Я гад, я змій, наспів мій час −
Пора міняти шкіру.
Сьогодні буду злий на вас
Та завадкий на віру,

Бо доля змієва пласка,
Те знаєте тепер ви.
Сповзає з полоза луска,
Свербить і дражнить нерви.

Піски терпужать нас нудні,
З будяччям бій ведемо,
Але бували й інші дні
За давнього Едему.

Тоді в підніжку я сидів
При троні Всеблагого
І слухав спів, і їв плодів,
І ревно славив Бога.

Вдалась картина та митцю
Й таке було б довіку,
Та закортілося Вітцю
Зліпити чоловіка.

Зажурно Богові здалось
Творити лиш худобу,
То й захотілося когось
Явить собі в подобу.

І скоро вже стояло те
Нещастя перед нами:
Безхвосте, голе та бліде,
З кощавими ногами;

Ані луски, ані пера,
Незґрабне і пропаще.
Відверто мовлячи − мара,
Творіння не найкраще!

І проказав йому Творець,
Обмивши з себе глину:
„Прошкуй до раю навпростець,
Та зваж, коханий сину:

Твоя земля й твоя вода,
Пануй вночі та зрання,
Але гляди − не їж плода
Із дерева пізнання!“

Мені ж було, немов мороз
Побрав до рухів змогу.
Я до Всевишнього приповз
І так відкрився Богу:

„Тобі співатиму хвальбу,
Мій царю, аж до гроба,
Але, даруй свому рабу,
Оця твоя подоба…

Воно ж не має ні жала,
Ні пазурів, ні вовни,
Ні крил, ні м’язива вола,
Ні ланей ніг проворних.

А отже заздритиме нам
Заславши серце тінню;
Китам − за плин, за лет − орлам,
Що грають з височінню.

Й уже не випнеться воно
Зі мстивого болота,
Гризота пхне його на дно
Й посуне на підлоту.

Іще зазнаємо оман −
Замало нам не стане,
Бо в кого пазурів нема,
Той підступом дістане!“

Творця задума пойняла,
Тоді промовив строго:
„Не пхай гадючого жала
До промислу Мойого!

То діло мізків не твоїх,
Ще знався ти б на цьому!“
І я відповз… і я затих…
Якби ж було й по всьому!

Та скоро трапилися в нас
Негідності всілякі:
Хтось райські яблука потряс
І відламав гілляку,
Ще й понадкушував собі,
Було б йому вдавиться;
Гніздо сороче на вербі
Дістав, зобидив птицю.

Борсук сполоханий примчав:
Упхнули в нору стовбур!
Я пильнував, але мовчав −
Таки ж бо змій − не бовдур!

Але коли кістки свині,
Знак лютої розправи,
Знайшли, відкрилося мені:
Ставати час до справи!

Бо хто врятує любий рай,
Звідкіль впаде підмога?
І не проси, і не благай,
Не колінкуй до Бога…

Прийшов до нас поганий гість,
Хоч Божої й подоби,
Бо кожен звір з потреби їсть
І тільки цей − з жадоби!

Ваги задума додала
Немов моїм повікам
І я знайшов, як без жала
Забити чоловіка.

Якраз йому Велитель мій
Створив на поміч жінку,
До неї й підкотився змій
З віночком із барвінку:

„Прийми, русявко, цей разок
Небесного суцвіття.
Твій муж − хоробрості зразок,
Ти − найгарніша в світі!

Але послухай, молода
Красо, моє зізнання:
Якби вкусили ви плода
Із дерева пізнання

То б вам відкрилися при цім
Найглибші таємниці:
Чому рука мовчить в руці,
Чом шаленіють птиці,

Коли весніє Божий рай,
Всю ніч аж до знемоги…
Самі в ту мить, запам’ятай,
Ви станете, мов боги!“

Збігає день, хвала Творцю,
Та й дме не знати звідки…
Пора закінчувати цю
Печальну оповідку.

Почвар силкуючи обох
До звабного ігрища,
Плекав надію я, що Бог
Їх за непослух знищить!

І знову в Отчому раю
Спізнаємо ми згоду,
Й печаль забуду я свою,
Немов малу пригоду.

Але, на подив, Той, що є
Не стримав заповіту
І відпустив добро своє
Плодитися по світу.

Мене ж прокляв… Метнув зимі
Навстріч в холодне поле…
А чоловік?.. Та ви й самі
Те знаєте, братове!

Зміцнів, зхамів… було ягня,
А це − гарчати сміє!
Та ще й насичений знанням
З намов дурного змія!

Струїв степи, спалив ліси,
Звірин понищив бідних;
А як навчився, бісів син,
Глитать собі подібних!

Вже й небо в сажі, труп та пень
За ним, як чорні лави…
О ні, Всетворче, шостий день
Тобі не збільшив слави!