Мифология и поэзия. Согласно Мемфисской космогонии Древнего Египта вначале, когда повсюду простирался безжизненный океан Нун, главный бог Птах был землей, но он решил воплотиться в божество и усилием воли он создал из земли свою плоть и стал богом. У 10-летнего Володи Крыловца синий пруд грустит оттого, что не стал небом и горько плачет. То есть он буквально творит из себя пруд - водоём слёз. Бог Птах творит из себя божество своим усилием воли, Синий Пруд творит себя горькими слезами. Кто больше теряет и приобретает в этом творении? Птах подчиняет и пользует себя-материал, творя из земли мир, людей, животных, т.п., а у Пруда, даже не ставшего Небом, есть свобода его отражать. Чем собственно он и занимается остальную часть стихотворения, творя Любовь, пусть недосягаемую в своей безответности, но чистую, без искажений, присущих земле, потому что любовь живёт между чистейшими линзами - слезами горькими и слезами счастья, т.е. в том невидимом мгновенном зазоре, промежутке, который собственно и предназначен для любви. И который недосягаем для поэта. Собственно поэт - потому и поэт, что обречён не понимать "как жить" и вечно стремиться к воплощению в это мгновение...

ПОЕЗІЯ ПРИРОДИ ТА КОХАННЯ ВОЛОДИМИРА КРИЛОВЦЯ

Криловець Володимир. Зеленіє шпориш біля хати: Поезії. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 84 с.
Криловець Володимир. Я метелик: Поезії. – Хмельницький: Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2015. – 84 с.

З трепетом взявся я до другої книги юного поета. Чи піднявся він на нову висоту, в якому напрямку розвивається його поезія з плином часу та неминучим дорослішанням? Дуже відносним, адже в минулому 2014 р. Володя був першокласником.
З одного боку, начебто, цілковита дорослість і зрілість:

Будь для мене небом
ніжно-ніжно-синім.
Трепетливим птахом
стану я віднині.
Стань для мене сонцем
ясно-карооким.
Я без тебе, мила,
геть утратив спокій. (с. 4)

Володимир задумується над суттю і плином життя. Це роздуми дитини про майбуття, його невідворотність, певну запрограмованість та, все таки, новизну і незвіданість:

...Пролітають у небі хмарки,
А за ними – дитячі роки.
І стежина та сама в’юнка
Проводжає вже в даль юнака (с. 6)

Автор – тонкий знавець природи, у котрого рослини і тварини відіграють свою важливу роль у природному хитросплетінні. Юне поетичне око підмічає ці численні нюанси, опоетизовує їх, дарує дорослим, які часто не помічають цієї краси через суєту і псевдозайнятість:

Шепотіла лепеха вітру:
«Мої сльози ти хутчій витри...» (с. 7)

Що сталося далі? Купіть книгу юного дарування, підтримайте поезію гривнею (адже закликає наш прем’єр іноземних інвесторів підтримати українську економіку доларом). Поет дарує нам всім насолоду, не заробляючи поки що сам. Юній особі притаманні політ думки, фантазія, образність – риси, які, на жаль, з роками ми втрачаємо. Дуже важко зберегти в собі дитину, дитячу безпосередність і щирість:

Сині волошки в жовтому житі,
Тішаться яблука, соком налиті.
Бджілки літають лугом духмяним:
– Xлопче, ходи, політаєш із нами! (с. 8)

В рецензії на першу книгу поета я вже відзначав надзвичайне кольоровідчуття поета, органічне вкраплення кольористики в загальну канву вірша:

Бабиним літом уквітчаний жовтень
Йде по полях, по садках, по лугах,
Листя фарбує кольором жовтим
І наганяє нам смуток в очах. (с. 14)

В повсякденному житті людина не тільки веселиться, радіє, але часто й сумує. Це досить тонко підмічає юний поет:

Листя опадає із сумного гілля –
Знову у природі осені свавілля. (с. 15)

Я не виходжу із дому –
Сумно мені самому. (с. 16)

Смуток обняв за плечі.
Вже догоряє вечір. (с. 17)

Зміни настрою досить пов’язані зі змінами пір року. Ми знали, що діти вередують, бешкетують, але вони здатні також сумувати. Кольорова гама у поєднанні з дієслівним різноманіттям творить неповторний образ:

Чорно всюди уночі.
Чорні очі у сичів.
Зорі з місяцем співають,
Сонну землю звеселяють. (с. 20)

Володимир влучно віднаходить епітети до своїх іменників (означення ці не тривіальні, заяложені, а цілком своєрідні, зі смаком підібрані):

Кучерявий вітер…
Карооке сонце…
Срібнолиций місяць… (с. 21)

Порадив би цю книгу також багатьом косноязичним народним депутатам, які ази мови ніяк не можуть опанувати. Але вони не читають української поезії.
Володину поезію хочеться цитувати і цитувати (вражає по-дорослому вибудований майже кінематографічний ряд):

Знову я іду у школу.
Білосніжне все довкола.
Під ногами сніг хрустить,
Ген снігур кудись летить. (с. 22)

Його поезія народна, фольклорна:

Поцілуй мене, приголуб,
Якщо й досі я тобі люб. (с. 38)

Дитяча поезія незримо переростає в цілком дорослу:

Серце в грудях, як скрипка, бринить,
Бо як любиш, то й хочеться жить. (с. 43)

В юного поета навіть звірята настроєні патріотично:

У неділю на світанку
Одягнувсь у вишиванку
Зайчик наш, немов козак,
Та й вистрибує гопак. (с. 49)

Рядки рецензії пишуться після вчорашнього дня вишиванки в Україні та українському парламенті зокрема. Не хочеться проводити аналогії з поетичними рядками, але деяким парламентарям можна процитувати далі Володин вірш:

«Чом стрибаєш ти без діла? –
Мовив тихо і несміло
Борсучок, його дружок. –
Краще мчімо на лужок…» (с. 49)

Вірність Україні потрібно буде доводити конкретними ділами, а не тільки пафосною та псевдопоказною відданістю.
За своє життя Володимир переконався вже, що:

...Горя той повік не знає,
Хто хороших друзів має. (с. 54)

Поет перевтілюється в представників флори і фауни, і це звучить цілком природно і переконливо:

– Милий хлопчику Юрасику,
Відпусти мене, карасика.
Другом щирим тобі буду,
Перли з дна тобі добуду. (с. 61)

Демінутивні слова (хлопчику, Юрасику, карасика) в устах семирічного поета звучать не нарочито, а невимушено. Зменшувальність ця навіть допомагає плину поезії:

Ведмедик летить в літачку,
Махає згори їжачку:
– Я скоро назад прилечу
І в гості до тебе примчу! (с. 62)

Володимир майстерно і з любов'ю передає ідилічну українську працюючу родину:

Баба Люда ходить боса,
Босі ноги миє в росах.
Дід Володька сіно косить.
Баба діда їсти просить. (с. 68)

Мимоволі згадується щевченківське ”Сім’я вечеря коло хати...”
Друга збірка Володина закінчується поетичними рядками:

Мила,
Ти мені подарувала крила –
І я став метеликом. (с. 78)

І ось, приїхавши в Україну, я отримую третю збірку поета «Я метелик». Володя видає свої збірки швидше, ніж я пишу рецензії, тому я змушений об’єднати в одній своїй рецензії аналіз двох його збірок. Третя збірка складається із двох розділів: «Приніс метелик літо» і «Колискова для коханої». В новій збірці поезія Володина ускладнюється, шліфується, виграє новими гранями:

Радію сонця теплим поцілункам
І ніжній прохолоді від роси.
І на душі стає так дзвінко-лунко,
І завмирає серце від краси. (с. 6)

Поет знову перевтілюється, щоб більше побачити, підмітити, занотувати і передати цю радість читачеві:

Я – метеличок крилатий –
Все кружляю коло хати.
І літать мені неважко,
Бо кохаю я ромашку. (с. 9)

Природа в нього завжди оживає, служить джерелом натхнення та спокою для людей:

Приніс метелик літо
На крильцях, на барвистих.
І зашуміло жито,
Й затанцювало листя. (с. 11)

В попередній своїй рецензії я відзначав своєрідний Володин фонетичний еквілібризм у поезії, який у цій збірці ще більше вдосконалився:

Підійшов я до куща,
Щоб побачити хруща.
Наче ангел, хрущ той спить.
Кущ від того аж тремтить.
Я його прошу, кажу:
– Ну, скажи, своє ти «ж-жу»!
– Не скаж-жу я, хлопче, «ж-жу»,
Дай спокійно полеж-жу. (с. 13)

Не зникають з його поезії ні флірт, ні легка еротика:

Ніжно вітер обіймає
Молоду берізку,
А вона від щастя сяє
І пускає слізки... (с. 17)

Можливо це підсвідомий поетичний вплив рідного татуся, поезія якого, м’яко кажучи, не завжди цнотлива (і в цьому її притягальність і звабливість)?
І в цій збірочці поет знову згадує свій сумний настрій:

Oн чорний крук так каркає журливо.
Минуло літо ...
Осінь. Сум. І злива. (с. 21)

Володя поміщає в своїй збірці також загадку (можливо, найкращу, яку я коли-небудь чув або читав):

По залізній стежинці удавчик повзе
І багато людей на собі він везе. (с. 26)

Може, такий матеріал краще розміщати в українських підручниках замість написаного людьми, позбавленими будь-якої фантазії, які не дуже фахово володіють українською мовою? Запитання просто для роздумів. Школярі готують шкільні матеріали для школярів.
Епідигматичний ряд (павучок – павутина) Володимира бездоганний, образний, свіжий:

За вікном павучок без упину
Тче сріблясту свою павутину... (с. 35)

Володимир представляє сьогодні, мабуть, найкращу любовну лірику, написану в Україні:

А любов – це дощик.
А кохання – злива!
Ти ж моя троянда,
Пишна та красива.

А я твій метелик,
Юний і барвистий.
Трепетно голублю
Ніжне твоє листя.

Ми з тобою пара,
Горда й дивовижна.
Я прудкий метелик,
А ти квітка ніжна. (с. 55)

Обіцяю більше не зловживати обширним цитуванням. В цьому випадку не стримався, хотілося поділитися з вами, дорогі читачі, справжньою поезією, яка незнищенна, яку сьогодні люблять в Україні, і, зважаючи на наклад книги (всього 150 примірників), мабуть, не всі зацікавлені зможуть прочитати.
Природа допомагає справжньому коханню:

Квітнуть акації білі в саду.
Тихо деревам трава щось шепоче.
Мила, повір, де б я в світі не був –
Світять мені твої зоряні очі. (с. 62)

В юного поета не тільки люди можуть кохати:

Зорі ясноокі ніжно-ніжно сяють.
Від кохання місяць в небі захмелів.
Я утратив спокій, ти ж це добре знаєш,
Як тебе, кохана, в світі цім зустрів. (с. 66)

Завершують третю збірку Володимира Криловця такі рядки:

Чую подих я твій,
серце в грудях тремтить.
Без кохання твого
мені й дня не прожить. (с. 74)

Під цими чудовими рядками могли б підписатися багато справжніх чоловіків України. Відрадно, що юний поет зумів передати це трепетне відчуття.
У книжці також подана розвідка «Дитячо-доросла поезія Володимира Криловця» автора цієї рецензії.
Обидві збірки ошатно та розкішно видані, естетично підготовлені та оформлені. Вони принесуть неймовірну насолоду потенційним читачам. І останнє: вони обоє мають формат до 100 сторінок, можна виділити час на них в епоху гіперінформаційного буму.


Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ

м. Сейнт-Альберт
Канада

23.05.2015

Якось так склалося, що рецензував я в рівненській ”Погорині” збірки Володиних тата (поезії) і мами (яскраві короткі новели). Та ніколи раніше я не рецензував книги шестирічного хлопчини.
У анотації підкреслюється, що ”дитяча безпосередність у поєднанні з неусвідомленою технікою звучить природно й органічно. Жодної силуваності, ніякої натягнутості”.
Збірка відкривається передмовою ”Пізнати світ за допомогою ліри” доктора філологічних наук, професора Житомирського державного університету імені Івана Франка, поета, прозаїка Петра Білоуса.
А далі ми попадаємо в казковий дивосвіт поезії Володі Криловця:

У світ прийшов я восени,
Коли співали ясени
І танцювали в падолисті
Стрункі берізки жовтолисті (с. 4)

Поезії ритмомелодики, тактильних відчуттів, дитячого світосприйняття.
Дитина помічає філософську тяглість і одночасно змінність традиційних пір року:

Поспішає поїзд в осінь,
За собою він не просить.
Гуркотить в далеку даль,
Тільки ж літа йому жаль
І ще тих, котрі не просять
Проводжать їх з літа в осінь (с. 8)

Доречною тут є неусвідомлена епідигматика (”далека даль”), що не дозволяє поету впасти в темряву тавтології або штампів.
Володимир Криловець – поет образу, поет порівняння, поет яскравого зорового (в чомусь навіть кінематографічного) ряду:

Я на листя в саду,
Ніби птах упаду (с. 9)

Неусвідомлена епідигматика (як я підкреслював раніше) зміцнює його поетичні рядки, надає їм легкості, польоту думки та фантазії:

Під вікном цвіркун цвіркоче,
В темну нічку спать не хоче (с. 11)

Але відки береться легка еротичність його поезії?

(Так кружляв її в таночку,
Що зірвав її сорочку ... - с. 14, це про вітер та берізку-наречену)

Простий начебто епідигматичний ряд (осінній, осінь – с. 16-17) створює неповторний образ, підкреслює унікальну обдарованість юного поетичного таланту. Поезія не має бути галасливою та багатослівною, поезія – це лаконізм, стислість, гармонія. Просто дорослі часто впадають в словоблуддя, нарочитий пафос та псевдопочуття.
Рядки, присвячені братикові, наповнені то любов’ю:

Очі в нього сині-сині,
Як волошки у долині ... (с. 18),


то легкою іронією (чи то пак дитячим сарказмом):

Лесик, сповнений образ,
Ходить, наче дикобраз ... (с. 19).

Дитина (часто на відміну від дорослих) вдячна:

Мій найкращий в світі тато
Вчив мене колись літати ... (с. 22)

І прикметник, звісно, тут в суперлятиві. Юний поет навіть задумується над нелегкою місією сучасної поезії:

Лиш поети-диваки
До польотів мастаки (с. 23)

Володя відчуває природу серцем. Він проникає в таємничий світ метеличка, соловейка, сонця, променя, ластівоньки (своїх друзів, що не дозволяють йому бути самотнім - с. 24-25).
Поет невимушено жонглює поетичними рядками, образами, словами:

мишоловка – мишка ... ловка (с. 27)

Та не завжди юному таланту весело і безтурботно:

Сніг – не гарячий –
Холодний, мов лід.
Смуток незрячий –
Друг юних літ (с. 31)

Його поезія може також кепкувати, по-сучасному – ”стьобатися”:

Хихотіла наша киця:
“Ви лиш, дітки, подивіться:
Хоче цуцик молока,
А стриба біля бика! (с. 43)

Двома останніми рядками навіть можна охарактеризувати деяких сучасних політиків першого ешелону України, які в спішному порядку перефарбовуються, перелицьовуються, ”бикують по-новому”.
У Володимира чітка фонетична довершеність, фонотакт і фоноритм:

Голосно гигоче ґава:
Гусям – горе, їй – забава (с. 49)

Знову ж зверніть увагу на мінімалізм, відсутність словесної надлишковості.
Дитяча душа завжди співчутлива (навіть до братів наших менших):

Повернулись шпаки
Із далеких доріг,
А підступна зима
Сипле сніг їм до ніг.
Та такий вже холодний
І палючий, лапатий,
А у них, бідолашних,
Нема ж теплої хати (с. 53)

Фонетичний звукоряд у Володимира не є випадковістю, оказіоналізмом:

Чемна чалапала чапля болотом ...
До черепахи на чай поспішала ... (с. 55)

У жовтому полі журився Журавлик (с. 56)

Жук до жаби поспішав ... (с. 57)

Дитина (через образи звірят) інтуїтивно тягнеться до певного комфорту, зручності, захисту:

Немає для білочки більшої втіхи,
Як в пору холодную їсти горіхи,
Під спів хуртовини дрімати в теплі
І мріять про літо в затишнім дуплі (с. 60)

Ласкава димінутивність в поезії Володимира доречна та оправдана (зайчик, зайчатко, вушка, татко – с. 62-63).
Їй (поезії) також властива кольорова насиченість та своєрідна кольорова гама світовиду:

А дерева-наречені
Всі кругом такі зелені.
Синій льон і жовте жито ...
Це прийшло кохане літо (с. 67)

Щемке і трепетне прощання з літом передане якнайпереконливіше, якось навіть по-дорослому тужливо і, мабуть, надривно:

Останній подих літа,
І листячком покрита
Іде красуня-осінь,
Квітчає травам коси ... (с. 75)

Фірмове Володине звуковідчуття зачаровує, заворожує, звучить зично та здорово:

Завтра синій-синій
Злине з неба іній,
Вкутає землицю ніжний морозець.
Завихріє вітер,
Загойдає віти,
Поведе красуню Осінь під вінець (с. 76)

А прихід зими Володя вітає по-особливому щиро, відкрито, з дитячим запалом та ентузіазмом. Читайте ці рядки. Завдання рецензента – зацікавити, долучити, а не тільки препарувати поетичні рядки під мікроскопом, роблячи своєрідну вівісекцію. Поезія ж – не жаба.
А на зміну зимі знову колись прийде літо:

Зітхає літо у зимову пору:
Тепла нема, а тільки снігу гори.
По засніжених доріжках
Не промчиш у босоніжках (с. 96)

А хтось зі старших писав про ”коханого клена” (с. 103)?
Завершують збірку аналітичні роздуми Ігоря Павлюка та Валентини Криловець про поетичний феномен Володимира Криловця.
Книжечка Володі принесла мені рідкісну естетичну насолоду, зачудування потугою та міццю Українського Слова. Надіюся, що і ви, шановні потенційні читачі, не лишитеся байдужими.

Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ

м. Сейнт-Альберт
Канада

«Волошкове небо» - під такою назвою вийшла збірка Володимира Криловця у видавництві «Твердиня» (Волошкове небо: поезії / В.А. Криловець. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 124с.) До трьох розділів книги («Горить свіча», «Кіт Мартин і пес Кудлач», «Гарно пахнуть матіоли») увійшло 93 вірші.
Кожна людина може знайти в цій багатогранній, багаторівневій поезії щось для себе. Хтось побачить тут добрі дитячі віршики («Приснилась зайчику подушка…»(с.61), «Метелики білі…» (с.87), «Мій горобчику, привіт!..»(с.51), «Світанкове небо…» (с.73), «Сидить липень…» (с.71)); хтось знайде мудрість дорослого із «заквітчаними сріблечком скронями» («Тоді важко дістати зеніту, коли крила з корінням зрослися в землі» (с.32)); хтось отримає вправи для логопедичних занять («Жук до жаби поспішав…»(с.57), «Сумували сірі гуси…»(с.49), «Чемна чалапала чапля болотом…» (с.55)). Хтось усміхнеться тонкому гумору, замилується несподіваними сюжетами та образними порівняннями, хтось почує досконалу мелодику та ритміку, хтось збагне тотожність росинки з людською кров’ю («... Ненароком терня подере, як стерня, і проступить роса на долоні» (с.9)).
Кожен побачить те, що готовий побачити, але всі зможуть побачити, почути, відчути, зрозуміти красу та біль світу з висоти «волошкового неба». У поетичних картинах, писаних словом, оживають кольори, звуки, запахи, почуття ( «Волошкове небо…» (с.69), «Лесикові» (с.18), «Сніг – не гарячий…» (с.31), «Цвітом білим каштани цвітуть…» (с.106), «Свято Зелене…» (с.104), «Буйне літо...» (с.72), « Жовте сонце…» (с.67), «- Крап-крап! - розтає вчорашній сніг…» (с.99), «У повітрі вже пахне весною…»(с.97), «Навесні зажурилась берізка...»(с. 103)).
Аби зрозуміти ці вірші, не потрібен словник іншомовних слів – всі слова свої, рідні, прості. Нічого зайвого, нічого випадкового. Жодної критики, жодного гніву - лише мудрість, милосердя та терпіння високого неба («Часто сняться вночі журавлині плачі…» (с.13), «Повертайтесь, лелеки…»(с.101)).
Яким смішним видається пес, що «щулить вуха, весь тремтить», втікаючи від кота; яким безпомічним стає великий птах, коли переживає, що на нього образився равлик («Що за дивна сміхота?..» (с.44), «У жовтому житі журився Журавлик…» (с.56)); якими дріб’язковими видаються наші тривоги перед величними обріями, що сяють вдалині («Чи, бува, не наснилось мені? ... Я лечу на крилатім коні…» (с.10)).
...Навіть серед снігів здатна прорости прекрасна квітка, яка несе в собі щастя, знання і безстрашність вічного неба:

Такий маленький і тендітний,
Поміж снігів він ледь помітний.
Надворі холод мінус два,
А він всміхається – дива!
Сердитий вітер завиває,
Але сміливця не лякає,
Що першим устає зі сну,
Щоб привітать свою весну.

Поглянеш із висоти «волошкового неба» і побачиш, серед якого дивосвіту, серед якої казки живеш. То світять краплі роси, чи зорі? То квіти відображаються в чистому небі, чи то волошки та дитячі очі увібрали в себе колір неба?

Липень 2013 р.
Олена Коваль

Це – не містифікація. Це – справді вірші малого хлопчика. Поета свого світу. Дитячого. Але й нашого – дорослого. У Володі (називати його Володимиром якось незручно) – талант від Бога.
Дитяча безпосередність у поєднанні з неусвідомленою технікою звучить природно й органічно. Жодної силуваності, ніякої натягнутості. Не перестаєш гадати: звідки в нього таке відчуття ритму, свіжість образів, залюблене оживлення пір року і роздавання мови людської пташкам і тваринкам?
Його око не обмежене досвідом. Серце не обтяжене дорослими проблемами. Але його душа бачить високо, глибоко і детально. Не на свій вік і зріст.
У віршах Володі затишно і тепло. І якось – дивно. І це чудово. Бо коли поет уміє дивувати – він справжній.


Петро Коробчук, поет (м. Луцьк)

Карооке хлопченя ніби й не помічає мене, не дивиться на мене, ніяк не реагує на мої слова. Його погляд чи то заглиблений в себе, чи то спрямований в далечінь. Володі 5 років. Намагаюся погратися з ним, беру його долоньки до своїх рук і – тосі-тосі у долосі! Тосі-тосі у долосі! Хлопчику байдужі я та мої «тосі-тосі».
Одного спекотного липневого дня Володин тато простягає мені кілька аркушів – це Володині вірші! Я недовірливо беру, читаю і… щось поколює маківку та потилицю моєї голови, пече і стукає в свідомість щирістю і простотою. Вірші – легкі, як подих, це… космічна мелодія! Не може бути! Він це написав?! Ні, – пояснює тато, – Володя шепоче, а мама записує. Майже не править, хіба що обирає з кількох варіантів одного й того ж вірша.
Вкотре перечитую:

На плечі в мене казка дрімає.
Сон жар-птицею в небо злітає.
Як поманить рукою блакить,
Серце миттю туди полетить.
Поміж хмарами в небі гуляю,
Дивосвітом себе звеселяю.
Як почую «курли» журавля,
Повертаюсь туди, де земля.

***
Хоч людина й не літає,
Та красиві крила має.
Лиш поети-диваки
До польотів мастаки.

Політ. Крила. Про них так мріяли люди в усі віки.
«Наш дух замуровано в безліч тюрем. Космічна в’язниця, планетарна, суспільна, расова, релігійна, сімейна, чуттєва, розумова, в’язниця інстинктів, передана нам генетично, темниця тіла, змурована мільярднолітніми стараннями природи. Спробуй пройти безліч тих дверей. І де взяти ключі?
/…/
Ніхто не тримає нас у в’язниці. Двері ніким не охороняються. Ми населили простір образами своїх сновидінь, свого незнання і забобонів. Ми тюремники власного духу. І ключ — у нашому серці. Ми склали свої крила, свої неосяжні можливості в скриньку древніх догм і користувалися технічними протезами, замість того щоб безстрашно ринутися в рідну космічну стихію!»
(Олесь Бердник, «Зоряний Корсар»)
Отже, крила є, їх бачить навіть мала дитина, чи… тільки й може бачити мала дитина. Дорослі прикували свої крила до вигоди, слави, грошей, ідей, обміняли їх на свої пристрасні бажання, комфорт, відростили надто великі животи, – як піднятися в небо?
Дитина з чистою свідомістю бачить і передає те, чого вже не можуть сприймати більшість «дорослих». «Того часу, навчаючи, промовив Ісус: Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив» (Євангеліє від св. Матвія 11; 25).
Кажуть, коли Моцарта запитували, як він придумує таку геніальну музику, – він відповідав: «Я її не придумую, я її чую і записую».

На своїй голові збудував дім я.
Кістляві руки павука торкали тім’я.

Неймовірно: павук завжди був символом творця. А що за «дім на голові»? Гортаю «Бгаґавад-Ґіту», вчитуюсь: «Йога означає відречення від будь-якої чуттєвої діяльності. Зачинивши двері всіх чуттів, зосередивши розум на серці і життєве повітря – на маківці голови, людина стверджується в йозі»
(Осягнення Всевишнього. Вірш 12)
Вірші юного поета син надрукував мені на перших-ліпших листках, що потрапили до рук, – якийсь реферат з філософії. Перевертаю – читаю:
«Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:
1. «Шлях павука» – здобуття істини із чистої свідомості.
2. «Шлях мурахи» – вузький емпіризм, збір роз’єднаних фактів без їх концептуального узагальнення.
3. «Шлях бджоли» – єднання обох шляхів, здібностей, досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального».
«Шлях павука»… Випадковостей не буває! Син-студент скептично кидає: «Ма-а-мо!»

Горить свіча, а тіні, наче люди,
Блукають сонно по кімнаті всюди.
У темряві, неначе блиск меча,
Палає грізно рятівна свіча.

«А тіні, наче люди…» Пояснення для себе знову знаходжу в словах Олеся Бердника: «Нема людей, є лиш прилюд, є тільки мрія про людину…»
«Наша тілесність – результат обмеження, «падіння», деградація в умовах Космічної в’язниці. Це не кара богів за гріхи. Це – результат САМООБМЕЖЕННЯ. Дарвін вивів теорію «розвитку» від тварин до людини! Навпаки!!! Ми деградували! Дві з половиною тисячі років тому Гаутама Будда чітко визначив хворобу Людства – СОН І НЕУЦТВО. Неуцтво, як втрата знання про те, хто ми є, і сон – як наслідок цього».
(О.Бердник, «Астероїд Свободи»)
«Залиште темряві темряву, а ви - сини світла - ідіть у країну знання і любові!»
«Лише знання розсіює нерозуміння, як світло розсіює тьму».
(О.Бердник)

«…палає грізно рятівна свіча…» – як нагадування про древню молитву: «Веди мене від темряви до світла; веди мене від невігластва до знання; веди мене від нереального до реального».
Все є живим, все дихає, співає, розмовляє у нашому Всесвіті – сонце, зорі, місяць, річка. Всі стихії (з тих і я), кожна рослинка, кожна комашка, пташина, звірятко, всі – друзі людини, повної любові та поваги, повної захоплення перед дивовижністю єдиного Буття:

Волошкове небо
І зелений луг.
Завітало літо
І метелик –друг.

***
Мов гадючка, повилась
Річка лугом.
Я до неї поспішав, як до друга.

***
Я дивуюсь: чи не сон це?
Розмовля зі мною сонце.
Місяць зіроньку гойдає,
Колискову їй співає.

***
Сидить липень на пеньочку,
Вишива собі сорочку
Теплим сонцем, квітами і медами,
Усмішкою райдуги над лугами.

***
Дивовижний листопад
Завітав в осінній сад.
Закружляв у падолисті
З горобиною в намисті.

***
Падають тихі краплинки
Он із тієї хмаринки.
Весело листя хихоче:
Дощик його ж бо лоскоче.

***
Завтра синій-синій
Злине з неба іній,
Вкутає землицю ніжний морозець.
Завихріє вітер,
Загойдає віти,
Поведе красуню Осінь під вінець.

Вітер «поведе красуню Осінь під вінець» – осінь віддасть всю свою золоту вроду вітрові, зодягнеться в біле, зимове…

Метелики білі,
Дітки заметілі,
Закружляли у таночку
По зимовому садочку.

Всесвіт вкладає в уста дитини то по-дитячому пустотливе:

Що за дивна сміхота?
Пес тікає від кота,
Щулить вуха, весь тремтить…
Хоче кіт його набить.

***
На даху ворона гречку
Їсть повільно, а скраєчку
Зазира малий горобчик,
Сивобококрилий хлопчик.

***
Вийшов вранці їжачок:
В небі висне рушничок.
Сонцем зіткана, іскриста,
Світить райдуга барвиста! –

то глибоко філософське:

Поспішає поїзд в осінь,
За собою він не просить.
Гуркотить в далеку даль,
Тільки ж літа йому жаль
І ще тих, котрі не просять
Проводжать їх з літа в осінь.

***
Не посієш на морозі
Гожих квітів при дорозі.

***
Наче зорі ясні, світять краплі роси
Цілий світ ожива від такої краси.

***
Під вікном цвіркун цвіркоче,
В темну нічку спать не хоче.
Зір мереживо казкове.
Сон мені явився в слові.

Тут говорить космос. А я все по-земному: «Тосі-тосі, тосі-тосі…»
Прислухаюся до слів дитини, устами якої промовляє Безмежжя. Прислухаюся до тихих і ясних слів, що відлунюють у моєму серці. Повторюю їх подумки, – і стає більше радості, більше любові в мені, а значить – у світі.

Лютий 2013 р.

Валентина Криловець (тьотя Валя)

/.../
Дякуємо за добiрку Володиних вiршiв! Читали усiєю редакцією. Безумовно, Ваш хлопчик талановитий. Щодня нам приходить дуже багато творiв від дорослих авторiв-початкiвцiв. Але серед цiєї кореспонденцiї i 10 вiдсотків немає творiв такого рiвня, як у Володi.
/.../

Поетичні мініатюри Володі Криловця справді поетичні. Дітям загалом властиве образне світовідчуття і світобачення, але як добре, що цей хлопчик намагається виразити словом свої відчуття і спостереження! У нього є відчуття рідного слова, що проявляється передусім у добиранні словесного співзвуччя, у правильній ритміці. А головне - він росте! Дай Боже, щоб з нього виріс гарний поет! Батькові поетичні гени, мамина лагідність відкривають йому широкий світ. Не знаю, а чомусь, коли читав поетичні мініатюри Володі, радів, тішився, що є ще один з "наших", котрий з дитинства прагне охопити і пізнати світ за допомогою ліри. Хай щастить йому у житті!
П. Білоус.

2013 р.