«Волошкове небо» - під такою назвою вийшла збірка Володимира Криловця у видавництві «Твердиня» (Волошкове небо: поезії / В.А. Криловець. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 124с.) До трьох розділів книги («Горить свіча», «Кіт Мартин і пес Кудлач», «Гарно пахнуть матіоли») увійшло 93 вірші.
Кожна людина може знайти в цій багатогранній, багаторівневій поезії щось для себе. Хтось побачить тут добрі дитячі віршики («Приснилась зайчику подушка…»(с.61), «Метелики білі…» (с.87), «Мій горобчику, привіт!..»(с.51), «Світанкове небо…» (с.73), «Сидить липень…» (с.71)); хтось знайде мудрість дорослого із «заквітчаними сріблечком скронями» («Тоді важко дістати зеніту, коли крила з корінням зрослися в землі» (с.32)); хтось отримає вправи для логопедичних занять («Жук до жаби поспішав…»(с.57), «Сумували сірі гуси…»(с.49), «Чемна чалапала чапля болотом…» (с.55)). Хтось усміхнеться тонкому гумору, замилується несподіваними сюжетами та образними порівняннями, хтось почує досконалу мелодику та ритміку, хтось збагне тотожність росинки з людською кров’ю («... Ненароком терня подере, як стерня, і проступить роса на долоні» (с.9)).
Кожен побачить те, що готовий побачити, але всі зможуть побачити, почути, відчути, зрозуміти красу та біль світу з висоти «волошкового неба». У поетичних картинах, писаних словом, оживають кольори, звуки, запахи, почуття ( «Волошкове небо…» (с.69), «Лесикові» (с.18), «Сніг – не гарячий…» (с.31), «Цвітом білим каштани цвітуть…» (с.106), «Свято Зелене…» (с.104), «Буйне літо...» (с.72), « Жовте сонце…» (с.67), «- Крап-крап! - розтає вчорашній сніг…» (с.99), «У повітрі вже пахне весною…»(с.97), «Навесні зажурилась берізка...»(с. 103)).
Аби зрозуміти ці вірші, не потрібен словник іншомовних слів – всі слова свої, рідні, прості. Нічого зайвого, нічого випадкового. Жодної критики, жодного гніву - лише мудрість, милосердя та терпіння високого неба («Часто сняться вночі журавлині плачі…» (с.13), «Повертайтесь, лелеки…»(с.101)).
Яким смішним видається пес, що «щулить вуха, весь тремтить», втікаючи від кота; яким безпомічним стає великий птах, коли переживає, що на нього образився равлик («Що за дивна сміхота?..» (с.44), «У жовтому житі журився Журавлик…» (с.56)); якими дріб’язковими видаються наші тривоги перед величними обріями, що сяють вдалині («Чи, бува, не наснилось мені? ... Я лечу на крилатім коні…» (с.10)).
...Навіть серед снігів здатна прорости прекрасна квітка, яка несе в собі щастя, знання і безстрашність вічного неба:

Такий маленький і тендітний,
Поміж снігів він ледь помітний.
Надворі холод мінус два,
А він всміхається – дива!
Сердитий вітер завиває,
Але сміливця не лякає,
Що першим устає зі сну,
Щоб привітать свою весну.

Поглянеш із висоти «волошкового неба» і побачиш, серед якого дивосвіту, серед якої казки живеш. То світять краплі роси, чи зорі? То квіти відображаються в чистому небі, чи то волошки та дитячі очі увібрали в себе колір неба?

Липень 2013 р.
Олена Коваль