У світ прийшов я восени,
Коли співали ясени
І танцювали в падолисті
Стрункі берізки жовтолисті.

Володимир Криловець

Карооке хлопченя ніби й не помічає мене, не дивиться на мене, ніяк не реагує на мої слова. Його погляд чи то заглиблений в себе, чи то спрямований в далечінь. Володі 5 років. Намагаюся погратися з ним, беру його долоньки до своїх рук і – тосі-тосі у долосі! Тосі-тосі у долосі! Хлопчику байдужі я та мої «тосі-тосі».
Одного спекотного липневого дня Володин тато простягає мені кілька аркушів – це Володині вірші! Я недовірливо беру, читаю і… щось поколює маківку та потилицю моєї голови, пече і стукає в свідомість щирістю і простотою. Вірші – легкі, як подих, це… космічна мелодія! Не може бути! Він це написав?! Ні, – пояснює тато, – Володя шепоче, а мама записує. Майже не править, хіба що обирає з кількох варіантів одного й того ж вірша.
Вкотре перечитую:

На плечі в мене казка дрімає.
Сон жар-птицею в небо злітає.
Як поманить рукою блакить,
Серце миттю туди полетить.
Поміж хмарами в небі гуляю,
Дивосвітом себе звеселяю.
Як почую «курли» журавля,
Повертаюсь туди, де земля.

***
Хоч людина й не літає,
Та красиві крила має.
Лиш поети-диваки
До польотів мастаки.

Політ. Крила. Про них так мріяли люди в усі віки.
«Наш дух замуровано в безліч тюрем. Космічна в’язниця, планетарна, суспільна, расова, релігійна, сімейна, чуттєва, розумова, в’язниця інстинктів, передана нам генетично, темниця тіла, змурована мільярднолітніми стараннями природи. Спробуй пройти безліч тих дверей. І де взяти ключі?
/…/
Ніхто не тримає нас у в’язниці. Двері ніким не охороняються. Ми населили простір образами своїх сновидінь, свого незнання і забобонів. Ми тюремники власного духу. І ключ — у нашому серці. Ми склали свої крила, свої неосяжні можливості в скриньку древніх догм і користувалися технічними протезами, замість того щоб безстрашно ринутися в рідну космічну стихію!»
(Олесь Бердник, «Зоряний Корсар»)
Отже, крила є, їх бачить навіть мала дитина, чи… тільки й може бачити мала дитина. Дорослі прикували свої крила до вигоди, слави, грошей, ідей, обміняли їх на свої пристрасні бажання, комфорт, відростили надто великі животи, – як піднятися в небо?
Дитина з чистою свідомістю бачить і передає те, чого вже не можуть сприймати більшість «дорослих». «Того часу, навчаючи, промовив Ісус: Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив» (Євангеліє від св. Матвія 11; 25).
Кажуть, коли Моцарта запитували, як він придумує таку геніальну музику, – він відповідав: «Я її не придумую, я її чую і записую».

На своїй голові збудував дім я.
Кістляві руки павука торкали тім’я.

Неймовірно: павук завжди був символом творця. А що за «дім на голові»? Гортаю «Бгаґавад-Ґіту», вчитуюсь: «Йога означає відречення від будь-якої чуттєвої діяльності. Зачинивши двері всіх чуттів, зосередивши розум на серці і життєве повітря – на маківці голови, людина стверджується в йозі»
(Осягнення Всевишнього. Вірш 12)
Вірші юного поета син надрукував мені на перших-ліпших листках, що потрапили до рук, – якийсь реферат з філософії. Перевертаю – читаю:
«Ф. Бекон розрізняє три основні шляхи пізнання:
1. «Шлях павука» – здобуття істини із чистої свідомості.
2. «Шлях мурахи» – вузький емпіризм, збір роз’єднаних фактів без їх концептуального узагальнення.
3. «Шлях бджоли» – єднання обох шляхів, здібностей, досвіду та розсудку, тобто чуттєвого та раціонального».
«Шлях павука»… Випадковостей не буває! Син-студент скептично кидає: «Ма-а-мо!»

Горить свіча, а тіні, наче люди,
Блукають сонно по кімнаті всюди.
У темряві, неначе блиск меча,
Палає грізно рятівна свіча.

«А тіні, наче люди…» Пояснення для себе знову знаходжу в словах Олеся Бердника: «Нема людей, є лиш прилюд, є тільки мрія про людину…»
«Наша тілесність – результат обмеження, «падіння», деградація в умовах Космічної в’язниці. Це не кара богів за гріхи. Це – результат САМООБМЕЖЕННЯ. Дарвін вивів теорію «розвитку» від тварин до людини! Навпаки!!! Ми деградували! Дві з половиною тисячі років тому Гаутама Будда чітко визначив хворобу Людства – СОН І НЕУЦТВО. Неуцтво, як втрата знання про те, хто ми є, і сон – як наслідок цього».
(О.Бердник, «Астероїд Свободи»)
«Залиште темряві темряву, а ви - сини світла - ідіть у країну знання і любові!»
«Лише знання розсіює нерозуміння, як світло розсіює тьму».
(О.Бердник)

«…палає грізно рятівна свіча…» – як нагадування про древню молитву: «Веди мене від темряви до світла; веди мене від невігластва до знання; веди мене від нереального до реального».
Все є живим, все дихає, співає, розмовляє у нашому Всесвіті – сонце, зорі, місяць, річка. Всі стихії (з тих і я), кожна рослинка, кожна комашка, пташина, звірятко, всі – друзі людини, повної любові та поваги, повної захоплення перед дивовижністю єдиного Буття:

Волошкове небо
І зелений луг.
Завітало літо
І метелик –друг.

***
Мов гадючка, повилась
Річка лугом.
Я до неї поспішав, як до друга.

***
Я дивуюсь: чи не сон це?
Розмовля зі мною сонце.
Місяць зіроньку гойдає,
Колискову їй співає.

***
Сидить липень на пеньочку,
Вишива собі сорочку
Теплим сонцем, квітами і медами,
Усмішкою райдуги над лугами.

***
Дивовижний листопад
Завітав в осінній сад.
Закружляв у падолисті
З горобиною в намисті.

***
Падають тихі краплинки
Он із тієї хмаринки.
Весело листя хихоче:
Дощик його ж бо лоскоче.

***
Завтра синій-синій
Злине з неба іній,
Вкутає землицю ніжний морозець.
Завихріє вітер,
Загойдає віти,
Поведе красуню Осінь під вінець.

Вітер «поведе красуню Осінь під вінець» – осінь віддасть всю свою золоту вроду вітрові, зодягнеться в біле, зимове…

Метелики білі,
Дітки заметілі,
Закружляли у таночку
По зимовому садочку.

Всесвіт вкладає в уста дитини то по-дитячому пустотливе:

Що за дивна сміхота?
Пес тікає від кота,
Щулить вуха, весь тремтить…
Хоче кіт його набить.

***
На даху ворона гречку
Їсть повільно, а скраєчку
Зазира малий горобчик,
Сивобококрилий хлопчик.

***
Вийшов вранці їжачок:
В небі висне рушничок.
Сонцем зіткана, іскриста,
Світить райдуга барвиста! –

то глибоко філософське:

Поспішає поїзд в осінь,
За собою він не просить.
Гуркотить в далеку даль,
Тільки ж літа йому жаль
І ще тих, котрі не просять
Проводжать їх з літа в осінь.

***
Не посієш на морозі
Гожих квітів при дорозі.

***
Наче зорі ясні, світять краплі роси
Цілий світ ожива від такої краси.

***
Під вікном цвіркун цвіркоче,
В темну нічку спать не хоче.
Зір мереживо казкове.
Сон мені явився в слові.

Тут говорить космос. А я все по-земному: «Тосі-тосі, тосі-тосі…»
Прислухаюся до слів дитини, устами якої промовляє Безмежжя. Прислухаюся до тихих і ясних слів, що відлунюють у моєму серці. Повторюю їх подумки, – і стає більше радості, більше любові в мені, а значить – у світі.

Лютий 2013 р.

Валентина Криловець (тьотя Валя)