Тихий шелест вітру у зеленій , легковажній ,весняній траві серед якої де-не-де красуються якісь білі красуні, мабуть, ромашки... Тихий спів пташок і дивовижний цвіт дерев під горою на яку виходить моє вікно. Окраїна міста ,як не дивно на горі , невеличкій, пасуться чиїсь кози, чотири : біла, чорна, чорно-біла і біло-чорна... І все це неподалік недобудованого монастиря ,на тій же горі на яку виходить моє грішне вікно... Краса яка манить...
Голубе небо без жодної хмаринки, дивно, куди вони помандрували оті білі бестії , куди їх прогнав з моєї гори вітер... А в тім і без них картина чудова і зовсім не відчувається недостатку у тих різноформних небесних тілах. Можливо, їм набридло гуляти по небу , тинятись без роботи то туди то сюди , от вони і зійшли перепочити на землю ... Перетворившись в якісь білі красуні, мабуть, ромашки, та дивовижний цвіт дерев. Ласкаве сонце, сьогодні його проміння видається якось по особливому ніжним і підкреслює красу спокійної днини. Кози пасуться, вітерець тихо гойдає траву, всі купаються у лагідності дня ,того самого дня коли прийшов АПОКАЛІПСИС! Коли крізь вени часу продерлась думка смерті і мов кінчик голки розірвала серце – ядро Землі. І на тій самій горі де стоїть недобудований монастир, де тихий шелест вітру відчувається в зеленій ,весняній траві , де пасуться ,парадокс, чорно-білі кози ,і де розіп’ята чиїмось антихристом душа чекає воскресіння... І кожен бачить це все через своє грішне вікно ,і кожен заплющує очі, і намагається про це не думати... І кожен надіється що знайдеться герой який возвеличить розп’яту ідею і піднесе її вище сонця... І кожен боїться зробити це сам...
„ Моя хата з краю...” ... Біля низької гори на якій пасуться біла, чорна, чорно-біла і біло-чорна кози, на якій стоїть недобудований монастир, і на яку виходить моє вікно з будинку що на самому виїзді з міста...





13:40 18.6.2004