Вони жили довго й померли одного дня.
Коли їх ховали, то плакала вся рідня,
А в розпал погребу зайшовся шалений дощ
І глина з могили чіплялася до холош.
І небіж з великого міста двигнув плечем:
"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"
І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!
І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,
Чи плакали рідні, чи просто вода чоло
Змивала і капала тихо собі в траву,
І давні чорнілись вінки оддалік в рову.
І небіж з великого міста кудись дзвонив:
"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"
І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,
І змотував дядько рулоном шлею-вужа.
Просила дочка всіх лишатися на обід,
Пірнав у автобус близький і далекий рід;
І ледь закуривши, стріляли в траву бички,
І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу
Не стало, немов не було, а не просто вщух.
І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,
Мов синява впала долі – згори й навзнак.
І враз ожило між трав, між могил-хрестів
Пташок міріади і хто лиш там не свистів,
Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…
Немов новосельців стрічали отак вони.
Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,
І синява мріла впріло. Став день такий
Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.
Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,
Вже коливо з'їли й поклали ложки в миски.
Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,
І небіж з великого міста шукав бичка,
Бо геть розкурила франта сільська рідня.
Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,
Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон
Ховався забуто в куті мов зелений кіт,
І думала: що це за дивний, химерний світ?
Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –
Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4 квітня 2013

Раз, було, на камарилью
Налетіла ескадрилья
Й розбомбила ескадрилья
Зловорожу камарилью.
От немає камарильї
І немає ескадрильї.
Курка смажиться на грилі,
В кухаря пушок на рилі,
В дроворуба – спина в милі,
А в бунгало в ліжку – милі.
Слухають, як там, на грилі,
Птиця смажиться без крилів
Та чатують – ескадрильї
Чи ж не линуть звуки в стилі
Ярославни, що в Путивлі –
Не завадили б ідилії!
Провідник-бо ескадрильї –
Чоловік любаски. В пил її
Би розніс, мов камарилью
Славний ватаг ескадрильї
Коби знав, коханці милії
Де лежать, спалив на грилі б їх!
Ох, далеко камарилья,
Та чигає ескадрилья…

Триста літ воно мені треба,
Ці дерева, кущі й корчі!
Коли шкуру з живого, з тебе
Луплять аж, кричи-не кричи.

Хто я є – ж не казковий витязь,
Щоб терпів стільки мір і мук?
Зачекайте, приїде Вітас
Та увімкне свій ультразвук!

Ось тоді вам полічить ребра
Невловимий нічний корсар…
Триста літ воно мені треба,
Я ж не ворон – сліпий косар!

Розпанахує навпіл небо,
Рожевіє кривавий шлейф.
Це ж чиє виняткове кредо –
Дати іскру на дюзи флейт?

Стане серце – бебехнусь в жито.
Вибачайте – бував і злим.
Триста літ мені не прожити,
А хотілось би, дідько з ним!

Кров кажана не кров.
Кров кажана – вино.
Втомлений ти? Агов –
Спробуй, яке воно!

В ньому льоди комет
І катаклізмів зойк,
В ньому правічний лет
З Юра та в Мезозой.

Пити його натще.
Присмак його гіркий.
Знав його давній Щек,
Пив його давній Кий.

Лютиться всмак зима,
Трощить кістки дібров.
Поки кажан дріма,
Пий його темну кров!

Пий та затям: діжа
Сонця збіжить з горбів –
Прийде весна й кажан
Збудиться вже в тобі.

З Лохвиці до Бережан
Якось летів кажан,
Він бо хоч не літак,
Та політать мастак.

Біля Погребища
Ловко піймав хруща,
А біля Теплика –
Злапав метелика.

Низом же все дими –
З Балти до Кодими,
Далі ж усе поля –
Аж до Костополя.

Обіч Красилова
В нього вже сил нема:
"Чи ж до Волочиська
Хоч доволочуся?"

Вже біля Бобринця
Бачить – пригода ця
Втомлива й де кінець?
Й нащо цей Бобринець,

Карма на нім яка?
Краще вже Знам'янка…
Та й повернув домів –
Добре літати вмів

Наш мандрівний кажан.
Шкода, що Бережан
Все ж не добувсь, бідак.
Хай, адже кажуть так:

"Ліпше кажан в руці..."
Ліпше – до Лохвиці!

(Але ж які бажані
Й жадані Бережани!)

Пускали в небо феєрверка
Й шугнув кажан – дурна тетерка,
Щоби піймати сяйний цвіт.
Зачарувала бевзня квітка,
Що виникла в пітьмі з нізвідки,
В нікуди правлячи свій літ.

Бідак забув перестороги
Й мерщій забравши в крила ноги,
Вогню метнувся вперегін.
Та ледь наблизившись до палу,
Пізнав горіння не помалу –
Вповні, й урвав безумний гін.

Валився вниз, палав як фаєр,
І був би вмер, та Бог не фраєр –
Порятував йому життя.
Звідтоді печений, кульгавий,
На гілці, чорний наче ґава,
Висить і квилить мов дитя.

Бува, спроможеться до лету,
Утім, на віддаль недалеку,
Гачком стовбурчиться нога.
Ще озирне шумливу птицю,
Піймає там якусь нічницю,
Але в очах його нудьга…

В інституті благородних левиць
Годували як слід учениць.
Знали – будуть вони неголодними,
То й лишатимуться благородними!

Нащо писати історію днів?
Краще пишімо історію снів!
Сни, це видіння з казок і легенд.
Сни, це практично завжди хеппі-енд.
Куля, що в серце летить уві сні,
Серця не вразить, бо скорше ясні
Вранішні промені спинять той лет.
Бомба вві сні не страшна й пістолет!
Стрівши вві сні найлютішу мару,
Я все одно не загину й не вмру;
Втім, як присниться вгодований хрущ,
Стану щасливим і сон мій не руш!
Нащо ж писати історію днів?
Краще пишімо історію снів!

Тягло від опівночі вільготою
А він світив крізь діри наготою
Та змерзлу плоть ховав під ветхий крам.
Воно, хоч мандри ці і на спасіння,
Й не личить їм нуда і голосіння,
Та де ще він, той благовісний храм!

А зараз ніч – Біг зна де тепла днина,
Й до речі тут була б якась ряднина,
Й задублий бік скородив підлий корч.
Бурчав, крутивсь і ті крутились двоє,
Пітьма ж була – у силі та в розвої,
Чи в око стрель, чи свічку ставляй сторч!

Сон брав своє, і важчала повіка,
І вже не тямив: бачить чоловіка,
Що ген стоїть, чи мариться йому.
І вже підходив начебто до хати,
Стрічала жінка й діти нили: тату!
Й розбитий човен задирав корму.

Здалося – баба мовби постаріла,
Та літ зо п'ять свого не мила тіла,
І хата вгрузла в землю навкосяк.
Жалілася, що геть напала скрута:
"Як ти здимів – з харчів хіба що трута.
Була худібка, нині – де й кізяк!

Дітва селом снується між собаки,
Хто кине кус – тому від сиріт дяки,
Вже ж за своїх не лічать нас ґазди́.
Джерґоче люд (шепнула Соломія),
Що ти здурів, при розумі б розвіяв
Чи хто добро й гайнув бозна́ куди?"

Стояв, сопів, топтав босоніж порох:
"Та я вже й сам… таки ж собі не ворог!
Сміються люди з нашої ходьби…
Ще поки є сяке-таке здоровля,
А руки тямлять – що то риболовля,
Вернусь додому, годі з вас журби!

Закину сіті й принесу малечі…"
Аж тут відчув, як хтось його за плечі
Шарпнув дражливо: "Петре, не проспи!
Все скінчено – вогні ген з відусюди!
Син Людський буде виданий до суду!"
Сполошений, він бубонів:
"Прости…"

Ні, я зовсім не перебільшую –
В тім присутній глибинності сенс,
Що трава перш була зеленішою,
Дні деннішими, ночі нічнішими,
І гавкіше вигавкував пес.

Кажани були спершу леткішими,
А хрущі – ну тобі, наче грак!
Всі корови ходили, як мамонти,
Дітлахи всі читали без грамоти,
Й наче трактор, із річки ліз рак.

Є на те неспростовне тлумачення:
Світ був кращий з початку віків,
Як новеньким виблискує на́чинням,
Щойнопридбана цяцька. Бувальщина
В тім, що скоро побита й замащена
Стане іграшка. Цяцька – не спадщина!
(Й не було колорадських жуків).

Ні, ти зовсім не ангеля,
Хоч і крила несеш на спинці,
Не гойднувши нічне гілля,
Промайнеш, уподібнившись птиці.
Та й не птиця ти – дивний звір,
Хижо око мигне сапфіром…
Дехто навіть, от вір-не-вір,
Називає тебе вампіром!

Ні, панове, це ми не в затоках Італії,
Тож більше світла, вогнів бенгальських!
Покладіть ваші руки дамам на талії,
А іншими – підтримуйте їхні пальці.

Ми заграємо Штрауса – "Кавалера троянди".
Штраус нині, це щось незрівнянне й нове.
Наче море й над ним – зірок міріади…
Чому ж ваші руки тремтять, панове?

Леді впала, забилася трохи? Ой лишенько!
Нині стане, як мовлено: тих до панського
Буде взято покою, а тих залишено.
Хіба ж це не привід на келих шампанського?

Хай пінує, не візьмуть за це з вас талера.
Хто не з нами – відчує той скільки втрачено!
Ще вина, почастуйте сердегу Лайталлера .
Цей бо ярмарок – славень щедрот небачених!

Друга скрипка: жвавіше – за віолончеллю!
Скрізь бо очі, і вуха – тут мовби на таці я.
Пересмокчуть, либонь кісточки за вечерею…
І куди тоді в біса моя репутація?

Тридцять три – не найгірша пора для підсумку,
Та й хреста не шукать – він в руках у кожного.
А шкода – не зіграв у театрі Віденському,
Й ще чогось не зробив: так, щоб аж, не порожнього…

Той хлопчак, що півпенні просив при трапові…
Я минув – з клопотнеч гамірни́х не виринув.
Боже милий, коби назад потрапити,
Все б віддав – не кишені, а душу вивернув!

А в нового століття повадки, що в злодія.
Ця біда, відчуваю, не є остання.
Та останньою стала наша рапсодія,
Тож хай чує її стара Британія!

Будьмо сильними друзі – тісніш круг мене.
Хай панянки плачуть, а нам не гоже.
Все, із другої цифри прошу, джентльмени.
Ми зіграємо: "Ближче до Тебе, Боже..."

Приходили Свідки Єгови,
Розказували про Бога.
Пізнайте, мовляв, Його ви
Й полегшиться вам дорога.

А наші товклись, мов коні,
До тих балачок неохочі,
Й ховали чомусь долоні,
Й відводили хмуро очі.

"Е-е, нам годувати свині
Й пора вже доїть корову.
Хай грішні ми та не винні,
Тож марно ви про Єгову…"

Ті зводили в купу брови,
І головами хитали:
"Отямтесь, які корови?
Таж обраних буде мало!"

"Хай стане, як має статись.
Той їсть лиш кутю свячену,
А нам, як на щось писатись,
То завжди в останню чергу!"

З небес, що ясні й мінливі,
Таємно дивились очі,
Й були вони не гнівливі,
А мудрі, сумні і отчі…

Була дорога – тепер стіна,
Лупай її – не лупай.
Чому ж урвалася та струна,
Й мов риба віддих хапай?

Було горіння – шалений дрож,
Аж відлиски ген пожеж.
Це ж мовби риба німіти, що ж,
Рятуючись від мереж?

Таж ні – чарунки в мереж рідкі,
Не рівня їм тятива!
Впадуть (не відаю ще звідкіль)
Не слава, зате – слова.

Замокли ноги брудні в багні,
Та гарно, що знов у путь.
Чи ж я здолаю його, чи ні?
Втім рать не вгамує ртуть.

Й паде на порох німа стіна,
День синій імлу поїсть.
Шкода – урвалася та струна,
Та ще залишилось шість.

Лише дурний не любить ніч,
Вона – велика жартівниця:
Впаде на світ, місяцелиця,
Черкне крилом – кажан чи птиця,
Остудить запал – ніч не піч,
І вже, мов здобич від мисливця,
Дурний тікає.
Інша річ,
Як ти розважливий та зрячий:
Чи зорепад, чи качка кряче,
Чи ген заграва замаяче,
То все вона, повір, земляче,
То ніч, безпутна дівка наче,
Тебе збентежного веде
В свої льохи, в свої темниці.
Не бійся – тамті таємниці
Не на хворобу – на політ!
Злетиш, бо крила не на плечах,
А в голові, вихнеш лелечо…
Літай собі, допоки світ!
Вона ж, рясніше – по байраках,
Слідом – вовчиця-неборака,
А блисне сонце – там, де мряка,
Все пантруватиме твій слід…

ХРУЩОККУ
(давній виростогубовий стиль віршування - двовірші про хрущів, подано заявку про занесення Хрущокку до переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО)

Тішився, аж вищав,
Чувши політ хруща.

Вишня – кубло дощів,
Струсиш – мільйон хрущів!

Пнуться з роси й води
Повні хрущів сади!

Виростогубів бог
Любить хрущів, їй-бо!

Марний ти, зголоднів?
Скоро хрущеві дні!

Саме творив хруща,
Тож і віщав з куща.

Тлуста істота ця –
Краща з творінь Творця!

Травень, тепло і хрущ –
Мрії зимових пущ.

Що є жадання щем?
Лет нічний за хрущем.

Нащо мені сто літ?
Дайте хрущевий літ!

Де вони, труднощі,
Поки летять хрущі?

Де воно, щастя, де,
Там, де садок гуде!

Повен судок лящів,
Повен садок хрущів!

Щастя це, щастя, ща… –
Чути політ хруща!

Знову гудуть хрущі –
Розкоші й радощі.

Смужками черевце…
Ох і смачнюще це!

Виростогуб і хрущ
В храмі, що зветься кущ.

Травень – хрущевий дим,
Решта, то спогади.

Цей неповторний гул
Слід би забити в Google!

Хрущ за хрущем – в траву,
Отже я ще живу!

Дощ на горищі – шелест
Крилець хрущів травневих,
В сіні листок підбілу,
В ринві співає струмінь.
В мисці внизу – квасоля,
Біла, ряба і чорна,
Й росяна павутинка
Шибку навскісно крає.
Збоку вінок цибулі,
Мовби чиєсь намисто,
Кинуте легковажно
В мить палахкого злюбу…

Зрима, пряма і груба
Доля виростогуба.
Місяць йому за сонце,
Сутінь йому – світань.
Знявся – і в небо, руба;
Зорі і він – як румба.
Можеш – лети, не гайся,
Хочеш – піди і стань!

Стань будівничим храму
Ночі. Задоста краму –
Вишні і баня неба,
В стилі, либонь, ампір.
Стомлені неофіти
Плакатимуть, як діти,
Й жоден із них не вгледить,
Що їхній бог – вампір.

Підуть у тан дівиці
Й кожна в своїй лівиці
Здійме над головою
Гілочку сон-трави.
Щоби крило вампіра,
Рване, мов паща звіра,
Не зачепило стиха
Їхньої голови.

Хто хоча б раз народився, той хоча б раз помре.
Вибач – від мене легке алкогольне амбре.
Втім, для мужчини то є нормальна річ.
Надто під вечір – ніч, наче кітч – навстріч.

Хто хоча б раз оступався, падав лицем в лайно,
Надто – в присутності жінки, знає, як то воно.
Добре, що випив – збувся очей Сірко.
Стрілив – не вибив, знов чомусь в молоко…

Довго на протязі – от і кон'юнктивіт.
Довго, на протязі майже ста тисяч літ,
Тільки родився й жодного разу не вмер.
Може хоча б сьогодні, може хоча б тепер…

Встану, ледь-ледь – на коліна (геть страмоти кліше!)
Руку їй поцілую, злегка – пальці лише:
Вибач, сказав би слово – хворість гортань дере.
Ні, не напився знову, то лиш легке амбре...

Куди зникають метелики
Вербові, кленові та липові?
Кого поспитати, кому пожалітися:
Одарині, Іванові чи Пилипові?

Куди зникають метелики,
У небо чи в сни уривчасті?
Груша ронить листок засушений,
Мов крило кажана, перетинчастий.

Куди зникають метелики?
Я б і сам туди зникнув-завіявся.
Знаєте, як у небі часами порожньо…
Буде краще?
Бо я ще
Надіюся…

Свище осінь. Пропащі дощі
Знов кричущо полощуть гаї.
Відлетіли птахи і хрущі,
Не інакше – у теплі краї.

Між картонних чарунок оса –
Затихає, немов не жила.
Сумно звисла з піддашшя коса –
Заіржавіла смужка жала.

Вже картоплю в льохи занесли,
Вклалась пліснява спати на зруб.
До тепла, до нової весни
Завмирає і виростогуб…

В електричці розмовляли двоє глухонімих,
Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.
Її пальці казали: Я втомилася – ми давно не були разо́м.
Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?
Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,
І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!
Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,
Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:
Ні, не вірю – я бачила тебе з нею знову,
І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!
Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!
Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.
Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,
Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!
Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,
І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.
Але пес не розуміє мови глухонімих,
І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них…
Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,
Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!
Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!
Бідна тваринка… Хай уже ми, але чому вони…
І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.
Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,
що здатна народжувати і вбивати.
Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,
І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.
Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,
І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.
І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них…
Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих…


Серпень - вересень 2012

Я від’їздив. Лишалася земля
Моїми збосоножена ногами,
Лишалися дерева і поля,
І береги упоєні снігами.

Я від’їздив. Лиш хмари в вишині
Пливли слідом отарами рябими
І присягались в вірності мені.
За що вони мене так полюбили?

1980 р

Не дивіться на мене з любов’ю.
Не дивіться на мене з журбою.
Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.
Це ж не я – це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.
Може в мене невиспані очі,
Може в мене жорстока поразка –
Це не я регочуся, а маска.

Я рятуюсь у ній від любові,
Що народжує муки і болі.
Як солдата врятовує каска,
Так мене – заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:
Чи то маска в’їдається в тіло,
Чи то зло, чи непізнана ласка,
Чи я сам продираюсь крізь маску.

1980 р

Туман
І сонця промінь зник,
І осінь ходить біля хати.
Усе б нічого, тільки крик –
Куди і як його сховати?
Усе б нічого, тільки мук
Вже не притлумлюють дороги...
І чайка кинеться у Буг
І розіб’ється об пороги.

1980 р

Чекай мене дівчино, стежко нова,
Від ранку до смерку, від ночі до рання.
Не вір у холодні порожні слова,
Що нібито я не бажаю кохання.

Вони, ті слова, з самоти чи від болю,
Як десь ото квилить вечірня сова.
Вони, ті слова, від журби за тобою.
Не вір у холодні порожні слова.

Тобою журюся, тобою радію,
Тобою тамую бездонність кохання.
Якби лише стало на тебе надії,
Якби лише стало на тебе чекання.

Чекай мене дівчино в сутінях травня,
Коли в нездоланному серцем полоні
Пригорнуть тебе у горні різнотрав’я
Мені невідомі жагучі долоні.

Ти юності гук не втамовуй, не треба.
Та тільки як північ на ранок поверне,
Як будеш стояти із ним просто неба,
Ти думай про мене, ти думай про мене.

Чекай, я вже ноги збиваю до крові.
Чекай, я вже бачу тебе на світанні.
Я бранець надії – ти брама любові...
Якби лише стало на тебе чекання!

1980 р

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

1

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,
Що в ньому рік молочних понад край.
Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,
Либонь не вкраду… дармо не карай…

Я сто століть не чув погук Побіди,
Лише плачів скородив гами альт.
В новім Єгипті зводять піраміди
І я лупаю бронзою базальт.

Та альт умре. На здогад манускрипту
Залишать скрик наднільські плаксії.
Всі десять кар, що ти післав Єгипту,
Чомусь на плечі падають мої.

Бо в нас отут лишень царів долини,
Прегарні труни вибраних мерців.
Твоїх рабів забронзовілі спини,
Неначе брук під шинами тельців.

Бо в нас отут безживні брязки блиску,
Крізь дику ніч − істерика вогнів.
Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,
Коли в паркани вже затисли Ніл?

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
В чужих богів не вижебрать добра.
Наобіцяй мені Обіцяного Краю
На західному березі Дніпра…

2

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.

Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!

Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.

3

Ми триста літ чужі плекали добра,
Чужим царям втлумачували сни.
Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,
І наче віл, сумирний та пісний.

Всевладний перстень, край оази хата,
Жар-колісниця впряжена у цуг,
Покірна челядь, віддана Осната,
Оброть на шиї − золотий ланцюг!

Чого ще треба ловкому рабові?
Доточуй збіжжя панові в кагат.
Десь Ханаан без хліба й без любові,
А тут Єгипет − сонний ситий гад…

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,
Нехай їдять, і не згадаєш зла;
А десь тим часом знов купецька валка
Ясир до Потіфара повезла.

В далеку Чудь укотре гнати струга,
Нести Христа нехрещеній юрбі,
Усім світам подарувати плуга…
Лемішку з гички − лишити собі…

О земле снів, де правлять фарисеї,
Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,
Чому так рясно Йосипів самих?

4

Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Де ріки молоком сочаться й медом,
Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,
Якогось дня рабами стали ми.

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,
Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;
Либонь то душі нам побило градом,
Що ми забули любий Ханаан.

Отари множив зманливий Гошен
І гладшав люд з єгипетських наїдків,
Але ковтав шеол свободи свідків,
Земля ж родила, та рабів лишень…

З дорідних паш раділи скотарі,
Чужі жерці товкли привабно в било
І новий родич плескав незлобиво:
„Да мы же братья, что ни говори!“

Уже й дітва, що годі їй до стель,
Пищала: „што“, кепкуючи із мами,
Старійшини ж хитали головами:
„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

Сінай для тих обернеться гробом,
Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.
Від нераба одна в раба відміна,
Що раб не прагне стати нерабом!

5

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,
Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,
Невгавного ж Мойсея хирний порох
Ізвітрів ненабридливо та скоро…

Я гад, я змій, наспів мій час −
Пора міняти шкіру.
Сьогодні буду злий на вас
Та завадкий на віру,

Бо доля змієва пласка,
Те знаєте тепер ви.
Сповзає з полоза луска,
Свербить і дражнить нерви.

Піски терпужать нас нудні,
З будяччям бій ведемо,
Але бували й інші дні
За давнього Едему.

Тоді в підніжку я сидів
При троні Всеблагого
І слухав спів, і їв плодів,
І ревно славив Бога.

Вдалась картина та митцю
Й таке було б довіку,
Та закортілося Вітцю
Зліпити чоловіка.

Зажурно Богові здалось
Творити лиш худобу,
То й захотілося когось
Явить собі в подобу.

І скоро вже стояло те
Нещастя перед нами:
Безхвосте, голе та бліде,
З кощавими ногами;

Ані луски, ані пера,
Незґрабне і пропаще.
Відверто мовлячи − мара,
Творіння не найкраще!

І проказав йому Творець,
Обмивши з себе глину:
„Прошкуй до раю навпростець,
Та зваж, коханий сину:

Твоя земля й твоя вода,
Пануй вночі та зрання,
Але гляди − не їж плода
Із дерева пізнання!“

Мені ж було, немов мороз
Побрав до рухів змогу.
Я до Всевишнього приповз
І так відкрився Богу:

„Тобі співатиму хвальбу,
Мій царю, аж до гроба,
Але, даруй свому рабу,
Оця твоя подоба…

Воно ж не має ні жала,
Ні пазурів, ні вовни,
Ні крил, ні м’язива вола,
Ні ланей ніг проворних.

А отже заздритиме нам
Заславши серце тінню;
Китам − за плин, за лет − орлам,
Що грають з височінню.

Й уже не випнеться воно
Зі мстивого болота,
Гризота пхне його на дно
Й посуне на підлоту.

Іще зазнаємо оман −
Замало нам не стане,
Бо в кого пазурів нема,
Той підступом дістане!“

Творця задума пойняла,
Тоді промовив строго:
„Не пхай гадючого жала
До промислу Мойого!

То діло мізків не твоїх,
Ще знався ти б на цьому!“
І я відповз… і я затих…
Якби ж було й по всьому!

Та скоро трапилися в нас
Негідності всілякі:
Хтось райські яблука потряс
І відламав гілляку,
Ще й понадкушував собі,
Було б йому вдавиться;
Гніздо сороче на вербі
Дістав, зобидив птицю.

Борсук сполоханий примчав:
Упхнули в нору стовбур!
Я пильнував, але мовчав −
Таки ж бо змій − не бовдур!

Але коли кістки свині,
Знак лютої розправи,
Знайшли, відкрилося мені:
Ставати час до справи!

Бо хто врятує любий рай,
Звідкіль впаде підмога?
І не проси, і не благай,
Не колінкуй до Бога…

Прийшов до нас поганий гість,
Хоч Божої й подоби,
Бо кожен звір з потреби їсть
І тільки цей − з жадоби!

Ваги задума додала
Немов моїм повікам
І я знайшов, як без жала
Забити чоловіка.

Якраз йому Велитель мій
Створив на поміч жінку,
До неї й підкотився змій
З віночком із барвінку:

„Прийми, русявко, цей разок
Небесного суцвіття.
Твій муж − хоробрості зразок,
Ти − найгарніша в світі!

Але послухай, молода
Красо, моє зізнання:
Якби вкусили ви плода
Із дерева пізнання

То б вам відкрилися при цім
Найглибші таємниці:
Чому рука мовчить в руці,
Чом шаленіють птиці,

Коли весніє Божий рай,
Всю ніч аж до знемоги…
Самі в ту мить, запам’ятай,
Ви станете, мов боги!“

Збігає день, хвала Творцю,
Та й дме не знати звідки…
Пора закінчувати цю
Печальну оповідку.

Почвар силкуючи обох
До звабного ігрища,
Плекав надію я, що Бог
Їх за непослух знищить!

І знову в Отчому раю
Спізнаємо ми згоду,
Й печаль забуду я свою,
Немов малу пригоду.

Але, на подив, Той, що є
Не стримав заповіту
І відпустив добро своє
Плодитися по світу.

Мене ж прокляв… Метнув зимі
Навстріч в холодне поле…
А чоловік?.. Та ви й самі
Те знаєте, братове!

Зміцнів, зхамів… було ягня,
А це − гарчати сміє!
Та ще й насичений знанням
З намов дурного змія!

Струїв степи, спалив ліси,
Звірин понищив бідних;
А як навчився, бісів син,
Глитать собі подібних!

Вже й небо в сажі, труп та пень
За ним, як чорні лави…
О ні, Всетворче, шостий день
Тобі не збільшив слави!

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
І вже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…