Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ігор Зіньчук (2008)




Огляди

  1. Чому українська мова має значення?
    Зараз, коли триває війна з московським окупантом –загарбником, українська мова має надзвичайно важливе значення.

    Кожен мусить робити все від нього залежне, докладати зусиль, аби українська мова звучала по всій території України. Туди, де не має української мови, книги та цінностей, рано чи пізно може прийти загарбник.
    Рідна мова народу - не лише засіб осмислення навколишньої дійсності, вираження думок та почуттів, а й ознака національної ідентичності, самобутності нашого народу, основа для творення нації. Саме з рідної мови починається все.

    Той самий ворог вже понад 300 років намагається знищти,заборонити, змушує забути українську мову, культуру, прагне зруйнувати історичну пам`ять, руйнує церкви, музеї інші пам`ятки архітектури, щодня вбиває українців, за те що вони є і готові на все, заради рідної країни.

    Україна та наш народ обов`зково переможе, хоч і дорогою ціною, адже життя кожного, хто захищає Україну – найцінніше.
    Боротьба триває, а у нас немає іншого вибору окрім перемоги, заради вільного, рівноправного, європейського майбутнього, яке твориться сьогодні в окопах, під свит куль.

    6.06.22



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Значення самооцінки у розвитку особистості
    Продовжуючи висвітлювати особливості складного феномену самооцінки особистості слід зазначити, що у сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об’єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню – окремі сторони особистості, конкретні властивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість у цілому – розрізняють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості.
    Відповідно до ступеня адекватності розрізняють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. Неадекватна самооцінка згідно еталона, з яким вона порівнюється, може бути завишеною або заниженою.
    Знати самооцінку дуже важливо. Це відіграє важливу роль у процесі взаємовідносин, морального спілкування, в які люди як соціальні істоти, безперечно, вступають. Знаючи тип самооцінки можна певною мірою нею регулювати. У визначенні власної самооцінки слід знати орієнтовні характеристики людей із заниженою і завищеною самооцінкою.
    Людина з низькою самооцінкою відчуває себе невдахою. Вона не хоче братися ні за що нове, оскільки боїться, що в неї нічого не вийде. Вона терпіти не може ризику, тому що не вірить, що її зусилля матимуть позитивні наслідки. Вона не намагається щось змінити у своєму житті, оскільки вважає, що майбутнім керувати неможливо, і все визначиться само собою. Характерні якості таких людей: упевнені в глибині душі, що небагато варті (принижена гідність); бояться здійснити помилки; постійно мріють про фізичну досконалість; обмежуються інтересами і вчинками, які добре відомі і безпечні; не вміють сприймати компліменти; в спілкуванні з іншими передусім турбуються про враження, яке справляють на оточуючих; несміливі; схильні до самозгубної поведінки (наприклад, вживання наркотиків); не сприймають критики, або впадають від неї в розпач.
    Людина з високою самооцінкою бачить себе господарем становища. Вона розуміє, що являє собою неповторну особистість і може багато дати іншим людям. Вона ризикує, хоча і не завжди успішно, тому що хоче жити насиченим життям і засвоїти досвід, який допоможе їй вирости. Така людина не вважає, що нею керують зовнішні обставини: навпаки, вона вважає, що сама спрямовує хід свого життя. Вона почувається впененою і добре знає, чого хоче. Для неї в житті існує менше розчарувань. Якщо хтось ображає її чи не любить, вона вважає, що це їхні труднощі, і не сприймає цього серйозно. Така людина знає себе, свої слабкі і сильні сторони досить добре, щоб відчувати себе упевненою навіть у випадку несхвалення її дій чи вчинків оточуючими. Характерні риси таких людей: впевнені в глибині душі, що вони володіють достатньою цінністю; роблять помилки і вчаться на них; сприймають свій фізичний вигляд таким, як він є, навіть якщо він недосконалий; досліджують нові можливості та інтереси, використовують їх як можливість для подальшого зростання; спокійно сприймають компліменти; безпосередні в спілкуванні з іншими; турбуються про своє фізичне й емоційне здоров'я; сприймають критику як можливий шлях зростання .
    Навчитися об’єктивно судити про себе, давати справедливу самооцінку – важливе завдання у реальній підготовці до роботи над собою. Перш за все потрібно врахувати, що вирішальними умовами об’єктивної самооцінки є:
    - наявність життєвого досвіду;
    - спостережливість;
    - постійне самопізнання;
    - справедлива суспільна думка в колективі.


    Доцільно виділити такі правила формування об’єктивної самооцінки:
    - Перш за все необхідно шукати в собі все позитивне і розвивати його. Негативне не тим небезпечне, що є, а тим, що його людина бачить, терпить, а воно постійно завойовує її внутрішній світ, штовхає до негативних дій і вчинків; руйнує позитивні якості. Негативне можна перемогти, якщо знаєш про нього і розвиваєш у собі позитивні якості.
    - Слід починати із самооцінки однієї діяльності, а потім перенести на інші сфери життєдіяльності (спорт, працю, навчання).
    - Порівняти свою самооцінку з оцінкою інших людей. Якщо необхідно – встановити причини розбіжностей.
    -Необхідність наявності еталону, ідеалу зразка, згідно якого людина ефективніше оцінює себе, вимогливіше ставиться до себе і постійно прагне до самовдосконалення.
    - Постійний пошук особистості самої себе (пізнання, аналіз, оцінка) – шлях до зрілого самовиховання.
    І.С.Кон вважає, що у самооцінці свого “Я” важливу роль відіграють такі компоненти:
    - Когнітивний, що містить уявлення суб’єкта про себе і навколишнє середовище, в якому він перебуває (рівень пізнавальних здібностей, сила інтелекту, вміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси, задоволеність чи незадоволеність своїм соціальним становищем порівняно з іншими (статус у групі, колективі, суспільстві).
    - Емоційно-оцінний: авторитет серед ровесників, ставлення інших до власного “Я”, міра впливу себе на інших.
    - Суспільно-поведінковий: бажання завжди бути лідером, прагнення самоутвердитися з – поміж інших, зайняти пріоритетне місце, спираючись при цьому на свої сильні якості інтелектуальних здібностей, фізичні та моральні переваги або, навпаки, бути непомітними у групі (колективі), триматися осторонь відповідальних колективних справ, знаючи «слабкі місця свого “Я” .
    Важливу роль у формуванні адекватної самооцінки особистості відіграє співставлення образу реального „Я" (якою людина себе уявляє) з образом ідеального „Я" (з уявленням про те, якою людина хотіла б бути). Таку концепцію розробив Карл Роджерс в рамках свого гуманістичного підходу.
    В основі особистості, за цим підходом, лежать дві найголовніші потреби людини: потреба у схваленні себе іншими та потреба у самосхваленні, яке забезпечується самооцінкою. Якщо людина в реальності досягає характеристик, що визначають для неї ідеальний „ образ Я", вона повинна мати високу самооцінку. Якщо ж людина відчуває великий розрив між цими характеристиками і реальністю своїх досягнень, її самооцінка буде низькою. Ці дві концепції „Я" — „Я-реальне" та „Я-ідеальне" настільки важливі, що психологічні проблеми можуть спричинятися їх співвідношенням. Нормально, якщо ідеальне уявлення про себе набагато відрізняється від реального, його можна досягнути. Але коли ідеальне „Я” нереалістично досконале і людина знає, що його неможливо досягнути, це призводить до високої тривожності. Отже, основний закон: чим більша розбіжність між “Я” реальним та ідеальним, тим нижча самооцінка особистості і навпаки.
    Важливо підкреслити, що низька самооцінка призводить до невисоких досягнень, депресії, труднощів в адаптації. Особистість з високою самооцінкою має тенденції до фокусування на своїх успіхах та досягненнях, в той час, як низька самооцінка призводить до зосередження на недоліках та негативних особистісних якостях.
    Інша точка зору на природу самооцінки полягає в тому, що людина оцінює успішність своїх дій та проявів крізь призму власної ідентичності. Вона відчуває задоволення не від того, що робить добре, а від того, що обрала визначену справу і саме її робить добре.
    Якщо наш погляд на себе не є конгруентним (схожим на те, як ми діємо, думаємо та відчуваємо), ми розвиваємо викривлене уявлення про себе. Наприклад, особа може бачити себе повністю вільною від заздрості та незадоволення успішним шлюбом сестри, проте відчуває певну гіркоту зустрічаючись зі щасливим подружжям. Тоді її відчуття заздрості не „вписуються" в систему самоуявлень. Згідно концепції Карла Роджерса вона може заперечувати відчуття, що неконгруентні з її „Я -концепцією", і не дозволяти свідомості визнати їх. В такому разі ми свідомо сприймаємо свої відчуття та інформацію лише коли формулюємо їх у своєму внутрішньому мисленні. Уникнення такого внутрішнього осмислення може призводити до неадекватної самооцінки, в той час як відчуття часто спричиняють несвідомий внутрішній конфлікт. Отже, самооцінка формується під впливом успіху у тій сфері, яка для особистості займає впливове місце в системі цінностей. Для різних вікових етапів, в різних ситуаціях цінності можуть бути різними. Ще один важливий фактор формування самооцінки, пов’язаний з інтеріоризацією соціальних реакцій на людину. Людина схильна оцінювати себе так, як, на її думку, її оцінюють інші.
    Отже, потреба особистості у схваленні себе іншими та у самосхваленні, призводить до рефлексії оцінок власних та сторонніх, порівняння досягнень, накопичення досвіду.
    Реагуючи певним чином на дії людини (схвалення-заохочення чи несхвалення-покарання), батьки, вчителі, вихователі створюють умови гідності „Я" особи. Вони показують, коли дитина поводиться „гідно" чи „негідно" відповідно до інших встановлених вимог. Вона інтеріоризує багато таких стандартів поведінки і сприймає себе позитивно лише у випадку дії згідно з встановленими правилами. Згодом власні внутрішні відчуття, які не узгоджуються з системою умов для позитивного „Я-образу" витісняються, а отже заважають подальшому позитивному розвитку. Роджерс наполягає на тому, що умовою позитивної самооцінки є обов'язкове усвідомлення та викриття усіх заперечуваних відчуттів та досвідів людини. Тільки так ми можемо сприймати себе такими, якими ми є, одночасно постійно намагаючись бути кращими.
    Як підсумок слід наголосити, що люди докладають значних зусиль для того, щоб „вписатися" у структуру суспільства. Самооцінка, незалежно від того, чи на її поверхні власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали чи культурно задані стандарти, завжди має суб’єктивний характер.
    Дослідники виділяють наступні умови покращання самооцінки особистості:
    - визначити причини низької самооцінки;
    - емоційна підтримка і соціальне схвалення;
    - досягнення;
    - вирішення внутрішніх конфліктів .
    Найперша умова виправлення неадекватної самооцінки – вміння та «виходити назустріч проблемам», намагатись вирішувати їх, а не уникати. Люди, які починають діяти замість того, щоб уникати, більш схильні сприймати труднощі реалістично, відверто та без захисних реакцій. Протилежне сприйняття характерне для людей з низькою самооцінкою. Несприятлива самооцінка виражається у запереченні, викривленому уявленні та уникненні в спробі зміни усвідомленої правди. Цей процес призводить до загального неприйняття себе і складає основу неадекватної самооцінки. Це також блокує можливість підвищення самооцінки шляхом досягнень і успіхів, оскільки викривлене сприйняття себе виступає як механізм захисту від нових переживань, які принесуть, на думку людини, ще більше негативних вражень. Однак постійне „ підгодовування" особи з низькою самооцінкою без її реальних дій та досягнень може лише підкріплювати неадекватну самооцінку.
    В процесі пошуку схвалення від інших (як і від себе) формується загальна самооцінка. До того часу, як особа навчиться розуміти себе, вона уже має досвід схвалення чи несхвалення себе іншими людьми. Самооцінка такої людини буде впливово формуватися і обмежуватися тим, що інші думають про неї і їхнім селективним схваленням чи несхваленням. Це робить її жертвою постійного пошуку виправдання власних дій іншими та заважає самоактуалізації особистісних потенціалів.
    Людині що надто залежна від соціального схвалення притаманні:
    - Труднощі в саморозкритті. Люди бояться, що відверта розповідь про справжні думки та досвіди шокують інших і призведуть до несхвалення і обирають уникнення внутрішніх конфліктів;
    - Протиріччя між уникненням конфлікту та загрозою власній самооцінці вирішується у самозахисній поведінці;
    - Світ фантазій характеризується сильною потребою у схваленні іншими, але одночасно і страхом перед неприйняттям іншими). Цікаво, що люди залежні від схвалення погано сприймаються їх ровесниками. Їх описують як занадто схильних до самозахисту .
    Отже, другим шляхом виправлення неадекватної самооцінки є емоційне схвалення в розумних межах з метою саморозкриття особистості.
    Наступним кроком буде стимулювання особистості до певних дій, що займають основне місце в її системі цінностей і нададуть можливість реалізувати свої потенційні можливості. Існує чітка схильність до підвищення самооцінки при підвищених успіхах. Знайшовши свою ідентичність у роботі, яка приносить задоволення чи успіх, людина має реальну змогу активно вирішувати власні внутрішні протиріччя. Це вимагає щирості та відвертості з собою.



    Джерела:
    Обухова Л.Ф. Возрастная психология.- М.: Тривола, 1995.
    2. Кон И.С. Психология старшеклассника. - М.: Просвещение. 1980.
    3. Петровский А. В. , Ярошевский М. Г. “ Психологія. М., 2001
    4. Реан А.А. Психология человека от рождения до смерти. Серия "Психологическая энциклопедия". СПб. 2002.

    5. Орлов Ю.М.Восхождение к индивидуальности.- М.:Просвещение.1991
    6. Квин В. Прикладная психология. СПб., 2000



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Особливості формування самоцінки особистості
    Індивідуальність людини і особистість в цілому завжди були об'єктом пильної уваги науки про людину. Епоха соціально-економічних перетворень, що відбуваються як в нашій країні., так і у всьому світі, призвела до зміни психологічного статусу окремого індивіда, а його самоцінність та самобутність визначили основний лейтмотив психологічних досліджень. Основним інтеграційним ядром індивідуальності є самооцінка особи, яка багато в чому визначає життєві позиції людини, рівень її прагнень та очікувань. Самооцінка впливає на формування стилю поведінки і життєдіяльність людини. Самооцінка зумовлює динаміку і спрямованість розвитку особистості.
    Самооцінка – оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в певній групі чи організації та в колі друзів, а також ставлення до оточуючих. Для формування адекватної самооцінки дуже важливим є критичне ставлення людини до своїх здібностей і можливостей. Поняття „самооцінка” та „самоповага” взаємодоповнювані.
    Формуючись в ранньому дитинстві, самооцінка особи тривалий час залишається « пластичною», що дозволяє створити певні умови для її зміни в разі порушення адекватності і позитивності. Формування адекватної самооцінки, як однієї з індівідуально-особистісних особливостей людини, безпосередньо пов'язано з проблемами виховання, навчання і розвитку.
    Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага – загальна оцінка. Самооцінка формується з дитинства у процесі спілкування за такими етапами:
    - увага збоку дорослих,
    - співробітництво з ними,
    - відчуття поваги з їхнього боку,
    - взаєморозуміння .
    Взаємостосунки дитини з батьками на кожному з етапів самооцінки, залежатимуть від ставлення до себе. Якщо батьки невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищеної самооцінки та рівня домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини категорично «притупить» норму дитячого негативізму, може призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності і заниженої самооцінки.
    Формування самооцінки триває в шкільні роки: конкретні оцінки вчителів і оточення, успіхи в навчанні, мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.
    Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості.
    Належачи до ядра особистості, самооцінка є важливим регулятором її поведінки. Від самооцінки залежать взаємовідносини людини з оточуючими, її критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач. Самооцінка впливає на ефективність діяльності людини і подальший розвиток її особистості.
    Самооцінка – це своєрідні когнітивні схеми, котрі узагальнюють минулий досвід особистості і організують нову інформацію відносно даного аспекту „Я" . Разом з тим самооцінка, особливо якщо мова йде про здібності і потенційні можливості особистості, виражає певний рівень домагань. А він залежить від багатьох умов. Хлопчик, хвалькувитий з товаришами, може набагато скромніше оцінювати себе в розмові з учителем. Самооцінка є засобом самовираження, створення в оточуючих приємного враження про себе.
    Особистість оцінює себе двома шляхами:
    - шляхом співставлення рівня своїх домагань, з об’єктивними результатами своєї діяльності;
    - шляхом порівняння себе з іншими людьми.
    Чим вищий рівень домагань, тим важче їх задовільнити. Успіхи та невдачі в будь-якій діяльності суттєво впливають на оцінку індивідом своїх здібностей в цьому виді роботи: невдачі зазвичай понижують рівень домагань, а успіхи підвищують їх. Не менш важливим є і момент порівняня: оцінюючи себе, індивід свідомо чи несвідомо порівнює себе з іншими, враховуючи не лише власні досягнення, але і всю соціальну ситуацію в цілому.
    На загальну самооцінку особистості впливають також її індивідуальні особливості, і те, наскільки важлива для неї оцінювана якість чи діяльність. Самооцінка не є постійною, вона змінюється в залежності від обставин. Засвоєння нових оцінок може змінювати значення засвоєних раніше цінностей. Наприклад, школяр, який успішно здав екзамени, вважає себе успішним учнем. Він задоволений собою, оскільки це визнається іншими: його успіхи викликають позитивні емоції у вчителів, зустрічають підтримку в сім'ї. Однак ця позитивна оцінка може бути зміненою внаслідок невдачі на екзаменах чи у випадку, якщо в колі ровесників цінність успішності буде витіснена на другий план іншим ціннісним орієнтиром. Крім того по мірі свого дорослішання здібний школяр може зрозуміти, що успіхи у навчанні самі по собі ще не приносять щастя і не є гарантією успіху в інших життєвих ситуаціях. В цьому випадку загальна самооцінка може понизитись, але в цілому залишатись позитивною . Отже, певні досягнення у діяльності, успіху позитивно впливатимуть на самооцінку лише тією мірою, наскільки вони є важливими у системі загальних цінностей.
    Виміри і характеристики „Я" у формуванні загальної самооцінки визначаються на кожному віковому етапі по різному і змінюються зі зміною індивідуального cтатусу розвитку особистості. У підлітковому віці формується зі сприймання власної зовнішності та рівня схвалення у колі ровесників, як двох найвпливовіших на загальну самооцінку характеристик
    Самооцінка тісно пов'язана з рівнем запитів особистості, з бажаним рівнем її самооцінки. Рівнем запитів називають рівень образа «Я», що виявляється в ступені труднощів мети, що людина ставить перед собою. Психолог Джемс вивів формулу, що показує залежність самооцінки людини від його запитів.

    Самооцінка = Успіх
    Запити .
    Наведена формула свідчить, що прагнення до підвищення самооцінки може реалізовуватися двома способами. Людина може підвищити запити, щоб пережити максимальний успіх, або знизити їх, щоб уникнути невдачі. У випадку успіху рівень запитів звичайно підвищується, людина виявляє готовність вирішувати більш складні завдання, при неуспіху — відповідно, знижується. Поведінка тих людей, які прагнуть до успіху, і тих, хто намагається уникати невдач, істотно відрізняється. Люди, мотивовані на успіх, звичайно ставлять перед собою визначені позитивні цілі, досягнення яких однозначно розцінюється як успіх. Вони з усіх сил намагаються домогтися успіху. Людина активно діє, вибирає відповідні засоби і способи, для того, щоб найкоротшим шляхом досягти мети.
    Протилежну позицію займають люди, мотивовані на запобігання невдач. Ціль їхньої діяльності не в тому, щоб домогтися успіху, а в тому, щоб уникнути невдачі. Всі їхні дії в першу чергу спрямовані саме на реалізацію цієї мети. Для таких людей характерна непевність у собі, невір'я в можливість досягти успіху, острах критики. Будь-яка робота, особливо та, котрій притаманна можливістю невдачі, викликає в них негативні емоційні переживання. Тому людина не відчуває задоволення від своєї діяльності, сприймає як тягар, уникає її. Звичайно в результаті вона виявляється не переможцем, а переможеним.
    У підсумку доцільно зазначити, що рівень своїх запитів особистість встановлює десь між надто важкими і надто легкими завданнями та цілями — так, щоб зберегти на належній висоті свою самооцінку. Формування рівня запитів визначається не тільки передбаченням успіху чи невдачі, але і насамперед обліком і оцінкою минулих успіхів і невдач. Однак, в цілому для людей характерно певне завищення своїх здібностей, приписування собі унікальності, несхожості на інших. Характер людини виявляється не тільки у її ставленні до інших людей, але й до себе. Кожний з нас, ненавмисно сам того не усвідомлюючи, часто, порівнює себе з оточуючмми й у підсумку виробляє досить стійку думку про свій інтелект, зовнішність, здоров'я, становище в суспільстві, тобто формує «набір самооцінок», від якого залежить: скромні ми чи зарозумілі, вимогливі до себе чи самозаспокоєні, соромливі чи чванливі.
    У більшості людей виявляється тенденція оцінювати себе вище середнього. Це дозволяє зробити висновок, що людині властива потреба в досить високій самооцінці, тобто кожному хочеться поважати себе. Самоповага — одне з джерел психологічної стійкості, гарного настрою.

    Джерела:
    Бороздина Л. В. Что такое самооценка? // Психол. журнал – 1992.– Т. 13. – №4. – С. 99 – 100 с.

    2. Психологія. Підручник / За ред. Ю.Л.Трофімова. – К., 1999. 426 с.

    3. Липкина А.И. Самооценка школьника. - М.: Знание, 1976.
    4. Семиченко В.А., Заслуженюк В.С. Мистецтво взаєморозуміння.- К.: Веселка, 1998. – 211 с.


    9.08.2010



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  4. Книга – найвище мистецтво слова

    З давніх часів люди прагнули зберігати і передати знання та досвід прийдешнім поколінням, записувати певні події, які мали непересічне значення для історії, науки чи культури. Індивід, як творча особистість часто має необхідність «вилити на папір» власну душу, поділитись найпотаємнішими емоціями та почуттями або просто висловити свою точку зору на події оточуючої дійсності та суспільства. Напевне саме це і зумовило виникнення книги, як вершини словесного мистецтва.
    Прототипом книги вважаються сувої папірусу на яких древні єгиптяни створювали писемні відомості про свою цивілізацію. Матеріалом для виготовлення папірусу була трав’яниста рослина висотою до трьох метрів, стебла цієї рослини нарізали тонкими смужками, сушили та вкладали шарами, які після цього склеювали. Папірус намотували на тонкі круглі держальця, азначений принцип створення книг зберігся до наших днів і його можна побачити у сучасній Торі – священній книзі євреїв. Сувої зберігали в глиняних глечиках, дерев’яних, шкіряних чи полотняних футлярах.
    У Єгипті папірус був не єдиним матеріалом для письма. Для письма використовували також шкіру, а для невеликих записів – дерев’яні таблички вкриті спеціально виготовленою пластичною масою, вапняні плитки або глиняні черепки. У стародавньому Римі ярлик з назвою книги називали «Титулюс», саме тому й першу сторінку сучасної книги називаємо – титульною.
    Працюючи над книгою, автор викладає на її сторінках власний життєвий досвід, висвітлює особливості світоглядної позиції, змальовує складний та суперечливий внутрішній світ особистості.
    Розглянемо кілька екземплярів унікального «книжкового» мистецтва.
    Існують стародавні тібетські книги тексти яких писалися сумішшю золота, срібла, коралів, перлів, бірюзи, глазурі, перламутру, сталі та міді
    Зараз майстри –умільці виготовили книгу із срібла, а літери в ній вигравірувані позолотою. На виготовлення такого ювелірного шедевру було витрачено більш ніж 50 кілограмів золота та близько 600 кілограмів срібла. Унікальну книгу з металу вагою 20 кг представлять у Барселоні брати-ковалі із Тернопільщини.
    Однією з найтовщих книг дослідники вважають “Кларису” – роман англійського письменника Семюела Річардсона. Він містить 984 870 слів, майже на 200 тисяч слів більше, ніж у Біблії. Роман побачив світ у середині XVIII ст.
    Ще однією цікавою книгою є “Диявольське Євангеліє”, яке зберігається у королівській бібліотеці в Стокгольмі. Його обкладинка зроблена з дубових дощок товщиною 4 сантиметри, а оздоблюють книгу спеціально створені защіпки з кованого заліза. На виготовлення пергаментних сторінок майстри витратили понад 100 шкір.
    Найменшим зразком художнього слова справедливо можна вважати мініатюрні книжки наприкінці XVIII ст., завдяки примхам Марії-Антуанетти, яка забажала носити улюблені книжки…в рукавичці. Саме подібні книжки фахівці –Шевченкознавці вважають праобразом захалявних книжечок видатного Кобзаря. На теренах Київської Русі книгописання було дуже почесним заняттям. Переписувати книги мали право лише освічені ченці. Для рукописної книги Київської Русі притаманні дуже своєрідні особливості. Вже тоді існували різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення - великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчило про високий рівень майстерності переписувача та художника, які працювали над книгою.
    У рукописній книзі вирішальне значення має шрифт — устав та напівустав. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали чорним та червоним, спеціально виготовленим, чорнилом. Червоним - перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач мав звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст розміщували двома стовпчиками. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках, за наявності вільного місця, текст закінчувався фігурним трикутником.
    Перед писанням сторінки розграфлювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік був завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо. Різну додаткову інформацію— колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.
    В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент - в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.
    Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Часто трапляється зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у книгах Київської Русі трапляються вкрай рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
    Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих.
    Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних епізодах української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.
    Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й такі, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст прочитаної книги.
    Усі рукописні книги мали оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплювали з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або Житія Святих. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом оправи були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.
    За спеціальним замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб.
    Більшість майстрів –авторів рукописної книги невідома. Однак з певністю можна говорити про наявність спрямування в оформленні книги, які були характерними лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення книгописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням української культури.



    Використана література
    1. Різник М.Г. Письмо і шрифт К., 1978 – 150 с
    2. cikavo.com.ua/tsikavi-fakty-pro-knyhy.html
    12.10.2010



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  1. Незабутні таланти твої, Україно!
    Часто невблаганна доля кидає найталановитіших синів нашого краю на чужину, де люди здобувають славу визнання, яких вони через певні суспільні обставини не мали змоги отримати на рідній землі. Таке твердження повною мірою стосується нашого видатного земляка, соліста Білоруського Великого академічного театру опери та балету, Зіновія Бабія.
    Народився Зіновій Йосипович Бабій 27 січня 1935р. в с. Підсадки в сім’ї Йосипа Гавриловича та Марії Томівни, де й минуло дитинство Зіновія.
    Із спогадів його матері відомо, що в шестимісячному віці вслід за дідом, який наспівував йому замість колискової українську народну пісню «Віють вітри…», він гомонів цю мелодію.
    Родина Бабіїв любила музику. Мабуть, перший патефон, що з’ явився в селі, був у них. Батько Зіновія володів хорошим голосом і мав добрий музичний слух. У нього була велика кількість платівок з українськими, російськими народними піснями, романсами, аріями з опер італійських композиторів, цілими операми. Виконавці – славетні українські співаки: Борис Гмиря, Михайло Гришко, Іван Козловський, Іван Паторжинський, Марія Литвиненко – Вольгемут, Соломія Крушельницька, а також видатні італійські співаки Енріко Карузо, Маріо Ланца.
    Зіновій з дитинства мріяв стати співаком. Перші роки навчання у школі співпали з воєнним лихоліттям. Вчився в школі, як і його ровесники, з перервами. В 1950 р. Зіновій закінчив Поршнянську семирічну школу. Кілька місяців був учнем у столяра, вчився в технікумі торгівлі. Після тяжкої хвороби залишає технікум і готується до вступу у Львівське музичне училище. В училищі навчається з 1951 по 1954 р. Восени 1954р. – служба в армії, в Ансамблі Прик ВО. Під час навчання і служби багато працює, вивчає пісні, романси, арії. Після демобілізації в 1957р. їде в Москву з метою вступу у Великий театр і Московську консерваторію. Не заставши театру, (він був на гастролях), їде в Київ, де прослуховується в театрі опери і балету ім. Шевченка. Його приймають солістом в театр. Одночасно вступає у Київську консерваторію ім. Чайковського
    З 1960 по 1963 рік Зіновій Йосипович – соліст Львівського театру опери і балету. Співає всі провідні партії в операх західноєвропейських композиторів. Це партії Хозе в опері Ж.Бізе « Кармен», Каніо і Пролог в «Паяцах» Р.Леонковалло, «Рудольф» в Богемі, Каварадоссі в опері «Флорія Тоска», Пінкертон «Чіо-чіо-сан (Пучіні )», партії в операх Верді «Герцог» в «Ріголетто», Радамес в «Аїді»,Манріко в «Трубадурі».
    Початок шістдесятих років для Львівського оперного театру визначився притоком молодих творчих сил, а також співаків та музикантів старшого покоління. В цей час розвиваються творчі сили Зіновія Бабія.
    3 січня 1963 року Бабій – соліст Білоруського Великого театру опери і балеру. З цього часу вся його творчість пов'язана з Білорусією. Це новий період в його творчості. В театрі була здійснена постановка опери Верді «Отелло». Партія «Отелло» дуже складна у вокальному відношенні, вимагає від співака сильного голосу, акторських здібностей. Тому ця перлина оперного мистецтва рідко ставиться.
    Приблизно в цей час і Великий театр поставив «Отелло». Там співав тільки В.Атлантов, тому Зіновія часто запрошували на цей спектакль.
    Нові партії, які співав у Мінську Зіновій Йосипович– це Герман у «Піковій дамі» Чайковського, Молодий Фауст в опері Ш.Туно «Фауст». Це практично всі тенорові партії в операх, які йшли на сценах радянських театрів.
    Зіновій Йосипович багато і плідно працює над вокально-камерним репертуаром. В його концертному репертуарі романси Глінки, Чайковського, Рахманінова, Шуберта, Шумана, Брамса, арії з опер російських, західноєвропейських, польських, українських композиторів. Співає їх Зіновій Бабій на мові оригіналу. В його репертуар входять також старовинні російські романси, українські, російські та білоруські пісні, старовинна духовна музика 15-18 ст., органна музика.
    У Бабія були концерти старовинної музики в основному духовної музики з органом, неаполітанські пісні, пісні сучасних європейських композиторів: російських, українських, білоруських.
    Важко перелічити все, що співав Зіновій. Майже все записано на радіо. Будучи хворим після складної операції на серці, він старається записати все, що співав. Ніби відчуваючи, що часу залишається мало, він багато працює на білоруському всесоюзному радіо на фірмі «Мелодія». Всі його записи увійшли в «золотий фонд». На жаль,так і залишаються «фондом». Білоруські записи чомусь розмагнітились…
    Після операції Зіновій Бабій залишає театр. Він працює у Білоруській філармонії і викладачем вокалу в інституті культури.
    Зіновій Бабій гастролював з концертними програмами у всіх кутках колишнього Союзу. Від Прибалтики до Далекого Сходу, від крайньої Півночі до Середньої Азії. Легше назвати міста, де йому не довелось співати. Йому аплодують в Канаді і в Франції, Польщі і Болгарії та багатьох інших країнах світу
    Коли співак тільки починав свою кар'єру, Іван Семенович Козловський сказав про нього: «Талант і дар Зіновія Бабія – беззаперечні. Він, його голос – державна цінність».
    У Пушкіна є чудові рядки, присвячені Іванові Пущіну: «Мой первий друг, мой друг бесценний». Таким другом, товаришем для Зіновія Йосиповича був упродовж усього його життя Петро Михайлович Адермах.


    1.11.2010
    Примітка автора: Статтю створено за сприяння сестри Зіновія Бабія, пані Бойко Марії Йосипівни.








    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --