снилось, що він у котячій країні король і у нього є повно ковбаси – вареної, копченої, просто сирого м’яса , повно риби ,ну і звичайно , величезний гарем... Йому було байдуже що біля хазяйки спить великовуха мала симпатична собака ,яка його не пустила на ліжко і сама вляглась в ногах, і було байдуже що господині сниться , що вона літає над горами, квітучими, зеленими горами ...і щастя, і добро матеріалізувались навколо неї... І що собаці здається ,що вона дуже зла, сильна, і велика, йому було байдуже... Він – король... Від щастя аж собі на спинку перевернувся, розставив свої лапки і мурчав... Мабуть, то тому коти так люблять спати, їм сниться , що вони – королі або королеви, і що у них ціла купа ковбаси – копченої, вареної, домашньої...
Місяць світив крізь вікно, вона собі ніжно спала...



00:23 17.3.2006

Погожий весняний день, чи ще холодний чи вже теплий не було ніякого значення це було його день народження ,народження первістка, народження Адама.
Символічно що він був від плоті і крові, від чоловіка і жінки ,від земного...І навіть небо не плакало і не раділо , був просто погожий весняний день...
Десь по обіді з’явилось на цей грішний світ нове життя ,нове серце грішно забилось і почало свій відлік до смерті...Криком почало ,символічно, що саме криком і плачем але це немає значення...
А світ жив своїм звичним життям, кожну хвилину тисячі народжувались та тисячі помирали і нікому не було діла до ще одного новонародженого ,хіба статистам ,акушерам ну і звичайно близьким і батькам...А жаль, жаль...
Надворі помітно посіріло ,неприємний вітерець дошкуляв перехожим та собакам які невеличкою зграєю повкладалися біля полового будинку і якщо вони можуть думати то точно думали про життя ,і ця думка зовсім їх не гріла судячи по очах, тих сумних-сумних очах, нікому не потрібних очах...
А він кричав і плакав у вікні прямо над зграєю тих собак, а їм не було до того ніякого діла, навіть не дратувало їх, вони думали про життя...Якщо звісно можуть думати...Про життя...
Все там було символічно, пологовий будинок, широка дорога далі школа, завод, цвинтар...а далі вузькою стежиною можна було вернути туди де він плакав і кричав, де лежали собаки, де все починало і закінчувало ставати символічним...Такий собі парадокс, та нікому не було до того діла а жаль, жаль...Так все чомусь починається а закінчується ще гірше але це немає значення...
Все немає особливого значення доки комусь не принесе радості чи біди, тоді все залежить від кількості тої
чи то радості ,чи то біди і кількості потерпілих...а жаль...жаль...



10.11.2005

Тихий шелест вітру у зеленій , легковажній ,весняній траві серед якої де-не-де красуються якісь білі красуні, мабуть, ромашки... Тихий спів пташок і дивовижний цвіт дерев під горою на яку виходить моє вікно. Окраїна міста ,як не дивно на горі , невеличкій, пасуться чиїсь кози, чотири : біла, чорна, чорно-біла і біло-чорна... І все це неподалік недобудованого монастиря ,на тій же горі на яку виходить моє грішне вікно... Краса яка манить...
Голубе небо без жодної хмаринки, дивно, куди вони помандрували оті білі бестії , куди їх прогнав з моєї гори вітер... А в тім і без них картина чудова і зовсім не відчувається недостатку у тих різноформних небесних тілах. Можливо, їм набридло гуляти по небу , тинятись без роботи то туди то сюди , от вони і зійшли перепочити на землю ... Перетворившись в якісь білі красуні, мабуть, ромашки, та дивовижний цвіт дерев. Ласкаве сонце, сьогодні його проміння видається якось по особливому ніжним і підкреслює красу спокійної днини. Кози пасуться, вітерець тихо гойдає траву, всі купаються у лагідності дня ,того самого дня коли прийшов АПОКАЛІПСИС! Коли крізь вени часу продерлась думка смерті і мов кінчик голки розірвала серце – ядро Землі. І на тій самій горі де стоїть недобудований монастир, де тихий шелест вітру відчувається в зеленій ,весняній траві , де пасуться ,парадокс, чорно-білі кози ,і де розіп’ята чиїмось антихристом душа чекає воскресіння... І кожен бачить це все через своє грішне вікно ,і кожен заплющує очі, і намагається про це не думати... І кожен надіється що знайдеться герой який возвеличить розп’яту ідею і піднесе її вище сонця... І кожен боїться зробити це сам...
„ Моя хата з краю...” ... Біля низької гори на якій пасуться біла, чорна, чорно-біла і біло-чорна кози, на якій стоїть недобудований монастир, і на яку виходить моє вікно з будинку що на самому виїзді з міста...





13:40 18.6.2004

Моєму дорогому дідусеві Михайлу
присвячується:

Тихенький дощик барабанить по шибках і нагадує про осінь. Робить це він навмисно , про те так сильно хоче щоб його не викрили, що йому самому починає вже здаватися ,буцімто , він несе весняний настрій і навіть вчувається в дивному стукотінні : вес - на, вес – на, вес – на...
Я помітив як цей дощ сходить з розуму. Стало жаль, мабуть, цим він навіяв мені дійсно осінній настрій, а його безумство - то страшна осіння сила ,яка засмоктує своєю таємничістю і довго ,страшно катує перед смертю.
Чому я думаю про безумний дощ? Чому? Напевно залишиться це запитання без відповіді та приєднається до міліарда таких же нещасних запитань у моїй голові. Жаль...
А весняний дощ безумний? А літній? В такому випадку сніг то взагалі якесь аномальне викривлення природи, хоча й прекрасне. Дивина тай годі! Здається весна ніколи не зможе стати осінню а осінь – зимою, а зима – літом. Тільки у мріях якогось дивака здається зможе, та й то буде видаватись гіперфантастикою і вилазитиме різними боками, випиратиме, роздуватиметься поки не трісне ,та й то беззвучно. Одним словом – пшик! А дощ таки безумний, діагноз ,звичайно, не психіатра чи ветеринара але стократ вірний. Факти наведено нижче (брехня).
Виходив на балкон курити і ще раз пересвідчився у своєму відкритті, а знаєте, там ще й туман – він теж безумний а у поєднанні психічно травмованих дощу та туману народжується Осінній звір, який вбирає в себе весь психоз цих двох ,каталізується у мріях дивака, реакція проходить миттєво і в результаті атоми розщеплюються та маленький Чорнобиль розриває мозок. Сумно... Все-таки велика це сила, цікаво, кому підкоряється цей таємничий Осінній звір? На кого полює? Чи вічний він? Зроджується непереборне бажання приручити його, навчити командам – фас, сидіти, голос... Та існує велика ймовірність летального закінчення цієї гри, яка практично унеможливлює втілення цього бажання в життя. Дорога двоїться каменем на якому вимиті слова: „Йти взагалі ,то вже ризик а в якому напрямку келих шампанського, в якому порвані вибухом на міліарди кусочків мізки, в реальному житті - таємниця . Вибір то робити треба назад вернути - деградувати.” От тобі і на, добре що не заборонили сидіти на місці але тут теж ризик загинути від другого звіра. Нудьгосамота не менш не безпечніша за Осіннього ,до того ж самиця з убитими дітьми, народженими непорочно в зв’язку з загостренням синдрому фемінізму та мужоненависництва .А якщо їх нацькувати одне на одного, ото бійка буде! Та прийшов сюди не за цим. Цікаво, а занесені вони до пекельної „ Червоної книги” чи ні? То так чи ні а бажання приручити Осіннього звіра стає все страшніше і страшніше . Навіщо воно мені? Дивина тай годі! А дощ усе барабанить по вікну та барабанить, дістає та дістає... Таки дістане! Потроху починає боліти голова, все стає якимось єхиднішим, жахаючим. Та я йду , йду на Осіннього звіра і вже сам факт того що я на нього йду видається мені неабияким подвигом. „ Я приручу його” – повторюю про себе , про те легше від цього стає мало.
Я закриваю очі і...зустрічаюсь з ним лице до лиця. Його очі сповнені дикої байдужості до світу ,голова уже опухла від мігреней та песимізмів ,губи скорчені у болісну усмішку, якій не вдається приховати ріжучу апатію та вічну агонію душі, руки та ноги деформувались від їдкої ненависті до праці. І це дике створіння дивиться на мене своїми байдужими очима і ,напевне, думає – „ Ще один homoidiotis який хоче мене приручити...”
Жах охоплює мою душу я перед лицем самої смерті у вигляді Осіннього звіра. Я відчуваю як починає проходити в мині щось дивне... Це ж його реак...
Розплющивши очі бачу свої мізки на стінах – летальний момент був присутній і у нашій грі. Щастя тільки що все це її величність фантазія. Та не таке воно вже й щастя... Осінній звір існує і у житті і після своєї зустрічі з ним я ще довго буду проклинати цей психічно неврівноважений дощ із туманом. Адже він залишив в моєму мозку свою личинку ,яка на ранок вилупиться і почне їсти мою внутрішню пустоту бо ж вона дитина свого батька – ДЕПРЕСІЯ!!!


У вас ,мабуть , виникне запитання чому цю розповідь я присвятив своєму дідусеві? А відповідь дуже проста – він єдина людина, яку я знаю , що все таки змогла приручити цього дивного осіннього звіра і залишила таємницю приручення мені – це перш за все віра в Бога і мета в житті, певна річ , у кожного своя. Свою мету мій дорогий дідусь досягнув , хай навіть через терни ! За що йому велика шана, любов і поклін. Він дійсно людина, людина з великої букви. Велике йому спасибі за те що залишив часточку свого чистого серця мені !!!


15.12.2003