ПОЕЗІЯ ПРИРОДИ ТА КОХАННЯ ВОЛОДИМИРА КРИЛОВЦЯ

Криловець Володимир. Зеленіє шпориш біля хати: Поезії. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 84 с.
Криловець Володимир. Я метелик: Поезії. – Хмельницький: Видавець ФО-П Стасюк Л. С., 2015. – 84 с.

З трепетом взявся я до другої книги юного поета. Чи піднявся він на нову висоту, в якому напрямку розвивається його поезія з плином часу та неминучим дорослішанням? Дуже відносним, адже в минулому 2014 р. Володя був першокласником.
З одного боку, начебто, цілковита дорослість і зрілість:

Будь для мене небом
ніжно-ніжно-синім.
Трепетливим птахом
стану я віднині.
Стань для мене сонцем
ясно-карооким.
Я без тебе, мила,
геть утратив спокій. (с. 4)

Володимир задумується над суттю і плином життя. Це роздуми дитини про майбуття, його невідворотність, певну запрограмованість та, все таки, новизну і незвіданість:

...Пролітають у небі хмарки,
А за ними – дитячі роки.
І стежина та сама в’юнка
Проводжає вже в даль юнака (с. 6)

Автор – тонкий знавець природи, у котрого рослини і тварини відіграють свою важливу роль у природному хитросплетінні. Юне поетичне око підмічає ці численні нюанси, опоетизовує їх, дарує дорослим, які часто не помічають цієї краси через суєту і псевдозайнятість:

Шепотіла лепеха вітру:
«Мої сльози ти хутчій витри...» (с. 7)

Що сталося далі? Купіть книгу юного дарування, підтримайте поезію гривнею (адже закликає наш прем’єр іноземних інвесторів підтримати українську економіку доларом). Поет дарує нам всім насолоду, не заробляючи поки що сам. Юній особі притаманні політ думки, фантазія, образність – риси, які, на жаль, з роками ми втрачаємо. Дуже важко зберегти в собі дитину, дитячу безпосередність і щирість:

Сині волошки в жовтому житі,
Тішаться яблука, соком налиті.
Бджілки літають лугом духмяним:
– Xлопче, ходи, політаєш із нами! (с. 8)

В рецензії на першу книгу поета я вже відзначав надзвичайне кольоровідчуття поета, органічне вкраплення кольористики в загальну канву вірша:

Бабиним літом уквітчаний жовтень
Йде по полях, по садках, по лугах,
Листя фарбує кольором жовтим
І наганяє нам смуток в очах. (с. 14)

В повсякденному житті людина не тільки веселиться, радіє, але часто й сумує. Це досить тонко підмічає юний поет:

Листя опадає із сумного гілля –
Знову у природі осені свавілля. (с. 15)

Я не виходжу із дому –
Сумно мені самому. (с. 16)

Смуток обняв за плечі.
Вже догоряє вечір. (с. 17)

Зміни настрою досить пов’язані зі змінами пір року. Ми знали, що діти вередують, бешкетують, але вони здатні також сумувати. Кольорова гама у поєднанні з дієслівним різноманіттям творить неповторний образ:

Чорно всюди уночі.
Чорні очі у сичів.
Зорі з місяцем співають,
Сонну землю звеселяють. (с. 20)

Володимир влучно віднаходить епітети до своїх іменників (означення ці не тривіальні, заяложені, а цілком своєрідні, зі смаком підібрані):

Кучерявий вітер…
Карооке сонце…
Срібнолиций місяць… (с. 21)

Порадив би цю книгу також багатьом косноязичним народним депутатам, які ази мови ніяк не можуть опанувати. Але вони не читають української поезії.
Володину поезію хочеться цитувати і цитувати (вражає по-дорослому вибудований майже кінематографічний ряд):

Знову я іду у школу.
Білосніжне все довкола.
Під ногами сніг хрустить,
Ген снігур кудись летить. (с. 22)

Його поезія народна, фольклорна:

Поцілуй мене, приголуб,
Якщо й досі я тобі люб. (с. 38)

Дитяча поезія незримо переростає в цілком дорослу:

Серце в грудях, як скрипка, бринить,
Бо як любиш, то й хочеться жить. (с. 43)

В юного поета навіть звірята настроєні патріотично:

У неділю на світанку
Одягнувсь у вишиванку
Зайчик наш, немов козак,
Та й вистрибує гопак. (с. 49)

Рядки рецензії пишуться після вчорашнього дня вишиванки в Україні та українському парламенті зокрема. Не хочеться проводити аналогії з поетичними рядками, але деяким парламентарям можна процитувати далі Володин вірш:

«Чом стрибаєш ти без діла? –
Мовив тихо і несміло
Борсучок, його дружок. –
Краще мчімо на лужок…» (с. 49)

Вірність Україні потрібно буде доводити конкретними ділами, а не тільки пафосною та псевдопоказною відданістю.
За своє життя Володимир переконався вже, що:

...Горя той повік не знає,
Хто хороших друзів має. (с. 54)

Поет перевтілюється в представників флори і фауни, і це звучить цілком природно і переконливо:

– Милий хлопчику Юрасику,
Відпусти мене, карасика.
Другом щирим тобі буду,
Перли з дна тобі добуду. (с. 61)

Демінутивні слова (хлопчику, Юрасику, карасика) в устах семирічного поета звучать не нарочито, а невимушено. Зменшувальність ця навіть допомагає плину поезії:

Ведмедик летить в літачку,
Махає згори їжачку:
– Я скоро назад прилечу
І в гості до тебе примчу! (с. 62)

Володимир майстерно і з любов'ю передає ідилічну українську працюючу родину:

Баба Люда ходить боса,
Босі ноги миє в росах.
Дід Володька сіно косить.
Баба діда їсти просить. (с. 68)

Мимоволі згадується щевченківське ”Сім’я вечеря коло хати...”
Друга збірка Володина закінчується поетичними рядками:

Мила,
Ти мені подарувала крила –
І я став метеликом. (с. 78)

І ось, приїхавши в Україну, я отримую третю збірку поета «Я метелик». Володя видає свої збірки швидше, ніж я пишу рецензії, тому я змушений об’єднати в одній своїй рецензії аналіз двох його збірок. Третя збірка складається із двох розділів: «Приніс метелик літо» і «Колискова для коханої». В новій збірці поезія Володина ускладнюється, шліфується, виграє новими гранями:

Радію сонця теплим поцілункам
І ніжній прохолоді від роси.
І на душі стає так дзвінко-лунко,
І завмирає серце від краси. (с. 6)

Поет знову перевтілюється, щоб більше побачити, підмітити, занотувати і передати цю радість читачеві:

Я – метеличок крилатий –
Все кружляю коло хати.
І літать мені неважко,
Бо кохаю я ромашку. (с. 9)

Природа в нього завжди оживає, служить джерелом натхнення та спокою для людей:

Приніс метелик літо
На крильцях, на барвистих.
І зашуміло жито,
Й затанцювало листя. (с. 11)

В попередній своїй рецензії я відзначав своєрідний Володин фонетичний еквілібризм у поезії, який у цій збірці ще більше вдосконалився:

Підійшов я до куща,
Щоб побачити хруща.
Наче ангел, хрущ той спить.
Кущ від того аж тремтить.
Я його прошу, кажу:
– Ну, скажи, своє ти «ж-жу»!
– Не скаж-жу я, хлопче, «ж-жу»,
Дай спокійно полеж-жу. (с. 13)

Не зникають з його поезії ні флірт, ні легка еротика:

Ніжно вітер обіймає
Молоду берізку,
А вона від щастя сяє
І пускає слізки... (с. 17)

Можливо це підсвідомий поетичний вплив рідного татуся, поезія якого, м’яко кажучи, не завжди цнотлива (і в цьому її притягальність і звабливість)?
І в цій збірочці поет знову згадує свій сумний настрій:

Oн чорний крук так каркає журливо.
Минуло літо ...
Осінь. Сум. І злива. (с. 21)

Володя поміщає в своїй збірці також загадку (можливо, найкращу, яку я коли-небудь чув або читав):

По залізній стежинці удавчик повзе
І багато людей на собі він везе. (с. 26)

Може, такий матеріал краще розміщати в українських підручниках замість написаного людьми, позбавленими будь-якої фантазії, які не дуже фахово володіють українською мовою? Запитання просто для роздумів. Школярі готують шкільні матеріали для школярів.
Епідигматичний ряд (павучок – павутина) Володимира бездоганний, образний, свіжий:

За вікном павучок без упину
Тче сріблясту свою павутину... (с. 35)

Володимир представляє сьогодні, мабуть, найкращу любовну лірику, написану в Україні:

А любов – це дощик.
А кохання – злива!
Ти ж моя троянда,
Пишна та красива.

А я твій метелик,
Юний і барвистий.
Трепетно голублю
Ніжне твоє листя.

Ми з тобою пара,
Горда й дивовижна.
Я прудкий метелик,
А ти квітка ніжна. (с. 55)

Обіцяю більше не зловживати обширним цитуванням. В цьому випадку не стримався, хотілося поділитися з вами, дорогі читачі, справжньою поезією, яка незнищенна, яку сьогодні люблять в Україні, і, зважаючи на наклад книги (всього 150 примірників), мабуть, не всі зацікавлені зможуть прочитати.
Природа допомагає справжньому коханню:

Квітнуть акації білі в саду.
Тихо деревам трава щось шепоче.
Мила, повір, де б я в світі не був –
Світять мені твої зоряні очі. (с. 62)

В юного поета не тільки люди можуть кохати:

Зорі ясноокі ніжно-ніжно сяють.
Від кохання місяць в небі захмелів.
Я утратив спокій, ти ж це добре знаєш,
Як тебе, кохана, в світі цім зустрів. (с. 66)

Завершують третю збірку Володимира Криловця такі рядки:

Чую подих я твій,
серце в грудях тремтить.
Без кохання твого
мені й дня не прожить. (с. 74)

Під цими чудовими рядками могли б підписатися багато справжніх чоловіків України. Відрадно, що юний поет зумів передати це трепетне відчуття.
У книжці також подана розвідка «Дитячо-доросла поезія Володимира Криловця» автора цієї рецензії.
Обидві збірки ошатно та розкішно видані, естетично підготовлені та оформлені. Вони принесуть неймовірну насолоду потенційним читачам. І останнє: вони обоє мають формат до 100 сторінок, можна виділити час на них в епоху гіперінформаційного буму.


Валерій ПОЛКОВСЬКИЙ

м. Сейнт-Альберт
Канада

23.05.2015