Є де-кілька речей, за якими я буду шкодувати і на тому світі: що не спробував просити пробачення у дівчат моєї молодості - когось не долюбив, когось не зрозумів, когось лишив на поталу… Не зміг переконати в своїй непричетності до тих чи інших подій - своїх знайомих, друзів… В якийсь період свого життя мало приділяв уваги собі. Де-яких нелюдів не знищив фізично… а треба було б… Випадкові мізерні борги - свої і чужі канули в лету, про що і нагадує щоденна молитва…
І є речі, якими пишатимусь вічно: мамою і татом, близькими родичами. і тою, хто родив мені дочку і сина. Своєю спроможністю раціонально сприймати чужі думки щодо своїх бажань творити, не обов'язково словами - були й інші матеріали. Не досипати, не доїдати -- якщо це відносилось допомоги іншим. У любій справі бути щирим, спираючись на власний досвід і на свої сили… визнавати поразку, як ступінь того ж таки досвіду… думати правдиво і щиро висловлювати думки, незважаючи на обставини...
Є речі і нейтрального тлумачення. Про них іншим разом.

....О десятій годині вечора 9 травня 1950 року в селі ХРОЛИН Шепетівського ройону на Хмельниччині в сім’ї Миколи Дудара і Єви ( Лозова ) родився хлопчик. Ще задовго до його народження він вже мав ім’я - свого тата… І це було не тільки данність пам’яті предків, главі сім’ї, але й майбутня повага до співзвучності виголосу «Микола Миколайович».
Неможливо у біографії Миколи Дудар незгадати добрим словом його батьків, бабусь. Оскільки вплив їх на його виховання дуже і дуже значимий. Ось із дідусей він не побачив і не почув нікого…
Дідусь по мамі, Лозовий Микола, на початку 30 років минулого століття лютою смертю згинув від рук бандитів. Будучи на зоробітках в далекій Америці цілих чотири роки, він пересилав чималі кошти своїй дружині Глафірі. Після повернення ними було придбано бувше панське обістя, і коня… Часи були важкі і тривожні… Одного дня повертаючись з Грицівської ярмарки по дорозі додому, його перестріли бандити. Жорстокість банди неможливо уявити... В розтятий живіт насипали пшениці, горлянку наскрізь пробили кілком. Коня не чіпали. Він ( Орлик ) на другий день діставшись двору, бив і гріб копитами землю… ставав дибки і звав за собою. Врешті привів на місце злочину, до якого було добрий десяток кілометрів.
Дідуся по татові - Парфена - розстріляли німці за зв’язок з партизанами. Майбутні батьки Миколи Дудар побралися у 1947 році після війни. Мама Лозова Єва і тато Микола Парфенович були примусово вивезені під час окупації в Німеччину працювати на великий Рейх… І подібних «заробітчан» у Шепетівському ройоні було тисячі. При звільнені села від німецьких загарбників не вціліло жодної хатини. Бої точились місяць. Село переходило з рук у руки.
Село і післявоєнне життя… Поля засіювали житом, пшеницею, гречкою, кукурудзою, рапсом… Відновився колгосп. Село відрізнялось від інших сіл… Одне одного знали добре і пережили чимало горя разом. Батько майбутнього поета, співака, музиканта, Микола Парфенович, був жилистий, працьовитий, порядний. Мав великі здібності до будь яких професій. Чим би він не займався, до його авторитету громада прислухалась з повагою. Незабаром сім’я Дударів збудувала окремо свою хатину і з’їхали від родинного гнізда… Але на усі свята збиралися у старій затишній заново відбудованій хатині… У батька були ще троє рідних братів і сестра.
Бабуся Глафіра, мамина мама ( у житті - баба Вірка ) сердешна і набожна, змалку привчала унуків і внучок любові до ближнього. Зимніми довгими вечорами читала молитви, розказувала історії, в яких так чи інакше, закінчувалися добрим кінцем… У баби Вірки було двоє синів Василь і Степан… на жаль Степан у раньому віці помер… а ще дочка Марія ( тітка Манька ), яка родить шестеро дітей… Оскільки у подружжя Дударів Коля родився другим після сестрички, а після родяться ще двоє братиків, то можна тільки уявити в яку велику і дружню сім’ю Господь Бог явив його… Зі слів майбутнього поета, нам відомо, що перша його клітина пам’яті зафіксувала подію у дворічному віці. Рано навчися складати цифри, читати. Адже батько перший у селі почав купувати різні книги. Всі знали, що Микола Чиж ( так прозвали його односельчани за те, що він був посланий колгоспом в учні до свинаря Чижа Ярослава переймати досвід ) має безліч цікавих книг, і усі зайві гроші витрачає на пластинки, на книги. Він одним із перших придбав радіолу, телевізор… Мама також працювала в колгоспі. То на буряках, то на фермі. У Хролинах була своя восьмирічна школа. З першого по п’ятий клас Коля вважався першим учнем школи.
По спогадам старшої сестри Надії, він у другому класі сів писати роман про війну, який і закінчився на півсторінці. Підлітком кожні божі літні канікули працюав у колгоспі: пас свиней... Ріс і мужнів з усіма односельцями. Рідний дядько Адам, по батьку, все частіше довіряв ключі від сільського клубу, де Микола самотужки силився пізнати баянні можливості… Бігав до сусіда Мороза ( їхня дочка Тамара навчалась в одному класі ) за акордами до гітари… дуже вже хотілось навчитись грати і співати… Міг годинами, одітий гребінць в газету, дути і видумувати різні мелодії. Дев’ятий і десятий класи закінчував у селі Новичи… До випускного, через Голос Америки, знав про «Бітлз» і «Ролінг - Стоун»,»Біч-Бойз», «Зе-Манкіс», Рей Чарльза і Френка Сінатра, Марка Твена і Хеменугея… Перечитав усю місцеву бібліотеку. Знав багато на пам’ять Маяковського, Шевченка. Десятирічку Нович закінчив на три і чотири. На оцінки вплинули: непосидючий характер і гострий язик ( по словам самого Миколи ). І саме це вплинуло на оцінку по літературі… На всі питання, і навіть допоміжні, Коля відповідав чітко і впевнено. Комісія зробила зауваження викладачу російської, про те, що відповідь учня на всі питання достатня і досить вже «ганяти» Дударя. Викладач Іван Петрович погодився, але маючи власні підозри на "щось", сказав: - Четвірки буде досить.
Цей своєрідний урок він згадуватиме все життя. Односельчанка Світлана Кузьміна, майбутня актриса кіно і театру, пропонувала спробувати поступити в Літінститут імені Горького, і при спробі - сприяла би. Але…
Куди податись учитись вирішували не довго. Найближчі села, і Шепетівка в тому числі, постачали молодь в місто Жовтневе Миколаївської області у суднобудівне профтехучилище при заводі «Океан». Професія електрозазозварювальника, придбана в профтехучилищі не раз допоможе у скрутні часи в майбутньому. Після служби в армії, повернувся в Жовтневе. У місті Жовтневе Микола познайомиться з музикантом Вікторем Білоногом, з ВІА - «Гармонія». Треба віддати належне учасникам «Гармонії», студенти Миколаївського музучилища. Їх шалена популярність серед молоді могла конкурувати з будь-яким професійним колективом. Працюючи на заводі, вечорами грав у кафе «Мрія», «Южанка». Якось профком із одного цехів запропонував очилити йому посаду художнього керівника самодіяльності. Результат - друге місце на оглядинах самодіяльних цехових колективів заводу «Океан». Незабаром відомий музикант, керівник музичної групи «Форсаж» Кім Брейтбург запросив талановитого хлопчину до свого колективу. «Форсаж» запросили в Уральську філармонії (Казахстан. Адміністратор - Микола Суржик). У тому ж році за власним бажанням в місті Актюбинськ розпрощався з колективом. Познайомившись з місцевими музикантами ( Володимер Сова, Володимер Русін ) створили свій колектив, були запрошені в кафе «Жастик» («Молодість» ) , але через півроку, після того як віднайшося паспорт, трудова, Микола повернувся додому, у рідне село…
Де-який час працював на режимному підприємству по набутій спеціальності. І знову музика. Шепетівський Будинок Культури. Грали на танцях, виїздні концерти по району… Одного разу Щепетівку з концертом відвідала обласна філармонія. ВІА -"Товтри" музкерівником якої був чудовий музикант із Харкова Ігор Базілевич. І знову гастролі, що правда тільки по області, колектив "обкатував" програму. Гітарист ( Ростов-на- Дону ), саксофоніст ( Москва ), барабанщик ( Львів ) - мали неабиякий досвід праці у ресторанах… і Базилевичу запропонували попрацювати в Ялті у ресторані, і він забравши кістяк - полишив філармонію. Але Миколу з чудовими вокальними даними через знайомого музиканта знову запросили до гурту, на цей раз у «Червоні Маки» Ворошиловоградської філармонії. По приїзду на базу колектив, після святкового концерту для працівників філармонії, в якому Микола встиг попрацювати з місяць, через фінансові питання "Червоні Маки" звільнились. На цьому святковому вечері у приємних стосунках з адміністрацією вперше почув похвалу на свою адресу, як вокаліста… Довелось співати пісні Віктора Білонога, Кіма Брейтбурга… І ці слова були почуті з вуст Лавреата міжнародних конкурсів ( домбра ) дочки директора філармонії Віктора Олексійовича Шистко, Аліси… І що зовсім недавно, тільки - но, у них працював Валерій Леонтів. У ці дні у місті гастролював «Збруч» Тернопольської філармонії. Звичайно, Миколу знову запросили. Відчувався попит на хороших вокалістів і в Тернополі. Володимир Прокопик, Валерій Ткаченко, Котляр Алік… Директор гурту «Збруч» Дікгусар Віктор - серцевина гурту. Маршрут гастролей вів на базу. А що як і «Збруч» по закінченню гастролей розсипеться? - Миколі приходить думка, що він приносить нещастя… Але, слава Богу, після короткої відпустки - репетиція, оновлення програми і, в путь… Львів, Іванофранківщина, Пермь, Кіров, Уфа, Свердловськ, Якутськ, Ялта, Херсон… Гастролі розтяглися більше як на півроку… І незабутня зустріч у Свердловську із «Форсажем» Кіма Брейтбурга.
Кілька неділь лишилося до закінчення гастролей, Микола вирішує звільнитися за власним бажанням. Однообразність, вічна нестача коштів… жалюгідна платня, втома від інтриг - зробили свою справу. По приїзду в Тернопіль за розрахунком запрошують співати у ресторан «Україна». Під керівництвом Ярослава Федорчука. Гурт відрізнявся від інших тернопільських колективів репертуаром: виконували не тільки сугубо ресторанну музику, але й у першому відділенні звучали фірмові речі кращих зарубіжних груп - «Юрай-Хіп», «Ледзепелін»… Особливо добре звучали із «Піснярів» - «Беларусія», «Бєловєжская Пуща»… Але непосидючий характер і сімейні обставини, плюс роздуми, які не полишали Миколу після відвідан у Якутську місцевого ресторану при готелі, не давали спокою… музиканти у Якутську за один вечір отримували платню, яка дорівнювала повного місяця співу в «Україні».
Далекий Схід привітливо зустрів Миколу, тим паче було до кого їхати. Односельчанин, однокласник - теж Дудар, і теж Микола вже осів у Комсомольську-на Амурі. А ще старший брат товариша Анатолія, який в свою чергу і затяг було в Жовтневе - Головчук Володимир. І - клавішник по Шепетівському Будинку Культури - Заєць Михайло. Усі вони працювали хто на будівництві, хто на заводі.
Профтехучилище №26 на Дзьомгах потребувало майстра для одної із групи електрозварювальників. Директор училища - випускник МГУ, усі викладачі і майстри з вищою освітою. Коротка розмова з директором, місяць випробовуваного терміну… Через місяць Миколі довірили ще один курс. А вечорами гра і співи у ресторані «Дземги». Знайомство з гітаристом Олесандром Лавровим. Репетиції. За протекцією львів’янина - офіціянта, влаштувались у ресторан «Сєвєр». Фестиваль рестораних музичних колективів у Будинку Молоді Комсомольська-на-Амурі - друге місце. Чомусь перше місце було відсутнє. Після виступу Микола отримує від слухачки записку, в якій було запрошення на розмову. Госпожа Остапенко, директор ресторана «Бригантина» запропонувала роботу у своєму ресторані. Треба означити, що для того, щоб відвідати «Бригантину» чи «Восход» у Комсомольську, треба було заздалегідь замовляти місця. А що вже говорити про пряцю у подібних рестораціях
Дзвінок в Тернопіль. Ярослава Федорчука зустрічали через неділю з повним комплектом відповідної апаратури. Майже вісім років прожив Дудар на Далекому Сході. Ще був Хабаровськ - «Інтурист» «Турист»- з легендарним Юрієм Пепсом («Трек»)…
В Комсольську зустрів ту, єдину… із сімї переселенців з України ще по бабцям і дідусям за часів Столипіна.
Квартиру розміняли спочатку на пгт Черняхів Житомирської області, згодом на Київ. До обміну квартири з Далекого Сходу на Україну сім’я жила у батьківському домі рідного села Хролин. Раз у півроку доводилося літати на Далекий Схід для переоформлення відповідних документів щодо обміну. Рідне село Хролин. Удвох із дружиною Світланою працювали у сільському клубі. Шепетівський Відділ Культури високо цінив професійність молодого подружжя. Своя фірмова апаратура і вдалий піддібраний репертуар видкривав неабиякі можливості їхньому дуету. Про це свідчить проведення творчого семінару у стінах клубу усіх художніх керівників клубів району. У Світлани за плечима музпедучилище, праця концертмейстера, гра на синтезаторі в кафе «Казка» ще на батьківщині - замінила прямо у другому відділені клавішніка - універсала Фелікса Ільїна...Подружжя почали запрошувати грати на весіллях, на проводинах до лав армії… З народженням сина, Павла, музичну діяльність довелось поступово згорнути. Квартира розмінена на Черняхів. Довелося пускати коріння на Житомирщині. Поруч Будинок Культури. По сусідству нового мешкання - завідуючий Відділом Культури, дружина завідуючого - директор. У Миколи і Світлани - досвід, і беліч можливостей. Відеотека - більше як 600 касет, з десяток студійних ауді-магнітофонів, музичні інструменти, голосова апаратура, своє модне авто… Нові знайомства і знову незабутня зустріч в Житомирі з Кімом Брейтбургом… «Форсаж» змінив ім’я на «Діалог» ( в цей час учасниками якого були брати Меладзе).
Запрошення від Житомирських бізесменів на сезонну літню працю на базу відпочинку у Приморськ ( Азовське море… ) Клуб, відеосалон, музичні вечірні посоденьки. Під кіненць сезону сім’я обирає на березі моря іншу базу. Адміністрація пропонує обов’язково приїхати у наступному році. Що і відбулося… Через знайомих працівників торгівлі міста Тернопіль був придбаний фрізер для виготовлення морозива. Пройдено ще один рубіж.
І знову обмін: Черняхів на Київ…
Столиця кишить від братви, жуйки і юппі. Ніякої музики, один бізнес… А чому б і невідкрити свою власну справу? Поруч нового помешкання - базар «Юність» Десятки дозвольних підписів… І новий кіоск «Катруся» на почесному місці: своє виробництво мягкого морозива, сік березовий, томатний, яблочний… натуральна кава … усе по вищому гатунку… ніяких махінацій, ніякого юппі, сигарет… і довгостроковий договір земельної ділянки під забудову кафе по вулиці Бойченка у Дніпровському районі під номером один.
Директор фірми «Глорія» В.Т. Доценко пропонує при його фірмі відкрити філіал по продажу автозапчастин… Знайомі по Далекому Сходу живуть і працюють в Німеччині. У них бізнес. Шукають нові ринки збуту. Тим паче, що по розпорядженню мера Києва - Косаківського, «Катруся» і кілька подібних її кіосків, зобов’язані звільнити надані раніше місця.
Друзі з Германії надали усю необхідну документацію з мікрофішером. І знову - «але». І полягало воно в тому, що всі ті запчастини з Германіїї треба було отримувати через провідників потягів… оминаючи таможню. Грати за правилами: греби поки є можливість, не для Миколи… Обставини наче глумились. Ніякого здвигу.
Чергова поїздка до батьків у Хролин. На горищі батьківської оселі Микола натрапляє на свій щоденник, в якому тексти своїх пісень, віршів. На думку приходило, все частіше і частіше, залишити Київ і переїхати у пригород, вернутись до давньої мрії, до поезії, з якою були завжди дружні стосунки. Попереду літературні студії, знайомства з відомими поетами, прозаїками. Перші успіхи, виступи по телебаченню, друк у колективних збірках… визнання колег. А ще десятки написаних пісень на слова Миколи Дудар — це попереду…
Вишгородський район на Київщині... Мудрі і добрі Хотянівські люди воскресили призабуте лозоплетіння. Приватний підприємець В. І. Прищепа запросив Миколу на посаду виконавчого директора. Через кілька років на лозоплетіня попит зник. Хотянівська сільська рада (голова В.П. Грищенко ) запропонувала Світлані з Миколою підпорядкувати місцевий клуб. Перший концерт… Як і в кожному селі, всі про все і усіх знають. Але не в цьому випадку. Для односельчан це було відкриттям. Подібного ніхто не очікував...
Клуб ожив новим життям. На сьогодні проведено сотні концертів, працюють студії, добряча матеріальна база, повага — результат самовідданої праці, професіаналізму дружини Світлани і Миколи Дудар… І якщо раніше клуб, то нині це - сільський Будинок Культури.
(записано зі слів Миколи Дудар - 2018р)

Реальна історія, правда, дійові особи - мій мерс, її смарт... і не на перехресті, а на стоянці біля Фори. Я чекав, коли одна із автівок виїде, і я займу вільне місце, бо і проїхати далі марна справа, і здати назад не було сенсу - калюжі. Ті, які зібрались поступитись місцем - замешкались, грузили авоськи (біля хвилини). Тут під'їхав, позаду мене, смарт, почав сигналити, бликати світлом... Відкриваю дверцята, жестами показую, мовляв, щас... он виїзджають. Смарт бачить, що марна справа, паркується де він почав сигналити. Я розумію, мені, як і всім - кожному - хочеться припаркуватись ближче до вхідних дверей Фори... І смарт, і мій мерс припаркувались. Але я, навіть ще не вийшлов з авто, почув удар по дверцятам... "Ніфіга собі"- подумав. Виходжу. Дивлюсь. Стоїть кобєта, висока, гарно одіта.. - Ти чьо не пропустіл мєня, а?
Дивлюсь на неї, нічого не розумію, з чого сир-бор?
- Я ж показав, що людина виїде... Стану на її місце. - і тут звертаю увагу на те, що вона "тикає" і добавляю: - А чому ви до мене на "ти"? Перебиває: - А хто ти такой, шоб я на тєбя я викала? Хто?
Не буду все це пересказувати - обізвала ніщебродом і вікно - ляду багажника пляшкою вина розбила, і поліція була і тд і тп...Все описано. Минув рік, кобєту не притягли до відповідальності. Ніякого відшкодування. Ну і в ріт їй того, що їй подобається. Але у віршику зовсім по-іншому... Ось яка трансформація через поетичне, чи не поетичне сприйняття тої чи іншої ситуації.

Холєра моя ясна… «нічогісінько…»
І як тебе ото вже угораздило
Незчутись і вселитись із «бравісімо»
В притомлений жигуль своєю маздою?
А вІдомо тобі, що світлофорами
Давним давно у світі все домовлено?
І суперечок тут ніяких… зморимо
Й без того те, що кров’ю установлено…
Жигулик мій не звик до звинувачення
На жовтий ні гу-гу, лише з зеленого…
Можливо й запросив би на побачення -
Якби жигулик був би не підстрелений…
02.02.2022.

На що надіється нинішня влада, коли народний гнів поза межами певних відносин!?… Людські долі яких, вже живуть іншим життям - в поетичних образах, в полотнах картин, в притчах і в піснях… І що цікаво, навіть в анекдотах. Ніякий цензор, як зворотній зв'язок, явище, вже не взмозі заборонити, існує попит, потреба… Поразка Влади очевидна. Де їхня пісня?… і де той самий попит??.. Що вона здатна запропонувати? Тільки одне - красиво, з гордо піднятою головою, оприлюднити свою поразку і піти з поля бою, зберігши своїх вояків, ресурси… Мудрі полководці завжди на таке зголошувались. Мудрі. Наступники повині зарубати собі на носі - будуть подібно красти, нав'язувати принципи феодалізму співіснування -- їх чекає більш жорстке бажання збутися владної "опіки" Сучасні українці свободолюбиві як ніколи і, за те ярмо, за ті пута, брехливість, паразитизм, за всю кров пролиту в той чи інший історичний час -- відповідатимуть тут, і зараз, і на цій землі… варіант "чаушеску" здастя милостиню… Адже спокусу мужевладця пожити за рахунок простої людини ніхто і ніколи в цій державі ще не відміняв?!… Кожного разу на сцені з'являться небачена, нечута ніким, але з точністю навпаки обіцянкам -- особлива порода: Я - Бог і Цар, Я - Меч і Страх… бо я - чиновник. Усім творчим особистостям бажаю серцем творити бачене і почуте, хай там що… І не плутати праведне з грішним, частіше оглядатися: хто там зверху, і хто є поруч… Слушний час молитвам і очищенню кожного справжнього українця від плісняви, іржі - рабам присутнє… Сліпим - прозріти! калікам - встати! байдужим - очухатись! мертвим - воскреснути!!!

Кілька днів тому шановний мною, і не тільки мною, пан Михайло Маслій закинув у мою стрічку «Стрілецький романс», у виконанні Назарія Яремчука на слова Степана Галябарди. Пісня вразила до сліз. Усі дні підряд переслуховував десятки разів. Виписав слова, завчив мелодію, вник у глибінь виконання Назарія… ( відступлю)
У березні цього року планую у Вишгородському БК презентацію двох поетичних збірок. А як же без пісень, що, дарма півжиття заробляв співом? «Стрілецький романс» не випадково у стрічці… Не випадково. Поліз в нет, ну треба ж мінусовку хоч якусь? Ютуб вистрілює і Назарія, і якогось Володимира Вермінського. Мінус від Назарія - смішно. Вермінський тут як тут. Поїхали. Увімкнув… ага, проїхали: Ритм не той, мелодія не та. Блін… «Що за фігня?» - вмикаю ще раз. Мимо. Переслуховую Вермінського, може я щось наплутав? Музика Павла Зіброва… А чому Зіброва, її ж написав Остап Гавриш? «Почну спочатку» - думаю. Маґбук сердиться. Докопаюсь! Я такий… не скажу, що нервую, але істинна дорожче. Мелодії наче схожі. Мінусовка Вермінського летить в корзину. Не для мене. Вмикаю Назарія і Вермінського разом… Земля і небо. Слухаючи Назарія, відчуваєш як душа переноситься у світ страждань нашого народу, у його нездоланість, попри усяких спроб завоювань… Відчуваєш - у руках знамено, ведеш за собою у бій, готовий життя віддати… Позаду тебе не одне покоління… а сьогодні ти, твоя черга… Кожен склад вірша, мелодики пронизує. Без фальши, помпезности, шароварщини, і будь-якої дрібідєні… По-справжньому. Споріднено із моїм духом, моїм сприйняттям пісенно-авторського світу. Я мало прожив, всього навсього - сімдесят з гаком, але переспівав достатньо, щоб оцінити те, чи інше виконання. Усе, що накипіло, випалив у телефон… Михайло Маслій багато знає про музику, про лабухів від а до - я. Спів Вермінського вальсовий, нагадує нічні посиденьки біля річки, і коли вже все випите, переспіване, і одному із нас, але точно не мені, хочеться підвести нєкий заключний акорд перед сном - звучить пісня у подібному виконанні

Ех Павло, Павло… і куди ти встряг? А може тут Зібров і нідочого, як приший кобилі хвіст? Інтернет кишить подібним. Переспівують крадячи, ніяких посилань на авторство.У Зіброви і у Вермінського своя співпраця, свої слухачі, своя аудиторія. Я не маю нічого проти, їх музика, спів, тембра, тематика - не мої. Та і хто я такий? Але посягнути на унікальну пісню, на неперевершене виконання Назарія - тут щось є. Уявляю, як сидить він навпроти… Виказую усе, і про ледь помітний плагіат, і про переспів з пародійним домішком…
Лад з ним, з тим Зібровим. Все таки Народний…Тут же зв’язуюсь з Маслієм. Розпитую про Вермінського. Коротко, у кілька слів почув те, чого й очікував… Чувак то з Тернопільщини, але ж і я там колесив… Про це іншим разом. І коли я вже майже запокоївся, Михайло випалив: - Миколо не вимикайся, тримай слухавку… Проходить хвилина. «Цікаво, що він там задумав?» - і тут же здогадався, що між нами, посеред нас, знаходиться сам Остап Гавриш - автор, композитор, музикант, народний артист України… У трьох на одній лінії… Щось белькочу, перескакую з теми на тему… Радість переповнює усе тіло… Що там з моїм тиском - байдуже. А сьогодні ось так, запросто, без понтів, пафосу, на «ти» спілкуємось. Згадуємо спільних знайомих, філармонічні наші часи… Ну і Маслій - вже якось приєднав був до нашої розмови Ігоря Остапенка, який саме відвідував Тернопіль із Лос-Анджелеса (значуща постать серед лабухів Тернопільщини)…

Остап обіцяє вислати мінус. А дай, думаю, я все спочатку опишу: свій ейвфорічний настірій негативу і позитиву, пройдусь по оповіді, може когось скривдив, щось оминув, недобачив, а вже по закінченню передзвоню Остапу…
І ще: одне знаю, дві мелодії на один і той же вірш - справа дуже-дуже опасна. Тимпаче, після Назарія Яремчука, Остапа Гавриша. Невже Зібров, та і Вермінський цього не відчули?

Посткриптум - Мене це схвилювало, зачепило по-живому. Тільки й всього.
16-17. 01. 2022.

За розкладом, на 30.12.2021, запланований перегон ананасової браги. Грішу і не каюсь цим вже кілька років. Ніякого бізнесу. Часу вдосталь, є кого пригостити, та і сім’я визнала, що наше набагато краще магазиних коньяків, бренді. Одного разу отримав від поважного приятеля пляшку бренді. Через інтернет діти дізнались ціну, виявилось - більш як тисячу гривень, а ми саме щось відзначали… Спробували, і відмовились від нього. Святкували своїм. Якось знову приятель подарував… Десятирічної витримки. Ціна більш як чотири тисячі. Вердикт: наше не гірше. Четвертий рік недопита пляшка дорогого чекає свого часу, але полишимо рекламні трюки і повернемось до ягнят…

Значить кухня мною буде зайнята. Брага не любить відкладень. Тіснота, це ще не так страшно… На носі Новий рік, у кожного свої обов’язки. Діти накупили всякої всячини, жінка також, і я. Настрій заздалегіть підготовлений. І ті самі обов’язки розфасовані похвилинно на кожного із нас. І тут почалось. Фірмовий апарат набирає потрібної температури. Я відкриваю кран, струйка холодної води біжить протореною стежиною. Через кілька секунд закапає ананасова переброджена брага. Відбір «голів», «хвостів» ще попереду. Перепровіряю. І раптом я звертаю увагу на те, що вода наповнюється в умивальнику. Не проходить крізь зливну систему. Ой! - йокнуло… Хутенько підставляю порожню бадю, вибігаю на вулицю до вигрібної ями. Вона повна. Не викачана. Капець, думаю. Вигрібна зроблена виключно для душа, не більше. Весь інший житєйський непотріб має окреме відвідане місце і ніколи, більш як за 20 років з гаком, ще непідводило… Миттєво увімкнув систему і через п’ять хвилин вигрібна яма пуста… Але, їдрідйоговкорінь, вода до вигрібної через зливні труби так і не проходить… « Буду виносити» - подумав. Набралось - виніс, вилив. Набралось - виніс, вилив. А в цей час, за п’ять годин перегону, що тільки не робив. І дув, і прокачку у зворотній бік робив. Мертво. Благо, що ще магазини відкриті… Ананаску отримав суперову! Запах незрівняний - дихай, пий, полощи горло… пригощай. Але залишилася проблема - довбаний закупорений злив. Поїхали з дружиною, прикупили гель, і десятиметровий спецпристрій (на всяк випадок) за 600 з копійками. На вечір - гель… соди там, кип’яточку, солі - в умильник, в душову… Ночі наче і не бачив…
31.12.2021. проснувся рано. В голові одне - встигнути до Нового року привести в порядок, тобіш виперти усі ці накипи, верніше сказати - срань з хати. Прийняти душ, допомогти дружині, провести двадцять перший, зустріти двадцять другий, привітати дітей, посидіти, а після доповзти до телека і… А-га, а проблема то цементована, але ж і я не пальцем… Ще разок в магазин зганяємо, гель докупим, соди, солі…бо водичка так не зійшла з місця. Правда, помутніла.
Заводжу з десятого разу мерсік і знову разом з жінкою рушили з двору… Світлана ще щось хоче докупити, ну а я пообіцяв своєму давнішньому колезі - Мишку - літрушку до столу… А день тому, ще 30.12. я згадав, що дуже хотілось би привітати одну поважну, знану у літсередовищі людину, тим більше, що із його уст кілька разів чув похвалу на свою адресу (щодо двох моїх поетичних збірок).
- Пане Миколо, десь з першої години дня ми з дружиною будемо на Київському морі. Так би мовити - проводжати 2021. Традиція. Чекаємо залюбки.
Вждовж Київського, зі сторони Вишгорода… аж туди подалі, майже в кінці, лісочок. У ньому.
Їдемо. А в голові одне - гелі, труби… миттєві віртуальні конструкції, як позбутися, як вийти із становища, і не впасти в очах сім’ї. Я ж все знаю, можу… Все своїми руками роками… А тут якась фігня, і я в глухому куті. Бути такого не може! Я доберусь, розтрощу…єслі шо, ще побачимо хто з нас хозяїн. - Ось з такими думками я із своєю половинкою їхав на зустріч до…
Передзвонив, уточнив… І правда, вздовж моря лісок, погори нависші… і столик, а на нім чого тільки нема. Як у хорошому ресторані. Навкруги тиша. І вони у двох, наче закохані голубки… Світ з усіма його, самі знаєте з чим, на іншій планеті… В голові просвітліло. Перед від’їздом з хати погиркався з донечкою… Вона новосвіжу гору немитої посуди поставила в умивальник… Я змовчав, а через кілька хвилин почав згрібати з кожної миски недоїдки, щоб сполоснути…
- Не чіпай, я сама…
- Пізно… і як ти можеш… ви ж усі бачите, що вже другий день модохаюсь… доцю, от навіщо ти це?..
І пішло і поїхало. Вона мені, я - її… І чого я таке дурне, не стримався? Чого? До Нового року лишилось якихось півдня… Господи.

Знайомимо наших дружин. Мені - мініралки. Світлані - десятирічної витримки віскі… Наше, домашнє бренді, плюс повний слоїк ананаски із моїх рук переходять в руки приятеля… Замість 3-5 хвилин запланованих затримались на годину… Стверджую, піписуюсь - ця година одна із найкращих у 2021 році. Згадуємо по черзі, молоді роки, хто де навчався, працював… А наші дружини наче давні подруги - то сміхом заливались, то встрявали у наші з М. спогади… Правда, з освітою я десь поза, поза… ПТУ м. Жовтневе при заводі «Океан» Миколаївської області. Чим тут щиголяти?
Ну співав від Уральської філармонії, двічі від Тернопольської, Хмельницької, і навіть з місяць від Ворошиловоградської у «Красних маках» …
- А почитай нам шось із своїх поезій, - раптом попросив мене пан М.
На початку своєї писанини, я і справді, перших своїх сто двадцять «шедеврів» міг прочитати напам’ять. Але коли це було…
- Спробую. А давайте спочатку пісня прозвучить?.. - вікнув телефон… (десь з неділю тому Світлана знімкувала на телефон давно забуту всіма пісню « На покошені трави…). Слухаємо. Читаю віршика «Під занавісь 2021». Спустошується мінералка, мені підливають і підливають… Дружина пана М. розказує як їй подобалась раніше наберажна Київськго моря, особливо там, де нещодавно стояв тин із ліщини у косічку… Як вона милувалась ним.
- От хто його зняв? Навіщо? Така краса була…
Моя подивилась на мене, в мої очі, наче просила дозволу. Дозволено.
- Так это ж Николая работа.
Як завжди - російською. Наша розмова переходить у площину агресії з боку Кремля. Треба сказати, що майже кожен день я клацаю на пульті, вмикаю перший, другий, третій раши… Чим більше слухаю - тим більше ненавиджу кремлівських ублюдків-скабеєвих.
Рівень віскаря зменшується. Розмова і без того теплішає. Знову про літературу. Уважно слухаю. Мене цікавить, тактично підсовую питання про того, іншого, про тих і цих, забулих і розпіарених. Дізнаюсь багато… Обіцяю не тарижувати. Серед них мої знайомі, де-які отримують заочну похвалу із уст метра.

Час спливає. Переглядуємось із дружиною. Їй ще докупити, мені до Мишка і у вигрібну яму. Так, і пора честь знати. Біля автівки отримую два авторських примірника. Усю дорогу тільки й про них. Дружина (вперше за все наше спільне життя) радісна від знайомства… Щоби ось так, за якихось кілька хвилин віднайти простоту, щирість, довіру і, довіритись, відкритись… Треба було бачити. Світлана світилась.

Мишко, зачувщи гавкіт своїх охоронців, вийшов до хвіртки. Світлана вийшла у центрі. І добре. Мишко м’ятий, худий, втомлений і піддатий. - Ніколайович, вітаю вас… - Так, давай Міш… - перебиваю - Тебе також. Ось літруха. Часу обмаль, мені ще Світлану забрати тре з магазину…
- Зачекайте, щас Вєтоль вийде. Поздоровить.
Вєтоль Мішкину сестру Натаху, того, мучить. Живе у неї, не працює. Інколи розписується у Наталки під очима. У Натахи діти, але не від Віталіка. Удітей свої діти. У дитини батько такий же Вєтоль, як і Віталік. А ще в тій квартирі Натахина мама. Мамі за вісімдесят…
- Вєтолю привіт! Привітай за мене. - сідаю в авто і тисну на… Набираю Світлану: - Купила гель, Свєт? Як ні? Ти де?

Під’їзжаю, пропоную мотнутись у будівельні магазини на Чайці, є такі… Ага, все давно закрито. Вертаємось в центр. Слава Богу, магазини працюють. Два флакона - нащ до тридцяти гривень, германський більш як сто… Спішимо додому. І знову згадуємо зустріч на Київському морі… Хвилин за сім ми вдома. Їй кухня. Мені той самий геморой.
Я ж так просто не здамся, хай там «ананаска» і підняла настрій, а зустріч на Київському морі - потроїла, і сьогодні ми зустрічатимо Новий рік, а мені ще в душ… І тільки у старій хаті, а у новій завжди успіється. Вода нагріта бойлєром, нажарено, наварено, настругано.
Може за цей час, що я був відсутній, щось змінилось? Тако, відкрию крани з усіх строрін, а воно і потече? Впертість інколи лякає. Ні, щоб відступити і зустріти Новий рік, а вже потім…
Години півтори пролетіли як хвилина. Якась третя невідома сила оділа на мої старання скафандр і замкнула у безчасі…
Відчувши свою безпорядність, я відступив. Всілись у старій хаті. Провели 2021. Сказав кілька слів… Хто вино, хто щось міцніше. Я - якийсь сік, на лейбу навіть не глянув. Виступ Зеленського. Правильні, красиві слова… Відчуваю пустоту, вона поруч. Можу торкнутися. Але не сьогодні. Усе із 2021 переповзло у двадцять другий. Розбігаємось по своїх кімнатах. Свіжа гель і в душі, і кухоному зливі. Телепрограми примітивні. Чи то я порозумнішав, чи то сценаристи, постановшики запрограміровані на безсмисліє… Кілька годин пішло на сон. На дворі перший день Нового року. У мене рукопашна з пластиковою трубою, яка вирішила обжертись об’їдками… Ніякі пігулки, гелі не допомогли. Запор. Відкриваю кран гарячої… Заблокував вихід зворотності. Тиск дай боже… Біжу до вигрібної. На дні самої ями із землі виглядає та сама труба. Сухо. Чую всплескіт у хаті. Мої затички ослабились, вода пре на підлогу, розповзається по кухні… Перекриваю. Ще трохи і в черевики попреться. Ганчірок де-кілька, відра поруч… Мої ще сплять. Світліє… Тороплюсь. Наводжу порядок. Так чистенько, як ніколи. Та ще й посуду перемив, а що ще залишилось, і не тронуте - поховане. Щось по холодильникам, по ємкостям… Мишей ніхто не відміняв. Усіх не перетравиш. Хатина то з 1937 - го.
Заходжу з лівого флангу. На кухні в зливну трубу по розміру забиваю соснового кілка. Роз’єдную. Шланг душа запихую куди треба і включаю гарячу. Від тиску весь кип’яток рветься назад, мені під ноги. І знову все спочатку.
Варіянт другий. В цей час мої проснулись. Кухня то тут. Накривають. І чого тільки нема. Тільки сьогодні мої очі побачили, оцінили. Уйма салатів, м’ясо по-французькі… Бачать, що я весь обшарпаний, мовчазний - понабирали і пішли до нової хати.
- Коль, може досить? Покинь все…
- Світлана, не можу. Не був би я.
В голову приходить чергова ідея: а що як у вигрібну опустити насос із шлангом, котрий впихнути в трубу, ну в те місце, звідки мусить витікати? Фізика. А вигрібна то 60 на 80 см. і у глибину зодва метри. А без драбини у вигрібній нічого й робити. Без неї і не опуститись. Краще вже взірвати. Ідея пуста, коли руки і ноги вчепилась за тіло мертвою хваткой. Потрібен ризик. Поштовх…

Ну от і все, стою і кайфую. І дивуюсь: як я зміг втиснутись, запхнути шланг отам, на краю іншого світу? «Ех би цигарочку?» - подумав. Нуль результата. Вдруге опускаюсь, висмикую шланг. Підіймаюсь разом із насосом і шлангом. Знову опускаюсь з молотком і з чопом. Заглушив отвір. І вже подаю воду з контрольної труби, що ближче до хати… а воду беру через зливний кран бойлєра. Тиск космічний, гуде… гуде… і, як бабахне… Наче прорвало дамбу Київського моря… Біжу до проклятої вигрібної Заглушку виштовхнуло, крутиться у водовороті. Вимкнув, пірнув у яму… заглушив знову і поставив розпорку, сперши її на стінку. Ну, з Богом! Ага…
Ніфіга вже вкотре…
А в цей час мої, освіжілі, з хорошим настроєм прийшли за добавкою. Весело, безтурботно, не звертаючи уваги на розкидані шланги, мокрого віника, підлогу і мене, сміючись і перебиваючи одне одного, всілись за дубовий стіл у сміжній кімнаті.
- Народ, давайте так, поки я не наведу порядок, ви сюди - ні ногою, - випалив я і пожалкував. Бо молодшенька фиркнула щось там про Новий рік, що чекає - недочекаються, коли вже з’їде від нас, що ніколи заміж не вийде…

Вечоріє. На дворі 2022 рік… Що робити? Як надалі жити? Дочекатись весни, розрити? Прокласти іншу зливну трубу більшого розміру? А сьогодні хай тече собі у відро, наповнилось - виніс? Нічого страшного. Раніше ж якось жили, і нічо… Грубка, піч, радіо, свіча, лампа, віник, баняк, відро… ніякої мобілки, нета… Ніякої підлоги з підігрівом, умних котлів, сигналізацій… Находячись цілу добу один на один з вигрібною ямою, відчуваю, що все це десь поруч… спіткнутись би… вимкнуть на півдня світло, замете, завіє, заллє, загориться - і все, ти у минулому, доречі, миттєво.

Все таки свіже повітря впливає на мозок. Виходжу на двір. Небо. А що небо? Ну побільшало всяких там літаликів, але ж воно як і сто, і тисячу років - одне й те саме. Невідане… « - Слухай, ти ж купив якийсь там пристрій за 600 з гаком для труб, спробуй…» - чую. Оглянувся - нікого. «-Та ні», - заспокоюю себе. «Чого тільки не робив, не пхав, не… а що як спробувати?»

Черевики, штані, фуфайка - лежать в сараї. Відпрацьовані, смердючі, липкі. Через кілька хвилин все на мені, я - у них. Драбина ще і не витягувалась. Її трохи засмоктало, але байдуже. Розрізав хомути, які були на скрученому тросі, і трос наче змія, розкрутився, і поповз одним кінцем від мене. І так швидко, як живий… Опускаюсь по драбині. Знову тісно, сморід такий, що… Як його в трубу всунути, коли не можу зігнутись в ямі? Як? Опускаюсь нижче, ще нижче. Гнусь, гнусь… двома пальцями правої руки тихесенько прислоняю до отвору… Міліметр за міліметром всовую… Завмер, терплю… трішечки, ще трішки. А як же далі? Трос десятиметровий - не витерплю. Господи, дай мені сили! Я не гімнаст. Випрямляюсь, лівою ступнею притиснув трос… правою рукою тягну його до себе, а ногою підштовхую в трубу. Господи, невже? І коли вже троса лишилось якихось півметра, починаю його закручувати… лівою рукою тримаючи в долоні трубку, крізь яку проходить трос, а в правій руці кінець троса, завальцований в ручку для закручування. Залишається всього метр троса. Раптом відчуваю на іншому кінці троса якусь перешкоду. Передихнув і накручую… накручую. Знову перешкода. Незначна. А що як не хватить троса? І тут як стугоне… Я колись подібне чув у підземці метро - чути, що під’їзжає потяг, але ще не видно. А тут, сидячи у вигрібній, у десятки разів все це сильніше.:. І як хлобисьне з труби, наче з гармати. А слідом якась суміш сірого кольору… вода - кип’яток. Я ж перед цим злив усю нагріту в душовій. Вистрибнув зяйцем з вигрібної… Обмазюканий з ніг до голови.

Підмів, переодівся, попив кави… І тут мої. Веселі, гарно одіті проходять повз мене. - Коль, може досить? Весною розкопаємо… Мені жалко тебе. Нови рік, чи шо? - ше не встигла Світлана досказати, перебиваю: - Свєт, я в душ. Води гарячої мало, немийте нічого. Я все-е помию.
- Не поняла. Ти пробив? - і відкриває навсю холодну. І полилась водичка… Стоїть, усміхається… Дивиться на мене. Я на неї… Мовчимо. Незабутня мить. В очах повага, розуміння… Ось воно, ради чого ти і у вигрібну, і на амбразуру…

- Свєт, я напишу про це.
- Ти думаєщ, буде цікаво читати? Лірику, страхи якісь там, інтриги - куди не йшло, і то… Найшов про що писати. - подивилась на мене - А давай ще по п’ять капель…
- А давай!
2022.

Ось вже кілька днів, як мене прийняли до фейсбучної групи Ігора Губермана…
Колись давним-давно я сміливо підбіг до пана Губермана… це відбулось на сходинах ( Київської філармонії ?? ) перед зустріччю із публікою. Він мене запросив до зали, але я відмовився - недалечко стояла моя Ваз -21011, на якій я таксував, і яка не закривалась… Ми розпрощались. Я сів в автівку. Завів. Задиміло. Додому буксіровали. Пописував ще до зустрічі із ним свої афориз-лики, пописую і нині:

Не "зливай" нікого з дуру.
Є для того унітаз...
Будь ученим, будь як Гуру
Не як вже... а кожен раз.
28. 01. 2021.

Ось вже кілька днів, як мене прийняли до фейсбучної групи Ігора Губермана…
Колись давним-давно я сміливо підбіг до пана Губермана… це відбулось на сходинах ( Київської філармонії ?? ) перед зустріччю із публікою. Він мене запросив до зали, але я відмовився - недалечко стояла моя Ваз -21011, на якій я таксував, і яка не закривалась… Ми розпрощались. Я сів в автівку. Завів. Задимілась. Додому буксіровали. Пописував ще до зустрічі із ним свої афоризлики, пописую і нині:

Не сприймай нікого з дуру.
Є для того унітаз.
Будь ученим, будь як Гуру
Не як вже... а кожен раз.
28. 01. 2021.

Субота. Ну, з Богом… Ти у настрої. Ваз 21013 - вимита, видраяна. Незабаром все зміниться...Кілька днів тому пригнав Газ-66. Думаєш відкрити свою справу, скільки грачувати? Все працює як часіки… Твій маршрут вдовж і впоперек по Києву… Як по маслу. На півдня застряг в районі центрального автовокзалу… коротенькі поїздки. Копійка до копійки… Друга половина дня, ще трохи і шабАш. Усих не заробиш… І знову повз Хрещатика на Подол. Метро Шевченка. Зупиняє молодик. З ним дві дівулі. На Троєщину. Сідає одна. Їй просто допомагали зупинити таксі, а тут я… Розкішне волосся… Очі. Ними все починається… Про них складають, вони надихають... із-за них лишаються розуму… Їх пекельний погляд будь - кого обезброїть, повалить на землю… Про все інше не варто - треба дивитись і насолоджуватися. Ні, не так. Не любоватися, не уявляти, що вона ото вирішить позбутися колись, комусь блузки… спіднички… вони майже відсутні, як і бюсгалтер… а рвати, рвати, рвати… З неї ллється дівоча зваблива краса. ЇЇ треба спивати. До краплини… Зіп’єш - на ранок наповниться… Зіп’єш - і знову… Вона пахне літом, небом, лісом, морем… Поверх блузи незрозуміло що, чи то джинсова куртка, чи то схоже на куртку… А ось таких колготок ти зроду ще не видів - чорні з блиском… і пустотні незрозумілі смужки різної велечини, крізь яких витріщувалися загорілі ноги … Боже, та на ній рвані панчохи? Вона хоч знає? Казус… який казус….
- Як тебе?
- Коля.
- А я Маріна… Ти чо такой нєвєсьолий, Ніколя? - ага, знала б вона про що я тут?… - Розсла-а-бся, а можна я закурю? - тембр голоса як весняний струмочок… як сопілочка… А ти зголоднілий, від спраги висох весь…тобі, бодай, ковток… один ковток, а там і ні хто б невіддірвав. Не існує в природі сили… Ох і джерельце, ох і губки… Ти вже майже рік на самоті. Твоя поїхала провідати своїх, і застряла на кілька років. Це дуже далеко, поруч Китай… До цієї хвилини ти вірив, що можеш втриматись. Медитації, молитви… А тут щось коїться. В голові паморочиться. Ще цього не вистачало…
- Давай я, - і взяв із її долоні запальничку, натискую. Спалахує. Вона смачно робить затяжку. Наші погляди зустрілись, і дим зувсім не дратує, аромат стелиться по салону. - Поїхали? - і тисну на газ…
- Слушай, Коль, давай через Петровку? Ти як?… - киваю головою. - Понімаєш, подруга запросила в гості. Вихідні ж, чо дома сидіти? Зрання рішила де-які справи в центрі… Натаха класна, ми подруги ще зі школи. Років з пять як рванула з прєдками на Подол… а вчора подались її прєдки на дачу. У Натахи парєнь. Рішив було мене з кентом своїм познакомить… А я, дура круглая, поперлась. А вдруг нормальний? Ледве відбилася, якби не Натаха… капєц. От скажи, де щас взяти нормального? одні якісь… Маріна, Маріна, яка ж ту дура, - сама до себе. Ти їй щось про бібліотеку, театр, філармонію… І що вона не там ходить, не те роздивляється…
- Я тебе умоляю, туда, щоб піти, тре сначала когось знайти. От Натахі повезло, хороший пацан.. На Юності оптом торгує,. Своя фірма. На нього работають… Всьо схвачено…
- Резон, але повір, є нормальні і без фірми. Не все ж так безнадійно?
- О, Петровка! Не прогав поворот… он там, поближче до метро, тільки туда… до базарчика, там точно є… - і своєю лівою долонею торкається моєї ноги. Нога ж рухається?… треба ж і притормозити, і переставити на педаль газу? Відчуваю як струмить… Ще трохи і вона відчує, адже рука її на кілька сантиметрів здвинулася до…
- Коль, зроби мені подарунок, це недорого. Купи колготки. - і каже, які саме, і якого кольору… Попав, ох і попав… Ти думав, що бачив все? Ти помилявся. Подібне - вперше. А довіра і взаємний порив такий, що годен півбазару перекупити.
- Тот козел хотів мене ізнасіловать, потягнув в спальну… зразу після шампанського. Чурка не развіта… Мене не спросив, хочу я цього? Я б сама, як би по-людськи. Ага, здрасті, явлюсь щас домой такой, отчім таке устроїть, - і другу цигарку підряд. Підносиш запальничку, - Може досить? Одна за одною… шо занадто, то не здраво, - не звертає уваги на моє прохання.
- Ось ти - нормальней, зразу видно. Одружений? Та, не відповідай, і так видно.
Петрівка. Куди не глянеш знак - зупинка заборонена. І скрізь зайнято, ніяк не припаркуватися. Аж тут одна із іномарок вирулює… Через кілька хвилин колготки із бутіка перебрались в жигуль. Нам добре і смішно. По дорозі на Московський міст десятки бажаючих підсісти. Ага, розігнались. Не до них. І двом місця мало. Раптом:
« - Мы с тобою лишь два отголоска:
Ты затихнул, и я замолчу.
Мы когда-то способностью воска
Отдались роковому лучу…» -
і починає зтягувати те, що лишилося від колготок і вишвирює їх на дах жигуля… потік автомобілів у три смуги. Рух пожвавлений. Ні, щоб зникнути під чиїмись колесами, чи злетіти в небо і не вернутися?.. Чудеса якісь. Колготи ожили, наче живі, наче на притких ногах - зістрибнули з нашого даху - на лобове іншої, після до наступної, і так кілька разів… Кіно. І тут почалося. Сигналять, притискаються… регочуть, вигукють якісь слова. А одна іномарка втислась у наш ряд увімкнула аварійку, що значить - «Дякую!» Бо те, що відбувається в салоні, та ще й на швидкості, шокує не тільки тебе. Скло ж не затемнене. Ми як на долоні. Марина, позбувшись колготного шмоття, пробує одягти нові…
- Які колгоки, на дворі літо? - наша крайня права смуга - не ахті. З спершої спроби не вдається, впіймавши чергову вибоїну, Марина ледве не стукнулася об лобове…
- Точно, це ж я зранку на студію… А, я і так красівая, - підібгала до підборіддя ліву ногу, стягла ще тільки но першу половинку колготок, зпакувала… - Зйомки скінчилися, подружку провідала… Правда, женщіной не стала! Та це поправімо… ( здалося, що крізь сльози ) Жизнь прекрасна!
Те, що фігура сортивна, вхожена, було видно, коли зупиняли. Але Цвітаєва! - спражній шок. Звідки? Та ще й з правильним наголосом і з театральним епотажем! Значить може? Може розмовляти чисто, без мовного хуліганства - одне слово українською, друге напівросійською. Я теж, коли полишив своє село, і поїхав в місто корабелів - Миколаїв, грішив подібним. І знову хід на випередження:
- Знаєш, коли я ще була мала, і тато був з нами, в які я тільки гуртки, і в секції не бігала. І в театральний, і в художню гімнастику, але більш за все любила басейн, плаваня вільним стилем. Басейн поруч, на Бальзака… Ох і времячко було… Слушай, а давай… додому я не хочу, куди-небудь… до ранку? Ну?…
За якихось двадцять хвилин розіграно півп’єси правдивого життя. Як було розібратися тобі в своїх почуттях, коли поруч тебе неосяжної краси зріле дівча з повним боєкомплектом протиріч? Ти дійсно одружений. У тебе гарнюща дружина, родила сина, дочку. І стала ще вродливішою. З дружиною у вас багато спільного. Ви творчі люди. Але твоя сім’я другий рік живе на річці Амур, а ти - на Десні. Один з пітбулем і з котом. І так трапилося, що від твого бізнесу, і тих можливостей заробляти - ніжки та ріжки. Зріс апетит чиновника, зросли адміністративні перепони. Ти людина не для принижень. В світі не існує причин, з-за яких ти можеш поступитись своїм принципом: - годувати паразита - вище твого розуміння. Рішили змінити столицю на село, перепочити і відкрити щось нове. А пока дорога - твій заробіток. Так, без налогів. Але добрий шмат своєї праці ти відносиш до церкви, перший камінь якої заклав твій тато… і немічних стареньких при нагоді не оминаєш. На трасі як в джунглях, але сьогодні, так лягла карта, поруч сама чарівність. Взбаламошна і загадкова. Ніким не приборкане вчорашнє лошатко… Мольберт майбутнього шедевра. Лань, котра відбилася від своїх, і ніяк не може віднайти ту стежину, по якій шастають одноплемінники… все частіше і частіше, на тих галявинах і вирубках, зустрічаються вовки та рисі, вслід за мисливцями… Поспіли налиті соком на сонці грона. Пора чавити вино… Ти здатен на це? І чому ти вважаєш, що саме тобі дістанеться те, що було відмовлено сьогодні комусь?.. Цікаво. У тебе неабиякий досвід і здібності. Красунь було безліч. Ти цим ніколи не пишався, внутрішній абстрактний сором завждиі не давав спокою перед цнотливістю твоєї дружини… Бар’єр. Зустріч може затягти… Можеш не виплутатися. Пірнеш з головою - і не випливеш… Крапка. Досить. Хай має бути те, чого ви заслуговуєте обоє… Ви зустрілися, значить комусь це потрібно. Ага, « Ведь, если звезды зажигают --
значит -- это кому-нибудь нужно?» Знайоме.
Думки лізуть одне в одну, заплітаються в голові і ніяких сигналів на поверхню. Ти оправдуєшся, мовляв, нічого такого, ну і що з того?…Ти один на один. За течією… Несе…Куди? А де твій супротив, куди поділось слово, дане тобою святій пам’яті, і прикладу, як потрібно прожити сімейне життя, яке прожили твій тато з мамою?… свідком, якого не один ти. «А кому потрібен твій супротив? І це ще нічого не ознаначає, що поруч тебе красива, природна і чесна, без комплексів молода дівчина - і не обов’язково секс… Ти знаєш де вам буде зручно, тихо, і пристойно - на природі.
Розвернулися. Убік Оболоні автомобільний рух майже відсутній… Ти їй коротенько про Десну, про чисте повітря, про свій сад, і про Семена і кота Петю… Вона про басейн… про ті, далекі, зниклі щасливі дні…
- Коль, у мене єдине прохання: пригощаю я, - тиць - пердиць, цього не вистачало, - подумав я, і прикинув, скільки приблизно на сьогодні награчував. Заначка дома, у місцевих магазинах ти рідко купуєш щось. Там не тільки захмарні ціни, продавщиці мило посміхаючись, наловчились дурити. Особливо при розрахунку. Кілька разів ловив. «- О, не правильно посчитала, буває…» - завчена фраза.
- Зранку сьогодні отримала трохи… Модний журнал… я все-таки якась там фотомодель, чи шо? Скажи, а я гарна?..
«Ашан» на Петрівці приємно здивував. Субота - покупців жменька. Видно дачні два дні краще обслуговувати з п’ятниці. І щоб було все по-чесному, вирішили розбігтись… Кожен на свій вибір купує те, що він вважає за потрібне і зустрічаємось на виході. Чим далі - все цікавіше…
- Скажи, а ми не зустрічалися раніше?
- Так, годину тому…
- І яке відчуття?
- Точнісінько як у тебе… Ти нині скажеш, що ми наче сто років знайомі. Марин, а навіщо колготи влітку? Ти загоріла, виглядає… виглядаєш…- забелькотів що попало…
Марина вже вдруге ліву ногу ставить на сидіння, обіймає руками коліно, спідничка сповзає. Ти вдаєш, що тебе це не стосується…
- В тебе якась мова… де ти раніше жив? - і знову мова…
- Родився біля Шепетівки. Там і школа… а після Миколаїв, Кишинів, Казахстан, Тернопіль, Хмельницький, Хабаровськ, Житомир, Київ…
- Ого!.. А де найкраще?
- Цікаво скрізь, все залежить від того, у який спосіб тебе туди прибило і з якого берега… Мабуть Тернопіль. Хоча…
Їдемо. І щоб не випендруватись, ініціативою поступаюсь Марині. Нехай виговориться. Поїздка до подруги ще не вивітрилася. Попереду КП, один інспектор ДАІ… зупинить? Ні, передумав… повернули на Вишгород… Київська море… Вигляд з мосту фантастичний… Знову КП. Пронесло.
- Яка краса! Ніразу тут не була! Далеко ще?
- Кілька кілометрів… Марін, оскільки ти довірилась, і ми їдемо туди, де мені затишно і спокійно, я бажав би щоб і ти відчула теж саме, домовились? Ти перша, хто переступить мій поріг у такій ролі. Ти не проти, якщо ми на кілька хвилин забіжимо до мене, я передзвоню товаришу, ми домовлялися, і разом рванемо на рибалку? І пересядимо на вєздєход…
Рибалка була запланована проти неділі ще з вівторка.
- Рибалка?.. Справжній вєздєход?..
- Майже.
Біля воріт вже чекав Серьожка. Онук баби Галки. Наші нові знайомі, відколи ми переїхали з Києва. Вже кілька років хлопчина приходить, допомагає. Прибився до нашого двору, бідно живуть… без батька. Мати на стакані… баба здає потроху… та й і мені інколи потрібен бодай хто. Він головний рибак. - Дядь Коль,телефон не працює. Щоб ви не переживали, що підведу, рішив зачекати тута. Сергій в міру вихований. До людей старших за себе на десять років - завжди на «ви», - В мене все готове.
- А чого в двір не зайшов, ти ж в курсі як?.. Автоматика відкриває ворота. Семен напоготові. Чекає. Не може всидіти, починає танцювати.
- Так Семен не пускає, гарчить, - Семен - підбуль. Охоронець. Правда нема чого охороняти і від кого. Все під замком, і з вулиці не заглянеш, і не перестрибнеш… добротна огорожа. І сусіди з усіх сторін.
Жигуль заняв місце за старою хатою, день народження якої 1937рік
- Ого, який вєздє…оцей? - Марина підходить до Газ-66. Він для майбутньої роботи. Найкращий варіант взимку по озерам шукати очерет… Можна і кіньми, але пізно. А років десять тому…
- Ого- ого! - передразнюю Марину і пропоную пройтись в гараж. У ньому позашляховик. І як справжній хвалько:- Поїдемо на ньому.
- Та ти куркуль?
- Ні, залишки з того життя…
Швиденько перегрузили ашановські пакунки у повнопривідну емелку. Жаль на рибалку джип тягти, але тільки ним. Провірено. Даю Марині на вибір одежу, взуття. Вона просить хвилин п’ятнадцать… Добре, що не соромно зайти в будинок… усі зручності є. Чистенько, порядок. Ми з Сергієм всілись під грушою. Чекаємо. Серьожка питає:
- І хто така? - Серьожка знаток, в нього на бойовому рахунку вже двоє дівчат…
- Не повіриш, півтори години тому познайомились.
- Дядь Коль, ну Ви даєте… - що він мав на увазі, коли вимовляв оте: «даєте»? мабуть хотів сказати - маладєц? Сергій вхожий до нашого двору, він знає дружину, дітей. Не чекав від мене такого. Не чекав. Ну що ж, а я такий…
-Товариші бракон’єри, я готова по рибу… - джип заряжений амуніцією… Семен на задніх сидіннях від радощів розпластався… невдоволено гарчить на Серьожку. Марина поруч, вперьод! Заїхали до Сергія по сітку… Він ловить рибу тільки шторхачкою, інакше для місцевих то не рибалка. У них рибалка на - резинку, «пауком», сіткою на всплав, ну а відморозкам із чорним сумлінням - електровудка.Так що, шторхачка - самий раз. Щось до хати, щось перепродати дачникам, яких навколо села - десятки тисяч… Рухаємось вздовж Десни в сторону Вишгорода, подалі від села, у верболіз, де кожен метр берега як свій… клює і ловиться при будь-якій погоді. Ось і наше прикормлене місце, і курінь між двома старими вербами… Десь там, низом по течії, Десна у вічному поцілунку з Дніпром…
(Далі буде )

3.
- На Вишгородську, - людина всілась спереду, посміхнулась. Таке буває рідко.
- На Вишгородську?- перепитуєш. - Якщо можна, без цигарок? - відразу розставляєш все на свої місця… Оглянеш. Задоволений. Людина одягнена зі смаком. Шикарний парфум. Добротне осіннє взуття. Сіра спортивна куртка на спортивній фігурі… В очі кидається модний кашкет. Обручка на правій… Акцент. Звідки? Через хвилину:
- А ви звідкіля? І як вам Київ, надовго?… - звичайні питання, воно завжди так… З Воскресенки на Вишгородську через Московський. Тягучка. Перед мостом дтп. Нічого серйозного. Треба ж згаяти час якось…
- Бізнес. Откуда я? З Чорногорії… А Кієв очень красивей, очень… - і знову посміхнувся. - А как у вас?, - мабуть про те, чим ти займаєшся і як живеш. А то він не бачить? По твоїх очах усе видно. По твоїй машині - все зрозуміло.
- Кінці з кінцями, як більшість - відповідь коротка. - Вона спасає, - маєш на увазі жигулі, бо обидві руки саме на кермі, і ти легенько прицмокуєш язиком… - Ласточка. З усіх, а їх було, різних… більше двадцяти, ця найрозумніша - зайвий раз нюні не розпускає. Хіба що допече, то прямо на подвір’ї ляже, вгрузне в землю і стогне за всі болячки разом… Ні метра із двору. А щоби там, десь на дорозі, посеред траси - ні, тільки дома. Збрехав. Було. На Виноградарі, під лісом, накрився трампльор… Тягти на буксирі в село - дурня. Залишив. Двері не замикаються. Багажник так. Знімаєш акумулятор. Просиш у Господа Бога, читаєш молитви до усіх янгелів зразу… Зранку в магазин, знайомий довіз на Виноградар. Боже! Усе на своїх місцях. А могло бути як Молдавії? Приїхав до знайомої ще по Комсомольську-на-Амурі, котра вийшла заміж… Наранок без колес, усі чотири зразу… З Оленкою ви дійсно друзі, вона гарнюща… ой гарнюща! приїхав - бо обіцяв… тим паче, півтора роки віддав службі в Кишиневі - чому б не провідати? Розказуєш своєму пасажиру ще кілька дивних історій… А він тобі про своє, далеке від твого…. Бізнесові люди! Ти його розумієш… Класний пасажир! Жаль, що так швидко доїхали…
- Щас нада направо, на свєтофорі…
- Єс, бу сдєлано.
Чудовий день. Рибний… Ти задоволений. Добре попрацював. Притомило. Недалеко площа Шевченка… а там на Водогін, крізь Вишгород через продуктовий… Ще встигнеш на річку освіжитись… Сьогодні бокс. Молодший Кличко, правда старший імпонує більше….
- Вот возле етово под’єзда. І нужно будєт почекать… Всєво пару мінут… Вдруг дома нету?! Пєрвий поверх… окна вот на нас смотрят… - його акцент викликає повагу, посмішку… Ти погоджуєшся, і згоден чекати скільки завгодно. За цей короткий час ти і про себе розповів, і його вислухав - ви майже друзі… так повино бути. Він сує сотку долларов… Ти вигрібаєш з потайної кишені усе, що награчував… Цього недостатньо, щоб різійтися. І знову він приходить на поміч: протягує руки, в руках у нього вже не сотка, а ще купа долларів… В одній руці свої доляри, інша тягнеться до твоїх грошей, і ти сам віддаєш, те, що так важко тобі дістається… Півдня гасаєш по Києву не одну сотню кілометрів… дихаєш Бог знає чим, одне яблуко замість обіду. Спина інколи горить вогнем… І все це на одних нервах, навіть коли приходиться підігравати, підспівувати… тобі вкрай потрібні рублі, купони, марки, доллари, гривні. Твоя сім’я чекає від тебе заробітку. Вони далеко. Дружина не працює. Син і доця… Ти ж батько? У тебе святі обов’язки. Заради цього ти ризикуєш бути… Він обіцяє через хвилину повернутися…там, у друзів він розміняє, добавить, відніме… одним словом ти сидиш хвилину, три, двадцять… В очах світлішає. Ти бачиш кольори: зелений опускється на листя, сірий - на латаний асфальт. Чорні кружляють за лобовим шклом. Вороньйо… Приходиш в себе… О, і сонечко он… Тебе розвели. Кинули. Під’їзд на дві вулочки. Чому? Чому саме тебе?!.. Бокс відпаде. Все спочатку. Ти все одно віддіб’єш своє, щоб там не було. Приповзеш під ранок. Тебе зустріне кіт Петя. Вляжеться на груди, витягне шию до підборіддя і засопе з тобою в унісон як людина, тільки справжня…
2017.
(Далі буде )

1.
Хранитель Спокою і Справедливості щось таки сплутав… Чи то з похілля, чи то просто задля забави?… Взяв і витяг із потаємної обителі на поверхню повну жменю свіжих людських професій. Чисто людських… Вчорашній вчитель пішов у базарні продавці, його учень в «бригаду» збирати данину, учениця в обслугу на об’їзну, «авганець» в кілєри… А навздогін жбурнув до тих професій сміжний "набір" всілякої всячини: від пістоля і бронежилета, до діоксину. Він завжди це робить раз у сто років. Такі у Нього обов’язки… Люд наче здурів, все змішалося. На поверхню відносин сплило тони непотрібу…. Ті, кого не догледіли, недовчили - ще й отримали нові імена на широкий загал: «смотрящий», «кидало», «бригадний», «валютчик», «барига», «гопнік», «терпило»… раніше в обіході подібні імена варилися у певному середовищі. В ньому стало затісно, ось і вирішив було Хранитель усього…Тобі, оскільки ти віддавав перевагу нехоженим стежкам, автомобілям, швидкості і гарниим дівчатам - дісталась професія "грача" - це коли на своєму зашарпаному жигулику гасаєш по Києву - авось хто підійме руку поруч дороги і сполохне автопотік лівою … Гальма завжди напоготові, і, не питаючи куди і за скільки - хилишся через пасажирове крісля, одкриваєш, і ввічливо: - Прошу! - і тиснеш на "газ», а після вже домовляєтесь за ціну… Бо головне, що ти впіймав "грача" і щось капне. Заробіток у такій справі невеличкий, ледь вистачає на харчі, на ремонт. А як пофартить, та ще й із самого ранку, то для накопичення нещасних фантиків існує півторалітровий слоїк з-під краски - самий надійний банк - «Ничка». Подібних банок різного калібру, що на віранді, що у хлівчику ( а їх аж три на подвір'ї ) безліч, одже ніхто не здогадається, що в однієї із заляпаних банок пріє від задухи вклад… Інша справа жестяні банки, арматура, труби всілякі, лопати, граблі без держаків, одним словом - металобрухт - це парафія нишпорок. Одним оком вітаються з тобою, другим нишпорять навкруги… Навідатись можуть в будь-який час. Вночі особливо. Загорожа тільки від дороги, а ще три сторони - гуляй вітер. Ничка слугує виключно для жигулика.,. тріщить в унісон з усим, що нависло, і переплуталося з думками - як далі, який вихід?… А ще й хочеться ж, як і усім смертним, інколи посидіти під восьмидесятирічною грушею… Груша переродилась в дичку. Без імені і фамілії. із єдином правом - холодити в спеку і гріти водночас душу… Розведеш вогник осторонь від неї… всунеш цигарку в зуби… келих червоного… знову цигарку… ще келишок… прозрієш на якусь мить, пірнешш у молодість, а звідти обхідними шляхами, бува щоб не зашкодити собі, повертаєшся у дійсність… бризне четвертинка сльози з очей, а сонячні промені з вітерцем тут як тут, і вивітрять і висушать враз. Грушеве листя взтріпоче… вдихнеш в себе шмат літа, окинеш поглядом прилеглий світ… хукнеш під ноги, прийдеш до тями і впєрьод!!! З новими силами довбати свій прохід до світлого майбуття… А вніч: "Де там доця? Що нині поробляє? Вже й перший клас скінчила. Добре що школа, там, у них, недалечко від під'їзда, метрів зі сто… Як там красуня - дружина??? Втримається?… А до них більше як вісім тисяч кілометрів. Далекий Схід… Дружина родом звідти… тато і мама її теж родились в сім’ях висланих українців. Ти бував… Боже, скільки їх там, наших?… Добре, що при здоров'ї дєда Вова і баба Тоня… Доця у них не одна, у батьків ще й син, правда… А тут окрім котика і жигулика - мертве поле. Чужий в селі. Ні родичів, ні… та які там друзі? одні попутні пасажири… Тако розгледіш, то в селі одні баби. Куди поділася чоловіча спільнота? Наче хто вистриг… І розумієш, що алкоголь свою справу добре знає… Пройдуть роки, твоя сім’я повернеться, ви будете працювати разом з дружиною в місцевому клубі, і на одному передвиборному зібранні ти це ж саме запитання адресуєш самогонщиці, яка балатуватиметься на голову сільради… « Де чоловіки? Куди поділись?» - Сміх. Оплески.
Жигулик латаний перелатаний. Двигун і ходова в такому повному порядку, що можна зразу на Північний, хоч у космос… Певно, недарма йому, саме йому, жигулику ВАЗ - 21011 під Кобеляками віддавав честь ще тодішній «гаїшник», коли ви прямували у Харків по справі сімейного питання - щоби через провідника потягу на Хабаровськ передати дві кравчучки забитих вщент з продуктами своїм дітям, і за балачками перевищили щвидкість на стільки, що здивований сержант вперше за своє полювання на трасі вимовив щиро: - Вот ето да, скільки живу… тута, на трасі - такого єщо не відєл… І тиче тобі під очі пристрій… червоні цифрочки завмерли, як свідки рідкисного явища… 178 км на годину! Сержант попроситься зазирнути під капот, щось довго розказуватиме про свого знайомого, який впер в "капєйку" двигун з Пежо… і про якусть там аеродинаміку… і ще про щось… Ти йому суєш відкупну в де-кілька купюр - сержант відмовляється, мовляв, уважуха… такого повік не бачив, І вже, від'їхавши від засідки «дояра», який живе і пасеться на трасі, ви зрозумієте, що, слава Богу, обійшлося. І згадуєш з Вовчиком, який згодився на дорогу, бо дома «скукатіще», що спидомитер то не працює?… Володька не такий вже й товариш, але й не чужа тобі людина на все село. І не біда, що у нього тільки остання, третя відсидка, всього навсього "червончик" - цікава людина, анекдоти - наче гриби після дощу. Стелить - заслухаєшся. І він тобі симпатизую як людині. Знай наковтася на білому світі… Йому хочеться стати рівноправним і скорше адаптуватись. Тобі не вистачає його хвацького погляду на нинішній день… і "того" досвіду придбаного за десять років позбавленої волі. З відти повертаються обо… або філософом - цікаво, егеж?… Перші дві «ходки» за хуліганство, а третя з дурості: З Героїв Дніпра до села, одного разу, з кентом рішили на таксі… а чого б і ні? Піймали. Довіз. По приїзду - ціна вгору, таксист підняв через те, шо треба було зайвих двісті метрі проїхати. Таксист дістався принциповим, слова не підбирав… А Вовчик на своєму. Каже, ні, добавляти не буду… за шо, за кілька метрів? Таксист за монтіровку. Ага, не на того напав, і товариш Вовчин також не бздун. Наваляли торохи, нєвпервой… а після зовсім відмовилися сплатити. Пом’яли одне одного… Запропонували таксисту на річку, мовляв, освіжиться, змити кров там… Все по-людськи. Ну, буває… Вован сів за кермо. А подорозі магазин, не оминати ж? Тим паче - зекономив. Пляшка горілки, пиво. Свій берег Десни, зріс на ньому, давненько не бачились… Всілись. А таксист, було відмовився, у нього зміна ще. Хлопці захмеліли. Сидять собі, варнякають… Під’їзжає бобик, а з нього міліціянти… Це коли хлопців заморило, таксист, не ризикував, дочекався, і по рації куди слід подзвонив. Заява. Суд. І десять сходу. А як же?… втретє. Дружбан відмазався. Хтось підсобив. А Вован знову за ґрати. І батько його колись звідти не вилазив… Прибили якось, дуже любив ножем вирішувати свої справи… Ото й і натрапив на таких самих. А так Володька нічо, і руки на місті, і тяга до праці… але доля є - доля. Проти неї не попреш…
Вся надія у ті нелегкі, тривожні часи, була на жигулик… І як він тільки витримував? Інколи по дві зміни… За один календарний рік, коли ще працював спидометр, сто п’ятдесят тисяч кілометрів по Києву… і днем, і вночі. Видів такого! Але і цікавих людей зустрічав на своєму шляху. У доволі стерпному салоні зігрівав, давав можливість перепочити, пропонував безкоштовно музички… У доброму настрою жигуль часто спонукав свого керманича ( тебе ) почитати вірші, розповісти цікаві історії. Коли б ти ще зміг повстрічати Славка Вакарчука і розділити з ним півгодини життя на ніщо, осторонь від шаленого світу, як би не жигулик? Коли? Зустрінь його нині, де Славко? А тоді… Він, з маленького бадунчика, всівся поруч тебе як рівний … А ти йому хлобись кілька слів про те, що кава єдиний порятунок, не юпі дрюпі, а свіжоперемелені зернятка… і скільки водички, і щоб тільки з турки… і щоб кілька крупинок чорного меленого перцю… і скільки ж солі… Так - так, сільки - обов’язково … а цукру ще до того, як турка торкнеться розпеченого піску… І щоб пінка не збігла… Славко погоджується, придивляється до тебе, а ти йому віршика українською, російською… І чуєш: - У вас незвична для столиці українська… А кілька місяців потому - кліп, сюжет якого - переспів твоїх віршів і розмови про каву… аж не
віриться. А? І все це завдяки жигулику. Він старів, ти розумнішав, Він з усіх сил, ти як міг…
2.
Борщагівка. До повернення додому зарано. Норма є норма. Без неї пустий виїзд. Тобі везе. Їх троє. - Підкинеш… тут недалечко. І як робота? - відразу розкусили. На тобі написано, що «грачуєш». Звертаєте на швидкісну трамвая. По кругу - вправо. Розбалакались. І все якісь питання до тебе. Ти як можеш - виверчуєшся, переводиш стрілки на якісь імена, дати… і звужуєш до конкретики… Хлопи зрозуміли, що ти битий… підкований, тиск зменшується від них, свій вгору… Інтуїція підсказує: було б добре позбутися і скоріше… Той, що на передньому сидінні - явно «ромале». Ти вийдеш і цього разу сухим… Недарма у тебе доволі дружні стосунки з черняхівськими циганами, і ти кілька разів бував в гостях у барона… Це в минулому… Але багато їх молоді на сьогодні пересунулося у столицю. Ти де-кого з них випадково зустрічав. І у вас вже спільні знайомі. Ти відмовляєшся від плати за проїзд наперед… У дворі, куди попросили заїхати, темінь - хоч очі виколи. Не встигла останього нога доторкнутися землі, опускаєш задвижки дверей. Переводиш дух і мерщій на проїзжу вуличку. Біля першого кіоска купуєш мінералки. Осушуєш без передиху Тебе не тягне ні додому, ні на «грача». В ногах, де сидів балакучий, щось блиснуло. Придивляєшся, лезо. Інтуїція не підвела. Дякуєш Господу. Вкотре Доля милостива. Ангел-охоронець поруч. А хлопці видно передумали. Лезо просто опустили під ноги на згадку… можливо розхитав їхній задум, перебалакав. Можливо. А могло й бути інакше…
Вже кілька днів апатичний настрій до всього. Приходить розуміння, що краще таксувати з рання. Усякі уродливі елементи в цей час відсипаються, а з самого ранку твої клієнти цілком пристойний люд. Хто на працю, хто з неї. Головне не потрапити в затор… Ти - профі. Починаєш з Героїв Дніпра. Сюрприз - приглядаєшся, один із них О… ( із гурту Т… Р… ). Тільки учора композиція «Машина» на твоєму подвір’ї вертала тобі втрачений спокій… - І куди вам? - звертаєшся першим. - На Березняки. І нам все одно кудою. Не спі-ши-мо, - наче проспівав. О повезло! Недавно Сашка Тищенка ти провіз тільки по Оболонському проспекту, а яке враження… Красень, високий, вихований… Ходив на нього ще в Житомирі, повідав йому про це. І Прокопика він добре знає… Жаль проїхався всього з хвилин десять. А тута з Героїв аж на Позняки, буде про що… ось би ниточку ту віднайти, що зближує , що викликає довіру… Блін, а контакту нема. Щось стримує. Що? Ну, з чого почати, з чого?… Таке трапляється раз у житті… Лідер групи у твоєму жигулику. Е-е-е, було-не-було: - Класну музику граєте, ні на кого не схожі… - робиш паузу і: - в стилі Дюран-Дюран… ну, щось є таке, як на мене… Ти не радий, що порівняв, але що сказане, то сказане… Чекаєш реакції. Нуль. Ще одна спроба. - Може через Московський міст? - перепитуєш, бодай почути голос. - Ні, краще по набережній, буде скоріше, і нам якраз з цієї сторони… І знову тиша. Та йо-мойо, ось тобі і Т. Р… Ти завжди у таких випадках починаєш з себе - де, коли і з ким працював… Помалу, крок за кроком, ти і твої спутники наближаєтесь до тієї митті, коли між вами зникає відстань… ви наближуєтесь один до одного: ти потребуєш, як завжди, розділити з кимось своє відчуття самотності, цим самим спонукаєш своєю щирістю пасажирам зробити щось подібне. Все залежить і від настрою, і від бажання. - Знаєш, Миколо, він тут, серед нас… Як ти себе поведеш, коли він усядеться поруч і буде чиплятись за кермо? - і торкається твого правого плеча. - Скажи, ну!? - той, хто сидів поруч, гляне в твоє обличчя. Ти нічого не розумієш, про що розмова. Сусід підніме очі до брів, зробить вдих на повні груди і одразу видихне коротким: и - и - и … Так видихають, тільки коли на душі камінь. Той, хто так тяжко видихнув, явно не музикант. Може однокашник, може родич. Але вони близькі люди, його стурбованість у викаті очей, і в печальному видиху. Вибравши мить, ти повертаєш голову до співака. Твій досвід робить висновок - чувак не в адекваті. Тобі вже доводилося з подібним виразом обличчя зустрічатися. І навіть працювати. Згадуєш далекий Хабаровськ. Не менш талановитих музикантів. Присіли хлопці якось… Терпіти і вдивлятися у їх байдужі воскові лиця тобі набридне, і по домовленості з директором «Туриста», в якому ви працювали музикантами, ти у вихідний день запакуєш свою голосову апаратуру і назавжди розпрощаєшся з «талантами». І тільки у 2014 році через інтернет стане відомо, що лідер гурту «Трек» живе в столиці Росії - і він легенда хабаровського року… Будете спілкуватись, згадувати, ділитися взаємним досягненням… і тоді, з його слів ти дізнаєшся, що бас-гитариста потягне в петлю… Барабанщика засудять - надумає під Києвом в одному селі придбати мішок «травки»… Зупинить на трасі автівку (співробітника МВС) замість аеропорту Бориспіль - прямісінько в … Господи, куди світ котиться? І знову подібна історія… Україна. Популярний гурт. Самий кращий. Музично тобі важко вгодити, але їхні пісні, як на підбір. І тексти, і мелодія. І подача. На… уя наркота? Невже вони несуть в собі щось таке, що людина без цього не може просто жити і насолоджуватися? Життя одне, Господи… в очах промайне ще безліч історій, пов’язаних з наркотиками з одним і тим самим кінцем. Чого ти міг такого повідати, щоб той, хто сидів у твоїх жигулях, зміг зупинитися? Ти - безсилий, і нафіґ воно тобі, це його вибір, і йому вирішувати коли зупинитися… Ось і Березняки. Плата за проїзд, а відчуття таке, наче облили помиями… Незабаром про це не говоритиме тільки лінивий. Кілька днів на ремонт і ти знову на трасі…
2017.
(Далі буде )

( Без імен... )
І як не згадати у рік Огненого Півня одну надзвичайно-фантастичну історію?.. Тим більше, що вона доволі часто спливає з пам’яті на поверхню… Вона багато про що говорить, і розставляє прості речі у не прості форми співіснування у цьому світі звичайних істот, і творчих істот, на перехресті світів відчутних, і прихованих - від людського розуму. Поруч нас відбуваються дивні речі… йдемо за ними, буде цікаво.
Десять років тому. Друга половина літа. Достигає арбуз, своя морквина з цибулькою, окріп, шпинат, огірочки перші… а як пахнуть помідори… вони вже червоніють, недавно тільки вилупились, але коли човгаєш поруч них, тягнучи поливочний шланг, зачепиш підв’язане бадилля - зупинишся! аж цілувати хочеться, ставши на вколішки… Правда, віддішла черешня - подразнила шпачині зграї, вильнула хвостиком і поминай як звали. Одним словом - гуд бай, мої хороші! Та все одно не життя - а рай… Через пастовень і трохи - Десна. Дзюрчить і щебече усе небесне і землі… Сонечко… тепло… пташки співають, вітерець ніжно лоскоче, літати хочеться… Так от, дзвінок на мобілку: - Привіт, дядьку… шо робиш? - "він" чомусь завжди звертається до мене: «дядьку». По віку мені б і внуків пора, але де ж їх взяти? Сину зарано, доця ще в школі гризе науки. - Роботи по вуха, ледве справляюсь… дні короткі, І ночі п’ятихвилинні… - А що там? - перепитую. - Чекай нас в гості завтра по обіду. Я буду з…- і "він" називає ім’я. - Лади, чекаю… Ми з "ним" познайомились на одному із засідань творчого співтовариства через об’яву у районній газеті, мовляв, хто бажає прийняти участь - просимо! Дата, адреса. Зриваюсь якось по адресі… У коридорі біля дверей гора книг. Не одна сотня. І треба ж, у цьому під’їзді мама мого давнішнього доброго знайомого, ще із того життя - перестройочного… жила. І той, хто подзвонив таким чудовим літнім днем, був одним із перших, хто повірив в мою принадлежність, хай уявну, але перспективну, до права бути присутнім серед знаних і відомих особистостей -та ще й із правом власного голоса… До цього я вірив лише сам собі." Він" амбітний і цілеспрямований. Його справа для нього - понад усе. До нього з’їзжаються з усіх куточків України, щоби поспілкуватись, перекинутись кількома словами. Він - авторитет. Де тільки не працював... Безкомпромісний. Інколи різкий… Але щоб хтось, при всіх, звернув увагу на мої здібності - такого ні. А він звернув один з перших… На подібні зібрання спільноти я завжди приходив не один - зі мною самажена курка... і до курки, бо ніщо так не зближує, як спільна трапеза… Ну такий я, і все.
Вони разом давно. У них син, і мама. Його мама. Живе окремо, але поруч… у під’їзді з моїм новим знайомим. У них трикімнатна у самому престижному домі на Осокорках. Дороге авто. Сьогодні одне, через місяць чи зо два - інше. Вони звикли, бо перепродати дорожче чим придбана - святе правило сімейної конституції ! Чи то «мерс», чи «беха» - вилизані, припудрені, нафаршировані, не встигають прижитись, їх збувають… Накатана схема працює і в сфері недвижимості: квартири, дачі, будинки. Одне з його правил: все в хату у будь-який спосіб… Навики з хистом напрацьовувались роками. Сприятливі умови 90-тих. До них було складніше. Відсутність досвіду, обставин, призвели його на лаву підсудних. Відсидів. І взявся за старе з таким усердям… Вона гарна, талановита. Любить всіляки тусовки, посоденьки… пише картини, в курсі усіх місцечкових плітках… хочеш зустріти - зайди в одну з кафешок, що поруч єдиної площі провінційного міста. Щодня там. Як вони здибали одне одного - залишемо історикам. Нині (на цей час) вони в столиці, і на бутерброд з ікрою вистачає.
"Він" - моє нинішнє і майбутнє.
"Вони" - із минулого.
Дзвінок другий: - Привєт, дорогой… - і відразу: - Як ви там? Ви не проти, якщо на вихідні ми вас відвідаєм… посидимо там… шашличок?.. Треба сказати, що «вони» завжди брали з собою усякої всячини. І копченості, і пива, і алкогольних напоїв, і 4 - 5 кіло маринованого м’яса, і навіть кисломолочних - на добрий підрозділ роботяг. Правда, Бог щедро нагородив їх не тільки моцними фігурами, розмір яких говорив сам за себе, але й неабияким апетитом. Вже на другий день, при тому, що ми теж на стіл тягли усе із холодильника, із грядок, ще й інколи доводилось бігти в магазин. Але не цього разу...
- Та нє, класно… ми не проти, - відповідаю. - Давайте ближче до обіду, - а сам думаю: - О, зроблю приємне - познайомлю з «ним», з тим, який живе в одному під’їзді з його мамою… Значить гості? Підходжу до дружини, об’являю про приїзд на завтра гостей. Плануємо чим пригощати, де і який поставимо стіл… Під гниличкою. Груші біля ста років, і якраз у цьому році не вродила - ні мух тобі, ні горобців. І сонце не докучатиме. А в стороні, типу того, мангал в кілька цеглин з обох сторін на ширину шампура. У минулому житті, де ми часто пересікались з «ними», вірніше одним із них, я мав певний статус в місті: у нас з дружиною своя квартира, студія звукозапису, фрізер, та й ще імпортний, для виготовлення мягкого морозива, відро в день якого я міг з’їсти один. Таке смачне… Нове популярне авто серед молоді. І саме цінне - велика і найкраща відеотека, і найдорожчий, на той час, відеомагнітофон. Зі мною охоче йшли на контакт так звані «крутелики», фарцовщики, інтелегенція, і що цікаво, ГАЇ, УГРО, ОБХС, Налогова - словом усі, хто путався під ногами і заважав жити... і ті, хто бажав і мав можливість придбати щось подібне. Люд томися від задухи, а тут інформація з передової… Я знав у якому місті Союзу можна придбати авто, без переплати. Домовлявся по телефону, покупця зустрічали, ночліг, вибір, контейнер - півтори неділі - і вже дома. Я міг дістати синтезатор, гітару, мною проплачені, віддати по тій самій ціні в розрсочку на рік малознайомому музиканту… Міг за пляшку самогонки зганяти в столицю (у 300км туди-сюди ). Заставити (майбутнього кума) зробити ченч - моя іномарка на його маленький телевізор… Вислухавши підвипившого встрічного про б-цьке життя ( за місяць, що минув, отримав 2200 купонів, а пляшка вже 3500, прийшлося у складчину з таким самим… а дома двоє дітей ) - я саме вигулював Сарру(німецька вівчарка), не знаючи його ім’я, всунути в кремезну долоню пачку по штуці, перетянутої аптечною резінкою… Я міг дозволити собі віддати за безцінь устаткування для міні виробництва, і повернути, коли зник посередник в одній справі, свій борг незнайомцю, знайшовши його по телефону, який і був основним у контракті… і поїхати в Прибалтику, щоби перефарбувати нову 2108… Я багато чого міг, але розмова тут не про мене, а про гостей і півня… І як би не було мені скрутно, доводилось тримати на рівні свій давнішній статус дев’яностих... Про свої недоліки обіцяю наступного разу.
Тому,
коли чекаю когось з «того» життя, чи з нинішнього, усі вони для мене однакові. Друзі.
З різницею у півгодини з’їхались два світи…з одним я ніяк не можу розпрощатись, щось тримає… З іншим - ми тільки щупаємо одне одного, приглядаємоь, хоча й з добрий десяток цікавих заходів провели разом. Тут і круглі столи, і виступ на телебачені, і зустрічі… і навіть (окрема історія, тільки не заздріть, нічого особливого ) - пам’ятне видання поважного товариства "Символ Нації..." і вручення його із моїх рук самому Президенту України.... І ось я поміж цими світами… а на столі - як на весіллі: і чого тільки нема… і нарізка ковбасна, і запечений свиний ошийок, і тушена картопля з грибочками, і картопля в соломку, і свіжі малосольні огірочки, і кілька видів сиру, маслини… а зелені - на вибір, на будь який смак: тут тобі стручки цибульки, окріп, петрушка, шпинат… Самопальний мангал виконує свої святі обов'язки, в його обіймах найкращі яблуневі поліна… Знайомлю «минуле» з «майбутнім».
Акт знайомства затвердили кивком голів, всілись за стіл. Одне одному руки не подали…
- Наливай, дядьку! Скисне… - звернулось «майбутнє. Рука легка, наливаю кому - коньяку, кому - чистої, як сльоза… Тогорішнє виноградне не проходить, а зря, вино вдале, хоч на міжнародну виставку. « - То таке, більше собі буде…» - подумав.
Жіночки наші щось про своє галділи. Ми, четверо, більше помовчували… Щелепи як жорнова, перемелювали спочатку все, що ближче, а після, руки кожного з нас підсовували весь отой асортимент ближче до себе. Одна пляшка, друга… розмова не клеїлась. Рішили було, так би мовити, перепочити перед шашликом. Ті, що близькі духом, пішли до свого корча, припаркованого на вулиці біля іржавих металевих воріт, котрий скорше нагадував не авто, прости мене, Господи! а апендикс вітчизняного автопрома… А поруч, у подвір’ї, красувався шестисотий мерседес чорного кольору… надзвичайне творіння людської мислі. Мрія кожного водія, хто бодай раз у своєму житті торкався одним оком його магічної форми… а що вже казати про враження, коли одкриєш дверцята і хлюпнешся в його розкішні апортоменти, спробуйте, і ви зрозумієте мою слюньообразність… Спробуйте.
- А не пора нам?… диви яке вугля… - звертаюсь до того, хто з «минулого». Ми одні з ним лишились за столом. Моя і його, зібравши залишки об’їдок, зникли також на де-кілька хвилин в хаті, де холодильник, в якому ще безліч всячини до столу. І треба ж, мариновану свинину на шашлик привезли саме майбутні «минульці», і було не зручно трохи розпоряжатись нею…
- А чего це твої друзяки приперлись з пустили руками? Давай я скажу, хай сходять в продуктовий? - в мене шок, бо "воно" може сказати…
- Чого з «пустими»? Он і кавун здоровезний, і нуль сім добрячої… - дивлюсь йому прямо в очі: - А пам’ятаєш, як ти вперше увійшов до моєї квартири?… Тебе запросили до столу, хоча мав сидіти на вулиці в салоні 2109 і охороняти?… Я тоді настояв. Мене вмовляли не робити цього, мовляв - твоє місце не застолом, пам’ятаєш? А нині ти таку ахінею несеш, перестань… З «пустими» руками? Да ця людина зробила у своєму житті стільки доброго, розумного - в школах вивчатимуть. - І що, нам чогось не вистачає? - продовжую. - Он щас і шашличка добавимо…
- Ні-ні, шашличок на вечір, є шо кушать… ми… - його клинить, я силуюсь виправити ситуацію:
- Вечоріє ж … може?… - підхоплює:
- А давай так, ми сходимо на річку, пару раз пірнемо, а після.. (!) - слава Богу, на річку - так річку. Його підперезалась косинкою, він в одних плавках, на широких богатирських плечах цвітастий рушник, попереду двохсотлітровий живіт... пішли і добре - Десна поруч… але хвилин тридцять їх точно не буде - встигну… Замість шампурів на цеглини ставлю барбикюшницю. У нас сьогодні кілька видів маринованого м’яса. Я звик до своїх рецептів… На Азовському морі наблатикався… Воно завжди мягке, смачне - хто б не їв. Кличу хлопців. На столі порядок. Поспішаю. Чи здогадались вони про ледь помітне напруження? Мабуть. Да, два світи - два світобачення за одним столом забагато. Ще по стопарику. М’ясо - ульот… По половинці на дорогу… М’ясце навіщо описувати? - не вдасться, слів бракує. Як можна описати те, що не піддається опису?! Ним треба насолоджуватись… кидаєш шматок в… і повільно з ніжностю впиваєшся зубами в його молоде, сочне тіло… слюнка огортає жертву… смакові рецептори передають на верх сигнал: може бути! Звідти: добре, не спіши, пережовуй… м'ясо - без всякого спіху… не тридцяті роки... кайфуєш від самого процесу. Задля підсиленя в’язкості спиняєшся, і просовуєш між передніми зубами на язик зотри листочки кучерявої петрушки… і знову жуєш… жуєш. Ковтаєш. Лівою рукою підтримуєш пивний кухоль, правою підливаєш… і навздогін пивцем. Сама найприємніша у світі відрижка буде, якщо все правильно сплановано… Про що говорити? Ми розумні. Талановиті. Провели кілька годин на природі. Чисте повітря, чудовий вечір… Що потрібно для повного щастя?? Пора й відчалювати. Накидали комплиментів дружині моїй, щось і мені дісталось, і рушили хлопці на столицю. Перший раунд скінчився один:один. Нічия. Більш як за півгодини вернулись освіжівші купальщики. Знову присіли за стіл. Почали з пива. Я підкинув трохи дров. Задимілось… - А де еті? - питає…
- Вже мабудь на Оболоні.
- Нє, ну я тобі скажу… шо в нас так не прінято з пустими руками… єслі б не ти, я би сказав: - Шо фіґня такая? Вперьод до магазину...
Стримуюсь, починаю здалека, знову згадую як він був на побігеньках у мого приятеля… приводжу приклади з життя. - А давай по соточці? - щоб розрядити. Сам знаю, що - зайве, і пропоную. - Може шашличка?- теж не проходить. Дівчача розрізали кавуна. Тріск такий… бачу - розовий… товстошкірий. Питаю у своєї, як він? Вона у мене з Далекого Сходу, кавунами не балувана. - Ти знаєш, не чікала… - переходить на українську, звучить прикольно. Сидимо ще з годину. Повіяло нічною прохолодою. Балачки пусті. Все те саме. Як ми, як десь, як хтось… Підходимо до мерса, включає телек, після музичку, знову телек… камеру заднього виду… тіптроніки-шмоніки… підігріви всілякі... Хай виговориться, я більше мовчу, втомило. Ну що ж, йдемо всі спати. Вони залишаються не вперше. У них кімната з вікном в садок, на грушу. А ближче до сусіда хлівчик три на два. В ньому півник і кілька курочок. Мої старенькі батьки, на моє прохання, відписали із свого обістя в наше. Кури як кури. Їх було з десяток. Але життя - помирали своєю смертю, рука не підіймалась. Лишилось кілька. А ось півень, з роду таких не бачив. До себе не підпускає. Сипанеш пшениці, не біжить зразу. Спочатку круги нарізає… провіряє, чи не пастка бува? І кожен круг зменшує і зменшує. Кури в це час майже все склють. А віддійдеш - будь ласка, він разом з курми… дзьоби до землі, хвости у небо - любо подивитись. І що головне, у цей суботній вечір ні курей, ні півня поруч. Чи то я такий, сліпий… чи то вони такі. А може дружина поставила водички, лушпайки зварила, потовкла і занесла в їхню загорожу? А кури збоку, через віконце, коли пора прийшла, дисцпліновано на сідало? Можливо. Але рівно о четвертій ранку півняча сирена розбудила нашого шановного гостя з минулого. Роз-бу-ди-ла!!! Вікно одкрите. Тиша... чутно як шарудить в кінці села, як водичка на Десні виплескує на берег верболозе сухе листя впереміж з свіжим целофанним сміттям... Птишині ранішні співи це не те, а ось різане, хрипле, затяжне сільське ку-ка-рі-ку-у-у-у!!! знову і знову - наче обухом по голові, особливо коли з головою не дуже дружні стосунки… Наш гість вирішив було провчити півня. Коли стало нєвгомоту - пішов вгамовувати півня. Ага, найшов слабших. Не той півень, не той… зря він його так... - Де ви такого крикуна відкопали? Як ви терпите? - і в цей час півень вирішив пройтись майже поруч... глянув у наш бік, забурчав... і в розвалочку поплентавсь у бік мерса... Наш гість за ним. З хворостинкою в руці... - Ах ти безсовістний... ах ти чучало заморське... Третій оберт навколо хати, яка пережила другу світову... - Агов,- кричу, - та кинь того пєтуха, а то й сам скоро... - Мій ... таких шуточок не понімає, - на півслові обриває його дружина.
Всьо, досить... комусь кава.. комусь скибка кавуна… Всілись за стіл. Похмелились. Спали мало, але на вигляд бодрі. Я то знаю, відправимо гостей, досплю. Неділя ж. А півник вернувся, ніяк не вгамується - ходить колом і бурчить по-півнячому. Курям все одно. Розійшлись по подвір’ю. Є де. Півня таким ще не бачив… Ех би знати, що він задумав? Колись на мене було налетів. Прийшлося підсрачника ногою дати. Мабуть був битий сьогодні за своє «ку-ка-рі-ку». Сьома ранку… восьма. - Слухайте, а шашлик буде у нас, чи як? - вигукую. - Вчора ні те ні се, сьогодні… - мовчать. І моя нуль реакції. Розпалюю... вкотре розпалюю. М’ясо не пропаде, але ж не по-людськи. - А магазин з якої, - запитує. - З вісьми. Так все є… аби це поїсти, - відповідаю. Ні, бере свою і пішли у місцевий універсальний магазин... метрів за триста по нашій вулиці. Вертались повз річки. І що цікаво - з настроєм. Накупили сосисок, кілька пляшок «живого» пива. Нафіґа, питається? Другий заход більш веселий. Розбалакались… пішли в хід анекдоти… по стопарику, по другому… Все пучком. Його наче хто підмінив. Радісно дивитись. Людина щаслива! Живіт розпух... наче парашут на півдорозі до приземлення... Життя вдалось… - А де це стукає? - запитую, коли всілись за столом, - неділя ж? Гріх. Не принято. На дачах можуть, в самому селі - ні. Гріх... великий гріх! - я це засвоїв з малечу.
- Це в сусіда, через дорогу, - заспокоює моя. У неї музикальний слух. Хороший слух. Будь-яку пісню грає на клавішах сходу... Звіділя чутно стукіт - хата ближче до річки і це вже через дорогу. Сусіди добрі, але бездітні. І навіщо, отак в неділю, підмочувати репутацію? Це ж село.
Продовжуємо веселішати… згадувати пройдешнє життя. Але стукіт, проклятий стукіт відволікає. Ой піду зараз до сусіда і вставлю по п’яте число… Ой піду. Для хоробрості сам собі наливаю… а може не в сусіда? А може у нас? Я то сиджу хоча й спиною, але ближче?… Добре. Закусив маслинкою, піднявся: - Щас розберемось! Підходжу до краю хати і вже я точно знаю, що стукіт у нашому подвір’ї… Розвертаюсь: - Який сусід, це у нас… - і зникаю поля зору гостей. Матір Божа, те що я побачив і досі в очах. Наш півень закривавлений, хитається, наче хильнув добрий келих спирту… і довбе... довбе… впреться своїм перфаратором в роздовбану дверцяту на секунду... віддихається, я навіть чув як він брав з сипом повітря в груди, щоби ще най разок довбанути. І звідкіля та сила? Я на якусь мить онімів. На висоті його росту, на дверцятах, велика ум’ятина. На землі кров, збита краска. Півень на мене не звертає уваги. Вся морда в крові… Ще один випад. У ту саме, придзьобану, цятку з розміром гранчака... Ну, молоток! встигає перед самісіньким моїм носом нанести підряд ще кілька моцних ударів… і, падає в обіми моїх рук. Півень в отключці. Розпрямляюся, любий мій півник приходить в себе. Тріпощиться… злітає на землю. Йду туди, до гостей. Ніг не чую… посивів. - Ну шо там? Шо там?.. - я спочатку всівся на стілець. Налив. І перед тим, як ковтнути, прохрипів: - Мерсу пи… дець!!
Рахунок 1:2. Наша взяла. Він ошпарено вскакує. Біжить. Живіт, о щоб побачили, у різні боки... щось подібне коли не в такт відра гойдаються на коромислу... Я думав, буде пред'ява. Я очікував, що будуть крики і матюки до небес. Я чекав, коли мене попросять викликати швидку... Вони повернулись мовчки - він блідий, схудлий... ледь ноги тягнув, вона з опущеними очима. Через півгодини двір опустів. Через рік на іншій, іншого кольору цієї ж фірми мені прийдеться відкривати ворота... Ще через кілька років послати назажди туди, з відки не повертаються. А ми після гостей прибрались. Доспали. Я дзвонився до одного із вчорашніх гостей, довго сміялись… запросив на шашлик, м’ясо то лишилось?! А ви кажете, що у нас судова система не працює належно... Бог наказує. Неважливо через кого... було б за що.
20-29. 01. 2017.

А чи траплялося із вами подібне: вашу автівку (жигулик) зупиняє наступний клієнт саме там, де ви щойно призупинились для висадки такого ж?. У такий спосіб " на грача» ви собі заробляєте на виживання. Він озвучує адресу… такий балакучий, більше вашого… Через хвилину ви про нього знаєте майже все: і що він запізнюється, і, що "вона" не пробачить, і такої ніде на всю галактику… І що... А ви всього у кілька слів, як блискавкою йому в лице, - шарах! - шарму як не було, збліднів, перекосило… а вже біля будинку, а він дійсно спішив, бо гнали добре… і що «вона» може розчаруватись, якщо він не розповість… бо зустрічаються давно, одне одного розуміють з півслова, спільні інтереси, і це назавжди, до гроба… А вжей коли розрахувався за проїзд (і решти не треба), погодьтеся - гріє душу?! Цікавий момент: не від-пус-кає. Тримається за двері. Вікна приспущені… Разів з десять все перепитував: - Звідки ви знаєте, звідки? Ми з вами ніколи не зустрінемось, а я до кінця життя… скажіть, будь ласка… Ну, скажіть!.. Мене розпирав внутрішній дикий сміх, на грані божевілля… Руки ціпко тримались керма. Перша передача увімкнута, зчеплення готове було… ось-ось зірветься чотирикопитний з місця. Моя спина упиралася в обдерте сидіння. Я дивився на хлопчину, на його перекошене від подиву обличчя. Розуміючи, що так довго не встояти і я можу зареготати до сліз, а у мене їх ще достатньо, ще не виплакав… - Якщо я тобі відповім, ти все одно не повіриш, а так будеш своїм дітям розказувати… А вони - своїм , - і відпустив педаль зчеплення… газу. Втерся в потік, включив радіо, а очі наче локатор: то вліво, то вправо… Агов, «грачі» де ви? … І чому я щедрому хлопчині не сказав, що фамілія його дівчини сама по собі злетіла з мого язика, коли він її так захоплено оспівував ?.. Чому?
02.02.2017.


… розповім вам одну історію. Це вже минули роки, але в пам'яті і досі спливає оте… Дружина якось принесла від знайомих кошеня чорне таке... А гарнюще - спасу нема… і усі його брали на руки, пестили, цілували. І не тільки за те, що мале і потішне - щось в ньому було… Я так думаю, в очах його, у погляді. Він був людський, дуже людський… Але правильні котячі риси, і відвертий погляд,- то таке… Було ще щось. І це "щось" - напів-кіт, напів з іншого світу... Розумів і розмовляв зі мною як маленький гномик, ще трохи б - і на суржику точно розмовляв би. Міміка його обличчя
зашкалювала. Лізе цілуватись, облизувати, наче я бідний на воду...Із Києва в село ми переїхали з багатьох причин. Усі вони завіршовані. Ось одна " … я у пащі, що зветься Київ. чортів ребус, чи рубіка куб?!.." Дасть Бог, буде час, розповім. Тільки я про кота Петю нині. Він вартує того. Чому "Петя"? Не відповім, не знаю. Петя і всьо. Росло воно собі як усі кошенята - у вседозволеності. Носа свого пхало всюди пречорного разом з вусами. Звик до нього. Дружина з дітьми на Далекий Схід подалась до своєї мами. Відсидітись, поки я збудую новий дім. А які заробітки у "грача" (таксиста)?! Награчуєш копійчину - і все на запчастини. Та й дім, що дістався, з 1937 року, тече, протяг зі стін, з підлоги… добре, землі шмат гарний біля хати і груша столітня. Холодок влітку. А воно промайнуло непомітно… Дні стали довші. Місця собі не знаходив від самотності. Без дітей, дружини… А ночі ще довші. Не спиться. Видіння якісь. Лиця людей незнайомих… очі розплющуєш - нікого. Я так думаю зараз - це звортність моїх експерементів у минулому (езотерика і все, що поруч). Проснешся посеред ночі - страшнувато, і вже досипаєш, кожного разу при світлі. І нікого поруч, окрім Петі. Петя завжди зустрічав мій жигулик. Як він знав коли я під"їду до воріт - загадка?.. Бо тільки до хвіртки під’їду, простягну руку відкрити дверцята - Петро тут як тут. Хутенько віткриваю пасажирське, Петя всідається, лапи витягує до торпєди. Трохи не зручно, спина вигнута, жигуль робить рух униз з насипної дороги на подвір"я (не дорога, а щось страшне) кузов хилитає… Петя не втримується і летить вниз, де, зазвичай, ноги… І скорше погляду мого - як блискавка, вже калачиком на моїх колінах. Їхати то всього з метрів десять. А яких десять! довгочеканних. І хоча вдома на обісті у Петі обов"язки піонерські, все ж він, як справжній господар, беріг територію. Чужі коти перестали снувати туди - сюди. Сороки брешуть тільки з сусідніх дерев - не з груші, і - фантастика, він повисмикував усіх кротів із свого царства вічної сліпоти , та ще й поскладав їх навхрест біля автівки. Умора. Я цю картину ніколи не забуду. Таке можливе тільки в мультику якомусь… Ось такий був Петька. А тепер про головне. Рання весна. Сніг тане. Під ногами каша. Пасажири здебільшого нервові траплялись. Але ж і я не дуже стриманний… Доброго настрою бракує усім, особливо під кінець дев’яностих… Вертаюсь після невдалої поїздки до хати. Біля воріт нікого. Щось йокнуло… такого не могло бути. Петя вперше не зустрів… де Петро? Де? Лежить посеред подвір"я. Підбігаю. Шкіра мокра… бідненький. Вуса злиплись. Боже, так боляче стало… Беру в руки, а в нього на спині рана… видно, що укус. Пес, мабуть, порвав - подумав… Нічо, хутенько в хату. Розпалив грубку, нагрів водички, протер рушничком… ( весь цей час він бездиханний) Відкрив ротика і чайну ложку малинового узвару теплого туди… Закутав. Лежить собі Петя у такій собі ніші, де могли колись сушитись груші. Проходить певний час. З півгодинки. Я до нього. А він всьо. Піна з рота біла… мертвий… Що я там пережив, пропущу. На дворі темінь. Беру його за шкірку. Несу через дорогу. Маленька паморозь. Копанка не обжитого двору (один фундамент і здичавілий сад… і на сьогодні - те ж саме ) До самої копанки не піддійти, кущі одні… жбурнув. Зо злости матюкнувся. На душі погано. Як день пройшов наступний, не пам"ятаю, Тільки другої ночи Петя виліз із тієї копанки і тихенько, красиво, граціозно повертався тією ж дорогою до хати… Від страху моє тіло здригнулось, дрімота щезла вмить. Я бачив як Петя повертався!!! Бачив. Находячись у дрімоті. І налякався. Досипав при світлі. Минув ще один день. Що було, то було. Життя ж продовжується? Напрацювався. Повечеряв, новини пізні… Петю згадав. Погортав енциклопедію афоризмів… Спогадами пройшовся по рідним, друзям… Я вам скажу, що у самотності більше можливостей це робити, з"являються підстави для аналізу власних вчинків і подальших уникнень якогось негаразду. Засипаю. Сплю. Сон. І хто сниться? Вірно, Петя. Не сплутайте, як Він повертався з копанки - я бачив у дрімоті , а це звичайнісінький сон. Петя сидить у мене трохи нижче лівого плеча і питає: - Що ти зі мною зробив ? Навіщо? За що?... А я йому: - Я ж хотів як краще… спасав тебе…ти згадай, сметану купував? Їсти варив? Ділився як з братом, любив як дитину, беріг як жінку…
Я розумів що це сон у сні, настане пробудження і туман незвичних, несприйнятних моєю свідомістю зустрічі двох світів зникне. В нашій, і світовій літературі, про це написано достатньо. Я це розумів. Я не міг нічого вдіяти, і не втекти, і не змінити хронологію… Петя всівся поруч серця, трохи ближче до передпліччя. І вся ця картина повільно трансформується у реальність. Це вже не сон. Все на яву, тільки я не можу переступити, зробити крок звідти - сюди. Хто вмішався, з яких сил, хто там прогледів… але я побачив Душу Петрову раніше його зникнення… Уявіть собі чистий аркуш білого паперу, це: ( , ) Кома, цяточка з хвостиком… Коли ми пишемо, ставимо розділовий знак «кома» — так саме і зникала Петьова Душа у тисячу разів скорше за швидкість сонячного проміння… Ніч. Вмикаю світло. Рішення зі мною. Чому я не схоронив Петра, а кинув на сніг?… Йду через дорогу. Спускаюсь в копанку. Знаходжу. В ній же викопую могилку для Петіного тіла. Кладу. Прошу прощення. Читаю молитву. Легшає. Заспокійливий вертаюсь до хати…

***
Рік 1979. Селище поблизу Комсомольска- на - Амурі… Люта зима. Мені незабаром тридцять. Гормони грають на повну. Працюю у самому престижному ресторані «Бригантина» на березі Амура музикантом. Граю на барабанах, співаю… ми популярні, вільних місць завжди бракує. Дівчат і молодиць в місті - греблю гати. Бери голими руками… Після чергових нічних походеньок пора вертатись у своє лігвище. Слава Богу, гаряча вода завжди є, батареї працюють на повну… І чого мене занесло?… нині і не згадаю, мабуть була красива і зваблива. А може душа бажала чогось такого, що ніхто ще до цього неміг дати… одним словом: походеньки… Ніч пам’ятаю. Сліпуче зоряне небо, пар з-під носа, скрип ходи власної, і те, що був годен пішки йти до міста - пам’ятаю, а що, і кого полишив - ні. Так ось, стою вже на вулиці, мислю: дорогу наче бачу, логіка підсказує у якому напрямку йти… Вуличка одно і двоповерхових добротних дерев’яних бараків. Мене чомусь виставили на вулицю, не питаючи: як я доберусь до міста? На якому транспорті? Пішки не звикати. При тому, що Комсомольськ - місто роботяг, особливої інтелегенції, і просто доброзичливих, гостинних людей, воно ще й місто бомжа, по-місцевому - «біча», «зека» і «мєнта» усякої масті: ( КГБ, ОБХС, УГРО…) Навколо і поблизу міста зони і десятки гуртожитків «хіміків». Нечуваний привілей дожити до похилого віку і не зникнути безслідно, не бути підрізаним ножем, не стати об’єктом, якого вже програли в карти. Шукати ніхто не буде. Ти тут чужий. На завтра забудуть, хіба, що через довге мовчання, підіймуть тривогу рідні… А рідні надто далеко від Комсомольська. Якось колега Славко після 12-ої ночі повертався до свого гуртожитку, де чекала на нього дружина Ірина з Вовчиком - первістком… ми разом затримались після роботи в ресторані. Сіли перекусити, трішки хильнули, згадали усіх тернопільських друзів… перейшли на музику, на Америку і на себе. Мовляв, які ж ми талановиті, неповторні у всьому світі, - подібний десерт затвердженого меню як обов’язковий регламент, якого ми чітко дотримувались кожного разу при святкувані вдалого вечора. Парнос і платня разом сягала за тисячу радянських. І це наприкінці восьмидесятих. Банкети доволі часто в нашому ресторані. Пісня на замовлення - норма. Такса - мінімум «трояк-трьошка», максимум четвертак, тобіш - 25 рубликів… засиджувались інколи то з офіціянтами, то з хорошими знайомими… така традиція, а руйнувати традицію - довго не протримаєшся. Останім трамваєм добирались домівок. Так от, коли Славко проходив повз якихось бараків, на зустріч з підворотні вибіг середнього віку чолов’яга. Порівнявшись, прошепотів з хрипотцою: - Слушай, мужик, чеши отсюда скорєй… тєбя проігралі в карти! На нож сядешь...Давай - давай!… Славка як вітром здуло. Ковбасило чувака до ранку…
Моє зйомне помешканя знаходилось на Алеї Труда. Славко мав кімнату в профтехучилищі на вулиці Кірова, де вів художню самодіяльність і жив безкоштовно. Кожна копійка у записнику: куди, якого числа і на що… Після я теж взяв на озброєння його методику збагачення. Треба сказати, що Славко і в Тернополі підробляв худруком на комбайновому заводі, правда концерти на святта відпрацьовували ми, лабухи з «України». І якщо порівнювати колективи «Бригантини» і «України», то це земля і небо. В «Україні» перше і друге віддідення були концертні. До репертуара відносились дуже і дуже по-людскі… «знімали» «Піснярів», « Лед-Зепелін», «Юрай-Хіп» один в один. Платня в «Україні» була нікудишня, парнос блідий. Тернопіль місто надто красиве, і скільки б неводилось грошей - завжди мало, і було на кого тратити… В «Україну» мене запросив Славко після нашого знаймства. А познайомив нас Володя Прокопик. Вони родом обоє з Чорткова. Володя з абсолютним слухом і дуже з доброзичливим характером. Після Тернопільської філармонії Володю запросили в « Смерічку» до Назарія Яремчука, Павла Дворського. Скінчились чергові гастролі ВІА «Збруч», де я працював вокалістом. Дві неділі відпустки, репетиція і знову на терени СРСР. Наступна поїздка запланована була аж на довгих сім місяців. Спочатку було цікаво. Різні міста, повні зали слухачів, квіти, знайомства, дівчата… До цього я ще встиг попрацювати в місті корабелів - Миколаїв. І на судноудівному і в ресторанах, тому інстинкт самозбереження в потрібний момент натискав на гальма, я спинявся, оглядав територію, робив невеличку профілактику мислів своїх, а рани, якщо вже й були, то через день - другий самі загоювались. Саме так і мене доля закинула в Хабаровський край шукати щастя. А щастя я все таки знайшов. Та до цього ще було далеко… Отож і Славка при нагоді запросив на хлібне місце, в Тернополі йому було вже затісно…
Та повернемось у морозну січневу далекосхідну ніч, що поступово переростала у ранок… На мені добрячий кожух, шерстяний светр під горло, і білий, скоріше для понту, шарф. На ногах фірмове зимове взуття. І шапка. А ось шапки такої як у мене, нівкого не видів. Вона нагадувала шлем танкіста, тільки з натуральної замши - м’яка шкіра, темнокоричневого кольору. І не запідозриш, що з ягняти… Кидалась в очі здалеку. Я вже з півгодини шурую… Ніч божественна… Весь світ належить мені. Дійду, віддісплюсь… А ввечері знову повна зала людей, дим… підсмажений лангет, шніцель, курка в «табака», і всього-навсього три відділення по сорок п’ять хвилин на сцені…і це вам не гастролі, де вічно голодний і злий, тут парноса вистачає і на таксі, і на шампанське… Ну й що, де наше не пролітало? Головне щоб дійти міста. Йду собі, згадую життя своє кромезне, провітрюю пам’ять спогадами… Одним словом - йду.
Як було не почути тарабайкер? - і досі загадка. Воно зупинилась попереду за кілька кроків. Підбіг. Дверцята відкрив міліціянт. - Тьху, ще цього не хватало, - подумав і вже на ходу заскочив в середину облізлого, обдертого, промерзлого творіння - під назвою Раф (рафік).
- Братци, до міста… як що по путі!
- О, борода! І як тебе угоразділо оце на край світа? - вигукнув сержант.
Дивлюсь на мента, десь бачив. І не раз. Де - де… в своїй «бригаді». Вони ж там через день чергують: то встєльку підвипивших, то драчунів… не всім мєнтам на потоку червоної та чорної ікри сидіти, для цього треба відповідне звання і посаду мати.
- Ну… і як «контора»? - запитує вдогін… Чомусь у Комсомольську «контора» асоціірувалась з поняттям переспати з дівулюю… У кожному європейському місті свої афоризми. Свої приколи і почуття гумору… щільно заповнено, ні виправити, ні добавити.
- Та… голяк, «дінамо», - (це значить: пролетів, як фанера над Парижем ) Посеред ночі хтось подзвонив по телефону. Сказала, що батьки повертаються, треба вимітатись. Я ноги в руки і з дому- а тут ви, мої спасителі…і в цей час на мене хтось хилиться, лівою рукою встигаю відштовхнути. Чолов’яга сидить собі… голова до грудей, кудлада собача шапка надвинута на очі, лиця не видно… Знаючи свій запальний характер - стримуюсь. І щоб якось підримати розмову, відсовуюсь на край сідушки, ближче до відкритих створок, що розділяють пасажирів від водія. Звертаюсь до міліціянта: - Будеш в «Бригаді» , з мене Шампанське, - в Комсомольську усі справи вирішувались магічним: « З мене шампанське!» Воно на вагу золота. Хронічна недостача. Десятки років, і це ще до перестройки. Пиво купують відрами, бідонами, горілку ящиками. Черги кілометрові, у чергах інколи і вбивали одне одного… Водій посмішки переглянувся з сержантом. Мене на мить насторожило. І щоб не казатись в незручному, становищі, пікантно атакую сержанта питаннями. Він тут головний: - А ти звідки родом? Акцент он… - сержант чухає потилицю, перебиває:
- Звідки?… з-під Черкас. Служив, остався…
Я витираю залишки інею, що відтаяв з вусів і бороди. Майже зігрівся. Рафік фантастичний, у таку морозяку їде. Поскрипує і їде… стогне і їде. Сержант ніби задумався. Можливо когось згадав. Водій крякнув, зирнув у мій бік. Перевів погляд на мого мовчазного сусіда, буркнув: - Нормальок. Мій «сусід» ледь помітно погойдувався в такт рисорам, на яких від дня свого народженя чи то салон, чи то кімнатка - курільня, словом будка… варена переварена, що звела нас до купи, бог його знає де… і бог його знає навіщо. І ні слова. Хочеш, бодай, щось дізнатись про людину - глянь, не полінуйся, на його мешти. Але так, щоб ніхто не запідозрив твоє не зовсім здорове: «зустрічають по одежі…». Це якщо ви не одні. В іншому разі зробіть незначний дотик пальцями своїх вусів, що прикрашають лице ваше і в самому кінці, коли вже дійшли до підборіддя, лінивим, томним, прихованим поглядом окиньте предмет інтересу: взуття там… а якщо «вона», то і на фігурну стать ноги і всього іншого… прикиду там, макіяжу… Що я й зробив. Нічого особливого я не побачив. Все простеньке. Людина далека від імпорту, від стилю. І добре що мовчазний. Почав би своїх п’ять копійок вставляти, в дружбу лізти… проситись, щоб провів повз швейцара, коли надумає в ресторан. Ой, як я не любив таких прохачів. Інша справа прохачки. А як ще прохачка з продуктового, чи з перукарні, з галантереї, з кожвендиспансера… з (КВД) - особливе знайомство. В місті серед молоді невтомно працює пара роботяг: трихомонада і трипер. Не відстає і свербіж… це останнє мурло особливо небезпечне - лізе до вас через купюри і через все-все, що торкалося вас вчора і сьогодні… Якщо перші двоє - з-за певних умов і середовища, то свербіж просто так, наче сміється з усіх санепідстацій світу: ні кордонів, ні шлагбаумів. Привітався з приятилем - отримуй своє! Заходиш в пристойний магазин, купуєш будь що, тобі продавець подає те, що ти просив… ну не сподобалось. Повертаєш. Торкався? Торкався, приміряв шкіряні рукавиці? Приміряв. Значить отримав порцію проблем…. Можливо і добре, що сьогоднішня ніч залишила при собі моє «беспамяство», з ким я там бажав провести кілька годин тілесної втіхи і чергові майбутні проблеми моїх походеньок… Ми сунемось у бік міста вже хвилин з двадцять п’ять. Дорога як дорога… По бокам снігу більше метра висоти. Навіяло ой-ой-ой. Треба віддати належне відповідним службам - чистять дороги що в місті, що поза ним, порядно.
Далекосхідні зими легко переносяться і дуже небезпечні разом з тим. Оскільки все втихомирилось кілька неділь тому, всі звикли і до сліпучого снігу, і до тріскучих тридцятиградусних морозів… Господи мій!!! я згадую: сьогодні перший ранок Різдва Христового … я згодився на вилазку походеньок в надії побути бажаним гостем… об’їстись домашнього, побути в сімейному теплі… все це було… і довгий шлях замовленого таксі… і моє шампанське (без нього нікуди) і її гостинність… але ні слова про Різдво… Сержант ( щось відчув ) повернувся лицем до мене. Який же він добрий, наче свій… знаю, що він недавно вживав спиртне. Цікаво, яке саме? На горілку не схоже. У шампанського трохи кисліший… «самжене» при одрижці віддає дріжжами… питати не зручно. Він звертається до водія:
- Спочатку повернеш на кілька хвилин до мене, поняв? Гляну, шо там… тре взяти…Мова сержанта змішана, відчувається просте сільське походження. Мені якось наш офіціянт Віктор зробив комплимент, мовляв з хохляндії, а говір чистий, їх. Вимова російської залежить від внутрішнього слуху і старань.
Скоріш би до міста. Я зрозумів, що сержант живе в районі Дзьомог десь у приватному секторі. До пісенного конкурсу, де ми посіли друге почесне місце, першого взагалі ніхто не отримав, я встиг попрацювати в профтехучилищі майстром виробничої «обузи»: вів дві групи електрогазозварювальників з одним зварювальним трансформаторм на всіх…і в однойменному ресторані - « Дземги». Було зрозуміло, що «рафік» добиратиметься старого міста. Це краще, чим вийти у районі «Дзьомог», бо до площі Металургів, а від неї на вулицю Алею Труда, ще добрий шмат шляху… Ніщо так не зближує людей, як дорога. За якихось десять хвилин, що лишилось до сержантової оселі, якого звали Серьога, в якого теща з тестем поїхали на батьківщину провідати своїх двоюрідніх, а після до його батьків, і недалечо і давно пора… і що дружина - Соломія - найкраща, найрозумніша, і працює в комісійному магазині, і вже десь під Весну чекають на хлопчика, і дівчинка - непогано, і що тільки-но з чергування… і водія прислали, бо Серьога живе поруч, якихось двадцять з гаком, бо усі зайняті справами, а до самого ранку чекати нєльзя, дзвінок був - «негайно приїздіть, тут такі собачі зграї… буде пізно»… а в дома Соломія і насмажила, і напарила… а як до везе, то до обіду, поки здасть, оформить, те…се… Прорвало земляка. Мені то що, я прицепом?… Водій погодився. Якщо що щось - зверне на колесо, карбюратор… але по-бистрячку. Звертаємо вправо. Ще один поворот. З другої спроби сусід ледве не завалив мене на підлогу…Толян, так звали водія- профі, дав газку, рафік випрямився і той гепнувся у свій кут, до задніх дверцят. О чувак, похрен всьо. Дрихне собі… що з нього візьмеш? Мені не зручно з пустими руками, та ще й під ранок, та ще й з-за подібних обставин… Гостювати я любив, любив і пригостити. Ніколи і ніде за чужий рахунок. Це в крові. Від тата з мамою. А тут таке…
Дійсно, Соломія - чудо. В хаті чистенько. Коврові доріжки. Сергій запропонував нам без зайвих слів і неудобств присісти і трішечки - трішечки на один зуб… під заливне, під сальце «черкаське» на Новий рік від мами… правда, ковбаску вже оприходили, але ж пельмені з кети ще дихають. Сергія зірвали на поїздку раптово, не встиг переступити поріг - давай їдь, розберись
хто там і що?… людей бракує, визови, дзвінки… у двох з водієм справитесь.
Я звертаю увагу на відсутність мого сусіда - пасажира, якщо всі, то всі. Хай би присів з нами. Такий ранок, настрій, наче призовий… таке рідко трапляється: земляки з трьох областей України, а ще добавити батьків Соломії, і їх батьків - портрети, які споглядали на нас зі стніни прохідної кімнати, а ще поруч, трохи вище Тарас Григорвич… огорнутий білим рушником з вишивкою квіт - О це так да! то нас тут пів України буде. Можливо ранішній різдв’яний ранок зібрав нас, щоб ми подивились одне одному в очі… призадумались
Самогон без самогонного запаху. Під шістдесят. Вояж у грєлці на захмарній висоті приземлив нас на де-кілька хвилин у затишній, гостиній оселі… Сергій попросив Соломію зібрати тормозок в дорогу, бо повернеться по обіду, так думає. Звертаюсь, коли Соломія зникла в підсіннику, до Сергія, щоб покликати того, хто в рафіку.
- Та нє, він зав’язав…
- Надовго, - добавив Толян.
Мені трохи ніяково, але шестидесятиградусна, вистояна на травах, зробила свою мутну справу: дуже хотілось щось піднести бідолазі з рафіка… Соломія подає Сергію чорний дипломат, в який нашвидкоруч зібрали смакот… «А дипломат мабуть з комісійного?! бо такі речі важко придбати в галантереї. Але хто зна, хто зна - бути продавцем комісійного, це значить відкривати ногою будь-які двері».
- Микольцю, давай, тобі не зашкодить, - Сергій, вже як справжній дружбан - дружбану, відливає з пузатої пляшки в мій хрустальний шкалик ще кілька капель маминого шедевра. - За нас, українців! - За нас, українців, один дудлить розчинну каву, бо водій. Інший все підливає, тільки-но хрусталиком торкається рота - відразу ставить на стіл - Ось це спробуй, ти такого ніде…Соломія як дзига: то туди, то сюди… - О, груздя забула, - і грузді вже на столі. - О, огірочки, - і знову зникає. - Спробуй, осіннього посолу… Дивлюсь не безголову кету, сама проситься до рота. По пальцям скапує жир, був би сам - облизав би… якось не зручно. Але ж і пора честь знати. Скільки всього я запхав у себе, не здогадатись. І таке смачне. Наче з голодного краю. І що цікаво, Соломія і мені з собою в плетену сітку всього потрохи накидала.
Ні, я як порядна людина, Толян вже порався біля рафіка, а Серьога цьомався з дружиною, плеснув останки з пузатої в кварту, хапнув зі стола закусь і поплентався на вулицю. Рафік шепоче, Толян хукає з середени на лобове шкло… Підхожу, кидаю на сніг сітку, відкриваю двері: - Агов, землячок, шо зміг… давай, - язик не слухається, і я повторюю вже іншими словами, більш агресивно: - І шо? сидимо, не поважаємо? Не викаблучуйся, я теж зав’язав, - і добавив: - Завтра… Ставлю кварту з боку, нахиляюсь в салон… той сидить у тому ж кутку, у тій самій позі. Обходжу рафік, смикаю задні - вивалюється. Летимо у сніг… Чую сміх і такий сміх… як в цирку. Над нами стоять Толян з Серьогою і регочуть. Хтось подає руку. Підвожусь. Чую: - Підсоби людину вернути на місце, - Може прив’язати, все таки по місту?!- це вже Толян, - шо-шо, а голос я можу відрізнити. Я тут, після такого неуваженія, не учасник. - А шо з ним?- питаю. І бачу, Боже, що це - замерзлий сидячий чоловік. Людина просто за-мер-зла! Його везуть у морг. По дорозі піддібрали й мене. Пригостили… зігріли душу... На його ж місці міг бути будь-хто? Мороз по шкірі...
До площі Металургів їдемо мовчки. Під ногами в кварті хлюпається спиртне. Не пропадати ж добру? Дотягнувся рукою і в такт руху одним ковтком висушив до краплі. Хлопці, мої земляки, довезли до під’їзду, довели до дверей. Під вечір, коли проснувся, і пора було на роботу, мені здалося, що я побував на виставі…
16-19.01.2017.