Автори /
Ірина Саковець (1989)
Огляди ⁄ Переглянути все відразу
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Осіння драма
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Вітряна ніч
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Праосінь
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Вечірня вистава
•
***
•
***
•
***
•
Художник
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Спокуса
•
***
•
***
•
Горітиме свічка
•
***
•
***
•
Осінньому місту
•
***
•
Відлуння осені
•
***
•
Осіннє натхнення
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Переродження
•
Зорепад
•
***
•
***
•
Гроза в горах
•
Сьогодення
•
***
•
***
•
Вокзал
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Різдвяна ніч
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Сссонячне
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
***
•
Втеча
Переглянути всі твори з цієї сторінки
Знайти себе - і знову загубити
межи ночами й днями, навмання
межи ночами й днями, навмання
Водою прозорою ранок у місто скотивсь –
до вуличок білих квітневого хрещення дотик.
до вуличок білих квітневого хрещення дотик.
Декорації жовтня: вологі фасади храмів,
на гірляндах ожини – дощу мерехтливий бісер.
на гірляндах ожини – дощу мерехтливий бісер.
Вливається ранок спокійною осінню в дім,
ховаючи почерк дощу на асфальті старанно.
ховаючи почерк дощу на асфальті старанно.
Бузкова феєрія – травня розкішний привіт.
У млі фіолетовій – зірка над містом остання.
У млі фіолетовій – зірка над містом остання.
Вмивається бризками світла весняне місто,
і скрізь викладає мозаїку білий цвіт.
і скрізь викладає мозаїку білий цвіт.
Дивися: надве́чір вибрунькує березень враз
на за́ході сонцем палким, наче сік звіробою.
на за́ході сонцем палким, наче сік звіробою.
Дощем весна бринить у місті, втішно
бере зимову тишу
бере зимову тишу
По бруку, рядами крамничок і далі на схід
висвітлює присмерки пензель зі снігу неначе.
висвітлює присмерки пензель зі снігу неначе.
Вечірній сніг неначе сон ванільний,
що сниться місту зимному. Стихійно
що сниться місту зимному. Стихійно
Пахне ялиною спокій вечірньої зали.
Справжня мозаїка свята – мигтіння вогнів,
Справжня мозаїка свята – мигтіння вогнів,
Орнаменти міста на брижах туманних рік
і жовтої сонця рибини в небес намулі.
і жовтої сонця рибини в небес намулі.
Сонце, мов цінну монету,
в кишеню хмар
в кишеню хмар
Каштанопад і листяне безумство.
Прийми у дар від осені дими,
Прийми у дар від осені дими,
Безмовний світ,
і я мовчу,
і я мовчу,
У нас на двох –
ця тиша, перегусла
ця тиша, перегусла
А вечір – в осінньому танці. Смішні, недбалі
ще рухи його, боязкі, та вже час пустити,
ще рухи його, боязкі, та вже час пустити,
Схвильоване море лягає, як пес, біля ніг,
ховаючи сонце в ясминово-синьому хутрі.
ховаючи сонце в ясминово-синьому хутрі.
Серпнева мелодія вітру на арфах беріз,
мотив розвивають пухкі очерету сурми.
мотив розвивають пухкі очерету сурми.
Насичено-синє повітря вечірнього спліну
рікою вливається в небо, темніше на тон.
рікою вливається в небо, темніше на тон.
Зеленими хвилями рясту розлився сад:
не вітер – то дихати землю навчає синь.
не вітер – то дихати землю навчає синь.
Місто надве́чір. Химерні мазки світлотіні.
Наче дві ластівки, низько над нами майнули
Наче дві ластівки, низько над нами майнули
Ця містика березня:
зримо ставати весною,
зримо ставати весною,
Збери в склади
всі звуки березне́ві,
всі звуки березне́ві,
На схилі дня од вітру д’горі
злетіла з лісу дивна птиця,
злетіла з лісу дивна птиця,
Коли засинають озе́ра й ліси, мовчи!
Це білі скульптури в музеї зимової тиші.
Це білі скульптури в музеї зимової тиші.
Поклоніння зимі. Споконвічна офіра світу.
На бруківці не сніг – білі-білі слова моли́тви,
На бруківці не сніг – білі-білі слова моли́тви,
Існування у сутінках: сонце, немов праліне,
по-осінньому тихо розтало в небеснім сиропі,
по-осінньому тихо розтало в небеснім сиропі,
Духмяний сік останнього плода.
Сумирний сад: спокушувати нічим.
Сумирний сад: спокушувати нічим.
Осінь. У небі – дракони, чи листя, чи…
Місто. Провину замолюють м'ятною тишею
Місто. Провину замолюють м'ятною тишею
оранжеве небо мов чай з бергамотом
як біль білі-білі тумани-коктейлі
як біль білі-білі тумани-коктейлі
Намазую ніч на медову скоринку місяця,
легка, невагома, у кріслі м'яких кипарисів.
легка, невагома, у кріслі м'яких кипарисів.
Остання гроза, і надве́чір у венах вода,
і блискавка близько – здається, струмує у нерви.
і блискавка близько – здається, струмує у нерви.
Удруге ввійди
в цю ріку –
в цю ріку –
Холодна і хвора, в тобі проростає осінь,
сухими гілками черкає легені й гени,
сухими гілками черкає легені й гени,
Вдягаю ніч, мов чорне болеро.
Сліпий ліхтар – сторожа сонму тіней.
Сліпий ліхтар – сторожа сонму тіней.
А літо іде – так у море пливуть кораблі,
керовані вічним у вічності колом Сварога.
керовані вічним у вічності колом Сварога.
Згадай мені, вітре, про землю квітучу, про
акорди праволі у пісні козацької шаблі!
акорди праволі у пісні козацької шаблі!
І на запах трави, і на колір нічної втечі
вирушати босоніж у сукні від старших се́стер,
вирушати босоніж у сукні від старших се́стер,
Дорога сонця – неба течія,
і хмари – дим солодко-соковитий.
і хмари – дим солодко-соковитий.
Зливаються хмари у п'єсі, міняючи форми.
Одвічні гастролі. Блакитно-рожеві завіси.
Одвічні гастролі. Блакитно-рожеві завіси.
Ми знову зустрінемось, може, у другім житті,
я буду дощем, ти ростимеш травою у квітні.
я буду дощем, ти ростимеш травою у квітні.
Глибоке безпам'ятство наче бездонний Та́ртар.
Ні кроку з цієї дороги: впадеш ненароком.
Ні кроку з цієї дороги: впадеш ненароком.
Гострими криками пта́ха
сколена
сколена
І шум очерету як музика давніх епох:
торкнешся води – і розійдеться колами тиша.
торкнешся води – і розійдеться колами тиша.
Увіходиш у схилений дім, як у друге життя.
Ти для смерті не друг і не ворог, вона – стороння:
Ти для смерті не друг і не ворог, вона – стороння:
Послухай ліс: цей шепіт монотонний –
утілення космічної печалі.
утілення космічної печалі.
Підвечір’я тобі пахне морем бездонно синім,
пахне мохом із хвойних лісів і водою Сінано.
пахне мохом із хвойних лісів і водою Сінано.
Ефірно, мов тінь, увійду в цинамоновий вечір.
Засіяне ця́тками хмар синє небо весни.
Засіяне ця́тками хмар синє небо весни.
Цій небесній ріці берегів не розмити, бо ніч
підперезана срібленим паском Чумацького Шляху.
підперезана срібленим паском Чумацького Шляху.
Ці дерева тремтять перед квітнем, немов наречені.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Птаха шепче лісам, що на крилах у неї весна.
Маєш фарби й папір – намалюй мені літо,
де волошки свої сині очі ховають в житах.
де волошки свої сині очі ховають в житах.
Ні вітру, ні хрусту – у сні розмовляють смереки
химерно і тихо. Вихо́диш у поле, коли
химерно і тихо. Вихо́диш у поле, коли
Сірі скелети лип. Сиві рубці доріг.
Темінь снує сатин і накриває піших.
Темінь снує сатин і накриває піших.
День проростає
з останньої зірки
з останньої зірки
Лихі шляхи на схід забуті сонцем
і стоптані важкими чобітьми…
і стоптані важкими чобітьми…
Холодна вода. Переколоті хмари серпом
примарного місяця. Небо непевне – боїться,
примарного місяця. Небо непевне – боїться,
Сьогодні снігу бути снігом соромно,
він хоче, щоб його, як мед, пили:
він хоче, щоб його, як мед, пили:
Ти не віриш зимі, феєрично-блідій аферистці,
у підкупну її простоту, білотканну постать,
у підкупну її простоту, білотканну постать,
Наче віра, на вулиці ніч коріниться, і глибшає,
і жовтіє Північним Хрестом. Ідемо на сповідь.
і жовтіє Північним Хрестом. Ідемо на сповідь.
Воскресіння зими, і каштани – безлисті привиди.
Лабіринт онімілого міста збиває з ніг.
Лабіринт онімілого міста збиває з ніг.
Немов солодка вата, на майдані
розтанув перший сніг – і знову чорно.
розтанув перший сніг – і знову чорно.
На тілі історії шов, де ішов тридцять третій,
бо нелюди-звірі пустили голодну смерть
бо нелюди-звірі пустили голодну смерть
Пасеться кінь. По вранішній траві
немає рос – ось паморозі перли.
немає рос – ось паморозі перли.
Шпилі соборів покололи небо.
Капканом самоти затисло серце.
Капканом самоти затисло серце.
Листопад умостився, мов кіт,
на твої коліна,
на твої коліна,
Прикладаю до світу холодні свої долоні,
закривавлене тіло його заховаю й рани.
закривавлене тіло його заховаю й рани.
Зосеніло, і маятник сонця все нижче й нижче.
За вологим вікном кожен спалах дерев а-ля
За вологим вікном кожен спалах дерев а-ля
Листя падає,
падає…
падає…
Ця синява свіжа, як море, солодка, мов сік.
Вдихаючи осінь, вертати щорічну залежність.
Вдихаючи осінь, вертати щорічну залежність.
Дивуються хмари, мов триста цікавих туристів,
як липа сухе насипає у пригорщу листя,
як липа сухе насипає у пригорщу листя,
А ти пам’ятаєш: торкалося літо губ
вечірніми рейдами вітру – і ми зникали
вечірніми рейдами вітру – і ми зникали
Осінній день – як листя на воді,
синонім ненадійності і втрати,
синонім ненадійності і втрати,
На заході сієш – і сходить, на сході – війна,
на сході не сходять синці і земля кровоточить,
на сході не сходять синці і земля кровоточить,
Я знову до світу вернуся такого ж дня,
коли видихається вільно, і прощені всі борги,
коли видихається вільно, і прощені всі борги,
Подивися: на пальцях зола, і повітря загусло,
усі ріки одразу змінили (мов змовились) русла.
усі ріки одразу змінили (мов змовились) русла.
Достигли яблука і груші,
і сонце жаром налилося,
і сонце жаром налилося,
Каштани і дуби-атлети
полотнище підперли неба,
полотнище підперли неба,
Блиснуло! Гострий
драконів язик
драконів язик
І сон, і біль, і порожнечу
не змиє дощ. Самі хрести…
не змиє дощ. Самі хрести…
рóки
крики
крики
В Кіото сакура цвіте,
закривши небо на ханамі,
закривши небо на ханамі,
Заграло небо арію дощу
на смугах вечорового вокзалу.
на смугах вечорового вокзалу.
А літо вже на відстані руки:
повітря пахне морем синьо-синьо,
повітря пахне морем синьо-синьо,
Відбити вечірню атаку земля не зуміла –
і кулі-краплини зі свистом цілують шибки.
і кулі-краплини зі свистом цілують шибки.
Перебравши хмільного віскі
в колі рівних собі гульвіс,
в колі рівних собі гульвіс,
Сироватка правди тепер не врятує від тиші,
бо вечір хворіє мовчанням розмірено-ситим,
бо вечір хворіє мовчанням розмірено-ситим,
...ті хмари давно розлилися дощем, а їх тіні
ще досі блукають між нами, забувши про час,
ще досі блукають між нами, забувши про час,
Нічні автостради зчорнілими венами,
людей міріади не стишують біль
людей міріади не стишують біль
хвилина стирає хвилину і тоне, і тоне,
ввібравши розбавлених спогадів тонни і тонни.
ввібравши розбавлених спогадів тонни і тонни.
Дроти й ворони – нотний стан,
а диригентом – ніч,
а диригентом – ніч,
І вечір – босоноге потерча,
і вітер – переливи клавесина,
і вітер – переливи клавесина,
криштальне повітря нанизує сніг,
намистом вінчає
намистом вінчає
Поважна тиша: місяць-князь,
лягли зірки на ратнім полі,
лягли зірки на ратнім полі,
а я б хотіла лондонських дощів,
висот альпійських і пісків Сахари,
висот альпійських і пісків Сахари,
В імлистих сітях чужих історій
шукаю спалах таємних істин:
шукаю спалах таємних істин:
Сполохані сеанси
самотніх силуетів...
самотніх силуетів...
Розмахнулася мантія втечі:
день зібрався і... відійшов.
день зібрався і... відійшов.
Мені був білий сон:
трава вростала в тіло,
трава вростала в тіло,
Холодне осіннє інтро
на вулиці грає вітер,
на вулиці грає вітер,
хтось рятується алкоголем
цигарками чи навіть гірше
цигарками чи навіть гірше
Дорога додому – це явище надособливе,
коли у навушниках грає Pink Floyd чи Nirvana,
коли у навушниках грає Pink Floyd чи Nirvana,
Прохолодна вода у розпечене
тіло землі
тіло землі
Малює ватра пелюстки
Купальській ночі.
Купальській ночі.
Коли зоріють
нічні принади,
нічні принади,
Фіранки пестить вечір,
пірнаючи у ніч /
пірнаючи у ніч /
Несміло день згортає крила,
немов сп’янівши од вина,
немов сп’янівши од вина,
Коли в легенях перцем
пече від самоти,
пече від самоти,
Червоні маки запалили світ.
Горять поля, вишневіє повітря.
Горять поля, вишневіє повітря.
Біжить стежиною руде дівча –
заплуталося сонце у волоссі,
заплуталося сонце у волоссі,
Ішла, спіткнулася – упала.
Це долі вишуканий жарт –
Це долі вишуканий жарт –
Мені б кудись... в епоху Ренесансу
промчати крізь віки хоча б на день,
промчати крізь віки хоча б на день,
Давай заплануємо втечу
Від цього буденного світу,
Від цього буденного світу,